------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Книга перша

   Обiзвався серед Сiчi
   курiнний Сулима:
   "Не схотiли клятi ляхи
   Попустити й трохи,
   Щоб їздили в Сiч бурлаки
   Та й через пороги, -
   Спорудили над Кодаком
   Город крiпосницю,
   Ще й прислали в Кодак вiйсько
   Чужу чужаницю"
   ...Обiзвався серед Сiчi
   Курiнний Сулима:
   "Гей, давайте, хлопцi, зварим
   Вражим ляхам пива!"
   Обiзвавсь Павлюк хорунжий:
   "Допомоги дати!
   Щоб ту лядську перепону
   Нащент зруйнувати!"
   Добре Павлюк та Сулима
   Ляхiв частували
   З народної думи


   ПРОЛОГ

   Чого на Українi  споконвiку  бракувало,  так  це  єдностi.  Силу  мали,
рiшучостi вистачало, зваги  не  позичали,  самопожертвою  вражали,  а  ось
єдностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i  чвари  мiж
своїми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року  в
рiк, з вiку в вiк. Тож усi українськi повстання, у яке б  ми  столiття  не
заглянули,  незмiнно  закiнчувалися  тим,  чим  вони,  зрештою,  i  мусили
закiнчуватися,  -  великою  кров'ю  i  тисячами  молодецьких  голiв,  якi,
злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не
спромiгшись вибороти волю, до якої iнодi досить було зробити  всього  лише
один-єдиний, хоч i рiшучий,  але  останнiй  крок.  I  нове  повстання,  що
невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало  на
невдачi попередньої спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь  прокляття,  що
постiйно висiло над Україною з року  в  рiк,  з  вiку  в  вiк,  прирiкаючи
козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки.
   I останнє -  перед  тими  подiями,  про  якi  ми  й  поведемо  мову,  -
повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'ї, теж закiнчилося - за
крок вiд перемоги! - все тiєю ж, здавалося,  вiчною  поразкою,  що  чорним
сонцем спопеляла Україну. Iсторики засвiдчують, що  в  повстанцiв,  числом
близько двадцяти  тисяч,  в  рiшучiй  битвi  бiля  Курукiвського  озера  з
вiйськами коронного гетьмана Станiслава Конєцпольського  не  вистачило  не
лише зброї та припасiв, а й - головного - єдностi.
   "У їх таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками  угоди  з  панами  й
основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд  Жмайла
(повстанського  гетьмана)  було  вiдiбрано  булаву  (подальша  доля   його
невiдома) i передано знову Михайлу  Дорошенку.  Другого  дня  Дорошенко  з
усiєю старшиною  прибув  до  Конєцпольського  й  прийняв  умови  польської
сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Україною дума народна:
   ...Силу ж панiв перебила
   Голота бурлацька,
   Та не хотiла водно стати

   Старшина козацька...
   Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши  утискiв
шляхти й магнатiв та жорстокого насильства,  що  його  чинили  жовнiри  на
Українi, повернувшись  туди  пiсля  закiнчення  польсько-шведської  вiйни,
знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi приєдналися i  запорозькi
козаки. У 1629 роцi вони обрали своїм гетьманом вiдважного ватажка  Тараса
Федоровича, вiдомого в  iсторiї  пiд  прiзвищем  Трясило.  Вже  в  березнi
наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi
на волость. Повстанський  гетьман  в  унiверсалi,  зверненому  до  народу,
закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного  краю.
До нього приставали селяни, мiщани,  реєстровi  козаки,  В  Черкасах  було
схоплено реєстрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла  до  Корсуня
пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли  до  Корсуня,
мiсто взялося за  зброю.  3  вiкон  i  горищ  мiщани  стрiляли  в  шляхту,
реєстровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина  з  польськими
офiцерами втекла у Бар -  резиденцiю  коронного  гетьмана.  Не  зважившись
виступити проти народної бурi, коронний гетьман звернувся  з  вiдозвою  до
магнатiв i шляхти українських воєводств:
   "Прошу вас, моїх милостивих панiв, котрi найближчi до цiєї пожежi i вже
ранiше зазнали, що  таке  хлопське  свавiльство,  добровiльно  прибути  до
вiйська  його  королiвської  милостi,  аби  гасити  цей  вогонь  хлопською
кров'ю".
   Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i
на Заднiпрянщину. Зiбравши  шляхту,  Конєцпольський  вислав  поперед  себе
загiн коронного  стражника  Самуїла  Лаща,  котрий  вiдзначався  нечуваною
жорстокiстю, бо нищив, як  писав  львiвський  лiтописець,  всiх,  "был  бы
только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося  в
Лисянцi й Димерi.  Брати  приступом  Переяслав  Конєцпольський,  хоч  його
вiйсько й мало краще озброєння та постачання, кращу кiнноту  й  артилерiю,
не зважився. Почалися сутички. Однiєї ночi в  травнi  невеликий  козацький
загiн проник в польський табiр  i  напав  на  штаб  Конєцпольського,  який
охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова
хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали її до ноги.
   З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки
в кiнцi травня не  було  завдано  йому  нищiвного  удару,  пiд  час  якого
жовнiрiв  i  шляхти  полягло  бiльше  (свiдчення  очевидця),  нiж  за  всю
польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти,
Конєцпольський втратив i вiру в перемогу.
   А далi... все повернулася на круги своя.
   "Пiд Переяславом перемога схилилася на  бiк  повстанцiв.  Але  вони  не
змогли закрiпити  її.  Причиною  цього  були,  як  i  пiд  час  попереднiх
повстань, суперечностi в їхньому таборi. Старшина  й  частина  реєстровцiв
вимагали  угоди  з  панами,  їм  вдалося  усунути  Тараса  Федоровича  вiд
гетьманства й поставити на його мiсце свою людину  -  А.  Конашевича-Бута.
Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв  угоди,  вiдiйшов
на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний  договiр"
[2].

   Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Українi були запорожцi, шляхта
добре розумiла. Не маючи змоги  за  одним  махом  розквитатися  з  сiчовою
вольницею, панство вiдразу ж пiсля  придушення  повстання  Тараса  Трясила
вирiшило  обгородити  Сiч  вiд  України.  Особливо  на  цьому   наполягало
магнатство i шляхта Схiдної України, з чиїх володiнь селяни цiлими гуртами
втiкали на Запорiжжя. У  1635  роцi  на  сеймi,  що  зiбрався  у  Варшавi,
магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй  надiйну
залогу з пiхоти й кiнноти. А  вже  тодi  й  почати  вгамування  сiчовикiв.
Хлопи, пся крев, втiкають з маєстатiв  на  Сiч,  вже  й  шлях  собi  понад
Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч,  не
маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирiє. Згодом  можна  збудувати  ще
одну фортецю, але вже ближче  до  Сiчi,  потiм  ще  i  ще...  Поступово  й
невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й  залогами,  можна  й  задушити
волю у її ж власному гнiздi.
   Сейм  ухвалив:  доручити  коронному  гетьману  Конєцпольському   звести
фортецю на Днiпрi якомога швидше i  поселити  в  нiй  надiйну  залогу.  На
будiвництво видiлили  сто  тисяч  злотих,  i,  щойно  повеснiло,  коронний
гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз  за
походженням Гiйом де Боплан. Взагалi,  його  справжнє  прiзвище  Левассер,
додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера,
але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан.
   Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандiї, з молодих лiт
служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндiї (Центральнiй Америцi),
а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував  на
службi в  польському  вiйську,  що  стояло  на  Українi,  Вiн  споруджував
укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на
березi рiчки Борисфен, "званої в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку.
Всi  фортецi,  як  зазначають  iсторики,  мали  стати  опорними   пунктами
панування польських магнатiв на Українi. Служив Боплан у вiйську коронного
гетьмана Станiслава Конєцпольського, з ним i прибув до Кодацького  порога.
Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий  перебував  на  службi  в
Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Українi,  то  навряд  чи  ми  й
згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий  iнженер,  найманець  чужої
держави - навiчно увiйшов в iсторiю України, бiльше  того  -  зажив  слави
серед сучасникiв i нащадкiв як на Українi, так  i  у  Францiї.  I  все  це
завдяки  своїй  книзi  "Опис  України,   кiлькох   провiнцiй   королiвства
польського, що тягнуться вiд кордонiв Московiї до  границь  Трансiльванiї,
разом з їхнiми звичаями, способом життя i ведення воєн", - така  повна  (в
дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше виданої в Руанi 1651 року.
   Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Українi.  Будуючи  фортецi
-заради  заробiтку,  -  аби  польське  ясновельможне  панство  ще  мiцнiше
вкорiнювалось на Українi, iнженер-найманець не лише складав карти України,
а й рiк за  роком  спостерiгав  за  пiдневiльним  (Боплан,  до  речi,  сам
зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно  служив)  життям  мiсцевого  люду,
його звичаями, вiруваннями,  боротьбою  з  своїми  поневолювачами  та  все
побачене й почуте занотовував до потаємних своїх записникiв, що  згодом  i
склали його знаменитий "Опис України...".  Життя  в  Українi  пiдневiльних
селян було жахливим, адже вони, як  свiдчить  Боплан,  "змушенi  вiддавати
своїм панам усе, що  тим  лише  заманеться  вимагати.  Не  дивно,  що  цим
злидарям у таких тяжких умовах не залишається нiчого для себе. Але й це ще
не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над
їхнiм життям: такою великою є необмежена  свобода  польської  шляхти  (яка
живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють  у
ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж  каторжани  на
галерi.  Таке  рабство  є  причиною  того,  що  багато  селян   тiкає,   а
найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке є мiсцем притулку  козакiв
на Борисфенi".
   Цiкавився вiн i життям, побутом  та  вiйськовими  походами  незвичайних
людей, котрих доти не зустрiчав у своєму життi, хоч  i  попоїздив  чимало,
званих запорозькими козаками. Описуючи Україну, дивуючись з того,  що  "на
ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як
i спосiб приготування у них м'ясних страв, їхнi весiлля та iншi церемонiї,
про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатiєю скаже  про  Україну:
"Однак саме звiдсiль пiшов той  благородний  люд,  який  називається  нинi
запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох  уже  лiт  заселяє  рiзнi
мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях".
   Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все  робив  для
того, аби приборкати той благородний  люд,  -  для  цього  i  за  Кодацьку
фортецю взявся. Мiсце для неї вибрали серед Дикого поля, за  чотири  сотнi
миль по Днiпру вiд Києва, на правому березi, де рiчка  робить  поворот  на
пiвденний захiд, бiля першого порога, званого  Кодацьким,  тож  i  фортецю
назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари -  "святої  козацької  рiки",  -  як
зазначає Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в  тому  мiсцi,
де над водою здiймалася стрiмка скеля,  з  якої  зручно  було  оглядати  i
прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами  коронного
гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку  лiта  1635  року
закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i  забудували  його
землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали
два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв  -
як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний  мур  захищав
крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй  вiдстанi
кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота.  А
ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипної землi, що починався
вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель.
   Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже  перед
дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з
Україною.  Спробуй  тепер  проскочити  непомiченим  через  пороги.  Загони
драгунiв  день  по  дню  нишпорили  степами  навколо  Кодака,  виловлювали
втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у  пiдземнi
нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в  кайдани
i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi маєтки коронного гетьмана.
   Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись  на  Кодацi,  шляхетне  панство,
безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi.  Кодак  -  то
лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйнуєш його  -  лиха  не
обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман  пiшов
з вiйськом у Польщу, як занепокоєне сiчове козацтво почало .збирати охочих
"викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман.
   Першим, як свiдчить дума вкраїнська,  "обiзвався  серед  Сiчi  курiнний
Сулима".
   Що ми знаємо  про  курiнного  отамана  (за  iншими  даними  -  гетьмана
нереєстрових  запорозьких  козакiв)  Сулиму?  В  офiцiйних,  надто  скупих
iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович  Сулима  народився  (рiк
народження  невiдомий)  у  селi  Рогощi,   тепер   Чернiгiвського   району
Чернiгiвської областi. За  походженням  дрiбний  шляхтич.  Був  помiчником
управителя маєтку польського магната  С.  Жолкевського  на  Переяславщинi.
Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв.  Не  витримавши  утискiв,
утiк на  Запорiжжя,  де  завдяки  особистiй  мужностi,  вiйськовiй  кметi,
чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв України  дрiбний
шляхтич Iван Сулима  швидко  здобув  визнання  серед  сiчовикiв,  котрi  й
вибрали  його  спершу  курiнним  отаманом,  а  згодом  i  гетьманом,  Iван
Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар.
У серпнi  1635  року  повсталi  нереєстровi  козаки  на  чолi  з  Сулимою,
повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля  морського  походу  пiд  Азов,
напали на Кодак. Згодом Боплан у своєму "Описi  України..."  так  про  той
козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я  закiнчив
будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi  того  ж  року
якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив її i  розбив
гарнiзон", що мав десь близько 200  воїнiв  пiд  командуванням  полковника
Марiона. Цей полковник Марiон був французом..."



   Роздiл перший

   Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця.  В
липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що  складалася  з
найманцiв-драгунiв  (в  основному  нiмцiв,  котрi,  як  i  сам  комендант,
перебували на службi в польської Корони), а вже  на  початку  серпня  Iван
Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме  життя.  (Будiвничому  ж
фортецi Боплану, на  вiдмiну  вiд  його  спiввiтчизника  Марiона,  далебi,
здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць  в  Кодацi,  то  ще  не
вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Україну!). Але навiть за  той
єдиний  мiсяць  свого  комендантства  Жан  Марiон,  вiрно  слугуючи   Речi
Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на їхню милiсть
вже не мiг. Як не мiг i живим датися в їхнi руки. Месники б пригадали йому
i нелюдськi тортури, що їх драгуни чинили над  селянами  Схiдної  України,
котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i
тi утиски й розорення, яких за знали  й  самi  козаки,  -  Жан  Марiон  iз
загонами драгунiв,  повсюди  нишпорячи,  руйнував  зимiвники,  забороняючи
сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть  полю  вати  чи  ловити
рибу. Непокiрних, розоривши їхнi житла та господарства, приганяв до Кодака
i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде  завжди  I
раптом - як снiг на голову лiтнього  дня!  -  напад  на  драгунiв.  Перший
звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели  вранцi  топити  в
Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд  своїх  панiв
на Запороги, потрапляли -до Кодацької в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не
вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у  фортецi,  що  вiд  того
змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар  фортецi  шляхтич
Пшияловський  (у  його  справи  комендант  не  втручався,  пам'ятаючи,  що
гоноровитий  шляхтич  -  особистий  представник  коронного  гетьмана  Речi
Посполитої) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося
це так. Коли хто з  них,  знемагаючи  вiд  спраги,  вперто  вимагав  води,
комiсар казав драгунам:
   - Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не  пасталакали,
що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього  лотра  до  рiчки,
почепiть на шию каменюку i  турнiть  його  у  Днiпро  -  хай,  бидло,  п'є
донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!
   Так було й того  ранку.  Але  несподiвано,  коли  жовнiри  вже  чiпляли
бранцевi каменюку  на  шию,  з  прибережного  очерету  гримнули  пострiли.
П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто  стрiляв,
теж...
   Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже  остерiгалася  нападу,
певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом.
На очах у всiєї залоги вбити  п'ятьох  драгунiв  i  щезнути?  А  що,  коли
вранiшнiй  напад  -  то  лише  початок  чогось  серйознiшого?   Наприклад,
розвiдка?  Запорожцi  викрили  себе  лише  тому,  що  вирiшили   врятувати
бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу їм  здолати  рiв,
вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався.  Був  вiн  людиною  суто
вiйськовою i добре затямив: немає таких фортець, котрi так  чи  iнакше  не
можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо  сотнi  i
сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто  виручить  Марiона  на
випадок лиха? Польських вiйськ на Українi  зараз  майже  немає,  їх  повiв
гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецiєю готується. От
i чекай допомоги, коли скрута припече!
   - Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув,  як
його знову  охоплює  роздратування.  Нарiкав  на  самого  себе,  що  такий
невдаха, бо не зумiв зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав  сюди  аж
iз Францiї, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою
ненадiйних найманцiв, а самi вештаються  бозна-де,  на  запорожцiв,  котрi
таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги,  яким  усе  байдуже,
кому  служити,  кого  вiшати...  I  хто  вiн,  зрештою,  такий?  Збiднiлий
дворянин, який служить Польщi, а гнобить Україну. На випадок чого,  поляки
першi ж його кинуть напризволяще, а  козакiв  не  вблагаєш.  Для  них  вiн
каратель, чужинець, що приплентався душити їхнiй народ i їх самих та  їхню
легендарну вольницю ...
   Зганяв злiсть на офiцерах:

   - На очах у залоги козаки вбивають наших  воякiв  i  наче  крiзь  землю
провалюються, а ви замiсть них ловите облизня?  Що  це  таке,  питаю  вас,
лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi?
Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з  глини,  їх  у  мене
всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає  на
кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть
запорожцi всiєю ордою!
   Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не  все
одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх  перенищать.  Однак  його
життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли,  мовчазнi  й
сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського  вина,
як  дверi,   несподiвано   завищавши,   зi   скреготом   вiдчинилися.   До
комендантської, поправляючи фамiльну шаблю на  поясi,  увiйшов  насуплений
комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий  панок
в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи
i гонору.
   В Марiона вiдразу ж почав псуватися  i  без  того  зiпсований  настрiй.
Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не  мiг.  Схопився  й
похмуро  витрiщився  на  комiсара,  думаючи:  "Безперечно,  про  напад  на
драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн  посадив  у
фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий  тiльки
й умiє доносити..."
   - Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд  мурами
фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i  Марiон  вiдповiв  йому
тим же:
   - А що комiсара цiкавить?
   - Я велiв утопити  в  Днiпрi  одного  з  хлопських  утiкачiв.  Чому  не
виконано моє повелiння?
   - А про це комiсар хай запитує у запорожцiв.
   - Я вимагаю пояснень  вiд  коменданта,  а  не  вiд  тих  лотрiв,  котрi
невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються їхнi витiвки!
   - Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж їм не до вподоби.
   - Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполитої!
   Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не  звернув  на  те  уваги.
Звик.
   - Я - комiсарi - мiж тим вигукував  шляхтич.  -  Я  уродзоний  шляхтич,
поставлений сюди для порядку, i я... я...
   - Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебеї, - буркнув Марiон. - I
я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли  неуки  i  бездари
починають зi мною нахабно поводитись!
   Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями.
   - Але я поскаржуся коронному...
   -  Бiжи!-зневажливо  махнув  рукою  комендант,  радий,  що  таки  допiк
уродзоному.  -  Твiй  гетьман  вештається  десь  у  Прибалтицi,   а   коли
прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне.  Дурнi  будуть  запорожцi,
коли не використають такого  зручного  менту.  Ось  тодi  й  закукурiкаєш,
комiсаре!
   - Сто дяблув!  Це  моя  ойчизна,  а  ти  iз  своїми  нiмцями  -  бiдний
найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!
   - Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу  країну,
а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманцiв i галасуєте про якусь  там
ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi.
   - Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi  схизмати
зважилися напасти на фортецю короля?  Та  вони  як  мишi  розбiжаться  при
першому ж залпi наших гармат!
   "Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне  подумав  комендант.  -  Не
тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!"
   Марiон i зовсiм заспокоївся. Хай бiснується шляхтич. Зрештою,  це  його
справа - з'ясовувати стосунки з українцями, а вiн, Марiон,  француз.  Йому
однаковi i поляки,  i  українцi.  Поляки  платять,  вiн  служить  полякам,
платили б українцi, служив би українцям... Йому  байдуже  ..  Не  слухаючи
Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збитої з грубезних  дощок,  витяг  пузату
карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше
прикладається до вина. Коли не увiллє у себе хмiльного трунку, день тодi -
не день...
   Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав  другий  кухоль,  налив  i
комiсару.
   - Нас тут двоє вiдповiдальних, -  примирливо  мовив,  не  дивлячись  на
комiсара, - тож немає чого сваритися у цiм закутнi свiту.
   - Польща i Францiя - великi маєстати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в
порошок хлопську Украйну? Нєх жиє Рiч Посполита, наша кохана ойчизна!
   - Нех жиє, - байдуже буркнув Марiон. - Але  я  п'ю  за  себе,  за  Жана
Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип'є!
   - А я п'ю  за  нашу  фортецю-форпост  боротьби  iз  схизматами!  Ми  на
передньому краї! На нас ойчизна дивиться!
   - А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки.
   - Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець!
   Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на  коменданта,  вкладаючи  у
свiй спопеляючий, як йому  здавалося,  погляд  усю  зневагу  до  зайди,  i
вийшов, хряпнувши дверима.
   Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I  подумав,
що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, -
ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика.
   "Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок".
   Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати  i
буркнув джурi:
   - Пiди i приведи її, бо мене їсть смуток.
   - Слухаю, - лiниво озвався джура.
   - Ти мене розумiєш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем -  нарiкай  на
самого себе!
   - Слухаю, пане комендант!
   Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток.
   "Цiкаво, - думав вiн, -  чи  вiддасться  вона  добровiльно?  О,  жiночi
пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю  Але
надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося  б  її  силомiць  мордувати.
Живосилом - не те Силомiць дiє тiльки та худобина Пшияловський..."
   Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає.  Марiон  скидає  поглядом
бранку - єдину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить,
коли вiн погодився сюди приїхати!
   - Здрастуй, красуне!
   Полонянка  не  вiдповiла,  дивилася  кудись  повз  комендантi.  Висока,
струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди  пiд
благенькою сорочкою, наче два  горбочки.  Рукавця  сорочки  -  вуставки  -
вишитi  червоними  квiточками  з  чорними   пагiнцями   та   листочками...
Зваблива... Нi, вона таки має стати його єдиною радiстю в цьому закутнi  -
як добре, що її спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв  застерiг:  хто
ЇЇ хоч пальцем зачепить - того зарубає на  мiсцi.  Вона  мусить  дiстатися
тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за
щастя!
   Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий  пiднiс
полонянцi.
   - Випий, i цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я  велiв,  аби
тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському.
   - У неволi не буває доброти, - вiдповiла вона,  -бо  неволя  нiколи  не
буває доброю i справедливою.
   - Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула.
   - А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?
   - Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту.
- Я подiлюся своїм добром з тобою. I своєю любов'ю.
   - I для цього ти мене зачинив у льох?
   - Пташечку варто зачиняти, iнакше її згамає кiт.
   - Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота?
   - Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко!
   Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага.
   - Як тебе звати? - обхопив її за гнучкий стан.
   - Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю
старих лапунiв.
   - Але я хочу вимовити твоє iм'я, - перехилив вiн кухоль.
   - Полонянка...
   - Рiд у тебе є?
   Вона випросталась i гордо глянула на нього.
   - У мене є рiд, i великий. Я - українка!
   - Але я питаю, як тебе звати?
   - Українка, - вперто повторила вона.
   - Ти будеш моєю! - зухвало вигукнув вiн. - Але я не  хочу  брати  силою
те, що любiше по добрiй волi.
   Вона рвучко повернулась до нього, очi її спалахнули.
   - Доброї волi забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у
пiдземеллi, а тодi доброї волi хочеш? Пестощiв?
   - Ти маєш рацiю, - згодився вiн. - Але я не поляк.
   - Не має значення. Ти все  одно  ворог!  Вiн  знову  хлюпнув  у  кухоль
жадiбно випив.
   - Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.
   - Коли запорожцi захоплять фортецю, то пана коменданта i без вина чекає
забуття.
   - Ти певна?
   - Авжеж! Козаки не потерплять  осиного  гнiзда  бiля  Сiчi.  Це  мусить
нарештi втямити i сам пан комендант.
   - Оракул у спiдницi! - спалахнув вiн. - Сiльська пророчиця! Ха-ха!.. Не
забувай, що всi пророки закiнчують  життя  ранiше,  анiж  збувається  їхнє
просторiкування! Забуваєш, що  ти  всього  лише  холопка,  а  не  уродзона
шляхтянка. По-доброму не вiддасися -  силомiць  вiзьму.  Або  вiддам  тебе
драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. I,  напевне
ж, хочеш жити. Чи не так?
   - Хочу, - зiзналась вона i по хвилi додала: - Але хочу жити вiльною,  а
не панською затичкою...
   - Коли багнеш волi - не протився менi. Я подарую  тобi  волю  i  випущу
тебе з фортецi. Я тут господар.
   - Нi, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як i я. Сидиш  i
лихоманишся за мурами, козакiв боїшся.
   - Послухай, пророчице... Проси у  мене  що  хочеш,  i  я  виконаю  твоє
прохання. Але спершу стань моєю. I пам'ятай: або я, або драгуни. Поспiшай,
я нетерпеливий. I драгуни теж...
   Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.
   - Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але  поведи  мене  на  фортечну
стiну - хочу подивитися на Днiпро й подихати свiжим повiтрям.
   Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, вiн трохи вiдставши.
Дивився на її довгi стрункi ноги з пружними литками, на горду поставу,  на
легку ходу й облизував сухi губи, що вкривалися смагою. Потiм  вони  довго
пiднiмалися  крутими  схiдцями  i  зрештою  опинилися  на   стiнi.   Варта
вiдзадкувала геть до бастiону.
   - Дихай свiжим повiтрям, пташко, - комендант розтягнув  губи  в  подобi
посмiшки. - Сьогоднi я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
   Широко вiдкритими очима дивилася дiвчина на свiт. З високого муру видно
було далеке Заднiпров'я, де зеленiли гаї...
   - Земле моя рiдна, - прошепотiла дiвчина. - Так хочеться жити...
   Глянула вниз, на гостре камiння, вiдсахнулась.
   - Страшно? - засмiявся комендант. - Ходiмо краще звiдси.
   - Зачекай, людолове!
   I полонянка вискочила за зубчастий виступень стiни.
   - Назад! - крикнув комендант.
   - Ти хотiв,  ворiженьку,  знати  моє  iм'я?  -  вигукнула  полонянка  i
замахала руками, аби втримати рiвновагу. - Настею мене люди кличуть. А для
тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема,  вiн  на
Сiчi козакує. Братик i вiдомстить тобi, злий ворiженьку.  А  я  полечу  до
Днiпра... - Зойкнула: - Днiпре, любий Днiпре, прийми мене, i тiло  моє,  i
душу. I зроби мене чайкою-зигзицею.
   Хитнулася вперед, вiдiрвалася од стiни i зникла. Марiон кинувся до краю
стiни. Дiвчина летiла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила...
   - Дурень! - раптом  вголос  вигукнув  комендант.  -  I  я  прителющився
допомагати полякам корити Україну? Невiглас!


   Роздiл другий

   Острiв Базавлук, на якому запорозькi козаки ще в  1593  роцi  заснували
столицю свого краю-Сiч, лежав якраз там, де  в  Днiпро  впадали  три  його
правi притока: Чортомлик, Пiдпiльна та  Скарбна.  Довкола  безлiч  дрiбних
рiчечок, озер та озерець, єрикiв, гаїв, лiсiв, в  непрохiдних,  заплутаних
плавнях день у день галасувало птаство,  а  в  рiчках  була  повна-повнява
риби, в гаях, лiсах та байраках - всякого звiра.
   Вiльно жили у тих краях, нi своєї паноти, нi чужої не знали.
   Запорозькi  степи  у  тi  часи  були  малолюдними,  слобiд   майже   не
зустрiчалося, а сидiли козаки, або, як їх звали, - гречкосiї, пiчкури,  на
одмiну вiд сiчовикiв, маленькими  хутiрцями-зимiвниками,  котрi  мостилися
здебiльшого по  схилах  балок  i  байракiв,  часом  у  глухих,  вiддалених
урочищах, верхiв'ях рiк. Основне ж ядро козакiв,  або  товариство,  завжди
стояло залогою в своїй столицi, матерi Сiчi.
   Базавлуцька Сiч  була  оточена  високим  земляним  валом  з  дерев'яним
частоколом.  Вал  i  частокiл  були  окопанi  глибоким  ровом.  На   валах
здiймалися високi  веж  з  бiйниць  яких  визирали  жерла  гармат  i  дула
самопалiв. Але гармат тих стояло не так  вже  й  багато,  як  для  столицi
такого великого краю, яким був Запорозький. "На бiса вам армати, -  казали
запорожцi, - як у нас кулаки великi".
   А навколо Сiчi, або внутрiшнього коша, тулився форштадт - передмiстя. У
передмiстi запорозької столицi в нечисленнiй (в тi часи) слобiдцi  мешкали
рiзнi майстри, ремiсники i взагалi робiтний люд: кравцi,  шевцi,  зброярi,
ковалi, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут  же  стояли  шинки,
пивницi,  крамницi  та  ятки  з  товарами  мало  не  з  усього  свiту.  На
велелюдному базарi з ранку й до вечора  було  гамiрно  i  тiсно,  в  ятках
повнява рiзного краму, котрий  привозили  гендлярi  з  України,  Молдавiї,
Польщi, Криму i навiть Туреччини. Бiля шинкiв та крамниць товпилися  гурти
веселих козакiв, посполитих, ремiсникiв та iншого люду, серед  якого  було
чимало сiроми, заробiтчан.
   В кiнцi  базару  через  глибокий  рiв  перекинуто  мiст  (на  нiч  його
пiдiймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся бiля  ворiт  з  дикого
каменю, вiтався з вартою, а вже за воротами i починалася, власне,  столиця
козацтва, внутрiшнiй Кiш - серце всього людославного Запорiжжя,  Сiч-мати,
де жило сiчове товариство з кошовим отаманом i вiйськовою старшиною.
   Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий i рiвний  сiчовий  майдан.
Його пiвколом обступали низенькi куренi, де мешкало  сiчове  товариство  з
курiнною старшиною. В кiнцi  майдану  височiла  дерев'яна  церква  в  Iм'я
Покрови  i  висока  дзвiниця.  З  бокiв   до   дзвiницi   тулилися   рiзнi
будiвлi-комори,  вiйськова  канцелярiя,  хати  старшин,  пушкарня,  окреме
помешкання - станок - кошового отамана. Над станком маяв  бiлий  прапор  -
знак того, що глава козацтва знаходиться в сiчовiй столицi.
   Гнат Кодак вийшов з вiйськової канцелярiї й зiтхнув на  повнi  груди  -
вiльний Вiднинi i назавжди вiн вiльний  козак  запорозький.  Сiчовик.  Над
майданом гудiв вiтер, вiльний вiтер Запорозького краю, маяв бiлим прапором
над станком кошового,  гудiв  у  верхогiр'ї  дзвiницi,  й  чутливi  дзвони
легенько бринiли вiд його дотику.
   Гнат стояв i посмiхався сам  до  себе,  до  свого  щастя.  Вiднинi  вiн
вiльний, i панський канчук вже вiдсвистiв  над  ним.  I  чув  вiн,  як  на
оболонi Скарбної  iржали  козацькi  тонi,  як  у  передмiстi  Сiчi  гупали
молотами ковалi, як бринiли-гули од витру сiчовi дзвони, а з  неба  линули
лебединi згуки... Вiднинi вiн вiльний козак-сiчовик. Аж  не  вiрилось,  що
те, про що мрiяв днями й ночами, нарештi збулося Шкода тiльки Христини, не
поталанило дiвчинi, а ось вiн вирвався. Гнат прислухався i вловив ще  однi
звуки,  що  випливали  десь  нiби  збоку  -  нiжнi,  тремтливi...  Хлопець
повернувся i наче заворожений пiшов на тi  звуки.  Бiля  пушкарнi  побачив
Ярему Летючого, джуру отамана i одного  з  своїх  рятiвникiв-визволителiв.
Ярема сидiв на жерлi гармати,  звiсивши  босi  ноги,  й  грав  на  якомусь
дивному для Гната iнструментi. Вiн тримав  бiля  рота  металеву  пiдкiвку,
щипав рукою пластинка, i з тiєї пiдкiвки вилiтали крихкi, тендiтнi  звуки,
що текли майданом, наче дзюркiтливий струмок.
   - Що то в тебе? - запитав Гнат.
   - Дримба, - вiдповiв Ярема i  знову  поклав  на  зуби  звужений  кiнець
пiдкiвки, щипав пластинку, видобуваючи нiжну мелодiю.
   Гнат i собi вмостився на жерлi гармати, але Ярема урвав  гру,  повернув
до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
   - Сестричка сьогоднi наснилася, Настя, - озвався  по  хвилi.  -  Тiльки
дивно снилася, чайкою бiлою примарилась. Буцiмто пливу я Днiпром,  а  надi
мною в'ється бiла чайка. I жалiбно-жалiбно квилить  "Чого  ти,  чайко?"  -
питаю її. А вона менi й одказує людською мовою:  "Я  не  чайка-зигзиця,  я
сестриця твоя Настя... " Я руки до неї простягнув i прокинувся... Хоч би з
Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мiй сон прилiтала?..
- Посмiхнувся i запитав Гната: - Знаєш, як я Настю  дражнив,  коли  ми  ще
дiтьми були? Жайворонятком. В день сорока мученикiв Настя завжди  пекла  з
тiста жайвора. Бабуся казала, що того дня  сорока  кладе  у  гнiздо  сорок
прутикiв, а жайвiр вилiтає з вирiю i спiшить у нашi краї  з  весною.  Мама
завжди пекла бублики, сорок бубликiв, а Настя лiпила з тiста  жайвора.  Як
зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двiр, а в дворi  снiгу  повно.  Ще  й
завiрюха, буває, гуде-виє, крутить-свище.  Настя  простягала  до  завiрюхи
жайвора, спеченого з тiста, i прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братiв
своїх  жайворiв,  та  повертайтеся  всi  з  вирiю,  принесiть  нам  красну
весноньку з теплого краю, застелiть барвiнком наш двiр.  Хай  дорога  ваша
буде  легкою,  а  крилоньки  мiцними,  несiть  нам  весну  хутчiше.."  Так
прохала-заклинала Настя, i вiхола тодi  затихала,  i  невдовзi  й  справдi
надходила весна.
   Ярема пiднiс до рота дримбу,  поклав  на  зуби  вужчий  край  пiдкiвки,
защипав пластинку... I знову полинули  нiжно-сумовитi  звуки...  Та  Ярема
вiдразу ж урвав гру, сховав дримбу.
   - Ти вже запорожець? - запитав Гната.
   - Уже. Записали мене до Канiвського  куреня  пiд  прiзвищем  Кодак.  На
згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.
   Ярема обняв Гната:
   - Будь здоров, козаче! Ходiмо покажу, де твiй курiнь. I завiв Гната  до
однiєї з приземкуватих будiвель. Посерединi стояло сирно  -  довгий  стiл,
збитий  з  грубезних  дощок,  попiд  стiнами  дощанi   нари,   на   стiнах
порозвiшувана  зброя,  в  кутку  -  iкони.  А  над  столом  висiло  велике
панiкадило... Це й було помешкання Канiвського куреня. Все Гнатовi в диво,
озирався, роздивляючись то зброю на стiнах, то панiкадило, то лампадку, що
блимала перед iконою Георгiя Побiдоносця. Молодий i гарний святий з  бiлим
покривалом на спинi, сидячи на конi, проштрикував довгим  списом  змiя.  I
цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця I довгi козацькi вуса.
   - Сiдай, - припрохував Ярема. - Ось тут i почнеться  твоє  козакування.
Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати.  Та  й  я,  Ярема  Летючий  -
запам'ятай моє прiзвище, - дечого тебе навчу. Бо козакую вже з пiвроку.
   - Стривай, а чому в тебе таке дивне прiзвище - Летючий?
   - Та з хати лiтав,  -  посмiхнувся  хлопець.  -  Ряднину  розiп'яв  над
головою i стрибнув. Але полетiв не вгору, а додолу. Так гуркнувся,  що  аж
надвечiр очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, - кричала, -  а  то  ж
покалiчишся, а менi - тягайся з тобою... Iч, що надумав - лiтати!" А дiд i
каже матерi: "Соломiє, не чiпай хлопця. Коли йому  заманулося  лiтати,  то
хай лiтає, бо душа в нього така - летюча". От мене звiдтодi  й  прозивають
Летючим.
   - I не кинув своєї мрiї?
   - Ще дужче кортячка розбирає лiтати. - Ярема зашепотiв,  хоч  у  куренi
бiльше нiкого й не було: - Слухай, Гнате, повiдаю тобi свою задумку.  Хочу
крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он лiтають,  чому
я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу,  тягне  мене  у  небо  i  вабить...
Тiльки б крила змайструвати. А ось якi, я ще гаразд не знаю... Стривай,  -
сам себе спинив джура. - Щось я дуже розбалакався, а ти  мовчиш.  I  мовби
невеселий. I очi в тебе сумнi. Чому?
   - Тобi сестричка Настя наснилась, а  менi...  -  не  доказав,  зiтхнув,
голову звiсив.
   - У тебе горе? Розкажи про нього  -  легше  стане.  Як  ти  в  лядськiй
фортецi опинився?
   - Вiд пана свого дременув, - розповiдав Гнат. - Вiд самого Канева  ноги
бив, ось-ось, думаю, вже й Сiч. А бiля Кодака мене схопили. Побили, а тодi
у фортецю повели i в нору якусь кинули. А нашого люду там конає  -  ой-ой!
Ворушаться в норi, як черва. Бiлого свiтла й скалки немає,  пiтьма,  як  у
могилi, задуха...
   - Треба швидше кiнчати з  осиним  гнiздом,  як  називає  батько  Сулима
Кодак, - вигукнув Ярема.
   - Просидiв я в тiй норi з тиждень, - розказував Гнат. - Били нас кожний
день, знущалися. Особливо  лютував  шляхтич  Пшияловський.  Щодня  в  льох
спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський  бранцiв  канчуком
перiщить - аж шкiра на спинi репається. Води по кiлька днiв не давали. Хто
пить попрохає, тому каменюку на шию - i в Днiпро. Пшияловський i  кричить:
"Пий, хлопе, скiльки хочеш!" Ось так i мене хотiли напоїти, та спасибi вам
- визволили вiд смертi. - Помовчав. - У панському ярмi я  зрiс.  Про  шмат
хлiба мрiяв i снив.  Був  я  пастухом  у  фiльварку  пана  Даниловича  пiд
Чигирином. Скiльки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене iнакше,
як худобою, i не називав. Тiльки й чуєш: ти, каже менi пан, бидло таке, як
i та худоба, що в стайнi стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе вiзьмеш?
Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам  почав  думати,  що  я  бидло,
худоба. I коли мене пан-коструб, бувало, питає: "Хто ти є?" - то я  кричу:
"Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець  i  смерд  вонючий!"
Ось так я й жив. А по веснi взяв i закохався...
   - I добре зробив, - усмiхнувся Ярема. - I хто ж тобi у подобi став?
   - Крiпачка пана Даниловича.  Корiв  панських  доїла.  Христиною  звали.
Маленька  була,  чорнявенька,  жвавенька.  Коли   потаємно   зустрiчалися,
Христинка жалiлась менi: "Хiба ми бидло, що пан i за людей нас не має?  Ми
не гiршi люди за пана, тiлько й того, що в нас фiльваркiв катма..." От  ми
зiбралися з духом i пiшли до пана, в  ноги  бухнулись:  хочемо  побратися,
кохаємось ми... Пан аж витрiщився на нас. А тодi своїх гостей погукiв, а в
нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, i каже: "Подивiться,
панове, на цю худобу, на оце бидло! - i на нас з Христиною показує. - Вони
кохаються... побратися хочуть..."  А  шляхта  в  регiт.  Пан  Данилович  i
кричить: "Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може  двонога
худоба  кохатися?.."  Шляхта  була  п'яна,  давай  галасувати...  Зрештою,
зiйшлися на тому, що кохатися  може  тiльки  уродзоне  панство,  а  худобi
тiльки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою i шлюб бере.
Цьому бидловi тiльки корова й до шмиги...
   Гнат вмовкає, кусає губи.
   Ярема важко дихає вiд гнiву, що так i тiпає його.
   - Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собi горя. I  Гнат  далi  веде
сумну i тяжку свою оповiдь:
   - От пан i каже: "А що, панове, обвiнчаємо це бидло з коровою? Ото буде
нам розвага!.." Панство з палацу висипало, потягло мене на  стайню,  потiм
корову вивели... "Оце йому пара! - аж падає з  реготу  шляхта.  -  Чим  не
краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає". Привели коваля i велiли йому мене
з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч i руки тремтiли, i плакав вiн,  а
пан таки змусив його. Надiли менi обруч на шию, прикували до нього ланцюг,
потiм коровi надiли обруч i другий кiнець  ланцюга  до  нього  приклепали.
Шляхта похапала палiччя i жене  мене  з  коровою  селом.  Регоче  панство,
потiшається, кривляється, як блаженне... За нами ридван котиться, в  ньому
- вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей  смажених  жере.  Музика
попереду нас iшла, пани їх грати примушували, аби "справжнє весiлля було".
Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита  як  побачив  таке,  то  й
зомлiв. Пани його водою вiдлили й кричать:  "Вiнчай,  попе,  цю  худобу  з
коровою!" Отець вiдмовився, то шляхта  почала  його  бити,  з  нiг  збили,
ногами  топтали...  Тузили  його,  поки  вiн  i  не  охолов.  Церква  була
православна, пани всi католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тодi
давай мене з коровою вiнчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не
спалили... Тодi погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сiна у  ясла
поклали. "Хрумай, - кажуть, - сiно  з  своєю  нареченою.  Бачиш,  як  твоя
молода сiно мотугає, а ти ще й носа  вернеш..."  Ось  так  я  простояв  на
стайнi кiлька днiв. Корова мотає головою, смикає ланцюг,  до  кiсток  менi
обруч в'ївся.  Спасибi,  коваль  одної  ночi  звiльнив...  Обруч  на  менi
розпиляв i каже: "Тiкай на Сiч, за зброю берися та панам мсти!"
   - А Христина  ж  як?  -  запитав  Ярема,  i  його  чистi  блакитнi  очi
наповнилися слiзьми. - Що з нею сталося?
   - Повiсилась Христинка... - ледь чутно  прошепотiв  Гнат.  -  На  своїх
косах... Пани хотiли з неї...
   Гнат не домовив, бо до  куреня  зайшов  низькорослий,  але  досить-таки
гордовитий на  вигляд  козак.  Тримався  звисока:  груди  випнутi,  шапка,
оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сидiла  там  бозна-як.  I
намугикував вiн щось молодецьке, тримаючи одну руку на боцi, там, де  стан
перехоплював червоний пояс. На поясi висiла шабля, з другого боку за  пояс
були заткнутi аж три пiстолi, а бiля них висiли  три  лядунки  з  порохом,
далi стирчав рiг з мiдним ланцюжком, якiсь торбиночки, вузлики...
   "Iч, кирпу як дере, - подумав Гнат, спостерiгаючи, як незнайомець гордо
простує до них. - Видно, вдатний та славний козак".
   Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната i запитав у Яреми:
   - Що за молодик?
   - А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його нiмчура  хотiла  втопити,  а  ми
порятували.
   - Сулима завжди того-небудь рятує, - сказав хвальковитий осавул,  i  не
зрозумiло було, хвалить вiн Сулиму чи гудить.
   - Тим i живе, - вiдповiв на те Ярема.
   - Ну, козакуй, козакуй, - бадьоро мовив осавул, не дивлячись на  Гната.
- Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом.  -
I до Яреми: - А де ж це пан отаман?
   - В пана кошового.
   - Мiзкують, як лiпше на фортецю напасти? - поспитав  осавул.  -  Треба,
треба викурювати ляхiв.
   - Вiйськова рада вирiшить, як з Кодаком бути, - вiдповiв Ярема.
   - Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите,  -  осавул  це
сказав таким тоном, що Гнатовi аж нiяково зробилося. Вiдчув,  що  i  Ярема
має таке вiдчуття, тому не хоче пiдтримувати розмову. -  Як  там,  хлопцi,
Кодацька фортеця? - бадьоро запитав осавул i, пiдсiвши до Яреми, спробував
було зазирнути йому в очi, але той, вiдвернувшись, неохоче буркнув:
   - Стоїть...
   - Невдовзi впаде! - поплескав осавул Ярему по  плечу.  -  Ми  її  хутко
звалимо Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз - i набiк.
Ми такi! - Осавул пiдсунувся ближче до Яреми, i  очi  його,  хвилину  тому
хвальковитi i самовпевненi, забiгали й зробилися  благальними.  -  Слухай,
молодику, а  злота  у  фортецi  достобiса?  Тiльки  хвостом  не  виляй,  а
по-чесному рiж. Багацько, га?
   - Не знаю, - Ярема стенув плечима.
   - Не бреши, - ошкiрився осавул - Як це джура отамана не знає? Ха!  Коли
всi козаки вiдають, що в Кодацькiй фортецi аж три дiжки злота стоїть.  Ось
тому отаман i замислив похiд до Кодака.
   - Ви, пане осавуле, не наговорюйте! - Ярема обурено схопився. -  Батько
за злото не воює!
   - Дай Боже, дай Боже, - iронiчно протяг осавул. - А три бочки у фортецi
стоять. Чули ми, чули...
   - Вiд дурних чули! - зухвало крикнув Ярема.
   - А ти не кородися! - осавул схопився i враз надувся. - Ще губа в  тебе
боса, вусiв не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш?  I  чому  тебе
тiльки отаман вчить?
   - Вчить воювати не за злото, а за народ свiй.
   - Ого! - вигукнув осавул. - Слова гарнi, та ще нiжка трясця в свiтi  не
вiдмовлялася вiд злота.
   - Трясця не вiдмовиться, - вихопилось в Гната. - Iнша рiч людина.
   - А ти не лiзь, коли не твоє мелеться! - осадив його осавул.  -  Перший
день на Сiчi, а  вже  старшинi  в  рота  стрибаєш?  Карати  вас  треба  за
непослух, i добряче. Багато вас таких ландiв-обдертусiв розвелося, що нi в
тин нi в ворота. Тiльки  й  тямите  перебаранчувать  старшину,  Богом  вам
поставлену.
   - Та вже якось подiлимо три бочки злота! - визивно кинув Ярема.
   Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, I швидко вийшов з куреня.
   - Iч, як йому замуляло! - засмiявся Ярема.
   - Хто вiн за їден?
   -- А-а, - махнув Ярема рукою, - осавул Кирпа. До бою маклуватий,  а  до
злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить iз
собою своє добро. Нiкому не  вiрить,  мабуть,  1  самому  собi  Каламутить
тiльки воду на Сiчi. Сам жаднюга i всiх на свiй аршин мiряє.  А  золото  -
так i сонний бачить. Ласогубий, хоч i лемехуватий.
   - В кожного своя мрiя, - додав Гнат.
   Зненацька на майданi залунали позивнi звуки.
   - Литаври! - звiвся рвучко Ярема. - Бiжiмо!
   - Куди? - схопився й собi Гнат.
   - На сiчовий майдан. Зараз вiдбудеться вiйськова рада.
   - А що таке рада? - на ходу поспитав Гнат.
   - Рада - це... - Ярема аж руками потряс над головою. - Найвища у нас. I
найстарша. Навiть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на  радi,
так i буде... Тiльки б встигнути ближче до литавр мiсце захопити, бо зараз
стiльки тих козакiв на майдан наб'ється, що й грудцi нiде буде впасти...


   Роздiл третiй

   Отаман трубецький махнув бiлою хусткою: загудiли  труби,  як  у  похiд.
Сурми заграли,  наче  журавлi  у  високостi  закричали...  I  стихли...  А
журавлиний звук сурем та похiдний клич труб ще велично пливе над майданом.
Всi вiдчули: мандрiвочка пахне...
   I тодi  довбишi  пiдняли  колотушки,  обтягненi  повстю,  i  вдарили  у
литаври. В одну мить Їхнiй кличний звук  злетiв  над  сiчовим  майданом  i
полинув над куренями,  над  гамiрливим  базаром,  по  той  бiк  Коша,  над
слобiдкою, над усiм  Базавлуком  i  сягнув  аж  ген  до  Днiпра.  I  ледве
загомонiли литаври, як козаки почали вибiгати звiдусiль, на ходу надiваючи
шапки, весело казали один одному:
   "Вiйськова рада!"
   I на майданi нiби спалахнула величезна рiзнобарвна  квiтка.  Замиготiли
жовтi, червонi, зеленi, синi жупани, кунтушi,  пояси,  маком  цвiли  денця
шапок з ясного  сукна,  з  золотими  китицями,  загупав  майдан  чобiтьми,
сап'янцями, босими  ногами,  заклекотiв  луженими  горлянками...  Задимiли
люльки - глинянi,  мiднi,  деревинi,  череп'янi  i  ще  бозна-якi,  i  над
майданом вже зависли сизуватi тютюновi хмарки.
   Кому не вистачало мiсця на майданi, хто не мiг уже й пальця втиснути  в
юрбу, той вилазив на покрiвлi куренiв, i невдовзi й там зробилося тiсно. А
козаки все бiгли i бiгли,  видиралися  на  вали,  палiсади,  набивалися  у
сторожевi вежi, наче  галки,  всiдалися  на  деревах,  виглядали  з  вiкон
дзвiницi...
   Гнат Кодак та Ярема Летючий найпершi встигли на майдан i захопили мiсця
бiля литавр. Хоча натовп i тис на них чимраз дужче, вони  трималися  й  не
поступалися своїм мiсцем.  Гнат  був  схвильований,  оглушений  литаврами,
гомоном козакiв, i йому здавалося, що вiн залетiв бозна-куди, у далекий  i
загадковий вирiй... А довбишi все  били  й  били  колотушками  у  литаври,
великi мiднi казани, з одного  боку  обтягненi  шкурами  й  поставленi  на
тринiжках...
   Гомiн над майданом поволi вщухав. I тодi ще швидше замиготiли колотушки
в руках довбишiв-литавристiв, ще грiмкiше й ритмiчнiше загудiли литаври  -
майдан стихав... Ще мить - i на майданi стало так тихо, нiби там  не  було
жодної душi... I тодi четверо довбишiв пiдiйшло до  великих  литаврiв,  що
були схожi на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру
"головного тулумбаса". I Гнатовi  здалось,  що  бабахнула  гармата,  такої
потужної сили звук злетiв вiд литавр.
   - Набат! - захоплено вигукнув Ярема. I по хвилi: - Iдуть!.. Iдуть!..
   З сiчової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи вiйськовi клейноди
- прапор i ще щось - пучок волосся, що висiв  на  довгому  держалнi,  наче
кiнський хвiст.
   - Бунчук! Бунчук несуть!.. - загомонiли козаки.
   - Зараз вийде кошовий отаман iз старшиною, - шепнув  Ярема.  -  Дивись,
тобi пощастило. Такi ради рiдко бувають, коли в походи збираємось,  та  ще
на Рiздво, коли кошового й старшину вибираємо.
   Осавул поставив у колi прапор i бунчук.
   Майдан сколихнувся i завмер.
   Зненацька iз сторожової вежi лунко вдарила гармата (ще луна не  вщухла,
котячись  Базавлуком  до  Днiпра,  як  Гнат   побачив   кошового   отамана
Запорозької Сiчi. Вiн крокував неквапливо i поважно, увесь сивий як  лунь,
кремезний i ладний, мiцно i широко ступаючи,  гордо  нiс  в  мiцних  руках
булаву. Його сивi, прокуренi  вуса,  пухнастi  й  довгi,  розвiвалися  вiд
ходьби, дорогий жупан сяяв  блакиттю,  коштовна  шабля  спалахувала  проти
сонця срiблом i злотом. За  кошовим,  також  поважно  i  значуще,  ступала
вiйськова старшина: першим простував суддя,  тримаючи  в  руках  вiйськову
печатку, за ним-тонкий писар з  великим  срiбним  каламарем,  далi  сунули
обозний, хорунжий, перначник, всi в чинi вiйськових  старшин,  за  ними  -
курiннi отамани, полковники, старi та сивi козаки - "значнi",  котрi  були
колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала  пiд  бунчук,  знiмала
шапки i кланялась на всi боки сiчовому товариству.
   Серед старшин Гнат угледiв i отамана  Iвана  Сулиму.  Дивлячись  збоку,
Гнат роздивився, що його отаман середнього  зросту,  навiть  видається  аж
низькуватим, але плечi має широкi, i вiд усiєї  його  гордої  постави  вiє
неабиякою силою. У нього рiвний нiс, трохи загострений на кiнцi, велике  й
горде  обличчя  з  бiлими  вигорiлими  бровами,  високе  чоло,  очi  карi,
примруженi... На отамановi  гарний  жупан  з  єдвабу,  застебнутий  аж  до
пiдборiддя, поверх нього  -  кунтуш  з  вiдкидними  рукавами,  прикрашений
золотими й срiбними галунами, пiдперезаний вiн  був  шовковим  поясом,  на
якому висiла стара шабля, бувала в  бувальцях,  на  головi  -  гостроверха
шапка з жовтою китицею.
   Та ось кошовий пiдняв над головою булаву i дужим голосом,  що  пролунав
на увесь майдан, озвався:
   - Панове молодцi! I ви, пани отамани! Сiчове  лицарство!  Як  нам  далi
бути з Кодацькою фортецею на Днiпрi? Ми порадились з старшиною i  ухвалили
скликати вiйськову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодцi?
   - Правильно, батьку! - в одну дужу горлянку вiдповiв майдан.
   - Панове молодцi! - знову звернувся кошовий. - Вiйськову  раду  вiйська
Низового Запорозького  iз  вашої  згоди  вiдкриваю.  А  про  дiло,  панове
молодцi, буде казати вам курiнний отаман, наш славний ватаг i  лицар  Iван
Сулима.
   Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима
запруджений майдан.
   - Козаки! Отамани! Лицарство сiчове!  Шляхта  не  може  спокiйно  спати
доти, доки за порогами твердинею i оплотом України стоїть  Сiч!  -  гримiв
Сулима, i голос його гучнiшав з кожною хвилею.  -  На  Днiпрi,  на  святiй
українськiй рiчцi, якраз на Кодацькому порозi, вона  спорудила  фортецю  i
поселила там  нiмецьку  залогу.  Кода-цька  фортеця  вiдгородила  нас  вiд
України. Залога перехоплює втiкачiв, чинить над  нашим  людом  звiрства  i
наругу.  Укрiпившись  на  Кодацi,  ляхи  з  часом  забагнуть   ще   ближче
пiдсусiдитись до Сiчi, аби оточити її фортецями i задушити!
   - Не бувати ляхам на запорозькiй землi! - крикнув високий худий козак з
чорними вусами, котрий стояв неподалiк Гната. - Не потерпимо  душителiв  у
себе пiд боком. Iнакше грiш нам цiна, козаки!
   - Правильно! - залунали голоси!

   - То - Дмитро Гуня, - шепнув Ярема, показуючи  на  високого  та  худого
козака. -Хоробрий лицар i добрий товариш. А ото бiля  нього  стоїть  Яцько
Остряниця, також батькiв побратим.
   - Не бувати ляшкам у нашому краї! - гудiв майдан. - Викуримо ос!
   Сулима пiдняв руку, закликаючи до тишi.
   - А злота у фортецi достобiса? - пролунав раптом хриплий голос.  -  Але
правду кажи, отамане!

   Сулима метнув гнiвний погляд на той голос:
   - Не знаю, скiльки злота у Кодацькiй  фортецi,  осавуле  Кирпо,  бо  не
лiчив його.
   - Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чiпляй! - глузливо крикнув  Дмитро
Гуня. - Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!
   - Вiн його в пазуху нагребе, - почулося з iншого боку.
   Майданом пронiсся смiх.
   - Не в злотi рiч, осавуле Кирпо, - заговорив  Сулима.  -  Я  з  десяток
фортець на своєму вiку брав, але так i не нажив  злота-срiбла.  Бо  не  за
злото б'ємося ми, запорозькi козаки, не  за  червiнцi,  а  за  волю  свого
народу! I єдина нам плата за кров нашу, за голови нашi, зложенi в боях,  -
вiчна шана i дяка народу нашого вкраїнського. А це -  найвища  плата,  яку
тiльки можна одержати. Так я кажу, товариство?
   -Так, батьку, так! - вiдповiв майдан.

   А Сулима вже далi гримiв:
   - Коли ви, українськi козаки, не хочете ходити у ярмi, коди ви багнете,
щоб Сiч наша твердинею стояла на  страх  ворогам,  як  надiя  поневоленого
люду, збирайтеся у похiд. Я був на розвiдцi бiля фортецi.  Вона  мiцна,  а
мури її високi, а рови її глибокi, та немає  таких  фортець,  яких  би  не
взяло товариство. Чи так я кажу?
   - Так, батьку, так!
   - Зруйнуємо Кодак, i вся тут мова! - крикнув Дмитро Гуня. - Щоб i  духу
лядського не було на Днiпрi!
   Стрепенувся Сулима, нiби  вирiс  на  очах  у  козакiв,  а  дужий  голос
задзвенiв молодо i завзято:
   - Хто не боїться смертi, хто хоче погуляти зi  славою,  ворогам  голови
постинати, християнський люд з неволi визволяти, хто хоче, щоб слава нашої
матерi Сiчi ще вище злетiла, - збирайтеся в похiд!
   Загудiв, заклекотiв майдан, наче велетенський вулик:
   - Смерть ворогам!
   - Скуштують пани козацьких шабель!
   - У похiд, братове!
   Кошовий пiдняв булаву, майдан поволi затихав.
   - Панове молодцi! - сказав кошовий. -  Я  радий,  що  ви  всi  як  один
вiдгукнулися. I вiрю, що лядська фортеця буде в  наших  руках.  За  давнiм
звичаєм, як водиться,  треба  перед  походом  вибрати  похiдного  отамана.
Вибирайте самi, кого волiєте.
   Гнатовi здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" - Дмитро Гуня, потiм клич
той пiдхопив Остряниця, тодi Савран, а далi увесь майдан:
   - Су-улиму-у!
   Сулима зняв шапку, вклонився на всi боки.
   - Дякую, шановне товариство, за ласку та довiр'я. Але є  ще  достойнiшi
мене отамани. Їх i вибирайте.
   - Сулиму-у! - заревiв майдан. - Волимо Сулиму-у!
   Як i велить звичай козацький, Сулима тричi вiдмовлявся, але на сiчовому
майданi i втретє загуло:
   - Сулиму-у-у!

   Роздiл четвертий

   Гнат  востаннє  цюкнув  сокирою,  i  високий  граб,  трiснувши,   почав
хилитися, здригаючись i поскрипуючи гiллям.
   - Стережись!
   Ярема вiдскочив убiк, граб важко гуркнувся на  землю,  ламаючи  кущi...
Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гiлля й заходилися клинами розколювати
стовбур на двi рiвнi половини. По всiй балцi стояв трiск,  чулося  цюкання
сокир, гомiн козакiв, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всiм. Треба
було чимало нарубати лiсу, поколоти i збити мiцнi та легкi  мiстки,  котрi
штурмовi загони перекидатимуть через рiв Кодацької фортецi, i драбини,  по
яких вони видиратимуться на мури.
   - Витягуй  люльку  та  закуримо,  щоб  за  нами  нiде  не  журилися,  -
запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.
   Ледве присiли, як почувся сердитий окрик:
   - Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати лiс за вас хто буде?
   Гнат оглянувся, до них пiдходив осавул Кирпа.
   - А хоч би i ваша милiсть, - спокiйно мовив Ярема. - Не велике ви цабе,
пане осавуле, як i сокиру в руки вiзьмете. А ми не лайдаки, а - козаки!
   Гнат з подивом глянув на  побратима.  I  не  боїться  отаке  казати.  У
п'ятнадцять лiт треба бути смiливим, щоб рiзати у вiчi правду. Як он Кирпу
пересмикнуло вiд тих слiв! Не те що почервонiв, аж почорнiв.  Наче  хто  в
шаровари йому їжака всунув.
   -  Слухай,  лайдаче,  що  тобi  старшина  велить!  -   закричав   Кирпа
верескливим голосом. - Розiйшлися, далi нiкуди! Вже й батькувати починаєш.
Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.
   - Не шелягом цiнується людина, - на диво спокiйно вiдказав Ярема.  -  В
декого шелягiв, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж  тої  на  десятьох
вистачить, от i горлопанить, як дурний iз-за вугла!
   - Голота! - крiзь зуби процiдив Кирпа. -Та я таку сiрому, як ти... Та я
тобi карка зломлю, та я...
   А тут  де  не  вiзьмись  -  Дмитро  Гуня.  Так  i  пiдскочив  до  Кирпи
потемнiлий, аж руки трясуться вiд обурення.
   - То ти пан, виходить? - Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. -
Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи?  Чули  вже!  Сюди,  на  Запорiжжя,  ми
прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани  прешся?  На  шиї  нам
хочеш сiсти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири  плавець.
На ось!.. - i скрутив Кирпi дулю - Понюхай, чим пахне! Чого кирпу  вернеш?
I затям: я все життя панам сала за шкiру заливаю. I тобi заллю.
   Вони вже ладнi  були  вчепитися  один  одному  в  петельки,  як  раптом
пролунав спокiйний, трохи насмiшкуватий голос:
   - А чого це ви, як тi пiвнi, понастовбурчували пiр'я?  Бiля  них  стояв
Сулима.
   - Та ось... - Гуня важко дихав, - в козацькi пани лiзе один злостивець.
А я до нього в хлопи збираюся йти.
   - Пане отамане курiнний! - Кирпа пiдбiг до  Сулими.  -  Що  ж  це  таке
виходить? Нiякої тобi поваги до старшини. Такi огурнi та строптивi, що хоч
кiл на головi теши!
   - Повагу, осавуле, треба дiлом заслужити, а не криком, - спокiйно мовив
Сулима i додав з жалем: -Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
   - Але я старшина! - закричав Кирпа, i його  торбинки  на  поясi  так  i
затряслися. - Я старшина, i вони мусять мене  слухати!  Я  Тм  не  простий
козак-сiрома!
   - Не простий  козак-сiрома,  кажеш?  -  поспитав  Сулима,  i  очi  його
звузилися й потемнiли. -Ну, коли вже  ти  старшина,  то  ось...  -  Сулима
мовчки взяв у Гната сокиру, пiдiйшов  до  ясена  i  легенько  цюкнув,  але
сокира так i вп'ялася в деревину по самий обух. -  Коли  ти  старшина,  то
витягни сокиру.
   - Нам це не в забарi... Одною рукою?
   - Тягни одною, - знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько пiдбiг до  ясена,
схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира - нi з мiсця. Кирпа тодi  щосили
засмикав, пiднатужився, аж шия почервонiла.
   - Зараз, пане отамане, один мент... - метушився вiн  бiля  ясена  i  ще
вище закачував рукава. - А може, я двома руками вiзьмусь?
   - Хоч i трьома, коли маєш, - вiдказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат
вiдвернувся й смiявся в кулак. Гнiв та обурення в Гунi вже минули, i  вiн,
весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмiшцi. До них уже
звiдусiль збiгалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регiт.
   - Зараз я, зараз... - Кирпа плював на руки з такою  заповзятiстю,  нiби
хотiв їх вiдмити вiд вiкового бруду. А потiм з люттю накинувся на  сокиру,
як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками, так,  що  й
ясен захитався, але сокира - нi з мiсця...
   - Доведеться тобi, осавуле, позичати ще й третю  руку!  -  кинув  хтось
шпильку з гурту, i козаки зареготали.
   Кирпа вже пiк ракiв, не пiдводячи голови. Гуня не втерпiв.
   - Кинь, осавуле, цей вертеп, - мовив тихо. - Не  гаря-чися,  як  курка,
котрiй приспiчило нестися, а вона не знайде  пiдходящого  мiсця.  Тягни  з
умом i спокiйно.
   Кирпа зробив останнiй захiд i так  схопив  сокиру,  що  трохи  було  не
зламав, спiткнувся i впав. З численних торбиночок, що висiли  у  нього  на
поясi, так i сипонув на землю осавулiв скарб. Чого  там  тiльки  не  було:
срiбнi  празькi  грошi,  пiвгрошi  з  Кракова,  галицькi  срiбнi   монети,
литовськi динарiї, татарськi дирхеми, дукати, угорськi  фло-ринки,  великi
срiбнi таляри, левки, рiзний дрiб'язок, що  складався  з  шосткiв,  ортiв,
чверток, осьмакiв. Все, що було колись в обiгу на  Українi,  знайшло  свiй
притулок в торбинках осавула Кирпи.
   - Якби до тих срiбнякiв та ще розум, - похитав головою Сулима i, однiєю
рукою взявшись за сокиру,  хитнув  нею  легенько  i  вийняв.  -  Ось  так,
осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вмiння. Гонору  в  тебе
забагато, а толку катма!
   Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землi, збирав свiй скарбець.
   Сулима махнув рукою, сплюнув i хотiв  було  йти,  але  Кирпа  наздогнав
його.
   - Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу.
Ви ще побачите, хто такий Кирпа i на що вiн здатний!
   - Спробуй, - сказав Сулима. - Може, що й вийде з тебе. Вiзьму я тебе  у
свiй загiн, може, й вивiтриться з тебе ота пиха та зневага до  товариства.
А своє ти в i Кодацi доведеш.
   - I доведу!
   - Доводь, - сказав Сулима на ходу. - А поки що бери cокиру  i  рубай  з
усiма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.

   - Кирпа схопив сокиру i люто нею затряс.
   - О, ви ще дiзнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
   Нiхто тодi не вiдав, яку чорну роль  вiдiграє  у  життi  Сулими  осабул
Кирпа!
   ...Вiд Громової балки Сулима попростував степом до Днiпра, звiдти також
неслося завзяте цюкання сокир.  Там  Савран  з  своїми  людьми  майстрував
драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче
той очерет у плавнях. Пiд ногами  сичали  гадюки,  котрих  було  чимало  в
степах, але Сулима не звертав на них уваги.  Старий  Нечуйвiтер  дав  йому
колись випити зiлля, i звiдтодi гадюча отрута на нього не дiяла...  Отаман
iшов i думав про осавула Кирпу. Звiдки в нього  зневага  до  козакiв,  ота
пиха, бундючнiсть, котрою так i нашпигований, як  смажене  порося  хроном?
Звiдкiля жадоба до грошей?  В  пани  так  i  преться...  Забагатiти  хоче,
труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить i бачить себе
багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому
тiльки владу, швидко й козакiв на хлопiв оберне!  Як  реєстрова  старшина.
Вона ж i продала Тараса Трясила та його лицарiв. Коли б вона не  знюхалась
з ляхами - Конєцпольський не  придушив  би  повстання.  От  Кирпа  з  тiєї
породи. За злото i рiдну матiр не пошкодує, i батька продасть...
   Пiсля вдалих походiв у козакiв завжди дзвенiло в капшуках. Але нiхто  з
них не молився  на  той  дзвiн,  не  розпихував  його  по  торбиночках  чи
вузликах. Радi, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили
горiлку, спiвали пiсень,  танцювали,  згадували  минулi  походи,  полеглих
товаришiв поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося  ще  й
на тому свiтi. Так i спорожнялися їхнi гаманцi до останнього осьмака.  Хто
все життя зi смертю  в  обнiмку,  тому  не  грiх  i  повеселитися,  гопака
вшкварити, горiлку в товариствi пити. Бо ж на тiм свiтi горiлки не дадуть.
   Але не такий був  Кирпа.  Кожний  щербатий  орт,  таляр,  роздобутий  в
походах, вiн похапливо запихав до своїх  торбиночок,  i  очi  його  горiли
жадобою. Вiн i в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його
за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода ..
   Сулима спiткнувся, так неприємно було це згадувати.  Переповiдали  йому
козаки... Якось гуляли  вони  в  шинку.  Поткнувся  туди  й  Кирпа.  Остап
Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримiтив.
   - Хлопцi! - загорлав на увесь шинок. - П'ємо й гуляємо! Пан осавул  нас
вгощатиме!
   Козаки реготали, аж шинок трiщав. Кирпа, котрий за-никнув  до  шинку  з
надiєю хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей.  Але
шлях йому загородили.
   - Що це ти, пане осавуло, - пiдiйшов до нього Кикошенко,  -  понагрiбав
золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
   - Що ви, що ви, - розгубився Кирпа. - Яке злото? Щербатий шеляг у  мене
ще, може, й знайдеться, а ви - злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире
злото й тримав у руках.
   - Га-га-га!.. - регоче Кикошенко. - А коли ми тебе полапаємо  за  боки,
га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?
   - Не маєте права! - позадкував  Кирпа.  -  Я  самому  кошовому  на  вас
поскаржуся!
   - Скаржся! I не тiпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазiхаємо, бо  в
нас i своє сьогоднi водиться. А завтра не буде, то й бiс iз ним. Завтра  i
без злота проживемо.
   З цими словами Кикошенко витягнув з шароварiв капшук, помахав ним перед
носом Кирпи.
   - Чув, як дзвенить?
   - Дзвенить, дзвенить, - погодився Кирпа. - Мабуть, добра монета...
   - Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. -I Кокошенко висипав
собi в жменю кiлька блискучих талярiв, сунув пiд нiс Кирпi. -  Бачив,  яке
добро?
   - Проп'ємо! - кричав Кикошенко. - На бiсового батька воно здалося.
   Кирпi забракло повiтря - жменю талярiв протринькати? З  трудом  ковтнув
слину, ще раз перепитав:
   - I ото прогуляєте всi таляри?
   - До останнього! - не вгавав Кикошенко. -  Будемо  шкварити  гопака  та
спiвати  пiсень.  А  тобi  жалко?  Чужого  добра?  -  Пiдморгнув  козакам,
повернувся до Кирпи: - Хочеш, i ця жменя талярiв буде твоєю?
   Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
   - За так?
   - Нi, за так тiльки комарi гризуть. А ти лiзь пiд стiл i кукурiкай там.
   - Як? - не второпав Кирпа.
   - А так, як пiвнi кукурiкають, - уточнив Кикошенко.
   - I жменя талярiв буде моєю?
   - Твоєю ..
   I Кирпа полiз пiд стiл. Кукурiкати...
   Сулима знову спiткнувся i сердито сплюнув. А що  з  ним  чинити?  Як  з
Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо.  А  в  загiн  його  треба  неодмiнно
взяти, хоч у Кодацi людиною стане, бо, здається  ж,  по-справжньому  ще  й
пороху не нюхав.
   На сiчовому майданi бiля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козакiв i
собi звернув до них. З обох бокiв до ганебного стовпа було прив'язано двох
молодих козакiв. Один високий, з рудими вусами, другий ще тiльки-но  зачав
вирощувати пiд носом сякий-такий пушок. Бiля них лежав ворох київ,  стояли
ночви горiлки. Козаки пiдходили по  черзi,  випивали  по  коряку  горiлки,
утирали  вуса,  неквапливо  вибирали  кия  позамашнiшого  та  й   перiщили
засуджених по спинах, приказуючи:
   - Оце щоб знали, сучi сини, як красти та наш  курiнь  ганьбити!  Ми  за
ваше злодiйство всiм куренем розквитувались,  розквитуйтесь  i  ви  своїми
спинами. Щоб бiльше честi козацької не губили!
   - Спасибi за науку! - як велить звичай, дякували засудженi  лиходiї.  -
Вдруге не будемо губити козацької честi.
   Сулима також випив горiлки, вибрав кия, розмахнувся... Але  не  вдарив.
Молодий злодiй з сякими-такими вусами благальне дивився йому в  очi,  нiмо
волаючи рятунку.
   - Ти хто такий, бiсiв сину? - сердито запитав Сулима.
   - Панько Макуха, батьку, - хрипло озвався молодик,
   - Ти, я бачу, й справдi макуха! - з презирством сказав Сулима,  бо  над
усе зневажав крадiїв - Не знайшов нiчого лiпшого, як на базарi красти!  Та
ти хоч порох нюхав коли?
   - Нi, - тяжко зiтхнув Макуха, - ще не доводилось.
   - Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Сiч?
   - По веснi, батьку.
   - А ти хто за їден? - запитав Сулима другого.
   - Савка Щербина, - озвався той басом. - Спасибi вам, пане  отамане,  що
хоч запитали, як мене звати.
   - Сто копанок вам у боки! - процiдив Сулима. - Чортовi  гультяї!  Не  з
того ви почали своє козакування. Загинете марно, нiяка собака за вами й не
гавкне. Не київ бiля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. I  честь
козацьку ще вище б пiдняли. А так заб'ють вас до смертi - i по тому!
   Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: "Не хочу об вас i руки бруднити"  -
i пiшов. Вiн органiчно не мiг переносити, коди  гурт  б'є  одного,  а  той
навiть змоги не має захищатися. Розумiв,  що  козаки  чинять  справедливо,
караючи злодiїв На Сiчi життєво необхiдно пiдтримувати сувору  дисциплiну,
iнакше Сiч втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумiв,
i все ж йому було шкода  тих  двох  молодих  телепнiв,  що  так  безглуздо
гинули, - в таких випадках злодiїв забивали киями на смерть, -не  принiсши
нi користi, нi добра своєму народу, не лишивши нiчого  свiтлого  на  своїй
землi. Скiльки ще їх таких, молодих бевзiв, котрi розтринькують своє життя
по дрiб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому свiтi один лише раз...
   Зненацька на майданi почувся крик:
   - Павлюк! Павлюк прибув!
   Сулима рвучко оглянувся: на сiчовий майдан вже виходили рiвними  рядами
козаки-реєстровцi в голубуватих  кунтушах.  Попереду,  широко  ступаючи  й
осмiхаючись, простував чорнявий сотник з  свiтлими  i  чистими  очима,  що
квiтли на його засмаглому лицi, наче ромашки.
   - Ба, Павлюк до сiчового гнiзда залетiв! - пiшов йому навстрiч  Сулима.
- Здоров був, сину!
   -- Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили - тебе лядськi  фортецi?  -
весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обiймiв.
   Вони обнялися, потiм Сулима  вiдступив  на  крок,  милуючиоь  Павлюком.
Перед ним стояв високий, молодий i гарний козак, аж танцював на мiсцi  вiд
збудження, бо не мiг  встояти  i  хвилини,  все  кудись  поривався,  сипав
словами, як горохом, слiпив своєю бiлозубою посмiшкою та сяяв свiтлими, як
ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Сiчi, де  вiн  був  своїм  серед
своїх.
   - Не в гостi, батьку, залетiв я, не в гостi, - торохтiв Павлюк, - а  за
помiччю. Не маю бiльше сил служити  польському  королю.  Багну  я  користь
рiдному народовi принести. Тож i спiшу, допоки на цьому свiтi.  Допоможiть
нам, запорожцi, пiдняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повiнь
велика вода. I панству прийде край! Я привiв сотню реєстровцiв, таких,  як
i сам, запальних. Дайте менi ще козакiв.  Я  поведу  їх  на  Вкраїну,  аби
запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до  рiки,  потече  люд.
Україна нинi як порох, досить iскри - i буде пожежа. Велика  пожежа.  Буде
славна пожежа!
   Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, i здавалось,  що  вiд  його
гарячих слiв земля буде горiти. Вiн i стояти не мiг, аж танцював на  мiсцi
вiд зваги, що так i переповнювала його вщерть.
   -  Святе  дiло  задумав,  сину,  i  запорожцi   будуть   тобi   першими
поплiчниками i братами! - вигукнув Сулима.  -  ГIiдпалимо  пожежу,  славну
пожежу! У вiдблисках тої  пожежi  люд  побачить  себе,  нас  побачить,  що
недарма ми жили. Але по путi на Україну нас чекає осине гнiздо.
   - Кодацьку фортецю маєш на оцi, батьку?
   - Так, сину, вона як бiльмо на нашому оцi. Доки  її  не  зруйнуєш,  про
славну пожежу на Українi годi й думати!  Павлюк  трохи  гордовито  блиснув
свiтлими очима.
   - Тодi, батьку, привiтай мене з початком!  Я  днями  добряче  наполохав
драгунiв, як зайцi втiкали та степ  трупами  встеляли.  А  їхнiй  комiсар,
певно, й досi  стирчить  у  ровi  на  кiллi,  як  жаба,  котру  настромлює
сорокопуд на колючках терну.
   I розповiв Сулимi про свою зустрiч з Пшияловським.
   - Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я i мої хлопцi в твоєму  загонi.  З
сьогоднiшнього дня. А з Кодака на Вкраїну.
   - Але ж i швидкий ти, сину! Як порох.
   - Мокра тiльки риба. I холодна. I байдужа. Я хочу  горiти.  I  згорiти,
але хай мiй вогонь освiтить людям шлях хоч на один  крок  уперед.  Хоч  на
один крок, i я буду щасливий. А мiй попiл хай  удобрить  землю.  Хоч  одну
пучку рiдної землi, i я буду щасливий. Бо  в  ту  пучку  потрапить  родюча
зернина.
   - Святi олова, - замислено мовив Сулима, i по хвилi рiшуче: - Ходiмо до
кошового, з ним i утрясемо все що треба.
   - Пане кошовий! - весело вигукнув Сулима,  переступаючи  порiг.  -  Ось
подивiться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб вiн ревно служив королю та
Речi Посполитiй, а вiн накивав п'ятами на Сiч.
   - Чи ж, бува, не Павлюк прилетiв на Базавлук? -  не  зважаючи  на  свою
повноту, досить жваво пiдхопився кошовий.  -  Проходь,  козаче,  до  нашої
хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утiк з України?
   - Утiк, - розвiв Павлюк руками. - Тiльки не з України, пане кошовий,  а
вiд клятої шляхти, най би i слiд її запав! Несила бiльше служити душогубам
свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.
   - Ех, сотнику, - похитав бiлою головою кошовий. - Чи ж не я тебе прохав
вдавати з себе ревного служаку, а  тим  часом  реєстровцiв  та  посполитих
докупи гуртувати.
   - Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, - з жалем мовив Павлюк.  -
Ми вже з гетьманом реєстрового вiйська Василем Томиленком почали  було  до
таємного повстання готуватися, та...
   - Запроданцi продали? - швидко запитав Сулима.
   - Продали, - зiтхнув Павлюк.  -  Гетьман  Томиленко  вже  й  унiверсали
полковникам  розiслав,  щоб  запасалися  харчами  та  порохом,   дехто   й
готувався. А ось переяславський полковник Сава  Кононович  з  гетьманським
унiверсалом подався у  Бар  до  коронного  гетьмана.  Щось  там  нашепотiв
Конєцпольському, i пiшло... Хоча доказiв проти Томиленка i  не  було,  але
булаву в нього забрали i передали її тiй продажнiй  шкурi,  Кононовичу.  А
служити пiд орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою  сотню
- i гайда до вас. А на Україну  я  ще  повернуся,  щоб  продовжити  справу
великих отаманiв Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.
   - Бог тобi в помiч, - кошовий поставив на стiл  карафку  i  три  срiбнi
келишки. - Нумо, вип'ємо за твiй приїзд. I за ту пожежу,  котру  ви,  сини
мої, роздмухаєте на всю Україну. I пиймо до дна, на днi добрi днi i  добра
година!
   - Щоб не було ворогам добра! - гаряче мовив Павлюк.
   - Щоб Україна була вiльною птицею у вiльному небi! - вигукнув Сулима.
   Випили, гомонiли...
   - То задумка наша така, пане кошовий, - дiлився своїми думками  Сулима.
- Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панiв з порогiв i дамо Павлюку кiлька  тисяч
запорожцiв для початку. Хай веде їх на Вкраїну.
   - Пiсля Кодака пiдемо до Черкас! - твердо сказав Павлюк.  -  Замок  там
багатий, чимало армат, великi запаси пороху,  свинцю  та  куль.  Захопивши
черкаський  замок,  розiшлемо  по  мiстах  i  селах  України   повстанськi
унiверсали. Люд звiдусiль потече до  нас.  Зараз  Україна  -  що  бочка  з
порохом. Вже збираються  по  лiсах  загони,  палять  панськi  маєтки.  Але
потрiбна iскра. Одна лише iскра!
   - Святе дiло задумали, - мовив кошовий. - Починайте з Кодака  i  летiть
на Україну!
   Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.
   - Пане кошовий, там бiля ганебного стовпа двоє козакiв...
   - Ти хотiв сказати,  пане  отаман,  злодiїв?  -  сердито  перебив  його
кошовий. - Були вони козаками!
   - Але вони можуть вдруге ними стати!  -  запально  вигукнув  Сулима.  -
Вiддайте їх менi.
   - Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, - холодно мовив  кошовий.
- Щоб iншi честi не губили i звання святого козацького. Щоб лицарями були,
а не злодюгами!
   - Це так, - погодився Сулима, - вони заслужили сувору кару.  Але  ж  їх
заб'ють на смерть. Лiпше я заберу невдах з собою, хай бiля  Кодака  кров'ю
змиють вину. Загинуть, так з честю, живi лишаться - людьми стануть.
   - А правду каже батько Сулима, - озвався  Павлюк.  -  Як  їх  гамселить
дубцями, то хай лiпше вони ворогiв погамселять.
   Кошовий махнув рукою.
   - Берiть! Мо', що й вийде з них!


   Роздiл п'ятий

   Щовечора перед заходом сонця сурмили "зорю", мiст через рiв  пiднiмали,
робили перекличку, чи всi драгуни на мiсцi, i замикали ворота -  до  ранку
нiкого не впускали до фортецi i нiкого з неї не випускали, хоч би  яка  не
виникала потреба. Така обережнiсть пiсля двох нападiв на  залогу  була  не
зайвою. Комендант у супроводi кiлькох драгунiв сам особисто перевiряв,  чи
мiцно зачинена брама, потiм обходив фортецю,  пiднiмався  в  бастiони,  до
сигнального дзвона, перевiряв варту на стiнах, аби впевнитись, що  всi  на
своїх мiсцях i пильно стережуть фортецю. Вартi повсюди наказував:
   - До ранку не стуляти очей! Хто засне - зарубаю на  мiсцi!  Як  собаку!
Пильнувати все навколо. При перших же пiдозрiлих звуках вночi  -  здiймати
тривогу i будити мене.
   Вигляд у коменданта - злий i прискiпливий, варта витягується  пiд  його
важким поглядом i клянеться до бiлого ранку не стуляти  очей.  Але  тiльки
комендант iшов далi, як сторожа, посмiюючись, вкладалася спати.  Нiхто  не
бажав маятись на стiнах усю нiч. Все одно, скiльки не  пильнуй,  до  ранку
нiчого не трапляється. Щоправда, одного вартiвника вони все ж зоставили на
нiч - бiля сигнального дзвона. Коли  що  помiтить  пiдозрiле  -  бемкне  у
дзвiн, цього й досить. Так мiркувала варта i вкладалася спати,  сама  того
не пiдозрюючи - назавжди.
   Обiйшовши бастiони, комендант довго стояв на стiнi, в задумi  дивлячись
на Днiпро. Нiч темна, глуха й задушлива. Жодної зiрки чи свiтлої цятки, як
обложили небо важкi хмари вдень, так i тримають його в  облозi.  Зi  степу
тягне духотою, духмяними запахами трав. На душi  в  коменданта  важко.  Не
довiряв вiн анi ночi,  анi  своїй  вартi.  Внизу  широкою  стрiчкою  бiлiв
Днiпро, за ним - густа темрява, у якiй глухо шумiв  Кодацький  порiг.  Хто
там ховається в пiтьмi Заднiпров'я?  Комендант  почував  себе  неспокiйно,
якась неясна тривога то наростала в його грудях,  то  затихала,  то  знову
бентежила. I невiдомо, звiдки вона бралася i що вiщувала. Бентега полонила
коменданта ще звiдтодi, як реєстровцi розбили  загiн  драгунiв,  а  самого
комiсара фортецi шляхтича Пшияловського загнали у рiв, де вiн благополучно
й околiв, наштрикнувшись на дубове кiлля. Ну, скажiмо, Пшияловському  туди
й дорога, бiс iз ним! Вiн, Марiон, легко позбувся  донощика  -  це  навiть
добре. Але де взявся той загiн козакiв i той гарячий сотник Павлюк? I куди
вiн зник - повернувся  на  Україну  чи  гайнув  на  Запорiжжя  пiдбурювати
сiчовикiв? А сталося так.  Пшияловський  iз  загоном  драгунiв  поїхав  на
черговi лови втiкачiв - такi поїздки вiдбувалися щодня. День  загiн  водив
комендант, день - комiсар.  Так  i  чергувалися.  Досi  все  закiнчувалося
благополучно, бiльше того, частенько вдавалося  ловити  втiкачiв,  а  того
разу їх ледь самих не спiймали. Неприємностi почалися на самому початку  -
застряв пiдйомний мiст. Як брамники не крутили важке колесо, мiст  застряв
i повис - нi сюди нi туди. Пшняловський огрiв канчуком брамника,  старшого
варти, але й те не допомогло. Зрештою мiст таки вдалося опустити  на  рiв,
але настрiй в комiсара був геть зiпсований - поганий знак, коли  пiдйомний
мiст перед виїздом у степ застряє. Загiн витягнувся  в  одну  лiнiю,  доки
проїхали обшир, де були розкиданi гостроконечники, а далi розпорошився  й,
охоплюючи якомога бiльше простору, повiльно рухався вгору  понад  Днiпром.
Зазирали в кожну балку, шастали в прибрежних очеретах та кущах -  чи  там,
бува, не причаїлися втiкачi?
   Комiсар похитувався в сiдлi й вiдчував, як з кожною  хвилиною  псується
його настрiй. Похмуро зиркав навсiбiч, i в  кожнiй  балцi  йому  ввижалася
засада. Тим лотрам iз Запорогiв вiрити не можна. Але чи зважаться вони  на
штурм такої фортецi, як Кодацька? О нi, вкотре переконував себе комiсар, в
того бидла  й  путнiх  полководцiв  немає,  i  лицарством  там  не  пахне.
Набiжать, погаласують, шаблями помахають  i  розбiжаться...  Хоча...  Щось
надто багато стало втiкати селян на  Сiч.  Така  масова  втеча  хлопiв  на
Запороги спостерiгалася останнього разу п'ять рокiв тому, перед повстанням
Тараса Трясила.  Невже  знову  хлопи  щось  затiвають?  Тiльки  знайдеться
поводир, так i  спалахне  Україна.  Єзус  Марiя,  що  це  за  непокiрна  й
свавiльна країна -одне повстання йде за одним. П'ять-сiм лiт як трапляться
спокiйнi - моли Бога. I коли вже вдасться навiки вгамувати хлопство? А  ще
комiсара дратував комендант  фортецi.  Сто  дяблув!  Вiн  бiльше  не  може
терпiти того знахабнiлого француза. Подумати тiльки, бiдний  найманець,  а
смiє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Нi, коменданту треба  наступити
на хвоста, щоб не задирав  його  високо.  Адже  вiн,  комiсар,  старший  у
фортецi. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:
   - Покладаюсь на вас, як на вiдважного лицаря Корони! Щоб нi  одна  миша
не прошмигнула на  Сiч.  Знищуйте  всiх  непокiрних!  Перегородiть  раз  i
назавжди холопству дорогу на Запороги, i тодi ми викорiнимо трикляту Русь!
Заодно, - коронний гетьман понизив голос, - стежте  i  за  комендантом  та
драгунами-найманцями. Коли що-повiдомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич,
вiрний син Корони й ойчизни, а вони - зайди. - I врочисто  закiнчив:  -  Я
лишаю вас на передньому краї боротьби iз схизматством! Надiйде час, i  пан
комiсар Кодака поведе вiйська на Сiч. Пановi комiсару випаде честь знищити
бунтiвне гнiздо за порогами, i мир та  спокiй  тодi  нарештi  запанують  в
маестатi!
   О,  тi  слова  коронного  гетьмана  найсолодшi  в  свiтi!  Пшияловський
посмiхався до своїх мрiй, уявляючи, як вiн, знищивши  Запорозьку  Сiч,  на
бiлому конi повернеться у Варшаву...
   Пронизливо закричав над Днiпром сполоханий птах, потiм заiржав  кiнь  -
один, другий... Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся -  фортеця  лишилася
далеко позаду. I комiсар вiдчув той неспокiй, що завжди на нього  находив,
як  тiльки-но  вiн  залишав  глухi  мури.  Розтягнувшись,  драгуни  поволi
рухались уперед. I тут комiсар побачив, як з балки  вирнуло  кiлька  чужих
вершникiв.
   "Здається,  реєстровцi",  -  полегшено  перевiв  подих  Пшияловський  i
крикнув уже вiльнiше:
   - Ей, ви?! Сто дяблув! Стiйте! Хто ви такi?
   - Та ми й так  стоїмо,  хай  пан  не  дуже  лякається,  -  насмiшкувато
вiдповiв переднiй вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була
хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий,  на  губах  блукає
глузлива посмiшка.
   - Я востаннє питаю, хто ви за їднi?
   - А ти хто такий, що галасуєш? - спокiйно озвався  вершник  в  голубому
кунтушi.
   - Я єстем комiсар Кодацької фортецi!
   - Он воно яка птиця! - удавано  вражено  протягнув  вершник  i  блиснув
бiлими зубами. - А ми вже думали, що ти якесь лайно.
   Козаки бiля нього зареготали.
   - Пся крев! - ошалiв Пшияловський. - Я велю вас  до  дябла  зрубати  за
образу моєї шляхетської гiдностi! Хто ви такi?
   - Я сотник реєстрового вiйська Павлюк! - крикнув вершник.
   Пшияловський опустав шаблю: реєстровцi - це вже лiпше. Все ж таки  вони
перебувають на службi в круля Речi Посполитої. Але тут вiн згадав примовку
панства про те, що вiрити реєстровцям - все одно що вовками орати, i знову
занепокоївся.  Хто,  як  не  реєстровцi,  вкупi  iз  запорожцями,   стають
призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Схiднiй Українi?
   - Слухай ти, сотнику... - почав було  Пшияловський,  та  сотник  раптом
заклав пальцi в рот i пронизливо свиснув. З балки вилетiли  вершники  i  з
свистом та гиком кинулись на драгунiв.
   - Бий панську наволочi - блискаючи бiлими зубами, горлав сотник.
   - Сла-ва!.. - закричали реєстровцi, замиготiли шаблi, I переднi драгуни
вже попадали з сiдел. Загибель! Реєстровцi повстали.
   -- Ага-га!.. - кричав сотник Павлюк.  -  Зараз  скуштуєш,  комiсарчику,
козацької крицi!
   I тiльки тодi з Пшияловського спала заморока. Вiдчув, ще  мить,  i  вiн
справдi скуштує козацької крицi. Повернув коня i погнав його  до  фортецi,
драгуни теж панiчно втiкали, але  частина  з  них,  оточена  реєстровцями,
падала пiд ударами козацьких шабель. Тi ж, якi вихопилися з кiльця, швидко
обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.
   - Стiйте! - закричав до них Пшияловський. - Як ви смiєте  кидати  свого
комiсара?!.
   - А на бiсового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти?  -  реготав
позаду сотник. - Їм своя шкура дорожча.
   I тодi, не тямлячи себе, Пшияловський  штрикнув  коня  кiнцем  шаблi  в
круп,  кiнь  як  скажений  понiсся  вперед   i   почав   вiдриватися   вiд
переслiдувачiв.
   - Комiсара переймайте! - загаласував сотник. - Дуже-бо  спритний,  чеше
як заєць!
   Пшияловський  краєм  ока  побачив,  що  навперейми  йому   мчать   троє
реєстровцiв. Не цiлячись, вистрiлив.
   - Єзус Марiя... Єзус Марiя... Виручай, свята дiво...  Пшияловський  вже
здоганяв переднiх драгунiв... Тiльки б встигнути... А позаду хрипiли конi,
свистiли й гикали переслiдувачi, й мороз  обсипав  Пшияловському  спину...
Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у  своїх...
Надiї нiякої... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але  його  один
за одним обганяли драгуни. Прогупотiвши мостом, вони зникали у фортецi.  I
коли Пшияловський уже домчав до рову, пiдйомний  мiст  раптом  здригнувся,
заскрипiв i поповз угору...
   - Почекайте-е! - несамовито  закричав  комiсар  i,  захрипiвши,  зiрвав
голос.  У  фортецi,  певно,  побоюючись,  щоб  разом  з  Пшияловським   не
увiрвалися й переслiдувачi, поспiшно  пiднiмали  мiст.  Єзус  Марiя,  вони
жертвували своїм комiсаром! Не iнакше як комендант  дав  таку  вказiвку...
Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьмановi...
   Пшияловський не мiг уже стримати коня перед чорним проваллям, що  зяяло
там, де хвилю  тому  був  мiст...  "Мабуть,  я  вже  не  донесу  коронному
гетьмановi", - тiльки й устиг подумати  комiсар.  З  усього  розгону  кiнь
полетiв у рiв, з якого несло цвiллю i гниллю, а може, то був запах смертi?
Комiсар вивалився з сiдла, i, падаючи, останнє, що вiн  побачив  у  своєму
життi, це гостре дубове кiлля. Воно стирчало на днi рову  i  з  величезною
швидкiстю неслося на нього. Те кiлля, котре вiн  сам  велiв  позабивати  у
ровi...
   Бiс  iз  ним,  гоноровитим  шляхтичем,  мiркував  комендант.  Вiн  таки
спекався донощика - це добре. Але куди все ж таки  подiвся  той  сотник  i
його загiн?.. А невидимий у пiтьмi порiг шумить  i  шумить.  Чужа  рiка  в
чужiй країнi. Як далеко звiдси Францiя. Чи ж варто  було  їхати  сюди?  Не
долетиш, не добiжиш до Францiї, не докличешся допомоги.  А  козаки  поруч,
десь там, за невидимим у пiтьмi порогом причаїлися... I всi  такi,  як  та
фанатичка. Ось з цього мiсця  вниз  на  гостре  камiння  вона  кинулась...
Настя-українка. Дiвчина вiдкрила йому очi, зняла  з  них  полуду.  Драгуни
знайшли її вранцi на гострому камiннi. Вiн велiв поховати дiвчину в  степу
з усiма вiйськовими почестями. Полковник Жан Марiон був вiйськовою людиною
i в iнших,  бодай  то  були  й  вороги,  вмiв  цiнувати  i  хоробрiсть,  i
самопожертву.
   - Слухайте мене,  вояки!  -  звернувся  до  своєї  залоги  над  могилою
Настi-українки. - Дивiться на цю  просту  селянку,  холопку  з  чужої  вам
України. Берiть з неї приклад, як треба бути мужнiм i вiдважним, як  треба
палко любити свою землю i ненавидiти  своїх  ворогiв!  Коли  й  ви  будете
такими вiдважними й хоробрими, як ця українка, -  жоден  ворог  не  вiзьме
нашого замку. Честь i слава мужнiм i хоробрим лицарям!
   - Киги-киги, - почулося з Днiпра.
   Марiон здригнувся й поспiшно пiшов геть. Чи не душа тiєї  Настi  кигиче
серед ночi?
   I ледве комендант спустився вниз, у двiр  фортецi,  як  вартiвник  бiля
сигнального дзвона поникав сюди й туди, але,  не  маючи  сили  боротися  з
дрiмотою, що солодко склеплювала повiки, намотав собi на руку мотузку  вiд
сигнального дзвона i сiв,  притулившись  спиною  до  стiни...  Позiхнув  -
востаннє у своєму життi - i заснув...

   Дмитро Гуня приклав долонi до рота i тричi заквилив як чайка.
   - Киги-киги, - почулося у вiдповiдь.
   - Гайда, хлопцi, - пошепки мовив Гуня козакам.  Обережно  спустилися  в
балку. Нiч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючi  кущi
терну, Гуня тримав поперед себе випростану для  самозахисту  руку.  Кiлька
козакiв-розвiдникiв нечутно спускалися за ним. Нiч  нiби  згускла  на  днi
балки й застигла - хоч руками її розгрiбай.
   - Ну й нiч, - сказав Гуня. - Не iнакше як чорти її дьогтем вимазали! Та
ще й комарi. - Чути, ляснув себе по шиї. - Ну й кусючi, бiсовi душi!
   - Комарi - то не бiсовi душi, а панськi, - озвався хтось у  темрявi.  -
Ото як пан урiже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб i далi
людську кров пити.
   - I коли вже вони її нап'ються? Спустилися  на  дно  балки  в  суцiльну
пiтьму.
   - Чи тобi повилазило, Дмитре? - раптом засичав хтось пiд ногами в Гунi.
-Чого ти на вуха наступаєш?
   - Розкидав свої вуха, що й не  ступиш,  -  незлобиво  буркнув  Гуня  i,
присiвши, низом побачив козакiв, котрi покотом  лежали  на  днi  балки.  -
Вилежуйтесь, хлопцi, бо скоро доведеться на мури дертися.
   З темряви вирнув Гнат Кодак.
   - Iдiть за мною, проведу.
   Гуня пiшов слiдом за Гнатом, обережно  переступаючи  через  козакiв,  i
невдовзi вони опинилися пiд кущем, де ледь  виднiлося  -  на  тлi  неба  -
кiлька постатей.
   - Повернулися, розвiдники?  -  почувся  нетерпеливий  голос  Сулими.  -
Сiдай, Дмитре, та викладай, що бачив i чув.
   - Все гаразд, батьку, - Гуня обережно присiв поруч. - Я з хлопцями  всi
околицi обнишпорив. Тихо, як у вусi.
   - А варта на мурах?
   - Спершу було хтось походив, - розказував Гуня, - погримав... Певно, на
варту, а потiм  -  зацiпило.  Мабуть,  те,  що  гримало,  пiшло,  а  варта
помаячила на стiнах i зникла. Полягали спати, то анi шелесне, анi скрипне.
фортеця наче вимерла.
   - Яремо! - покликав  Сулима  джуру.  -  Погукай  Саврана  i  Кикошенка.
Павлюк! Де Павлюк?
   - Я тут, батьку, - вирнув з темряви сотник реєстровцiв. -  Давайте  вже
ворушитися, чи що. Бо мої хлопцi ще й поснуть у цiй балцi.
   - Я тут, - пiдiйшов Савран.
   - Але ж i курити хочеться,  аж  вуха  попухли,  -  пiдiйшов  за  ним  i
Кикошенко. - А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисетi лежить.
   - Доки не вiзьмемо фортецю - про люльки забудьте! А тепер  -  присядемо
на удачу та й почнемо. Доки до фортецi пiдiйдемо, буде вже за пiвнiч.  Дай
Боже, щоб усе скiнчилося, як i  задумано.  Тож  починаємо.  Тричi  кигикне
чайка - вперед. Першим до  рову  пiдходить  Савран  з  своїми  хлопцями  i
перекидає мiстки через рiв... Стривайте, спершу треба прибрати вартiвника,
котрий куняє в будцi перед брамою замку.
   - Цього беру на себе, - озвався Савран.
   - За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрi несуть  драбини,  -
уточнював Сулима. - Тодi Павлюк iз своєю сотнею. Шаблi в зуби - i на мури.
Кому що невтямки? Зичу вам успiху. Ярема  i  Гнат  Кодак  залишаються  при
менi. Все. З Богом.
   Отамани один за одним зникали в  темрявi.  Гуня,  приклавши  долонi  до
рота, тричi кигикнув. У балцi, як i перше, було тихо, та ось враз  звелися
темнi постатi i  почали  нечутно  пiднiматися  схилами  балки.  Першими  з
перекидними мiстками вийшли з балки савранiвцi. Сулима постояв трохи, доки
повз нього проносили довгi мiстки  та  драбини,  i,  впевнившись,  що  все
гаразд, подався до фортецi. Ярема Летючий  та  Гнат  Кодак  ледве  за  ним
встигали.
   Обiгнавши  штурмовi  загони,  Сулима  одним  з  перших  наблизився   до
фортечного рову. Прислухався. Тихо. Нiмо. Тiльки Днiпро внизу наче  зiтхає
та глухо й невгамовно  шумить  Кодацький  порiг.  Вперед  пiшов  Савран  з
козаками - знiмати вартового - i зник за рогом. Невдовзi звiдти повернувся
козак, шепнув Сулимi:
   - Вартовий у будцi й не трiпнувся, на тiм свiтi вже  додивляється  сни.
Савран велiв передати, що треба починати.
   - Починайте, - велiв Сулима.
   Козаки пронесли мiстки, й вони нечутно лягли  на  рiв.  Щоправда,  один
мiсток вислизнув було з рук i сповз краєм у рiв, але  козаки  гуртом  його
витягли. Ледве мiстки були покладенi на рiв,  як  павлюкiвцi,  допомагаючи
кикошенцям нести драбини, опинилися по той бiк рову на  валу,  з-за  якого
ледве бовванiли дахи замкових будiвель. Як i перше, в фортецi  було  тихо,
пiд мурами темно. Тiльки  за  товстелезними  мурами  чулося  якесь  неясне
шурхотiння та шамрання, наче хтось зiтхав чи задихався. А може, то  тiльки
так вчувалося. На мурах не видно жодної постатi. Спить ворог чи притаївся?
   Трохи  поморочилися  з  драбинами.  Вони  були  довгi,  хисткi   й   не
вмiщувалися на валу мiж ровом i мурами. Розвернутися було нiде,  тож  доки
кiнець драбини переносили через рiв, верх вже пiднiмали на  мури.  З  валу
осипалася земля й тихо шурхотiла у  рiв.  Сулима  жував  кiнець  вуса:  не
вистачало, щоб якась каменюка зiрвалася у рiв. Але все обiйшлося без  шуму
i швидко. Ось уже павлюкiвцi зiбралися на валу.
   - Готово! - шепнув Кикошенко. - Драбини стоять. А курити ж  хочеться  -
страх як! Пiвжиття б вiддав за одну затяжку.
   Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.
   - Е, нi, Йване, - хтось загородив  йому  дорогу,  й  по  голосу  отаман
упiзнав старого Нечуйвiтра. - Ти лишайся для порядку внизу,  а  першим  на
мури дозволь пiднятися найстаршому серед вас.
   Сулима не встиг i вiдповiсти, як Нечуйвiтер вже опинився на драбинi.
   - За мною, хлопцi! - подав голос Павлюк, i реєстровцi, взявши  шаблi  в
зуби, наче тi мурахи, один за  одним  подерлися  драбинами.  Драбини  тихо
порипували, чулося стримане дихання  й  сопiння  багатьох  людей.  Сулима,
жуючи кiнчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути  на  мурах,  а  там
тихо.
   Зрештою Сулима не втерпiв, узяв шаблю в зуби й полiз на мури, а за  ним
подалися Ярема i Гнат. Мури  високi,  драбини  хисткi,  пiд  вагою  ходять
ходором, i долати височiнь було нелегко. Та звичнi до всього  козаки  лише
перебирали щабель за  щаблем.  Нiхто  не  зупинявся,  бо  досить  на  мить
затриматися, як той, хто лiз нижче, стукає головою в ноги попередньому.
   Гнат уже був на самому вершечку,  як  зненацька  на  мурах,  сполохавши
тишу, бевкнув дзвiн. Бевкнув лише раз i вмовк, наче хто  його  урвав,  але
сполох зчинено.
   А на мурах в ту мить вiдбувалося ось що. Першими  на  стiнах  опинилися
павлюкiвцi на чолi з  старим  Нечуйвiтром.  Наткнувшись  на  сонну  варту,
козаки беззвучно її покололи й подалися по  бастiонах.  У  фортецi,  як  i
перше, було нiмо. Павлюкiвцi нечутно неслися по  стiнах  i  кололи  варту,
котра спала де попало. Спершу таланило неймовiрно. Павлюку аж не вiрилось,
що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та  Кикошенко
збиралися на схiдцях, щоб спускатися у фортечний двiр, як бiля сигнального
дзвона прокинувся вартiвник,  котрого  в  сум'яттi  було  й  не  вгледiти.
Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стiни, але рука  вартiвника
судорожне смикнулась, i дзвiн сполошено бемкнув... I вмить розкололася нiч
над фортецею. Та пiзно. Стiни вже в руках козакiв.
   - Козаки! - на всю фортецю  закричав  Павлюк.  -  Спускайтеся  у  двiр.
Колiть! Рубайте нiмчуру! Наша взяла-а-а!..
   - За мною, запорожцi! - загримiв бас Кикошенка.
   - Вперед, козаченьки! - десь у темрявi кричав Савран.
   - Сла-ва!..
   У фортецi зчинилася панiка. Драгуни  вибiгали  з  хат,  але  годi  було
розiбрати що-небудь  в  суцiльнiй  темрявi,  гвалтi,  що  вирував  з  усiх
бокiв... По схiдцях у фортечний двiр вже неслися козаки, стрибали драгунам
на голови, кололи їх. Тiльки спалахи вiд пiстолiв та рушниць  на  короткi,
невловимi промiжки освiтлювали колотнечу.
   Сулима пробiг стiною, перестрибуючи через трупи вартiвникiв,  i  швидко
спустився у двiр. Там, у темрявi, клекотiла-бушувала кривава сiча.  Сулима
з ходу врiзався в ту круговерть. Жарке змагання було бiля хат i  землянок,
де скупчилися драгуни, попiд фортечними стiнами.
   Як навiжений, носився Остап Кикошенко, шабля  так  i  миготiла  в  його
дужих руках. Вiн уже  встиг  запали  люльку  i  тепер,  стинаючи  драгунам
голови, жадiбно смоктав свiй смачний,  як  вiн  любить  казати,  тютюнець.
Мiдна люлька так i пашiла в нього пiд носом, навсiбiч  сипались  iскри,  а
Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки  його  й  знайшла  ворожа  куля.
Падаючи, Кикошенко вигукнув:
   - Фортецю взяли, люльку встиг посмоктали, можна й на той свiт, коли  не
зумiв на цьому розминутися з кулею...
   Драгуни вiдступали в глухi закутки фортецi, вже й  не  сподiваючись  на
рятунок.  Там  їх  i  прикiнчували   козаки.   Коли   Сулима   вскочив   у
комендантську, то побачив у кутку свiчку, що блимала на  долiвцi,  а  бiля
неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.
   - Молитися зiбрався? - кинувся до нього отаман. -  Пiзно.  Не  витрачай
дарма часу на молитву, на тiм свiтi сам побалакаєш з Богом.
   - Я - комендант Кодацької фортецi французький дворянин  Жан  Марiон!  -
вигукнув вояка, схоплюючись  на  ноги.  -  Ви,  запорожцi,  воюєте  не  за
правилами. Я протестую! Ви  вночi,  як  злодiї,  перелiзли  через  мури  й
накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!
   -  Не  по-лицарському,  кажеш?  -  Сулима  невiдворотно  насувався   на
коменданта, виставивши шаблю. - Ти прийшов наших людей вбивати, нашу  волю
топтати, виходить, по-лицарському?
   Комендант з криком кинувся на Сулиму  з  шаблею  в  руцi,  але  Сулима,
зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.
   - Вiдвоювався, нiмчура!
   - Я не нiмець, я француз, - кричав Марiон, задкуючи до стiни.
   - Ти - ворог мого народу!
   Марiон кинувся до столу, схопив нiж i по  саму  колодочку  загнав  його
собi в живiт.
   - Хоч вмерти по-людському зумiв, чужинський найманцю! - сказав Сулима i
вiдвернувся.
   - Вiн помер ще тодi, як прийшов сюди, - обiзвався позаду Павлюк.
   - Живий, сину? - кинувся до нього Сулима.
   - Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогоднi була нiч!
   Сулима й Павлюк вибiгли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи,
розмахували ними, вiтаючи один одного з перемогою.


   Роздiл шостий

   - Вставай, вставай,  годi  вилежуватися!  -  весело  заторохтiв  Ярема,
тiльки-но Гнат розплющив очi. - Ну й обамбурили тебе  по  головi,  замалим
черепка не розтрощили. Я вже вiдро води на тебе вилив, доки ти очумався.
   Гнат посмiхнувся, до чого ж йому радiсно було пiсля  запеклого  нiчного
бою знову чути веселий голос Яреми.
   - Голова цiла, заживе, як на собацi! - торохтiв Ярема. -  Зате  фортеця
наша!  Всю  залогу  до  ноги  винищили.  Не  бувати  бiльше   ворогам   на
Днiпрi-Славутi!
   - Слава Богу!
   - Бог-то Богом, але й нашi шаблi не гуляли!
   - Вже ранок? - запитав Гнат, зводячись, земля пiд ним хиталася й кудись
пливла. I Ярема плив у жовтому колi.  Гнат  помацав  потилицю,  вона  була
липка i мокра. Заплющив очi, постояв так з хвилю, потiм глянув  на  Ярему,
чи не пливе той у жовтому колi? Але Ярема вже мiцно стояв перед ним.
   У фортечному дворi ще панував сiрий ранковий морок. Пахтiло  сирiстю  i
ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумiв, що то запах  кровi.  Вони
йшли, переступаючи через трупи, котрi лежали всюди, де купками, де  рiдше,
i Гнат намагався не дихати глибоко... Через кiлька  крокiв  наткнулися  на
Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спинi, лицем до неба, широко  розкинувши
могутнi руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку,
що вже згасла назавжди... I Гнату здалося,  що  отаман  ось-ось  устане  i
почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не
встав, i вони пiшли далi, придивляючись до вбитих. Мiж драгунами  то  там,
то тут виднiлися козацькi жупани.
   А  тим  часом  козаки  виводили  з  льоху  бранцiв.  То  було   страшне
видовисько. Виносили i живих, i мертвих. Хто сам  рачкував,  хто  хитався,
наче п'яний, безпомiчно ловлячи поперед себе  повiтря  кiстлявими  руками.
Серед бранцiв чимало слiпих, котрим  пiдземелля  назавжди  повиїдало  очi.
Виповзала калiч в струп'ї та виразках, торготiла кiстками... Гнат з Яремою
кинулися допомагати нещасним вибратися з  могили  на  свiт  бiлий,  тi  їх
обiймали, плакали та все кричали:
   - Воля!.. Воля!.. Воля!..
   - Виходьте, люди добрi, ви й справдi вiднинi вiльнi! - озвався  Сулима.
- Ставайте пiд стiну,  де  сонечко,  вiдiгрiвайтеся.  Зараз  вас  напоять,
нагодують i перев'яжуть.
   Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, i Сулима  вiд  нього
вiдсахнувся. Замiсть очей у Солодкого були двi глибокi й  кривавi  ямки...
Поводячи головою з боку в бiк, Солодкий нiби до чогось прислухався.
   - Iване... - зрештою глухо сказав вiн. - Це ти, отамане?
   Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська  Солодкого.  Кiлька  тижнiв
тому то був високий широкоплечий здоров'як зi щоками, що  так  i  бризкали
червоним соком... I  раптом  перед  Сулимою  постав  дiд,  у  якого  плечi
згорбились  i  опустилися,  щоки  пожовтiли  й  запали,  а  вилицi   рiзко
випнулись, замiсть чорних живих очей - двi ями.
   - Сулимо, - знову глухо мовив Солодкий. - Чому мовчиш? Адже, крiм тебе,
нiхто не мiг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не  впiзнаєш  мене,  Хвеська
Солодкого?
   - Ти? - зрештою озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Ось  уже  кого
не гадав у цiм льосi здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти  опинився
серед бранцiв? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв,
що в ляхiв лiпше ласки запобiгати? То що ж лучилося з тобою?
   - Води... - ледве повернув Хвесько розпухлим язиком i  марно  намагався
облизати порепанi, спеченi губи. - Хоч краплиночку...
   Йому влили в рот води, бо вiн уже не мiг сам напитися,  i  слiпий  лише
тодi сяк-так оговтався.
   - Не ласкаво ж тебе зустрiли вороги, - похитав головою Сулима.
   - Дайте закурити, - захрипiв Хвесько, - тиждень тримали в  льосi  серед
мертвякiв. I живих, i мертвих в однiй ямi. Води - i то не вимолиш.  Катюги
найсправжнiсiнькi! Виродки людськi!
   - Коли припекло, то й дiйшло, - з жалем мовив Сулима. - Але якою цiною?
Чи не занадто дорогою?
   Хтось з козакiв сунув Хвеську пiд посивiлi (а були ж нещодавно  чорнi!)
вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадiбно затягнувся.
   - Слухай, отамане, повiдь мою, - сказав  вiн,  коли  викурив  люльку  й
перевiв подих. - Я тобi все розкажу, як на  сповiдi.  Може,  iншим  упомку
буде, в науку.
   I розповiв...
   Невдовзi по тому,  як  у  нього  побував  Сулима  i  вони  тодi  гостро
побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був  переконаний,
що йому, господарнику, нiчого гризтися з панством, а лiпше ладиком вигiдну
з ними торгiвлю повести. Тож  для  початку  взяв  бочку  меду  й  повiз  у
Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чiпайте, а я -
вас.  Ви  сидiть  собi  на  Днiпрi,  а  я  -  у  верхiв'ях  Нижньої  Терси
господарюватиму. Ось вам бочка запашного  липневого  меду  для  почину.  А
зiйдемося - коней вам прижену, гурти худоби, хлiба  навезу...  А  ви  менi
злото...
   I привiз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

   Першим його стрiв роз'їзний загiн.

   I марно Хвесько доводив, запевняв, божився i клявся, заприсягався сирою
землею, що вiн з добрими намiрами приїхав, що вiн не бажає  загризатися  з
панами, а багне з ними торгувати i  зиск  мати,  дарма...  Його  нiхто  не
слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого i перш за все  добряче  побили,  а
потiм погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий  i  худий.
То був, як дiзнався Хвесько, сам комендант фортецi. Вiн не повiрив жодному
слову невдахи-гендляра та його клятьбi. I  дарма  Хвесько  знову  i  знову
спiвав-виспiвував на всi лади свою пiсеньку, що вiн хоч i запорожець,  але
не бажає з панами ворогувати, бо не  гультiпака-сiрома,  а  господар.  Тож
хоче з панами вояками тихо-мирно жити i зиск з торгiвлi мати. Бо вiн хоч i
козак, але не якась там сiрома, не ланець-обдертус, а можний  господарник,
статечна й урiвноважена людина, має свою обладу i  бажає  з  панами  добре
гендлювати...
   I дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у свiтi,  що  вiн  цю
усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене  овець  i  пшенички
пiдкине, коли треба... Комендант  мовчав  i  сопiв.  Його  маленьке  личко
починало жовтiти. Хвесько втямив, що це не вiщує нiчого доброго,  i  знову
заходився вихваляти свiй мед. Тодi комендант забажав, щоб  вiн  сам  випив
кухоль меду.
   Хвесько випив i довго цмакав: ах, який солодкий мед!
   - Запорожець? - похмуро доскiпувався комендант.
   -  Запорожець,  запорожець,  -  кивав  головою   Хвесько   -   але   не
сiрома-голота... Можна б сказати, завтрашнiй пан.
   - Чого запорожець приїхав у фортецю? - запитав комендант.
   - Та мед же привiз, - здивувався Хвесько, - я ж пановi комендантовi вже
розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку...
   - Я питаю, чого  ти  приїхав  у  фортецю?  -  визвiрився  комендант  i,
перебивши Хвеськову пiсню  про  торгiвлю,  закричав:  -  Ти  приїхав,  аби
замазати нам очi своїм медом! Ти приїхав, аби розвiдати фортецю.
   Хвесько похолов...
   - Ти нiчого не побачиш у фортецi! - вигукнув комендант.
   Останнє, що побачив  Хвесько  в  своєму  життi,  це  своїх  оббiлованих
волiв... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на  ньому
м'ясо... А потiм його, ослiпленого, кинули у льох.
   Сулима гнiвно мовчав.
   - Iване... - благальне протягнув Хвесько. - Прости, Iване...
   - Бог простить, - вiдповiв Сулима.
   - I ти прости, - благав Хвесько. - Куди ж менi тепер?
   - Не знаю! - сказав Сулима. - Куди хочеш.
   - Але ж я слiпий...
   - Ти сам себе ослiпив! - вiдрiзав Сулима. - Ти ослiп вiдтодi, як зрiкся
Сiчi  й  забагнув  стати  паном,  а  нас,  козакiв,  волiв  бачити  своїми
наймитами...
   - Бог мене покарав, - упалим голосом мовив Хвесько.
   - Не роби з Бога злочинця! I не звалюй на нього свою  вину!  Ти  сам  у
себе викрав сонце.
   - Не йди... Не кидай мене, Iване, -Хвесько  благально  протяг  руки.  -
Скажи менi, Йване, сонце є?
   - Сонце свiтить мужнiм! I чесним. Воно свiтить тому, хто хоче, щоб воно
йому свiтило.
   - Я хочу на Сiч, Iване.
   - Ти маєш своє господарство.
   - Цур йому! Я хочу на Сiч.
   - Але ти забув туди дорогу.
   - Я був колись козаком! - у вiдчаї вигукнув Хвесько. - Ми ж  козакували
колись разом, Йване. А потiм я забув дорогу на Сiч. I ослiп.  Збогарадься,
Iване... До товариства хочу.  Бiльше  менi  нiкуди  подiтися,  нiде  слiпу
голову прихилити.
   - На Сiч їхатимуть гiнцi i вiзьмуть тебе з собою, - сказав Сулима.
   - Спасибi й на тiм...
   - Немає за що... Бувай!

   На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки пiдкидали вгору шапки.
   Сулима стояв i слухав, як сурми клекотiли про славу козацької зброї, як
спалахували вони золотим вогнем на сонцi.
   - Iване...
   Сулима оглянувся. Старий Нечуйвiтер намагався звестися з землi. Вуса  в
нього були червонi. Тiльки  брови  лишалися  бiлими  та  оселедець,  як  i
ранiше,  срiблився...  Кинувся  до  нього  Сулима,  пiдняв  старого,   але
Нечуйвiтер не мiг уже стояти, i Сулима посадив його, притуливши спиною  до
каменя.
   - Не розминувсь я з кулею, - сказав Нечуйвiтер  хрипло  i  важко,  а  в
горлi в нього забулькало. - Стрiлись ми на однiй дорозi, тiсно  нам  вдвох
було...
   - Яремо, води! - крикнув Сулима.
   - Може, у фортецi обмаль води, то я вже й так обiйдуся, -  кволо  мовив
Нечуйвiтер. - На тiм свiтi вже нап'юся мертвої...
   - Батьку, за фортецею ж Днiпре...
   Ярема принiс воду в трiснутому горщику, Нечуйвiтер довго i жадiбно пив,
розливаючи воду собi на вуса, i вода стiкала йому на груди вже рожевою...
   - Вiдкозакував я своє, - якось вибачливо мовив старий. - Вiдмолодикував
i вiдстрибав... Але на тому свiтi ще покозакую - Передихнувши, запитав:  -
Чи є на тiм свiтi козацька Сiч?
   - Мабуть, є, батьку.
   - Тодi й помирати  легше.  -  Нечуйвiтер  ворухнувся,  i  тихий  стогiн
зiрвався з його спечених уст. - А бий тебе лиха, вже й стогну. А ранiше  ж
- ого-го! Здоровий був як бик. Мiшок у зубах носив. Вiзьму зубами мiшок за
зав'язку i пру його. А тепер ось, бачиш,  стогну  i  встати  не  можу  вiд
якоїсь поганської кулi.
   - Ой, батьку... - тiльки й мовив Сулима, -  доживали  б  свiй  вiк  при
Сiчi.
   - Тiпун тобi на язик! - аж сiпнувся старий козак. - Та я вдячний  долi,
що послала менi смерть не на лавi вiд старостi, а в полi  та  з  шаблею  в
руках, як i подобає лицарю. - Вмовк, збираючись з  силами,  а  тодi  кволо
запитав: - Нiби десь сокири цюкають?
   - То для Кикошенка та його побратимiв домовини тешуть.
   - Тодi за одним рипом хай I для мене готують. Щоб двiчi людям голови не
морочити та вiд дiла не вiдволiкати, - сказав старий.
   - Спасибi вам, батьку, за все, - прошепотiв Сулима.
   -  Одним  "спасибi"  не  вiдбудешся,  -  спробував  було   посмiхнутися
Нечуйвiтер. - Є в мене до тебе прохання, Йване. До  сходу  сонця  дотягнув
я... А далi... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, i досить. То прошу
тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пiстоля.
   - Сулима вiдсахнувся...
   - Бач, який лякливий, а  ще  отаман,  -  Нечуйвiтер  простягнув  стару,
висохлу руку, всю в зморшках. -  В  правицю  мою  вклади  пiстоля,  Йване.
Бачиш, який я немiчний зробився, прямо смiшно. Тепер ось пiстоля не здужаю
взяти. Вклади його менi в правицю...
   - Вкладу, батьку, - озвався Сулима, але з мiсця не зрушив.
   - Чого ж ти баришся? - з докором мовив старий козак. -Хочеш почути,  як
стогнатиме Нечуйвiтер? Запаморочиться в головi - i застогну.  Зовсiм  буде
не по-козацькому. А жити менi все одно не довго зосталося... - Передихнув,
збираючись з силами. - Пiстоль у тебе за поясом. Подивись, чи вiн з кулею,
i дай менi його в руку.
   Сулима витяг пiстоль, поцiлував його i поклав у правицю козака.
   - Спасибi вам, батьку, за службу вашу  лицарську.  -  Сулима  поцiлував
старого в губи. - Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!
   -  Заспiвай  менi  пiсню...  -  попрохав  Нечуйвiтер.  -  Нашу   пiсню,
вкраїнську. З рiдною пiснею i смерть легша.

   Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспiвав:
   Ой на горi вогонь горить,

   Пiд горою козак лежить,

   Порубаний, постреляний,

   Китайкою покриваний...

   Роздiл сьомий
   Звiстка про те, що запорожцi захопили Кодак i мають перетворити його на
власну фортецю, швидко облетiла не лише Україну, а  й  Польщу.  Магнатство
занепокоїлось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання  неминуче,  якщо
вiд Кодака запорожцi пiдуть на Україну. А тут  ще  й  коронне  вiйсько  як
повiялось по веснi в Прибалтику, то й досi там воловодиться. I  магнатство
розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б  повернула  їм  втрачену
фортецю на Днiпрi i запобiгла новому повстанню?
   Шляхта втратила сон.
   У Барi, резиденцiї коронного гетьмана Речi  Посполитої,  сидiв  воєвода
Адам Кисiль, один з найбагатших магнатiв Польщi.  Вiн  тимчасово  заступав
коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи,  аби
запорожцi були негайно вигнанi з Кодака. Та  заступник  коронного  не  мав
нiякого вiйська i почував себе як на бочцi з порохом. Але  панiчний  страх
не був притаманний Адаму Кисiлю. Це був хитрий  i  врiвноважений  полiтик,
котрий менше всього був схильний загрiбати  жар  власними  руками.  I  тим
бiльше руками шляхти.
   - Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть  загрiбати  не
бiлi, а чорнi руки, - ласкаво виспiвував вiн переляканiй  шляхтi,  i  його
великий лисий череп врочисто блищав, наче  мармуровий.  -  Отож  нацькуємо
українцiв на самих  же  українцiв.  Однi  українцi  захопили  Кодак,  iншi
українцi повернуть його нам, та ще й  у  придачу  пiднесуть  голови  своїх
братiв. У цьому наше спасiння. Тiльки в цьому!
   - Проше, пане воєводо, але то давно вiдомо, що реєстровцям  довiряти  -
все одно що вовками орати!
   - Але  вiдомо  також,  що  й  вовки  iнодi  собаками  стають,  -лагiдно
посмiхався Адам Кисiль, погладжуючи густу довгу  бороду.  -  У  нас  немає
вибору: або реєстровцi, або пропали. З їхньою старшиною я зумiв побалакати
як треба. Не всi ж у них Павлюки, знайдуться й iуди! А в  нас  -  тридцять
срiбнякiв...
   У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спiшно викликанi  гетьман
реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Iляшем  Караїмовичем  (на
нього найбiльшi надiї покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою
та Семеном Хваленком.
   Чекаючи гетьмана та старшин у замковiй  залi,  доки  вони  хоч  дорожню
пилюку з себе пообтрушують,  Адам  Кисiль  зручнiше  вмостився  в  м'якому
крiслi, склепив набряклi повiки й,  погладжуючи  бороду,  поринув  у  свої
думки... Зовнi здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана.  Вiн
напружено мiзкував, як повести  себе  з  реєстровою  старшиною  та  як  її
нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе дiло - мати справу з  iудами,
але що вдiєш, доводиться. Розумiв, що не  всi  реєстровцi  однаковiсiнькi,
тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них  чеснi  й  вiдважнi,
котрi не пiдуть супроти своїх, Сулими  й  Павлюка,  але  є  помiж  ними  i
зрадники, є й такi, що хитаються мiж двома таборами,  а  є  такi,  що,  не
задумуючись, за золотi обiцянки що хочеш вчинять. Таких  чимало,  особливо
серед старшин... Звичайно, реєстровцi формально перебувають  на  службi  в
короля Речi Посполитої, i вiн, як воєвода, та  ще  й  сеймовий  комiсар  в
питаннях реєстру, мiг просто велiти  їм  своєю  владою  йти  на  Кодак  та
виганяти звiдти Сулиму. Але... З того пива не  буде  дива,  як  кажуть  на
Українi. З примусу в такому делiкатному дiлi нiчого не вийде. Старшина без
вигоди не полiзе пiд кулi.
   Нi, треба дiяти обiцянками, злотом i ласкою...
   Серед усiх можних i вельможних Речi Посполитої чи  не  один  лише  Адам
Кисiль вiдзначався витримкою, а щодо хитростi - не мав собi  рiвних  серед
панства. Вiн  нiколи  не  гримав,  не  горлопанив,  ба  навiть  голосу  не
пiдвищував. Завше ото  дрiмав  у  м'якому  крiслi  та  густу  бороду  свою
погладжував. Але те, що вiн  задумував,  рiдко  коли  зривалося.  Хитро  й
пiдступно дiяв Кисiль, не шкодуючи  слiв  на  солодкi  обiцянки...  Ось  i
зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходiв вживати, багне  вогнем
випалювати хлопам  груди...  А  сила  де?..  От  i  доводиться  хитрувати,
терпляче плести свою павутину. Павлюк втiк на Сiч, шляхта розiгналась було
карати всiх реєстровцiв гамузом, Адам Кисiль запротестував:
   - Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, - резонно доводив вiн.  -  Лють
слiпа i не бачить далi свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровцiв,  а
з сiткою, м'якенькою та мiцненькою.
   Звичайно, з реєстровою голотою панькатись - то зайве. А старшину  треба
задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тодi спробує побрикати!
Жадоба до наживи - ось уразливе мiсце старшини, котра спить i бачить  себе
у власних маєтках на однiй нозi з великопольською шляхтою. Варт старшину й
лоскотати за вразливе мiсце.
   ...Коли до зали обережно увiйшов реєстровий гетьман  Сава  Кононович  з
старшиною, Адам Кисiль  не  полiнувався  схопитися  з  крiсла  й,  трясучи
бородою, швидким кроком податися назустрiч гостям.
   - Вiтаю мужнє лицарство нашої славної  Корони!  -  посмiхнувся  воєвода
тiєю солодкою й облудною посмiшкою, котру рiдко хто мiг байдуже витримати.
- Радий, радий вiншувати в Барi iстинних мужiв польської України. Мало  ми
бачимось, мало збираємось, а шкода!
   Воєвода кожному по черзi потиснув руку i все  повторяв,  що  вiн  радий
бачити  дорогих  гостей,  та  погладжував  вiд  задоволення  свою  бороду.
Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий  панок,  аж
млiв вiд ласкавої зустрiчi. Ще б пак! Як не вмлiєш, коли така важна птаха,
як Адам Кисiль, радiсно й милостиво  зустрiчає  реєстрову  старшину.  Наче
рiвний рiвних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру.
Всього довелось натерпiтися вiд панства: i наруги, i зневаги. Ти до шляхти
як до рiвнi пiдходиш, а вона до тебе як до хлопiв... I ось  перший  добрий
знак. Старшина вiд  задоволення  покручує  вуса  й  сама  у  власних  очах
виростає, поважнiє, ось-ось стане врiвень з воєводою. Один лише  полковник
Сидiр Лелека подумки iронiзував: "Мабуть, пан воєвода почуває себе  зовсiм
кепсько, коли так солодко перед нами виспiвує".
   Семен Хваленко, маленький, кругленький старшина з  рожевощоким,  пухлим
лицем, з очима, що так i лестили воєводi, аж навшпиньках пiднявся,  аби  в
таку хвилину видатись i вищим, i поважнiшим. Дмитро Джевага хоч  i  випнув
широкi  груди,  але  залишився  таким,  яким  вiн  був  завжди:  похмурим,
непривiтним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всiх зиркало вороже  й
пiдозрiло. Один лише Iляш Караїмович, високий i худий, чорний, як циган, з
вузькими, трохи косими очима i рiзко випнутими вилицями та гострим,  хижим
носом, зберiгав цiлковиту рiвновагу i  кам'яний  вираз  обличчя.  По  його
гордiй i незалежнiй поставi видно було, що цiну вiн собi знає.
   - Прошу, прошу дорогих гостей сiдати, - соловейком заливався воєвода. -
Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?
   - Хвалити Бога, добре, - поважно озивається реєстровий  гетьман.  -  На
Українi тихо, i чернь покiрна... - Спохватившись, додає: - Мовби...
   - Ось у тiм i рiч, що мовби покiрна, - ласкаво пiдхоплює Адам Кисiль  i
калатає в срiбний дзвоник. З'являються  слуги,  вносять  келихи  з  вином,
ставлять їх на мармуровий столик i зникають за дверима.  -  Прошу  дорогих
гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?
   Кононович збирався було вiдкрити рота, вже й кахикнув для  статечностi,
та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонiлими  щоками  й  тоненьким
голосом проспiвав:
   - За його мосць ласкавого пана, вiрного  помагача  коронного  гетьмана,
вiдважного воєводу, комiсара i лицаря Адама Кисiля!
   "Вискочив як Пилип з конопель, - роздратовано подумав Караїмович. -I ми
ж не ликом шитi, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже.  То
задирали б хвости повище, а не  спiшили  карка  гнуть.  Вломити  карка  чи
хребет ми завжди встигнемо".
   - Спасибi, спасибi, - тим часом розчулено дякував господар,  чаркуючись
з старшиною. - Але ви, пане Хва-ленко, переоцiнили мою скромну особу. Менi
аж лячно стало.
   - Я такий! - гордовито вигукнув Хваленко.  -  Не  боюся  правду  в  очi
рiзати! Що думаю, те й репiжу!
   Сидiр Лелека глузливо стулив тонкi губи, Караїмович  скривився,  тiльки
Сава Кононович цвiв вiд задоволення. Джевага похмуро бовкнув:
   - Не перевелись ще лицарi на бiлому свiтi!
   - Я п'ю, панове, за Україну! - пiднявши  срiбний  келих,  по-молодечому
вигукнув воєвода. - Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує i  шкодить
ойчизнi. Я п'ю, панове, за польську  Україну,  коштовну  перлину  в  нашiй
Коронi.
   Випили, старшина обережно  поставила  келихи  на  мармуровий  столик  i
невдовзi задимiла люльками, напустивши цiлу хмару  сизого  їдкого  диму  в
голубу  дзеркальну  залу.  I  Марс,  бог  вiйни,  статуя  котрого   стояла
неподалiк, аж носа зморщив i, здавалось,  ось-ось  пчихне  вiд  смердючого
диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на  нього  поглянув,  i
Марс, як i перше, застиг в гордовитiй i войовничiй позi.
   - Отже, панове, - нiби продовжував воєвода перервану розмову, -  сотник
Павлюк i досi гуляє непокараний на волi? Чи не здається  вам,  панове,  що
вiн надто довго вашу честь оханджує?
   - Саме так ми й  маракуємо,  пане  воєводо!  -  поспiшно  одповiв  Сава
Кононович, i старшини поквапливо закивали головами.  -  Але  ми  неодмiнно
його схопимо i кинемо до ваших нiг. Це справа нашої честi, вашмосць!
   - Паля справедливостi не обмине зрадника!  -  дещо  патетично  вигукнув
Семен Хваленко, котрий пiсля того, як його в дитинствi куховарка  грюкнула
ополоником по головi, мав схильнiсть до красномовства.
   - Не сумнiваюсь, панове, хоча його мосць пан  круль  дуже  розгнiвався,
коли сотник реєстрового вiйська перебiг на бiк  запеклих  ворогiв  Корони.
Вчинок Павлюка ганьбить вашi жупани, панове.
   Сава Кононович мимовiльно зробив рух, наче хотiв обтрусити свiй  жупан.
Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:
   - Вважайте Павлюка смертником!
   Сидiр Лелека промовчав.
   - Хоч його мосць  ясновельможний  круль  i  розгнiвався  на  вас,  пане
гетьмане... - звернувся Кисiль до Кононовича, i  той,  гикнувши,  встав  i
почав бiлiти. -  Сидiть,  сидiть,  пане  гетьмане,  -  м'яко  сказав  йому
господар, i гетьман сiв, наче кiлок проковтнувши. - Так ось, - продовжував
воєвода, - хоч його мосць ясновельможний пан круль i розгнiвався на вас...
Та сядьте, гетьмане! - вже сердито крикнув Кисiль, побачивши,  що  гетьман
знову зводиться  i  гикає.  -  Але  я  трохи  пригасив  гнiв  його  мосцi,
запевнивши, що Павлюк - то є виняток, то є ложка дьогтю в  солодкiй  бочцi
реєстрового меду.
   - Iстинно так! - квапно вигукнув Кононович. - Ми вiрнi слуги його мосцi
ясновельможного пана круля!
   - I будемо такими до сирої могили! - похмуро пробасив Джевага.
   - А ви що скажете, пане? - звернувся Кисiль до Лелеки.
   - Я перебуваю на службi в короля! - невиразно вiдповiв той.
   - Гм... - недобре подивився на нього воєвода. -Безперечно, ми всi...
   - Вiрнi пси його мосцi  ясновельможного  пана  круля!  -вигукнув  Сидiр
Хваленко.
   - Собацi завжди й шана собача! - презирливо сказав Лелека.
   Хваленко осiкся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на  це,  але
на всяк випадок запобiгливо глянув на воєводу.

   - Але дехто намагається шкодити Коронi, - вдаючи, що нiчого не сталося,
вiв далi воєвода. - Звичайно, в сiм'ї, як-то кажуть, не  без  виродка.  На
жаль, цих виродкiв стає все бiльше i бiльше.  От  i  нещодавно  я  отримав
неприємну вiсть: запорозькi лотри  пiд  орудою  Сулими  захопили  Кодацьку
фортецю i перебили нашу найману залогу.  Це  велика  шкода  нашiй  дорогiй
ойчизнi. Звiсно, надiйде час, i Корона вчинить iз запорожцями так, як того
вони заслужили. I тодi мир на Українi буде вiчний... Ви чому посмiхаєтесь,
пане Лелеко?
   - Я завжди посмiхаюсь, пане воєводо, коли чую веселi речi,  -  вiдказав
Лелека, гасячи єхидну посмiшку.
   - Довгий язичок часом вкорочує шию, - недвозначно натякнув  Караїмович,
а Кононович непомiтно стусонув Лелеку пiд бiк.
   - Будемо смiятися, панове добродiї, трохи пiзнiше! - з притиском  мовив
Кисiль. - А зараз мова йде про iнше. Кодацька фортеця мусить бути  вiдбита
у запорожцiв i повернена Коронi. I ви,  вiрнi  лицарi  Корони,  мусите  це
зробити.
   - Бачите... е-е... найяснiший воєводо... е-е... - обережно  почав  було
реєстровий гетьман i вiд тої обережностi гикнув.  -  Вибити  запорожцiв  з
Кодака - то  справа  марудна  й  копiтка.  Кодак  -  фортеця  премiцна,  а
запорожцi хоч i лотри, а вояки вiдчайдушнi.
   - Та й чи згодяться реєстровцi, - ввернув Караїмович.  -  Серед  них  є
чимало таких, що ладнi нам кулю в спину послати.
   - Панове добродiї, - приязно посмiхнувся Адам Кисiль, - є й iншi шляхи,
як здобути фортецю. В лоб її, звiсно, не легко взяти. Але...
   - Але тi лотри, проше пана, скуштують наших шабель! -  не  втримавшись,
Хваленко перебив воєводу i схопився за рукiв'я своєї шаблi. -  Ми  всi  як
один ринемося в бiй!
   - Не перцюй! - спокiйно осадив його Караїмович.  -  Тут  треба  добряче
помiзкувати, що це нам буде коштувати.
   - Гм... - Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. - Коштувать  це  буде
дорого.
   - За злото i рiдного батька можна того... -  прогудiв  Джевага.  -  Але
який зиск з цього будемо мати?
   - Зиск виправдовує ризик, - мовив воєвода. - Корона щедро  винагородить
своїх лицарiв! Для вас видiлено велику винагороду. Я маю на оцi  тих,  хто
штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по  маєтку  i  по
тисячi злотих. Маєток вкупi з селом, черню, грунтами й угiддями  дарується
у вiчне й спадкове володiння.
   Кононович з  Караїмовичем  швидко  перезирнулися  й  посмiхнулися  один
одному... Решта стояла оглушена  щойно  почутим.  Лише  Джевага  з  подиву
свиснув.
   - Пiдходяще дiло, - сказав вiн, засукуючи рукава, нiби  зразу  збирався
штурмувати Кодак.
   - Кожному  реєстровому  козаку,  котрий  пiде  штурмувати  Кодак,  буде
виплачено по сто злотих, - додав воєвода.
   - Також жирненько, як для козацької чернi! - вигукнув Джевага.
   - Цiна пiдходяща! - коротко пiдсумував Кононович.
   - Коли так, то й торгуватися не будемо! - Адам Кисiль рвучко звiвся,  й
старшина враз виструнчилася. - Збирайте реєстровцiв - i з  Богом  у  путь!
Вiд мого iменi оголосiть реєстровцям про винагороду. А  фортецю  спробуйте
взяти хитрiстю. Переодягнiть  десяткiв  з  п'ять  надiйних  реєстровцiв  у
селянське  вбрання,  i   хай   вони   попросяться   у   фортецю,   буцiмто
хлопи-втiкачi...
   - Як це просто й  хитро!  -  вигукнув  Кононович.  -  Пан  воєвода  має
неабиякий хист полководця!
   - Пан воєвода не з лопуцька зроблений i  голову  має  не  з  лопуха!  -
патетично вигукнув Хваленко й осiкся, бо Кононович люто йому зашипiв:
   - С-сам ти лопуцьок лопуховий!
   - Я Кодак штурмувати не буду! - не дивлячись на воєводу, повiльно мовив
Лелека. - Там українцi, i я не пiду проти них. Це братовбивча рiзанина.  Я
козак, а не рiзник!
   Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини  зосереджено  сопiли.
Мовчання затягувалося.
   - О Господи... - спохватившись, Кисiль сплеснув  бiлими  руками.  -  Та
хiба ж то українцi? То лотри, проше папа, справжнiсiнькi лотри  з  великої
дороги. А вiрнi українцi ось... - воєвода показав на старшин, котрi  гордо
випнули груди. - Ось де справжнi українцi, пане Лелеко!
   - Я бачу тут, пане воєводо,  самих  гендлярiв,  котрi  за  злото  ладнi
рiдному батьковi розпороти живiт! - обурено вигукнув Лелека. - Я  бруднити
свої руки не буду. Хай Рiч Посполита сама й вiдбиває Кодак. I заощадить на
цьому злотi. Я проти запорожцiв не пiду. Реєстрове вiйсько набиралося  для
боротьби з татарами, а не для братовбивчої рiзанини! Я можу бути  вiльним,
пане воєводо?
   - Прошу пана, - рiвним голосом мовив воєвода. - Ви вiльнi, пане Лелеко!
Жаль менi вас!
   - Жалю не потребую! - вiдрубав Лелека i вийшов.
   - Та це ж... Та це ж бунтiвник! - аж зблiд вiд обурення Кононович. - На
палю лотра!
   - Смерть зраднику! - захрипiв Джевага i почав засукувати  рукава  свого
кунтуша, оголюючи волохатi руки. - Та ми його в один мент...
   Хваленко поривався вихопити з пiхов шаблю, та шабля застряла в  пiхвах,
i вiн, сопучи, марно намагався її виволодати.
   - Почекайте, панове, я зараз... зараз, -  бурмотiв  Хваленко,  смикаючи
осоружну шаблю. - Я ж йому...
   - Пане воєводо, - зробив крок вперед Караїмович, - дозвольте...
   - Спокiйно, панове, - пiдняв обидвi  руки  воєвода.  -  Я  подiляю  ваш
справедливий гнiв i обурення...
   Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з  ножем  у  спинi...
Того ж таки дня Караїмович  та  Кононович  виїхали  з  Бара  в  Черкаси  -
готувати реєстровцiв для нападу на Кодак.


   Роздiл восьмий

   Минув мiсяць звiдтодi,  як  сулимiвцI  захопили  Кодак,  а  з  Варшави,
взагалi швидкої на розправу, - нi слуху нi духу. Вже й  вересень  збiг,  в
степах i на рiках галасливе птаство збиралося у зграї - пора лаштуватися у
вирiй, а в Приднiпров'ї все ще було тихо. Рiч Посполита наче й забула  про
втрачену фортецю на Днiпрi. Щоправда, доходили чутки, що польське  вiйсько
на чолi з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтицi, а шляхта хоч i
бiснується при згадцi про запорожцiв,  котрi  вiдбили  у  неї  Кодак,  але
вирушити в похiд до порогiв лише з своїми  силами  не  зважується.  Певно,
чекає панство коронного вiйська.
   Майже  щодень  з'являлися  гурти  втiкачiв  iз  Схiдної  України,  однi
зупинялися у фортецi на день-два, розказували, що дiється  в  селах,  iншi
далi простували - шлях на Сiч тепер був  вiльним.  Про  курiнного  отамана
Iвана Сулиму й про те, як вiн з козаками викурив ляхiв з-за  порогiв,  вже
спiвали пiсень, але сам отаман був невдоволений, а тому й  заклопотаний  i
похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а  з  Сiчi,  хоч  i
посилав туди гiнцiв, нiяких вiстей. Тим часом Павлюк поривався на  Україну
- полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:
   - Як iз Сiчi прийде пiдмога, так i вiдпущу тебе.  Мо'  й  сам  з  тобою
гайну - люд на боротьбу пiднiмати та ляхам сала за шкуру заливати, а  поки
що ти i твої хлопцi-молодцi у фортецi потрiбнi.
   Одного ранку - це вже було на початку жовтня - до фортецi прибилися три
вершники, на вигляд - реєстровцi, i попрохали, щоб вiдчинили браму. Савран
їм вiдмовив.
   - Не бiйтеся, сiчовики, ми втрьох не захопимо вашої фортецi,  -  гукнув
переднiй вершник, у якого було перевязане плече.

   - Впусти, - велiв отаман Саврану.  -  Надто  вони  язикатi,  подивимося
зблизька, що за їднi.
   Отаман вийшов на замковий двiр i рушив до  брами,  попихкуючи  люлькою.
Савран вже впустив раннiх гостей I тепер недовiрливо оглядав їх з  нiг  до
голови.
   - Звiдкiля, козаки? - поспитав Сулима. - В гостi до нас чи назовсiм? Чи
далi куди прямуєте?
   Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий,  худий,
не старий i не молодий, а так лiт пiд сорок. Лице мав довгасте, очi  трохи
вузькуватi й нiби косi. Тримався вiн  просто  й  невимушене,  навiть  дещо
поважно, як людина, котра знає собi цiну.
   - Старшина реєстрового козацтва Iляш Караїмович!
   - Я так i знав, що ви зрадники! - сердито вигукнув Савран,  пiдступаючи
до Караїмовича. - Панотi служите? Вiддай зброю, негiднику!
   - Облиш! - спинив його Сулима. - Не всi реєстровцi падлюки. Павлюк  теж
з реєстру. - I повернувся до Караiмовича: - Важна птаха до  нас  залетiла,
не вiдаю, чим i завдячнi такому щастю.
   Караїмович не встиг вiдповiсти, як почувся дужий голос Павлюка:
   - О, реєстровським духом запахло!.. Звiдкiля взялися, козаки?
   З цими словами, чухаючи розхристанi  груди,  в  бiлiй  сорочцi  до  них
пiдiйшов Павлюк. Завбачивши прибулого, вiн пильно глянув на нього, i брови
його здивовано злетiли вгору.
   - Iляшко Караїмович? - швидко запитав Павлюк. - Зроду б не подумав,  що
здибаю колись серед запорожцiв старшину Караїмовича.
   - А я мчав до тебе, пане сотнику,- спокiйно мовив Караїмович.
   - Звiдколи ти засумував без мене? - гмикнув Павлюк.
   - Бо на тебе остання надiя, брате.
   - Чи ти ба!..-знизав плечима Павлюк.-Уже й братом мене величає. Той  це
Караїмович чи не той? Той, котрого я ранiше знав, був гордим i дивився  на
сотника  Павлюка  звисока,  як  князь  на  челядина.   Хоча   люди   iнодi
мiняються...-До Сулими:-Це справдi старшина реєстровцiв Iляшко Караїмович.
Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича.  То  телепень  великий  i
падлюка ще бiльша, а цей нiби поряднiшим був. Хоч i гординя.-Повернувся до
Караїмовича:-Як там поживає пан Кононович?
   - Панський прихвостень, наволоч i  падлюка!  -  Караїмович  крiзь  зуби
вилаявся.-Чи ви хоч знаєте, що затiває проти вас Кононович?
   - Зайдемо в комендантську, добродiї,-втрутився Судима i велiв  Саврану:
- Охрiме, вiдведи двох реестровцiв до павлюкiвцiв, їх там нагодують, а пан
Караїмович _ч_ лишиться з нами.
   Судима, Павлюк i Караїмович зайшли до комендантської, де  Ярема  вже  й
снiданок зготував: тетерi наклав у дерев'янi коритця та в'яленої риби.  Не
чекаючи запрошення, Караїмович з жадiбнiстю накинувся на тетерю. З набитим
ротом пояснив:
   - Голодний як вовк. Всю нiч з коня не злазив, день мчав i знову  нiч...
Рiски в ротi не мав...
   Сяк-так вгамувавши голод,  Караїмович  вiдсунув  дерев'яне  барильце  i
почав свою розповiдь:
   - А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепськi вiстi я привiз
до вас. Почну здалеку. Як  тiльки  сеймовому  комiсаровi  реєстру  Адамовi
Кисiлю,  котрий  заступає  нинi  коронного  гетьмана,  стало  вiдомо,   що
запорожцi захопили Кодак, вiн негайно викликав до  себе  в  Бар  реєстрову
старшину. Адам Кисiль - це стара i хитра лисиця,  швидше  павук,  що  вмiє
добре плести сiть на людськi душi. Вiн не гримав на нас, не погрожував,  а
зустрiв ласкаво й вином пригощав...
   - До дiла ближче, Караїмовичу! -  нетерпляче  вигукнув  Павлюк.  Судима
посмiхнувся й поклав руку на плече Павлюковi.
   - Воєвода сказав: вiдбити у запорожцiв Кодак - справа честi реєстрового
козацтва, - почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:
   - От зануда!.. Вiн ще смiє своїм поганим ротом  про  честь  пащекувати?
Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?
   - Слухаємо та на вус мотаємо, - розказує Караїмович. -  Адам  Кисiль  i
каже:  "Негайно  збирайте  реєстровцiв.  Кожному  буде  виплачено   високу
винагороду: по сто злотих".
   - Старшину спокушено кiлькома капшуками?
   - Так, - хитнув головою Караїмович. - Старшинi обiцяно по тисячi злотих
i по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив
погодиться. На. чиєму  возi  їдеш,  того  й  пiсню  спiвай.  Хоча  не  всi
погодилися. Старшина Лелека вiдрiзав, що це братовбивча  вiйна...  Того  ж
дня його знайшли з ножем у спинi.
   - Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? -  Судима  спохмурнiв.-  Семена
Лелеку я знав. Чесний був, тiльки надто прямий. Що думає, те  й  каже.  На
мить не мiг покривити душею.
   - От i загинув, - сказав Караїмович. - Я змушений був хвостом виляти...
Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже,
кажу йому, українцi пiдуть проти українцiв?  Що  ж  ми,  на  догоду  ляхам
будемо один одного за горло хапати? А менi, кричить Кононович,  наплювати,
що я українець, хто менi злотi дає й маєтки, тому й слугую.
   - От зараза!-вилаявся Павлюк. - I зiбрав вiн вiйсько?
   - В тiм-то й лихо,  що  зiбрав,  -  зiтхнув  Караїмович.  -  Реєстровцi
спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити  по  маєтку.  Одне
слово, Кононович нашкрiб двi тисячi козакiв.
   Павлюк рвучко схопився, блиснув свiтлими очима, що враз потемнiли.
   - Та вiн їх просто обдурив! Серед реєстровцiв чимало чесних людей. Хоча
декому злото, може, й справдi заслiпило очi... Ех!.. Не було мене  там,  я
зняв би полуду з очей!
   - Де зараз тi двi тисячi реєстровцiв? - запитав Судима.
   - Стоять табором бiля слободи Бiлi Млини, - вiдповiв Караїмович.  -  Це
два днi путi до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати цi два
днi. Вiн чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею i старшину  Горобця  з
двома тисячами козакiв. Всього п'ять тисяч має там зiбратися. А вже  потiм
Кононович вирушить сюди.
   - Мерзотник! - забiгав Павлюк по хатi. - П'ять тисяч  козакiв  в  оману
ввести! Пiдляк!.. Лиходiй!..
   - Стали ми табором бiля Бiлих Млинiв, - вiв  далi  Караїмович.  -  Я  й
почав нашiптувати гетьману, аби вiдмовився вiд  своєї  затiї.  Хай  лiпше,
кажу йому, самi ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братiв будемо
йти? Гетьман вдруге пригрозив менi. Тодi я почав  пiдмовляти  старшину  до
бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й  повернути  назад...
Але, - Караїмович тяжко зiтхнув, - сотник  Бiлий  виказав.  Схопили  мене,
довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що  буцiмто  дiю  з  його
намови. На нiч кинули зв'язаного до намету i поставили аж трьох охоронцiв.
На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тiкати на Сiч... Вночi,
коли табiр заснув, вони й звiльнили мене. Захопили ми коней - i гайда. Шум
зчинився,  гетьманцi  по  нас  стрiляли.  Одного  козака  вбили,  а   мене
поранили... Але то дрiб'язок, заживе. Я радий, що  дiстався  до  своїх,  i
совiсть моя чиста, бо не став  запроданцем.  Оце  i  все.  Тепер,  панове,
думайте. Ось-ось до Кодака пiдiйде  п'ять  тисяч  реєстровцiв,  обдурених,
заслiплених жадобою злота.  -  Караїмович  позiхнув  i  тут  же  вибачливо
посмiхнувся: - Двi ночi не спав, з сiдла не злазив...
   Павлюк трахнув кулаком по столi.
   - Це вже нiкуди не годиться!.. П'ять тисяч козакiв дали  себе  в  оману
ввести!.. - Павлюк схопився й  забiгав  по  хатi.  -  Ех,  прогавили!..  А
реєстровцiв ще можна було на свiй бiк перетягти.
   - Ти думаєш? - спокiйно запитав Сулима.
   - Я проти гетьмана пiдняв би повстання! - запально вигукнув Павлюк. - А
Караїмович i  побалакати  запально  не  тямить.  Старшину  пiдбурював!  Та
старшина вже давно ожирiла  на  панських  харчах.  В  польське  магнатство
преться,  у  шляхту,  аж  пищить.  З  козаками  треба  було  балакати,   з
реєстром...
   - Дав маху, - сонно позiхнув Караїмович i поклав голову на руки. -  Ви,
отамани, побалакайте, а я трохи подрiмаю, бо вже й  очi  злипаються,  наче
хто їх медом помазав...
   Це й зовсiм обурило Павлюка.
   - I вiн ще думає про сон, коли  п'ять  тисяч  козакiв  проти  своїх  же
братiв зброю пiдняли? Радий, що сам утiк, а з козаками по душах побалакати
кебети не вистачило? Та що з тебе вiзьмеш, ти й ранiше козакiв сторонився.
   Але Караїмович уже хропiв, сидячи за столом.

   - Не кричи! - спинив Сулима Павлюка. - Хай людина  поспить,  ходiмо  на
повiтря та побалакаємо.
   Вийшли з комендантської хати i стрiли Саврана.
   - Тих двох реєстровцiв нагодував? - поспитав Сулима. -Хто вони такi?
   - Казали, що їхнього старшину Караїмовича  гетьман  їхнiй,  реєстровий,
схопив i хотiв було за непослух на горло карати. Бо Караїмович  вiдмовився
йти на Кодак ще й iнших пiдбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а  козаки
звiльнили його.
   Розповiвши, Савран подався у своїх справах, а Сулима i  Павлюк  присiли
на каменi.
   - Ех, чорт!  -  Павлюк  крутив  чорний  вус.  -А  я  ж  на  реєстровцiв
покладався. Думав, пiду на Україну, першими реєстровцiв  пiднiму,  а  тодi
вже й люд. А вони сюди йдуть.
   - Фортецi їм не бачити, як свого носа! - твердо мовив Сулима. - Варта в
нас пильна, зненацька не застукають. Але як гiрко буде стрiляти  по  своїх
же козаках-українцях! - Сулима помовчав, а тодi продовжував свою думку:  -
Споконвiку на Українi немає  єдностi.  Однi  борються,  щоб  Україна  була
свобiдною i сама собi жила, iншi з шкур лiзуть, аби ще бiльше  ворогiв  на
Україну привести. Невже нiколи мiж нами не буде спiльноти? Невже  українцi
не зберуться всi разом i не скажуть: годi! Походили в чужих ярмах,  хочемо
самi жити! I самi собою розпоряджатися, бо не ликом же шитi.
   - Треба все зробити, аби реєстровцi були з нами,  а  не  проти  нас,  -
сказав Павлюк. - Вони не вiдають, що чинять.
   - Ти гадаєш, вони слiпi вiвцi?
   - Нi, вони зрячi, але дивляться не туди. Їм злото заслiпило очi. Просто
Караїмович макуха i не зумiв зачепити їх за живе. А я знайшов  би  з  ними
спiльну мову.
   - Ти КараЇмовича добре знаєш? Що це за птаха.  Якого  лету?  Павлюк  на
хвилину замислився, крутячи вус.
   - Не зовсiм, але це не важливо.
   - Якраз це i важливо. Хто такий Караїмович?
   - А бiс його знає, що вiн за один! - щиро вигукнув  Павлюк.  -  Я  його
кiлька разiв бачив. Гордий завжди ходив, як  iндик.  На  козакiв  зверхньо
поглядав, тримався вiд них подалi. Але й  до  старшин  не  дуже  горнувся.
Якось нiби середину гнув. У своїй гординi зачинився. Одне слово, моя  хата
скраю... Все нiби якiсь плани виношував, щось замишляв... Але руку  завжди
за гетьманом тягнув. - Пiсля паузи  додав:  -  Нiчого  лихого  за  ним  не
помiчав, але й добра також... Iнша рiч, що вiн прозрiв. Зрозумiв, де  його
справжнє мiсце в боротьбi.
   - Коли б це так... - задумливо мовив Сулима.
   - Чи ти йому, батьку, не довiряєш? - здивувався Павлюк. -Ти бачиш, який
вiн до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечi. Коли  б  йому  не
болiла наша справа, хiба зважився б проти гетьмана йти? I не його вина, що
бiльше козакiв за собою не повiв. Совiсть свою чистою зберiг, i добре.
   - Спробуй йому в душу заглянути - обережно натякнув Сулима.
   - Ех, батьку! - схопився Павлюк. -  Звiдки  у  тебе  така  недовiра  до
чесних людей? Менi вiриш? Вiр i  Караїмовичу!  Не  захотiв  бути  лядським
прихвоснем, от i примчав до нас.
   -Ти - iнша рiч, - м'яко посмiхнувся Сулима. - Ти молодий, запальний. I,
як дитина, вiдкритий. Що думаєш, те  й  говориш.  А  ось  Караїмович...  -
Сулима похитав головою. - Щось менi у ньому не подобається, а що - нiяк не
втямлю. Нiби не той вiн, за  кого  себе  видає.  Нiби  й  правду  каже,  а
хитрить, чогось  недоговорює.  Наче  в  ньому  сидить  другий  Караїмович,
холодний, як вуж, хитрий, пiдступний i сильний. I небезпечний.
   Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.
   - А може, менi тiльки так здалося...
   - Саме так, батьку, здалося! - радо вигукнув Павлюк. - Я зразу  вiдчув,
що вiн чесна людина. Не лицар, але й  не  пiдляк.  Це  лише  початок  його
прозрiння.

   Сулима пiшов до льохiв перевiрити, скiльки в  запасi  пороху,  куль  та
свинцю, а Павлюк, не втерпiвши, подався в комендантську хату.  Караїмович,
як i перше, спав, сидячи за столом, i хропiв.
   - Спить! - аж розiзлився Павлюк. - Ех, видно, не буде з  тебе  путнього
козака! Дiло горить, а вiн носом висвистує. Вставай!
   Караїмович  з  трудом  вiдiрвав  голову  вiд  столу,   потер   заспанi,
почервонiлi очi й хриплим вiд сну голосом буркнув:
   - Я на той свiт не спiшу, тому люблю виспатись на цьому.
   - Слухай, старшино, - пiдсiв до  нього  Павлюк.  -  До  дiдька  спання!
Розкажи менi лiпше, який настрiй у реєстровцiв. По правдi кажучи,  я  саме
до них i збирався. Думка у мене така  є.  Пiдняти  козакiв,  захопити  ряд
фортець, а тодi розiслати унiверсали до народу, зiбрати люд i дати панству
бiй. Не на життя, а на смерть.
   - В тебе, може, це й вийде, - зiтхнув Караїмович.  -  Тiльки  не  менi.
Досить. Вiдкозакувався. Пiдняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги винiс.
Лише трьох за собою й повiв.
   - Для початку й це добре.
   - Нi, з мене досить! У ватажки бiльше не полiзу.
   - Скис? - рвучко схопився Павлюк. - Перша осiчка, й готово?
   - Я не з того тiста завiшаний, що ти, - зiтхнув Караїмович.
   Це Павлюковi сподобалося, вiн любив трохи похизуватися собою.
   - О, я не такий слабак!  -  вигукнув  задоволене.  -  Мене  невдачi  не
лякають, а навпаки - гартують. Я тодi злiший стаю. Як хорт!
   - Є такi невдачi, пiсля яких  опускаєшся  на  дно,  -  вперто  повторив
Караїмович. - Менi дали по зубах, i  досить.  Ситий  по  горло.  Хай  iншi
пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й  досi  пам'ятають.  Якось
менi вдалося пiдслухати реєстровцiв. Про тебе  в  них  мова  йшла.  Павлюк
добре зробив, що на Сiч подався, гомонять мiж собою. Павлюк-то лицар,  вiн
би нiколи не згодився на Кодак  iти...  Шкода,  що  в  нас  немає  другого
Павлюка.
   - I ти, телепню, з  такими  людьми  не  мiг  знайти  спiльної  мови?  -
схопився Павлюк. - Старшину полiз  пiдмовляти,  а  з  козакiв  треба  було
починати...
   - Схибив, - розвiв руками  Караїмович.  -  Спiткнувся,  як  кажуть,  на
рiвному. Тепер i менi втямки, а тодi, згарячу... Коли б ти,  сотнику,  був
на моєму мiсцi, то, мо', й вiдрадив би реєстровцiв вiд братовбивчої вiйни.
А я  що...  Я  й  балакати  до  пуття  не  вмiю.  Не  вийшло,  то  й  руки
опустилися... А тебе козаки люблять, вiрять тобi. Ти б їх повiв за собою.
   - I поведу! - загорiвся Павлюк. - Може, й ти до мене пристанеш?
   - Ти хочеш, щоб мене  задруге  схопили?  -  брови  Караїмовича  з  ляку
злетiли вгору. - Нема дурних! Своя сорочка ближче до тiла. Тебе реєстровцi
i знають, i поважають, ти i їдь до них.
   - Ех, ти! Заєць! - Павлюк збуджено забiгав по  хатi,  свiтлi  очi  його
горiли вогнем. - Жижки тремтять? А я пiду!..
   - Старшина кулями зустрiне.
   - Кулям не звик кланятись, бодай i  старшинським!  -  iз  цими  словами
Павлюк вибiг з комендантської i бiля порохових льохiв здибався з  Сулимою.
Ще здалеку крикнув:
   - Батьку, кульбач коней!
   - Почекай. - Сулима запер  льох  на  замок,  щось  сказав  вартовому  i
повернувся до Павлюка. - Чого це тобi так приспiчило, що  й  на  мiсцi  не
встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.
   - Тiпун тобi на язик, батьку! - весело блискав Павлюк очима. -  Така  в
мене вдача. Не люблю тлiти. Горiти, так горiти. Беру сотню i мчу  навстрiч
реєстровцям.  Хочу  запобiгти  братовбивчiй  вiйнi.  Реєстровцiв  обдурила
зрадницька старшина, замакiтрила їм голови, заслiпила їх злотом. А я  хочу
козакам нагадати, що ми сини однiєї України, що ми - як два крила в одного
птаха Що  їхнi  вороги  -  то  ляхи,  а  не  запорожцi.  Певен,  бiльшiсть
опам'ятається i пiде за мною. Я поведу їх на  Черкаси.  Це  буде  початком
повстання. А ви менi з Сiчi пiдмогу кинете.
   - Бути по-твоєму, сину! - Сулима обняв Павлюка. -  Не  страшний  ворог,
страшно, коли брат на брата йде.  Ти  запальний,  балакати  вмiєш,  мо'  й
роздмухаєш  в  обдурених  серцях  вогонь  помсти!  -  Прощай,  батьку!  До
зустрiчi!
   - До зустрiчi, сину!..


   Роздiл дев'ятий

   Пiдйомний мiст, глухо стукнувшись, упав на рiв, i Якiв Остряниця в'їхав
у фортецю.
   - Здоровi були, сулимiвцi!
   - Здоров був, отамане,  коли  не  жартуєш!  -  одказали  козаки,  котрi
чатували бiля брами.
   - Еге, з вами пожартуєш! - похитав головою Остряниця.  -  Таку  фортецю
запопали! Угору глянеш - шапка злiтає.
   - На дрiб'язок не розмiнюємось.
   - То, виходить, живi-здоровi?
   - Ще б пак, - почув  Остряниця  знайомий  голос  i  не  зоглядiвся,  як
опинився в дужих обiймах Iвана Сулими.
   - Ану, хлопцi, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втiк!  -  весело
гукав Сулима до сторожi. -  Не  випустимо,  доки  не  повiсть  отаман  усi
новини... То, кажеш, брате, свистiти з подиву хочеться? Почекай,  почекай,
ти ще й не так засвистиш!
   Отамани розцiлувалися, вiдступивши на  крок,  розглядали  один  одного,
пiдкручуючи вуса.
   - Ти нiби аж повищав, Iване?
   - - Ростемо, брате, ростемо.
   - Я думаю. Таку фортецю вiдхопити! Iч, сяє, як те сонце.
   - Та й ти - як той мiсяченько...
   Отамани засмiялися, поляскуючи один одного по плечах.
   Остряниця був вищий i худiший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим
i нiби аж непривiтним. Все у нього було гострим: великий нiс,  пiдборiддя,
i погляд великих,  чорних  очей  також  був  гострим.  Та  ледь  Остряниця
посмiхався, як лице його враз м'якшало й привiтнiшало, нiби вигодинювалося
пiсля негоди.
   - Прошу до нашої господоньки.
   - Нiчого собi господонька, - озирався на всi боки Остряниця. - I все це
тепер наше?
   - А то ж чиє?
   Йдучи фортечним двором, розмовляли.
   - Але ж i чисто в тебе, Iване, - дивувався Остряниця. - Як  у  свiтлицi
дбайливої господинi.
   - Два днi пiсля колишнiх найманцiв смiття  вигрiбали,  -сказав  Сулима,
зморщивши носа. - Загидила нiмчура фортецю так, що й  ступити  нiде  було.
Гiрше, нiж у конюшнi. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець  -  i
наче в степу себе почуваєш.
   - Кошовий цiкавиться, як у тебе справи, Иване.
   - Живемо - сухарi жуємо.
   - Харчу вам невдовзi пiдвезуть, - запевнив Остряниця.
   - А що нам далi з лядською фортецею чинити? Чи жити у нiй, чи за  димом
пустити? - поспитав Сулима. - Як Сiч-мати гадає?
   - Жити, Iване, жити, -твердо мовив Остряниця. - Заради цього й  приїхав
до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортецi не руйнувати,  буде  в  нiй
стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вiстку,  -  Остряниця
посмiхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. - Кошовий дякує  тобi  й
козакам твоїм за лицарство й вiдвагу... А ще  кошовий  отаман  велiв  менi
передати, що Iван Сулима вiднинi вже  не  курiнний  отаман,  а  вiйськовий
старшина.
   - Чи ж не високо мене пiднiмає кошовий?
   - По заслугах. Чин вiйськового старшини -  високий  чин.  До  всього  ж
кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортецi.
   Прийшли до комендантської  хати.  Пiд  вiкном  сидiв  Ярема  Летючий  i
стругав палицю. Вгледiвши Остряницю, схопився, але  враз  стримав  себе  й
статечно привiтався.
   - О-о, - протягнув удавано  здивовано  Остряниця,  -  ти,  Яремо,  наче
гетьман... Ось тiльки вуса якби... Ярема враз почервонiв.
   - Будуть, будуть вуса. - Сулима непомiтно штовхнув Остряницю пiд бiк. -
Фортецю взяли, будуть i вуса.
   - Що це ти майструєш, Яремо? - закашлявся Остряниця.
   - Забаг неба, - Сулима пригорнув до себе Ярему. - Чи не так, сину?
   - Так, батьку. Хочу зробити собi крила й полетiти.
   - Куди ж це? - запитав Остряниця.
   - Ще не знаю куди, - зiтхнувши, зiзнався Ярема. -  Бо  свiт  широкий  i
великий. Полечу, мабуть, на Україну.  Одне  крило  вже  готове,  ось  бiля
другого морочуся.
   - Щасливого тобi польоту! - м'яко мовив Остряниця. -Шкода, що я старий,
а то б разом полетiли.
   - Лiтати нiколи не пiзно, - вiдповiв Ярема. Остряниця уважно  на  нього
глянув.
   - Правду мовиш, сину. Нiколи не пiзно лiтати, та  шкода,  що  ми  iнодi
самi собi крила обламуємо.

   Зайшли до хати.
   - Сiдай, Якове, до столу, -  запрошував  Сулима.  -  Чим  тебе,  друже,
пригостити?
   - Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?
   - Як у морському походi, - розвiв руками Сулима - Хто  вип'є,  того  за
борт. Але для тебе дещо роздобуду.
   - Чому це для мене?
   - Бо ти мiй гiсть, тобi випити сам Бог велiв. Сулима поставив  на  стiл
пузату карафку.
   - Ось дещиця вiд колишнього коменданта лишилася. -  Сулима  палив  один
келих. - Я не можу, - вибачливо посмiхнувся. - Зовсiм  недавно  запирав  у
льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всiм, то всiм.
   - Та хоч келишок перехили, - наполягав Якiв. -  Нiхто  ж  не  побачить.
Р-раз - i вуса витирай!
   - Перед самим собою совiсно буде.
   - Тодi будь здоров! - пiдняв Остряниця келих. - П'ю до дна, щоб не було
ворогам добра. - Випив, плямкнув. - Тьху! Як цю кислятину панство дудлить?
Аж оскома напала. Iнше дiло - оковита. Ми її знаємо, а вона нас  ще  краще
знає, тож i лад у нас... Хоча... налий менi ще одну посудину, для ближчого
знайомства.
   Остряниця спорожнив другий кухоль.
   - О-о... За другим разом вже нiби й лiпше.  За  третiм,  дивись,  ще  й
приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?
   - Павлюк мене непокоїть, - зiтхнув Сулима. - Вiдпустив, а тепер  каюсь.
Коли б ми не схибили.
   I розповiв яро Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровцiв.
   - Тепер вся надiя на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все
ж - сподiваюсь, що Павлюк перетягне на свiй бiк реєстровцiв.
   Погомонiли ще трохи, й Остряниця заквапився.
   - Менi вже час... Кошовий чекає вiстей. Наказував: дiзнайся, що  там  i
як в Сулими, i вiдразу ж назад.
   - Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. I запаси харчiв, що були  у
фортецi, вичерпуються.
   - Порох та свинець вам пiдвезуть, - пообiцяв Якiв. - I харчi  теж.  Сам
валку до вас приведу. Чекай! Сулима провiв Остряницю за браму, обнялися.
   - Павлюк пiшов, щоб запалити велику пожежу, -  сказав  Сулима.  -  Коли
раптом що з ним трапиться, я поведу козакiв на  Україну.  Коли  ж  i  мене
стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.
   Вони обнялися i розцiлувалися. Бiльше їм не судилося бачитись.
   Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В  надвечiр'я  пiшов
дощ - дрiбний, одноманiтний,  нудний.  Нiби  восени.  Небо  всипане  сiрим
попелом. Згодом на заходi сiрий попiл став  червонiти,  нiби  пiд  попелом
спалахнуло полум'я. Захiд зробився червоним. То сiдало сонце. Але,  так  i
не пробивши сiрого попелу, свiтило зникло. Захiд швидко згас  i  почорнiв.
Густi хмари затягли небо.
   Сулима стояв на стiнi i думав про Павлюка. "Чи ж проб'ється його  сонце
крiзь той попiл i громаддя хмар?" Вiрив: мусить пробитись!


   Роздiл десятий

   Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном  козакiв
пiд слободою Бiлi Млини. Звiдси до  Кодацької  фортецi  було  кiлька  днiв
путi, але обережний гетьман барився, зволiкаючи пiд рiзними  приводами,  i
нiяк не зважувався покинути слободу. Далi, аж до самого Кодака - вiдкритi,
пустельнi степи. I вийти у тi степи - значить, безповоротно  зважитись  на
вiйну з запорожцями. А поспiшиш  у  цьому  дiлi  -  тiльки  власну  голову
втратиш. Безперечно, в нього чимале вiйсько, але чи  вистачить  його,  щоб
захопити фортецю? Хоча запорожцiв там, мабуть, сот кiлька, та  спробуй  їх
викурити! Мури неприступнi, на стiнах - гармати.  Переб'ють...  За  такими
мурами можна вiдбиватися хоч i  рiк.  А  в  реєстрового  козацтва  настрiй
швидко мiняється. I так довелося золотi гори обiцяти, доки зiбрався загiн.
Перша ж невдача пiд Кодаком остаточно зiпсує їм настрiй.  Любителi  легкої
наживи не дуже  охоче  сунуть  голову  в  пащеку  смертi  .  Прощай  тодi,
гетьманство!
   Кононович схоплюється й нервово бiгає по намету. "О,  тiльки  не  це!..
Тiльки не гетьманство. Легше голову втратити, анiж гетьманську  булаву.  А
перша ж невдача - i  крах!  Або  Караїмович  перехопить  булаву,  або  той
ведмiдь Джевага. Та жодний iз старшин не вiдмовиться турнути гетьмана, пiд
яким захиталася земля.
   Кононович хапає булаву, притискує до грудей, вiдчуваючи, як шипи булави
вдавлюються йому в тiло. Вiд того дотику трохи легшає на  душi.  Булава  з
ним, отож -  його...  Вiн  цiлує  її  i  обережно  кладе  в  скриньку,  на
оксамитову подушечку. Нi, поки вiн живий, булави нiкому не бачити.  Навiть
Караїмовичу, а  то  хитрий  лис  i  пiдступний  вовк  водночас...  Вовк  з
повадками смаленого i тертого лиса. З ним треба бути  насторожi.  Хоч  вiн
зараз i в Кодацi, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.
   Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж  вдасться  їхня  задумка?
Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, лiпше тодi й  не
потикатися до фортецi. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угiддя. Грунти.  Лiси.
Луки. I все це вiн втратить назавжди. От i крутись.  I  тут  пече,  i  там
боляче. А на фортецi можна добряче нагрiти руки. Що з того,  що  запорожцi
такi ж самi українцi? То ж усе збiглi хлопи, чернь, бидло, котрi засiли за
порогами й удають з себе лицарiв. А ляхи хоч i чужi, зате ж пани. Потрешся
бiля них, дивись, i сам паном станеш - вельможним i можним. Нi,  нi,  йому
iз запорожцями не по путi,  то  голодранцi,  сiрома.  А  вiн  все  ж  таки
гетьман. I має вже маєток, невдовзi отримає ще  один.  А  там,  дивись,  i
магнатом зробиться, шляхетним i ясновельможним.  Нi,  нi,  запорожцi  йому
вороги. Але ж як взяти Кодак?..
   Два днi стояв Кононович пiд  Бiлими  Млинами,  не  вiдважуючись  рушити
вперед. На третiй день, так нiчого й не придумавши, Сава  скликав  старшин
на раду. Галасували, сперечалися, але нi до чого путнього не дiйшли.  Сава
зовсiм занепав духом, обiцяний маєток i тисяча злотих випливали з  рук.  I
коли  старшини  розiйшлися,  в  наметi  гетьмана   лишився   один   Iляшко
Караїмович. I Кононович здогадався, що хитрий i пiдступний Караїмович  уже
щось замислив. Його гетьман недолюблював, як  недолюблює  простакуватий  -
хитрого, боягуз - хороброго, нерiшучий  -  вiдчайдушного,  маклакуватий  -
вертлявого. Караїмович був розумним i  хитким,  пiдступним  i  безжальним,
вiдважним i кмiтливим. Вiд нього можна всього чекати: допомоги i пiдступу.
В душi гетьман заздрив йому.
   Отож  Караїмович  запропонував  блискучий  план,   хитрий   i   простий
водночас... Кононович заздрiсно зiтхає. Але ж i тямковитий бiсiв Iляшко. I
вiдчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полiзти в лiгво ворога
не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я -
Iляш Караїмович. В зовнiшнiй правдивостi й полягав успiх  задумки.  Та  чи
зумiє вiн виманити Павлюка з Кодака? Сулима - то, казано, обережний  птах.
Стрiляний. А  ось  Павлюк  -  запальний.  Рвучкий.  Досить  натякнути,  що
реєстровцi його чекають, - прибiжить...
   Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечорiло.  Захiд
був засипаний сiрим попелом. Та ось спiдсподу жар  почав  червонiти,  нiби
там хто розпалював багаття. Сава зрозумiв, що то сiдає сонце. Над вухом  у
гетьмана тонко занив комар...  В  таборi  комарiв  ще  бiльше,  реєстровцi
вiдмахувалися гiллям. Палити багаття Кононович де велiв.
   Постояв бiля намету, смокчучи люльку, i вже хотiв було повернути назад,
як побачив, що  до  нього  бiжить  старшина  Джевага.  I  Джевагу  гетьман
недолюблював. Ведмiдь. Бику роги скрутить,  а  людинi  карка  вломить,  не
задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, не здатний.
Такi можуть задушити власними руками, але за носа водити  не  здатнi...  З
Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у
фортецю...
   "Еге, - ураз скис Кононович, - з трьох уцiлiв лише Бражник.  Тьху,  бiс
тобi в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович  загинув  -  дiдько  його
бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?"
   - Пане гетьманi, - гупаючи ногами (вiн завжди  гупає  ногами,  чорт  би
його взяв!),  пiдходить  Джевага  й  ошкiрює  жовтi  мiцнi  зуби,  i  його
грубезне, не голене i вiд того ще чорнiше лице випромiнює подобу  радостi,
- ось, - показав волосатою рукою  на  Бражника,  -  з  Кодака...  хе-хе...
прибув...
   "Зiрвалося, - зовсiм занепав духом гетьман, - а цей дурень  ще  й  зуби
свої продає..."
   I байдуже запитав:
   - Догралися?
   - Саме так, пане гетьмане, - шкiрив жовтi зуби Джевага. Караїмович веде
Павлюка. I просив пана гетьмана бути напохватi...

   Коли Павлюк  з  сотнею  козакiв  дiстався  нарештi  Бiлих  Млинiв,  уже
вечорiло. Вiд лiсу впала довга тiнь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце
сiло за обрiй. Задзвенiли комарi...
   - Далi б я не радив iти, - пошепки застерiг Караїмович i  оглянувся.  -
Там,  за  яром,  їхнiй  табiр...  Павлюк  мигцем  поглянув  на   зляканого
Караїмовича, похитав головою.
   - Але ж i набрид ти  менi!..  Полохливий,  як  миша.  Хто  тебе  тiльки
старшиною вибрав?
   - Хто мене краще знає, той i вибрав, - загадково вiдповiв Караїмович, i
в його вузьких, по-татарському косих  очах  спалахнули  мстивi  iскорки  й
вiдразу ж згасли, i на  очi  насунув  сiрий  попiл.  -  Реєстровцi  стоять
табором по той бiк яру, як би  чого  не  вийшло.  Почекаємо  лiпше  ранку.
Поспiшиш - тобi ж, - сотнику, й гiрше буде.
   - Не лякай, бо ляканий!  А  з  тебе  переляк  швидко  витрушу,  -  дещо
хвальковито вiдповiв Павлюк. - Реєстровцi пiдуть за мною.
   - Дай Боже... - гмикнув Караїмович i вiдвернувся.  Павлюк  велiв  своїм
козакам стати табором по сей бiк яру i поки що нiчим не  виказувати  своєї
присутностi. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями  перенести  на
ранок. Павлюк затявся на своєму.
   - Проникну вночi до них у табiр. Доки  старшина  спатиме,  побалакаю  з
козаками. Завтра, мо' й пiзно буде. Гайда на розвiдку, Караїмовичу.  Пiдеш
зi мною, тiльки не трусись, як заєць!
   Удвох вони спустилися вниз i довго йшли  яром,  доки  не  вихопились  в
густий терняк. За  кущами  мав  бути  табiр  реєстровцiв.  Павлюк  пройшов
уперед, Караїмович трохи вiдстав, раз по раз непомiтно озирався... Зрештою
махнув комусь рукою. Почувся виляск...
   - Хто? - спинився Павлюк i вперше насторожено оглянувся.
   - Та то я... комара ляснув, - посмiхнувся Караїмович. - Бачу,  сотнику,
i в тебе вже тремтять жижки?
   - Ну, це ти дарма! - Павлюк аж розiзлився. - Щоб я, Павлюк, та  боявся?
Ти ще мене не знаєш! Ходiмо!..
   Павлюк ступив до куща, розсунув гiлля... Табiр  реєстровцiв  i  справдi
був потойбiч... Одначе в таборi було  тихо,  нi  гомону,  нi  багаття.  Це
насторожило Павлюка...
   - Слухай, Караїмовичу, - не повертаючи голови, тихо мовив вiн.  -  Чому
це козаки принишкли? Кого чекають?
   -Тебе чекають, сотнику, - пролунав позаду голос Караїмовича,  i  Павлюк
вловив у його голосi злорадну, втiху... Зробив рух, щоб  повернутися,  але
тiєї ж митi удар по головi збив його з нiг... Перед очима  попливли  жовтi
плями, i Павлюк полетiв у жовте море. Не бачив i не  чув,  як  з-за  кущiв
вибiгли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бiгцем кудись понесли...

   Павлюк очуняв лише вранцi, перед очима  все  ще  клекотiла  й  пiнилась
жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась...
   "Здорово ж вони мене вчора... - скреготнувши зубами, подумав вiн. -  Як
же це я вскочив у пастку?"
   Заляпотiв дощ... Ширше розплющив очi i здогадався,  що  на  нього  лили
воду. Пiдняв голову й крiзь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той  уже
в старшинському вбраннi, поголений, свiжий, сяючий.
   - А, сотник! - весело крикнув Караїмович, як  тiльки  Павлюк  розплющив
очi. - Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але  довелося  вас
трохи стукнути по голiвцi.
   - Боїтеся, коли зв'язали? - ворухнув Павлюк зв'язаними руками.
   - На всяк випадок, - весело вiдповiв Караїмович i крикнув до козакiв: -
Досить лити воду! Поставте пана сотника на рiвнi ноги.
   - Дякую за турботи, - виплюнув Павлюк кров. - Сам зведуся.
   Вiдштовхнувши лiктем  козака,  Павлюк,  балансуючи  зв'язаними  руками,
важко звiвся на ноги.
   - Умiєш iз засiдки по головi гуркнути!
   - I по головi обамбурити навченi, - з погордою вiдповiв  Караїмович.  -
Чи не подобається? Мо' не так зустрiли, пане сотнику?
   Земля хиталася пiд Павлюком, вiн мiцнiше вперся ногами i встояв.  Жовта
вирва перед очима  почала  затухати,  але  голова  розболiлась  ще  дужче.
Потилицi не вiдучував, наче задерев'янiла...
   - До тями нiяк не прийдеш?  -  донiсся  до  нього  глузливий  голос.  -
Звикай, козаче, на тiм свiтi отаманом станеш.
   Павлюк з нiг до голови оглянув Караїмовича. Нiби вперше його бачив. Той
стояв перед ним сяючий, свiжий. Колупався в зубах. Всмак  поїв,  виспався.
На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боцi - шабля.  Певно,
коштовна, рукiв'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь
подзьобане вiспою, так i випромiнює сите задоволення. У вузьких косих очах
- хижа втiха... Втiха ловця, що спопав-таки  звiра,  на  якого  так  довго
полював. Павлюк вiдвернувся...
   - Не подобається моя пика? - весело поспитав Караїмович. -Ха-ха! Вiн ще
мене смiливостi навчав. Хизувався передi мною своїм  таланом,  а  сам,  як
миша, в пастку вскочив.

   Павлюк прикусив губу... Що правда,  то  правда.  Вскочив.  Справдi,  як
мишу, його заманили досвiдченiшi хижаки. I треба ж було так  довiритись...
Недарма Сулима вiдчував тривогу, все доскiпувався, хто  такий  Караїмович.
Ще й застерiгав, що вiн не той, за кого себе видає. Ех... Дав маху. Та  що
тепер. Коли вскочив у халепу, тодi стає ясно, де оступився.
   - Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?
   - Хто був дурнiший з твоєї сотнi, то зараз на тiм свiтi у райськi врата
кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано i в  Черкаси  погнано.  Там
розберуться, - безневинно посмiхався Караїмович.
   Безвiльно  впала  Павлюкова  голова  на  груди,  але  вiн  тої  ж  митi
спохватився й пiдняв її гордо, аби ворог не втiшався з перемоги.
   - З яким би задоволенням переломив тобi хребта!  -  безсило  скреготнув
зубами Павлюк.
   - У мене теж таке бажання,  -  ошкiрився  Караїмович.  -Задумки  в  нас
однаковiсiнькi, як бачиш. Тiльки ти спiзнився з своїм бажанням.
   - Вбити ворога нiколи не пiзно.
   - Але ти програв.
   - Але це ще не все!
   - Нi, сотнику, це вже все.
   - Я вiрю у свою вдачу! - сказав Павлюк.
   - I я вiрю в свою! - в тон йому вiдповiв Караїмович. -  Сподiваюся,  що
ми бiльше не будемо зустрiчатися. Принаймнi на цьому свiтi.
   - Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!
   - Аби не пiзно.
   - Ти сильний i хитрий ворог,  -  по  хвилi  мовив  Павлюк.  -  Ти  мене
перехитрив. Я хитрувати не вмiю, в цьому моя бiда.  Але  дякую  за  науку.
Сподiваюсь, що колись вiддячу тобi сторицею!
   - Нема за що дякувати, сотнику! Та й пiзно вже. Ти навiть вдарити  мене
не зможеш.
   - Вдарити, може, й нi, але плюнути... - Павлюк виплюнув згусток кровi в
лице Караїмовичу: - Одержуй, панський прихвосню!
   Караїмович вiдскочив, витер лице i, вихопивши з пiхов шаблю, кинувся на
Павлюка... Павлюк випростався... Караїмович опустив руку. Облизуючи  губи,
хрипло сказав:
   - Нi, Павлюче, не для того я ризикував своїм  життям,  щоб  так  просто
тебе вбити. Легкої смертi не чекай!
   - Я козак, а козак не шукає легкої смертi!
   - Не сумнiваюсь. Ти хоч i довiрливий, як дитина, але хоробрий. Цього  в
тебе не забереш. Обiцяю тобi важку смерть або на пласi, або на  палi.  Але
не тепер. Я хочу навтiшатися своєю перемогою.
   - Чи не зарано втiшаєшся?
   - Спiшу! - гмикнув  Караїмович.  -  Негусто  випадає  менi  втiха,  щоб
вiдмовлятися вiд неї. Твоя голова в моїх руках.
   - Голова - це ще не все.
   - Але я на твоїй головi матиму добрий заробiток. Як i на твоїй Українi,
Павлюче.
   - Ти хто такий, Караїмовичу?
   - Чи тобi не все одно? - ошкiрився той.  Вiн  засунув  шаблю  в  пiхви.
Павлюк скоса спостерiгав за ним. Тепер Караїмович був зовсiм не той, що  у
фортецi. Гордий, самозакоханий. I  хижий.  В  його  довгастому,  худому  й
кiстлявому лицi було щось татарське. Чи, скорiше, монгольське. Це враження
доповнювали косi очi... Нiби вгадавши його думки, Караїмович вигукнув:
   - В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. I
я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак-то лише  мiй
початок.
   - На гетьмана реєстру цiлиш? - спокiйно запитав Павлюк.
   - А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Сулиму привезу до Варшави. За
це менi ляхи щось дадуть. I не тiльки гетьманську булаву. Вся Україна буде
в моєму кулацi.
   - Мерзотник!
   - Кожний дiє як умiє!
   - Як я спiвчуваю твоїй матерi, - сказав Павлюк з жалем. -Мало того,  що
в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила... Нещасна жiнка!
   - Замовкни! - не  своїм  голосом  закричав  Караїмович  i  рвонувся  на
Павлюка з кулаками, та до намету зайшов  гетьман  реєстровцiв.  Колихнувши
вiдвислим черевом взявся в боки й, сопучи, витрiщився на Павлюка.
   -  Попалася  в  сiльце  перелiтна  пташечка?  -  гетьман  аж  руки  вiд
задоволення потер. - Долiта-ався...
   - Лiтав - згодився Павлюк. - А пан гетьман тим часом повзав.
   - Ей, ти!.. побагровiв гетьман. - Прикуси язика,  бо  вiн  тобi  швидко
вкоротить шию. Теж менi орел!
   - Але не плазун, - сказав Павлюк.
   - Але iнодi й плазуни хапають орлiв! - вигукнув Караїмович.
   - Iнодi хапають, - згодився Павлюк. -Та, попри все,  вони  плазунами  й
лишаються.
   -  Краще  бути  живим  плазуном,  анiж  мертвим  орлом,  -  з  цинiчною
вiдвертiстю бовкнув Караїмович.
   - Кожному своє, - уточнив Павлюк.
   - Ти мене не вчи! - важко дихаючи, вигукнув гетьман. - Мене  пiзно  вже
вчити!
   - Правда, ходячим мерцям наука зайва.
   - Ти?.. Як ти смiєш? - зiрвався на вереск Караїмович. - За свої зухвалi
слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козакiв його мосцi
короля, перебiг на бiк лотрiв i розбiйникiв.
   - Не на бiк лотрiв, а на бiк народу.
   - Ти всяку чернь, бидло та хлопiв за народ маєш?
   - Але не плазунiв, котрi лижуть  панам  сiдницi!  -  спокiйно  вiдказав
Павлюк. -Ти, гетьмане зрадливий, вже разiв зо три перепродав  свою  шкуру.
Як далi житимеш? А баньки в сiрка позичатимеш?
   Кононович раптом гикнув i кинувся на Павлюка  з  кулаками,  але  Павлюк
невловимим  рухом  вiдхилився,  i  розлючений   гетьман   пробiг   мимо...
Караїмович зареготав...
   - Ти ч-ч-чого?! - визвiрився на нього Кононович. - Гляди, щоб юшкою  не
вмився! - I кивнув на Павлюка: - Мiцно  зв'язаний?  Коли  втече  -  голову
знiму!..
   - Хiба на той свiт побiжить! -  Караїмович  висунув  голову  з  намету,
когось погукав. По хвилi зайшов Джевага.
   - Туди? - запитав вiн, показуючи рукою  в  стелю,  i  почав  засукувати
рукави. - Зараз ми його в один мент вiдправимо...
   - Поки що в клiтку! - буркнув гетьман. - Та рота  йому  заткнiть,  щоб,
бува, не пiдбурив козакiв до свавiлля. Велеречивий надто.
   - Боїтеся мене? - запитав Павлюк.
   - Трохи, - зiзнався Караїмович. - Тому й ротяка заткнемо. Буду боятися,
допоки не побачу твою голову на пласi у Варшавi.
   - Тодi ти боятимешся другого Павлюка.
   - Павлюкiв постараємося вирвати з корiннями.
   - Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичiв!
   Зв'язаного Павлюка з ганчiркою в ротi вкинули до дерев'яної клiтки,  що
стояла на возi, а клiтку накрили ряднами.
   - Так буде обачнiше, - сказав Караїмович.  -  Бо  Павлюк  такий,  що  й
поглядом може козакiв до бунту пiдбурити. Хай сидить у темрявi,  а  ми  за
Сулиму вiзьмемося. А тодi обох - до Варшави!..


   Роздiл одинадцятий

   - Яремо, - гукнув Сулима, - облиш на хвилю свої крила та поклич до мене
Гуню з Савраном!
   - В один мент, батьку! - Ярема вiдiклав убiк  палiччя,  над  яким  щось
мудрував, i тiльки шароварами залопотiв.
   Сулима  зайшов  до  комендантської,  присiв  край   столу,   задумався.
Останнiми  днями  вiн  часто  задумувався,  забував  їсти,  змарнiв,   очi
загострилися i глибоко запали, Ночами, походжаючи  на  мурах,  все  думав,
зiтхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови  не  йшов.  Як  подався  з
Караїмовичем, то нiби у воду. Чи варто було  його  вiдпускати?  Надто  вiн
довiрливий. Такий легко вскочить у халепу. Iнша думка: а чи втримаєш  його
на ретязi, коли вiн день i нiч Україною марить? Та, зрештою, не вперше вiн
за шаблю взявся, бував  у  бувальцях...  Заспокоював  себе,  а  спокою  не
знаходив. Нi-нi, та й зринав у згадцi Караїмович. Ой, не той вiн, за  кого
себе видає! Щось Сулимi не подобалось в ньому, а що? I знову  думка  думку
побиває...
   Зайшов Савран, неквапливо, статечно всiвся за  столом.  Повагом  люльку
дiстав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.
   - Задумався, отамане? - поспитав, запаливши люльку.
   - Осiли мене думки, як чорти Бога,  -  озвався  Сулима  -  Про  фортецю
думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Сiчi щось возiв не
видно.
   - Вiд Павлюка вiстей немає.
   - Чекаю... До комендантської забiг Дмитро Гуня, веселий,  заклопотаний,
помолодiлий, й випалив одним духом:
   - Ху!.. Крутишся цiлий день, i вгору нiколи глянути. А ви  ж  чого  це,
батьки, журитесь?
   - Мiркуємо, Дмитре, - озвався Сулима. - Пороху в нас негусто. I  свинцю
також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обiцяв з Сiчi  вислати  обоз,  та
щось бариться. Почекаємо ще трохи та вiдрядимо на Сiч гiнця. А поки що  не
завадить нам однiєю зброєю запастися.
   - Камiнням? - пахнув димом Савран.
   - Камiнням, Охрiме. Варто наносити його на стiни побiльше. Коли  раптом
яка трясця вiдважиться фортецю приступом брати, камiння  як  знахiдка  для
нас буде.
   -Дiло! - згодився Гуня. - Можна ще й пiску запасти,  не  завадить.  Ним
зручно очi засипати...
   - То й почнемо з камiння, доки є час. Ти, Охрiме, -  повернувся  отаман
до Саврана, - пiдеш з козаками до Днiпра, постаєте ланцюгом, вiд скель  до
форiецi, будете камiння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми  хлопцями
в степ виїде, аби яка пеня не застукала  зненацька.  Вгледиш  пiдозрiле  -
стрiлятимеш, Дмитре.
   Степами вже ходила суха та дзвiнка осiнь, жовта, червоногаряча, наче  з
мiдi викувана. Здається, торкнеш її -задзвенить. Падає жовтогарячий  лист,
наколюється на сухi бур'яни, що деренчать на вiтрах, наче  кiстяки...  Над
свiтом снує срiбне павутиння, тепло,  нiби  й  не  осiнь...  I  тихо...  I
журно... Свiт  застиг,  оповитий  свiтлою  печаллю.  А  десь  за  кряжами,
пробуючи свої сили, вже гудуть холоднi вiтри, лаштуючись в  осiннiй  полiт
над землею.
   З рання й до вечора на пiвдень поспiшає птаство.
   Ирiй-вирiй... Дмитро задумливим поглядом проводжає птахiв. Пригадується
йому  далеке  дитинство,  село.  На  Воздвиження   бабуся   Мотря   завжди
застерiгала маленького Митька:
   - Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь i близько  до  них  не
пiдходь. На Воздвиження птахи летять у вирiй i гадюки туди спiшать...
   - А як же вони повзуть? - доскiпується Митько.
   - А з дерева на дерево, окаяннi, лiзуть, - хреститься бабуся. - 3 гiлки
на гiлку. Боже борони, хто в цей день на дерево полiзе.
   - Ба, а що таке ирiй? - питається онук. Бабуся гладить його по голiвцi.
   - То, онуче, теплий край за горами, за лiсами, за тридев'ять  земель  i
окиянiв. Зими там немає та холоднечi, сонечко собi сяє, зелено  та  гарно,
як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирiї.  Хай
їм Бог помагає!
   Курли... Курли...
   Журавлi...
   Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ.  На  душi
чомусь сумно стає i бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:
   - Пантруй, хлопцi, степ!..
   I сам оглядає зiркими очима виднокiл. Куди не  глянь  -  степ  i  степ,
жовтий, побурiлий, вигорiлий за лiто... Балки,  посивiла  тирса.  I  тиша.
Мiцна, терпка, з передосiннiм холодом. I пустка. Нi душi живої,  тiльки  в
небi журно плачуть журавлi. Загiн Гунi розтягнувся пiдковою вiд Днiпра  аж
ген у степ i повiльно рухається...
   - Киги... Киги... - чайка пронеслась на Гунею.  Наче  бiлу  грудку  хто
кинув у мiдяний степ... Зненацька з балки витикається гурт дядькiв. Дмитро
порахував: п'ятдесят чоловiк. По всьому видно -  селяни.  Босi,  в  драних
сорочках, стомленi...
   "Втiкачi, - радо думає Дмитро. - Нам поповнення йде. Вiдтодi, як  ляхiв
з Кодака витурлили i шлях на  Сiч  вiльним  став,  багато  їх  перейшло  i
Днiпром перепливло..."
   - Ану, Омельку, - крикнув до ближнього козака, - зустрiнь тих людей  та
проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж помiч, нам буде!

   Сулима привiтно зустрiв утiкачiв:
   - Нашому роду козацькому та нема переводу! - весело гомонiв,  оглядаючи
дядькiв. Були то рiзного вiку люди, молодi й старшi, чорнявi й сивi.  Гурт
як гурт, втiкачi як втiкачi. Пiдозри в отамана вони не викликали.  Скiльки
козакує,  стiльки  й  прибувають  збiглi  селяни,   на   Сiч,   обвикають,
оговтуються, хiба ж такими козаками потiм стають!
   - Звiдкiля ноги б'єте, хлопцi-молодцi?
   - 3 черкаського староства,  -  загудiли  тi.  -  Втекли  вiд  паноти  й
простуємо на Сiч. В дорозi  почули,  що  запорожцi  Кодак  захопили,  дай,
думаємо, в гостi завiтаємо.
   Серед втiкачiв видiлявся один,  високий,  мiцний,  з  грубезним  лицем,
котре густо заросло щетиною. Говорив вiн глухим, хриплим  голосом  та  все
засукував рукави, оголюючи волохатi руки. - А ти, мабуть,  за  отамана?  -
поспитав його Сулима.
   -Та мовби, - вiдказав глухо  здоровань.  -  Вибрали  дядьки  в  дорозi,
комусь же треба старшинувати.
   Перебиваючи один одного, дядьки прохали Сулиму:
   - Приймiть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б  зброю  дали,  панам
мстити! Будемо разом з вами вiдбиватися.
   - Разом? - звiв брови отаман. - А вiд кого?.. Та не  гудiть,  як  жуки.
Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.
   - А хiба пан отаман не вiдає, що на нього йде велике вiйсько реєстрових
козакiв? - запитав здоровань. - Ми ледве з  халепи  вискочили.  Дiйшли  до
Бiлих Млинiв, а там вiйська того як жаб  на  болотi.  Куди  не  поткнешся,
конi, вози, гурти козакiв. Ледве-ледве викрутились ми та  хутчiй,  хутчiй,
щоб першими до вас дiстатися й попередити про небезпеку.
   - А ви часом нiчого не чули про сотника Павлюка? Дядьки  перезирнулися,
плечима знизали.
   - Добре, - зiтхнув Сулима, - приймаю вас до гурту. Бачите, о-он  козаки
камiння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться  ваше
козакування.
   Розставивши дядькiв, Сулима сам взявся допомагати. Мiсце йому випало  у
фортечному дворi, бiля схiдцiв, що вели на мури. Камiнь плив з рук у  руки
по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Сулимi,  а  Сулима  -
Кирпi...
   "Гарне камiння, - думав Сулима. - Яку муровану хату з нього можна  було
б поставити. Не хату, а озiю! Хороми. Вiки б простояла. А бiля хати  садок
посадити, бджiл розвести. Щоб дiти в дворi бiгали... - Сулима сам до  себе
посмiхнувся. - I щоб вся Україна щасливою була, як сад квiтучий!"

   Кирпа брав камiння з рук Сулими, але в очi отамановi  уникав  дивитися.
Мовчки передавав те камiння Гнатовi, котрий стояв ще вище Кирпи, i злився.
На Сулиму, на самого себе...
   "Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пiшло шкереберть, -думав вiн,, iз
злiстю хапаючи камiння. - Не вийшло з мене  старшини,  не  розбагатiю,  не
повернуся додому паном... Так  i  розтринькав  своє  життя,  на  дрiб'язок
розмiняв... Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?"
   Кирпа плюється, мовчки бере з його рук камiння, передає далi Гнатовi  i
вкотре думає:
   "Гуркнути б каменюкою Сулиму - i ходу!.. Хоч би душу вiдвiв.  Все  одно
пропало моє життя. I якого я дiдька приперся у цю  фортецю?  В  перший  же
день Сулима в льох посадив..."
   До нього тодi причепився Дмитро  Гуня.  Потiм  Сулима  пiдiйшов.  Кирпа
здуру було й кинувся до отамана за рятунком.
   - Пане отамане, ось ця голота, - ткнув вiн пальцем на Гуню, - затримала
нас i ображає... Пора б уже навчити сiрому, як старшину поважати!..
   Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки i  так  труснув  його,  що
Кирпина голова трохи не злетiла з в'язiв.
   - Кирпо-о! - поставивши осавула на ноги, прохрипiв отаман. - Коли я  ще
раз почую вiд тебе слово "голота", коли я  ще  раз  побачу,  як  ти  будеш
вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козакiв, то за себе  не  ручаюся!
Второпав?
   - Второпав, - скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана.  -  I  не
забуду!
   - Вiд тебе несе вином, - сказав Сулима. -Ти коли встиг набратися?
   - Я їх щойно з комендантської викурив, - сказав Гуня, киваючи на Кирпу,
Макуху та Щербину, котрi похитувалися на  ногах.  -  Жлуктили  нахильцi  з
карафок.
   - А кому яке дiло?! - закричав Кирпа. - Я захопив фортецю, тому  й  маю
право пити!
   - Ха-ха! Вiн захопив фортецю! - зареготав Гуня. - Щось я тебе не  бачив
у числi перших, а пити - тут як тут. Iншi трупи з фортецi виносять, а вони
винце дудлять.
   - Доведеться тобi  вiдповiдати,  осавуле!  -  рiзко  сказав  отаман.  -
Пияцтва я нiкому не прощаю!
   Кирпа  злякано  забiгав  маленькими  очицями,  шукаючи  собi  хоч  якої
пiдтримки, i, зрештою, вирiшив не оборонятися, а нападати:
   - А злото де ви подiли, пани отамани? Собi заграбастали?
   - Яке злото? - спокiйно запитав Сулима.
   - А те, що у фортецi було! - галасував Кирпа. - Думаєте, я не знаю,  що
ви три бочки злота захопили? Подiлили тихцем мiж собою - i мовчок?
   Сулима зблiд вiд такого нахабства, хоч  вiд  Кирпи  можна  було  всього
чекати, але стримався.
   - Дмитре, - спокiйно повернувся вiн до Гунi. - Вiзьми трьох  козакiв  i
запрiть  в  землянцi  цього  п'яничку,  доки  не   прохмелиться.   А   там
побалакаємо.
   В холоднiй Кирпа швидко вихмелився, i  його  почало  тiпати.  Так  було
завжди, коли виходив хмiль. I злiсть кипiла. На Сулиму, на самого себе, що
вдався такий безталанний. Нi Богу свiчка, нi чорту кочерга!..  Кинувся  по
схiдцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками... Бив доти, доки
не защемiли кiсточки пальцiв. У вiдповiдь  -  нi  звуку.  Кирпа  знеможено
опустився на схiдцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять  лiт  козакує
на Сiчi, зумiв якось в осавули  пролiзти,  а  далi  -  нi  тпру  нi  ну!..
Розкусили. I не розбагатiв, хоч як не п'явся, як  не  принижувався  заради
шеляга щербатого. Як ото в шинку,  коли  покiйний  Кикошенко  запропонував
йому кукурiкати пiд столом. Тьху! Власне, й  на  Запорiжжя  Кирпа  йшов  з
однiєю  метою:  розбагатiти.  Будь-що  набити  капшук.  Наслухався  дурних
балачок, нiби злота в запорожцiв - кури не клюють. Що вони  його  лопатами
гребуть. I збiднiлий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бiдного родича
терся у свитi магната Пшибося, клюнув на тi  теревенi,  приперся  на  Сiч,
отримав прiзвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далi  що?  Набив  кiлька
торбинок дрiб'язком, та й годi.  Не  вельми  густо.  З  таким  скарбом  не
позмагаєшся з багатою шляхтою. I от його, пся крев, шляхтича,  зачинили  в
землянцi, наче якусь сiрому!
   Все життя Лесючевський-Кирпа мрiяв втерти носа ясновельможному панству,
стати з ним на одному щаблi. Не  бiдним  родичем,  що  зазирає  в  панську
куховарню, аби дали що  поїсти  (i  це  будучи  шляхтичем!),  а  рiвним  з
рiвними. Проте змушений був слугувати  панству,  як  хлоп.  Тьху!  Багачам
байдуже, що вiн шляхтич, що його  батько  був  можним.  Але,  на  нещастя,
дурним картярем. Програв та пропив все  своє  багатство,  маєтки,  грунти,
хлопiв i сам п'яним попав коневi пiд ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму
синовi. Скiльки Кирпа не вислужувався - марно.  Бiдний  родич.  Гiрш,  нiж
хлоп. Коли втiкав на Сiч, певний був: повернеться з караваном скарбу Та не
простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На бiлому конi в'їде... Тьху!..
Пiшло життя обертом. I з фортецею вiн прогадав. Де  тi  три  бочки  злота,
котрi вiн сам вигадав i в котрi сам повiрив? А мо',  й  справдi  були  три
бочки злота? А Сулима собi заграбастав?. Лють i  заздрiсть  до  Сулими  не
затихала.
   "I треба ж було менi за ним побiгти  в  фортецю!  -  вкотре  лаяв  себе
подумки. - Чорт би її забрав!.. Iч, камiнням  запасаються,  видно,  зовсiм
припекло. Обложать фортецю реєстровцi - i кукурiкай тодi...  Цим  камiнням
довiю не будеш вiдбиватися. Та й харчу обмаль..."
   Беручи вiд Сулими чергову каменюку, Кирпа (а вiн стоїть на схiдцях вище
отамана) бачить крутi широкi плечi, отаманову голову...
   "Кинути б оцю каменюку йому наголову, - з ненавистю думає. -  Бац  -  i
немає Сулими... Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук...  Вислизнула
- i по головi отамана..."
   Кирпа ще раз бликнув на отамана i розчепiрив пальцi...  Камiнь  полетiв
Сулимi на голову...
   - Стережись! -  раптом  закричав  Кирпа.  Сулима  вiдхилився,  каменюка
гуркнулась бiля його нiг... Кирпа рукавом сорочки  витер  холодний  пiт  з
лоба, нехотя буркнув:
   - З рук вирвалась... - А сам подумав:  "Боягуз...  Лайно  ти  собаче!..
Духу не вистачило." Сулима уважно глянув на Кирпу, спокiйно озвався:
   - Мiцнiше тримай камiння в руках!
   - Затямлю цю науку! - зле бликнув на отамана Кирпа.
   Ще вище Кирпи на схiдцях стоїть Гнат Кодак.

   - Важенна!.. - каже вiн, беручи каменюку з рук Кирпи. - От дивуюсь,  як
це деякi людцi ухитряються отакезне камiння в себе за пазухою носити?
   Кирпа сполошено затупцяв на мiсцi,  нiби  його  спiймали  на  гарячому,
удавано байдуже поспитав:
   - Ти про що це пасталакаєш?
   - Та все про те ж, -  з  усмiшкою  вiдказав  Гнат.  -  Кажу,  що  дехто
вхитряється жити на бiлому свiтi з отакезною каменюкою за пазухою.
   - А-а, за пазухою? - пробурмотiв Кирпа.
   - Ага, в пазусi, - лiниво тягнув Гнат, а очi його  так  i  стрiляли.  -
Тiльки той, хто носить отакезну каменюку в  пазусi,  неодмiнно  втопиться.
Камiнь його на дно потягне Бульк! I немає. Кирпи, примiром.
   - Ти чого це? - спалахнув Кирпа.
   - То я Кирпу так згадав, для прикладу.
   - Шукай собi iнший приклад, с-с-сiрома! А ще вище стоять Панько  Макуха
з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере камiння, передає його  Щербинi.  Той
бурмотить:
   - На кий чорт менi така робота? Хiба я  вiслюк,  щоб  на  своєму  горбу
камiння таскать? Я вiльний козак, а не хлоп Сулими.
   - Але Сулима й сам носить, - несмiло зауважує  Панько  Макуха.  Щербина
спалахує:
   - Ото й носить, аби  нам  очi  замилити!  Що,  мовляв,  i  вiн  простий
козак... А три бочки злота, про якi Кирпа казав, куди щезли?  Чи,  мо'  їх
лизень позлизував? Ех, i на дiдька я потелiпався за Сулимою!
   Макуха здивовано витрiщився:
   - Ти забув, Савко, що Сулима нас вiд опряги порятував. Коли б не вiн  -
запороли б нас бiля ганебного стовпа.
   - Врятував, врятував, - шкiрить Савка жовтi, щербатi зуби. - Чхав я  на
той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхiв суне!
   - Так уже й сто тисяч? - насмiшкувато питає Панько.
   - Чого причепився, як той реп'ях? - визвiрився Щербина. - Сто не сто, а
п'ятдесят - це вже точно. А то б чого Сулима камiнням запасався? Пороху та
куль чортма, от i думає на камiннi виїхати в переможцi. Пропадем ми в  цiй
фортецi, як мишi! I собака за нами не гавкне. Тiкати треба звiдси,  допоки
не влипли.
   - Але ж це зрада?
   - Дурило!.. - шипить Щербина. -  Макуха  ти  найсправжнiсiнька.  Власне
життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тодi й пащекуй!

   I знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки  камiння.  Потiм
Щербина не витримує:
   - I на кий чорт я потелiпався на Сiч?! Треба було обамбурити того дурня
по курячiй головi!
   Макуха вже не раз чув цю iсторiю.  Щербина  був  наглядачем  у  якогось
панка пiд Бiлою Церквою.
   - Жив собi як вареник у маслi, -  згадуючи  минуле,  хвастав  неодмiнно
Щербина. - Хоч i наглядач, а все одно  пан.  Па-ан,  а  не  бидло.  Пожену
хлопiв пугою на роботу, сам у холодку лежу, а  набридне  лежнем,  на  конi
гарцюю. Кiнь у мене був звiр. Хлопа запросто  мiг  затоптати...  Кланялись
менi, бувало, хлопи в нiжки, коли селом на конi мчу. Хоч i  не  пан  я,  а
карка передi мною гнули. Що не так - пугою, пугою, аж шкура на них горить.
У-у, тремтiло передi мною бидло! Навiть панок менi якось  зауважив...  Ти,
Савко, того... легше трохи...
   А чого, кажу йому, iз смердами панькатись? Ха! Все  було  б  добре,  як
вареник у маслi жив... I треба ж було..
   Макуха знає, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до самої  панi  в
спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок i  застукав  їх
на мiсцi грiха... Щербина згарячу  трiснув  його  мiдним  пiдсвiчником  по
лисiй головi. З панка й дух до ранку геть... Довелося Щербинi рiзати поли.
Так i на Сiчi опинився.
   - Кланялося б менi оце всяке бидло в ноги, - бурчить Щербина. - I треба
ж було того пана по головi ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму,  то  й
соломки б пiдмостив!..

   Зненацька на стiнi закричав дозорець:
   - Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахкає!
   - Яремо! - крикнув Сулима. - Бiгцем  до  Саврана,  хай  мерщiй  усi  до
фортецi сходяться! Дмитро Гуня вже мчав до фортецi й кричав:
   - Реєстровцi, щоб їх слiд запав, iдуть!
   У фортецi зчинилася метушня, товкотнеча.  Кирпа  не  пам'ятає,  як  вiн
опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядькiв-утiкачiв.
   - Це ти, дурню, отамановi  каменюку  на  голову  пошпурив?  -  глузливо
запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. - Ай-ай-ай!..
   -  Я...  я...  впустив,  -  злякано  пробелькотiв  Кирпа.   -   З   рук
випорснула... I я...
   - Знала, куди  падати,  твоя  каменюка,  -  ошкiрився  той.  -  Прямцем
отамановi на голову. - I, схопивши Кирпу  за  барки,  притягнув  до  себе,
дихнув в перелякане лице важким духом. - Не верти хвостом, тхоряко! Кинув,
та духу не вистачило. Чого баньками клiпаєш?  Гляди,  скажу  отамановi,  в
один мент на палi опинишся!
   I, вiдпустивши Кирпу, здоровань пiшов собi перевальцем.
   "Хто вiн такий?" - боязко подумав Кирпа й зiщулився, дивлячись на  його
широку дебелу спину...


   Роздiл дванадцятий

   Сава  Кононович,  зупинивши  коня,  приклав  долоню  дашком  до   очей,
розглядав фортецю. На мурах -  всiма  барвами  майорять  козацькi  жупани,
одноокi гарматнi жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович
неспокiйно засовався в сiдлi, на душi зробилося  кисло.  На  всяк  випадок
поспiшно вiд'їхав подалi. Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:
   - Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба  нападати!  Нас  п'ять
тисяч, а їх кiлька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навiяти, щоб вiру
втратили. А тим часом Джевага почне дiяти у фортецi.
   - Починай! - наказав гетьман. - Менi щось нездоровиться.
   - Гей, сурмачi! - вигукнув Караїмович. -  Сурмiть  напад!  Блиснули  на
сонцi мiднi труби... Караїмович шаблею замахав.
   - Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас бiльше! Ура-а-а!
   - Ура-а-аI. - не зовсiм дружно та гучно пiдхопили козаки, кидаючись  на
приступ. Злiва, вiд Днiпра, нападали загони старшини  Бражника,  зi  степу
рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вiв середину. Загони Бражника
першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте  Караїмович  квапив
Бражника. У фортецi пiд виглядом дядькiв-утiкачiв було п'ятдесят  надiйних
козакiв. Як тiльки реєстровцi  оточать  фортецю  й  кинуться  на  приступ,
Джевага мусив напасти на варту бiля брами, знищити її й вiдчинити браму...
Тому Караїмович не рахувався iз втратами.
   - Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!
   На бастiонах блиснули вогнi, й небавом  у  небi  розквiтли  бiлi  дими.
Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заiржали  конi
без вершникiв... Знову спалахнули  вогнi.  Шугнули  до  неба  кущi  чорної
землi, й вище них злiтали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався
в переднi ряди.
   - До брами!.. Мчiть до брами - кричав вiн, махаючи шаблею.
   Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом  сипали  у  невидиму  стiну.
Затрiщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника  спинилися,
безладно закрутилися  в  пороховому  диму...  Зрештою  юрмиськом  сипонули
подалi вiд фортецi.
   - Стiйте-е-е! - вереснув Караїмович. -  Назад!  Завиваючи,  просвистiло
ядро, Караїмовича вирвало з сiдла й пошпурило на землю. Але  вiн  миттю  ж
схопився, спiймав чужого коня без вершника, вихопився в сiдло.
   - Назад! - загаласував вiн, намагаючись стримати реєстровцiв, але  його
вже нiхто не слухав. Загони  Бражника  безладно  вiдкочувалися  в  степ...
Загонам Басараба також не щастило. Конi  невiдь-чому  почали  спотикатися,
падати, хоч по них нiхто не стрiляв.
   - А-я-а-а!  -закричали  з  переляку  реєстровцi  й,  охопленi  панiкою,
ошалiло закрутилися на мiсцi... Примчав Караїмович, скочив з коня,  побiг,
придивляючись до землi. Нахилившись, щось збирав...  Зрештою  вихопився  в
сiдло.
   - Дурнi! Боягузи! Чого завили? У травi розкидано металевi шипи, от конi
й напорюються на них. Будемо обминати.
   - Чого стали? - примчав до них гетьман (ядра сюди не долiтали). -  Чого
тупцяєте на мiсцi, як отара овець?
   - Шипи, пане гетьмане! - крикнув Басараб. - Ми погубимо коней.
   - Шипiв злякалися? - заверещав гетьман. - А по сто  злотих  за  що  вам
будуть платити? За прогуляночку?
   - Щоб ви подавилися тими  злотими!  -  закричав  худий  реєстровець.  -
Забирайте їх собi, наживайтеся на нашiй кровi!
   - Зрадник! - гетьман вистрiлив з  пiстоля,  i  реєстровець,  хлипнувши,
лантухом зсунувся з сiдла. -Так буде з  кожним  боягузом  i  зрадником!  -
галасував гетьман, розмахуючи пiстолем. - Вперед!
   - Але треба зiбрати шипи, - зауважив Басараб. - Ми погубимо коней.
   - Що-о? - визвiрився гетьман. - Може, скажеш, що я  тобi  визбируватиму
залiзяччя? - I повернувся до реєстровцiв: - Козаки! Орли! За мною, лицарi!
   I перший кинувся вперед, але кiнь  його  спiткнувся,  впав  на  переднi
ноги, i гетьман, не втримавшись, перелетiв через голову коня й гуркнувся в
траву, аж загуло...
   - Ой-ой-о-ой! - закричав гетьман, соваючись у  травi.  Схопився,  знову
впав, поповз рачки, ойойкав на увесь  степ.  -  Поможiть,  бiсовi  душi!..
Помира-аю!..
   - Чого зуби скалите? - накинувся  Караїмович  на  козакiв.  -  Поможiть
пановi гетьману, бо вiн своїм вереском ще коней наполохає.
   До гетьмана кинулись козаки, пiдхопили  й,  крекчучи,  понесли  його  у
вибалок, де стояв намет.  Гетьман  стогнав.  Примчав  Караїмович.  Гетьман
лежав бiля намету ниць i намагався рукою дiстатися сiдницi.
   - Еге, пане гетьмане, у вашiй сiдницi стирчить шип, -  стримуючи  смiх,
мовив Караїмович.
   - Ой-ой! - стогнав гетьман. - Нi сiсти, нi  встати.  Ой!..  Та  тягнiть
його скорiше! Ой-ой!..
   - Але я не мастак  по  витягуванню  шипiв  з  гетьманських  сiдниць!  -
буркнув Караїмович i вiдвернувся.
   - Отак? - закричав гетьман. - Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на
полi бою... ой-ой... то й помочi не дiждешся? Ой-ой... Помираю.
   - Гей, джуро! - крикнув Караїмович. -  Витягни  з  гетьмана  шип!  -  I
повернувся до старшин, глузливо сказав: - Нас  спiткало  нещастя.  Гетьман
тяжко поранений, тому приступ вiдкладається. Козаки хай вiдведуть коней  у
балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для пiдняття духу й
бадьоростi. Вночi продовжимо приступ!
   Караїмович скочив на коня й,  прихопивши  з  собою  десяток  вершникiв,
помчав до фортецi. Ще здалеку махав руками, щоб не стрiляли.
   - Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. - на все могутнє горло закричав  Караїмович.
-Ти чуєш мене, Сулимо? Це я,  Караїмович!  Я  захопив  Павлюка.  Сидить  у
клiтцi. I ти будеш сидiти в клiтцi, Сулимо-о! Я повезу вас до  Варшави,  а
твоїх козакiв посаджу на палi-i-i!
   Вдарили у вiдповiдь гармати, Караїмович, пригнувшись до  гриви,  помчав
назад... Двоє реєстровцiв вилетiла з  сiдел...  Та  Караїмович  на  те  не
звернув уваги. Скочив з коня бiля гетьманського намету, хотiв було  зайти,
але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув i повернув до свого намету.
   - Джуро, оковитої!
   Сидiв посеред намету, по-турецькому пiдiбравши  ноги,  жадiбно  жлуктив
оковиту. Вузькi косi очi його були тверезi й злi. Думав про Джевагу.  Чому
той не подає знаку? Адже домовились: тiльки реєстровцi  нападуть,  Джевага
винищує варту бiля брами... Невже Джевагу викрили? Чи не мав досi  слушної
нагоди? Треба  спробувати  ще  вночi,  може,  тодi  Джевага  впорається  з
брамниками. Iншим  робом  фортецi  не  вiзьмеш...  Коли  б  реєстровцi  не
охололи, не позадкували... Один уже не витримав. Гетьман його прикiнчив. А
що, коли всi носами закрутять? Тiльки й  надiї  на  оковиту...  Караїмович
прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.
   - Тьху! - спересердя сплюнув  Караїмович.  -  Опудало  горохове,  а  не
гетьман! Постривай, телепню, вiзьмемо Кодак,  не  бачити  тобi  булави  як
своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..
   Вночi реєстровцi поповзли до фортецi.  Нiч  видалась  темною,  зривався
вiтер i тоскно завивав. Караїмович пошепки пiдбадьорював ближнiх... Десь у
прибережному вербняку моторошно завивав сич.
   - А щоб ти скис! - крiзь зуби вилаявся старшина.  -  Не  знайшов  iншої
ночi!
   Повзав мiж рядами, пiдганяв реєстровцiв, пiдбадьорював:
   - Дiло сича кричати, дiло лицарiв гори вернути. Вперед, хлопцi!  Вранцi
будемо пити й гуляти у фортецi!
   Реєстровцi тягнуть за собою штурмовi драбини та  перекиднi  мiстки.  На
фортечних мурах тихо. Гуде вiтер, та нiяк не вгамується клятий сич...  Ось
чути, як на Днiпрi сплеснула риба.  Караїмович  враз  насторожився.  Довго
прислухався. Сом вдарив хвостом по водi, сам себе заспокоював.
   - Швидше, хлопцi, швидше!
   Зненацька з фортечної стiни почулося глузливе й спокiйне:
   - Та хоч не дуже сопiть!
   - Та шаровари побережiть, дiрки на колiнах попротираєте.
   I тої ж митi фортечнi стiни спалахнули вогнем... Вдарили гармати,  луна
сколошкала принишклу нiч. З переляку замовк сич. В очах Караїмовича  довго
пурхали жовтi метелики. Схопився...
   - Козаки - вперед! Ми бiля мети!
   - Ура-а-а!
   Ще  яскравiше  спалахнули  стiни  вогнем.  Задрижала   земля...   Хтось
розпачливо закричав у пiтьмi:
   - Ки-ишки-и-и... вирва-а-ало-о!..
   Щось впало бiля Караїмовича, старшина ткнувся носом у землю,  аж  шкiру
на лицi обдер... Звiвся навкарачки.  Спалахнули  стiни,  зробилося  видно.
Побачив бiля себе голову... Її вiн i сприйняв було за ядро. Похолов... Вже
й голови, як грушi, летять... А-а, бiс  з  ними!  Де  той  Джевага?  Треба
вперед... Ще трохи зусилля...
   Першi загони  реєстровцiв  вже  встигли  добiгти  до  рову,  перекинули
мiстки.
   - Драбини!.. Драбини хутчiше!..
   Убравши голову в плечi, Караїмович здолав мiсток через рiв i  вихопився
на вал. Чи багато за ним перебiгло реєстровцiв, не знав. Козаки безпорадно
товпились на валах, хтось оступився, полетiв у рiв... Ось  уже  й  драбини
з'явились на валах, але не так легко було їх  розвернути.  Кiлька  драбин,
збиваючи козакiв, полетiли вниз... Притулившись спиною до фортечної стiни,
Караїмович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в  рiв  його
козаки. Треба було дiяти, а вiн чи не вперше в  своєму  життi  розгубився.
Скреготiв зубами вiд безсилля... Зненацька на стiнах спалахнули смолоскипи
й полетiли вниз... Вони летiли повiльно, аж надто повiльно, й  освiтлювали
вал, переляканих реєстровцiв...
   - Ага, о-он де вони! - пролунала вгорi. - Ач, як мокрi мишi,  трусяться
на валу... Грицьку, ану давай сюди камiння.
   I тої ж митi на голови реєстровцiв  сипонула  кам'яна  злива.  Збиваючи
один одного з нiг, вцiлiлi  реєстровцi  сипонули  на  мiстки.  А  триклятi
смолоскипи повисли мiж небом i землею та  заливали  все  навколо  яскравим
свiтлом... Гуло камiння... Розпачливо кричали козаки... Караїмович i  собi
ринувся на мiсток, збив когось з нiг, перестрибнув через клубок  сплетених
тiл. Хтось схопив його за ногу... Вiн падав у  рiв,  ревiв,  як  бугай,  i
тягнув у  провалля  Караїмовича...  Караїмович  в  сум'яттi  нiяк  не  мiг
вiднайти в себе за поясом пiстоля, а той невидимий  волав  i  тягнув  його
вниз... Караїмович вiдчував уже пiд  ногами  порожнечу...  Хтось  гойдався
над, ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав... Караїмович  сунувся
в рiв... Врештi йому пощастило вiднайти  пiстоль.  Сiв,  гальмуючи  однiєю
рукою сповзання в рiв, другою вистрiлив. I  вiдразу  ж  вiдчув,  що  ногам
стало легше... Вирачкував на мiсток, через нього перестрибували, падали...
Трiщав мiсток вiд зливи камiння... Караїмович схопився й, затуляючи голову
руками, побiг.
   - Рятуйте-е-е! - кричали з рову  ще  живi.  Караїмович  бiг,  заткнувши
пальцями вуха...

   До ранку все затихло.  Караїмович  лежав  у  наметi,  обхопивши  голову
руками. Перед ним пливла жахна картина, як  реєстровцi  падають  у  рiв...
Скреготiв зубами... Чому Джевага не дiє? Так, чого доброго, з п'яти  тисяч
реєстровцiв нiчого не зостанеться... А, дiдько з ними, аби лишень, фортецю
взяти... Схопив штоф  оковитої,  довго  нахильцi  пив,  булькав,  розливав
горiлку... Запекло в горлi, трохи нiби полегшало. В намет заглянув джура.
   - Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.
   Встав, похитуючись, гуло в головi джмелине гнiздо. Стукнув  кулаком  по
головi, трохи нiби полегшало. Гетьман лежав у  своєму  наметi  долiлиць  i
стогнав.
   - Мабуть I досi шипа не витягли?
   - Витягли триклятого, витягли, - жалiбним голосом  озвався  гетьман.  -
Але те мiсце опухло... Ох-ох... Повернутися нiяк .. Бiсова залiзяка... Якi
там нашi втрати?
   - Дрiб'язок... Думаю, що вже сот три-чотири набереться.
   - Ох-ох, - застогнав гетьман, мацаючи сiдницю, i незрозумiло було, чого
вiн стогне. Чи тому, що втрати великi, чи тому, що сiсти не мiг. - Коли  б
реєстровцi духом не впали... Ох-ох... Навiть на кульбаку  не  сяду.  Прямо
лихо... Як же я буду на бiлому конi у фортецю в'їжджати? О-о-о...
   - Аби взяти, а в'їхати  на  бiлому  конi  знайдеться  кому!  -  сердито
вiдрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид.  -  Людям  голови
вiдриває, а ви, пане гетьмане, iз своєю сiдницею.
   - О-о-о! Менi  моя  сiдниця  дорожча,  нiж  комусь  голова,  -застогнав
Кононович i  злякано  глянув  на  старшину.  -  А  що,  коли  того...  нам
доведеться втiкати? Як же я на коня видряпаюсь, га?
   - Тодi, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися,  як  вам  краще  з
пораненим гузном на палю  сiдати!  -  зловтiшно  сказав  Караїмович.  -  I
взагалi, не скиглiть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звiдси.
   Кононович важко зiтхнув: це була правда. По хвилi запитав:
   - А що ж далi буде?
   - Заллємо очi реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собi
голови, менше думатимуть.
   - О-о-о... - почав було гетьман.
   Караїмович сплюнув i вийшов з намету.  Довкола  плив  рiдкий  туман.  I
фортеця теж нiби пливла.
   "А бiс би забрав Джевагу! - подумки вилаявся Караїмович. - Чому вiн так
довго чухається? Чи, мо', жижки затремтiли?"
   Оглянувся на свiй табiр. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами
гудiли бiля бочок, розмахували руками, галасували... Караїмович скривився.
Вiн велiв понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до  фортецi
добиралися, оковита добре настоялась. Голову хiба ж так  замакiтрить.  Хай
жлуктять."
   Глянув на фортецю i  з  подиву  свиснув.  Фортечна  брама  вiдчинилася,
пiдйомний  мiст  повiльно  опускався  на  рiв.  Чи  не  Джевага,   бува?..
Стрепенувся... Та ось з фортецi вилетiв вершник. Один-єдиний.  Мiст  знову
пiднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровцiв.  Ось
вiй зупинився, замахав шапкою.
   - Еге-ге-ей! - закричав. - Слухайте мене, реєстровцi!  Коли  ви  ще  не
стратили голiв i  маєте  чим  слухати  й  думати...  Я  -  Дмитро  Гуня...
Отямтеся... Схаменiться!.. Ви ж не ляхи i не турки... Проти  кого  пiдняли
зброю? Ми одної матерi дiти...  Опам'ятайтеся,  козаки!  Не  танцюйте  пiд
панську дудку. Бийте свою старшину i переходьте на  наш  бiк...  Хай  живе
вiльна Україна!
   Караїмович випалив з пiстоля навмання.
   - Чого роти пороззявляли?!  -  гаркнув  на  реєстровцiв.  -  На  коней!
Хапайте того  крикуна!  Не  вiрте  йому...  Запорожцi  вже  давно  зрадили
Україну! Туркам її продали... Хапайте  його.  Бочку  оковитої  тiй  сотнi,
котра зловить Гуню!
   Кiлькадесят  реєстровцiв  скочило  в  сiдла  i   кинулися   навперейми,
намагаючись вiдрiзати Гуню вiд фортецi. Але, на їхнiй подив, Гуня повернув
зовсiм у протилежний бiк, з розгону влетiв  у  Днiпро  i  поплив  поруч  з
конем, тримаючись за сiдло.
   - Стрiляйте! - закричав Караїмович. - В голову йому цiльтеся, в голову!
Бочку оковитої даю!
   Реєстровцi спiшились бiля  води,  аби  краще  було  стрiляти,  але  тут
вдарили фортечнi гармати, i трьох козакiв наче вiтром здуло. Решта  спiшно
повернулися в табiр. Гуня вже плив посеред Днiпра.
   - Ах, чорт... - лаявся Караїмович i ладен  був  сам  себе  розiрвати  з
досади й лютi. - Гiнець! На Сiч подався. Не вистачало, щоб нам ще сiчовики
в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?
   - Я тут, - пiдбiг сотник.
   - Бери козакiв i мчiть до фортецi! Кричiть: якщо запорожцi видадуть нам
Сулиму, то ми помилуємо їх. Iнакше - голови геть!  Чого  витрiщився?  Ану,
гайда до фортецi!
   -  Пане  старшино!  -  погукав  його  один   з   реєстровцiв   високий,
довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. - Я думаю...
   - Швидше думай! - нетерпляче перебив його Караїмович. - Хоча ваше  дiло
не думати, а чинити, що старшина велить!
   - От i лихо в тiм, що ми не думаємо, - сказав довготелесий.
   - Що-о?! - очi в старшини вилiзли з орбiт. - Бунт? Непокора?
   - Я гадаю... -  тягнув  реєстровець,  -  що  Гуня  правду  казав...  Ми
українцi, i вони українцi... То чого ж нам кров проливати? Аби пани радiли
та мiцнiше на наших шиях сидiли?
   - Он воно що? - аж позеленiв Караїмович - Ця потолоч вже думати почала?
Вона вже з тими лотрами  збирається  заприязнити?  Так?  Та  я  велю  тобi
негайно вирвати язика!
   - Всiм язики не повириваєш, - повагом вiдповiв довготелесий.  -  I  очi
оковитою всiм не заллєш.
   - Ах ти ж!.. - задихнувся старшина. - Смiєш ще пасталакати, бидло?!  Та
я ж тобi!..
   Не  тямлячи  себе,  вхопив  пiстоля  i  вистрiлив   прямо   в   обличчя
довготелесому.. Реєстровцi насуплено мовчали.
   - Так буде вчинено з кожним, хто посмiє вiдкрити свого смердючого рота!
- вигукнув Караїмович. - Ви лицарi його мосцi короля, а не лотри з чорного
лiсу! - Накинувся на Бражника: - А ти чого баньки вилупив,  остолопе?  Ану
марш до фортецi!.. Кричiть, щоб Сулиму нам видали.  Басараб!  Де  Басараб?
Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!


   Роздiл тринадцятий

   Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука.  Не  шкодував  коня  i,
перепливши Днiпро, нiсся  степами  як  несамовитий.  Якась  неясна,  глуха
тривога пiдганяла його щомитi. Спинився  лише  за  Гострою  Могилою,  коли
пролунав вибух, вiд якого задвигтiла земля, й  кiнь  мимовiльно  збився  з
швидкого клусу... Ген-ген  кружляло  гайвороння...  Дмитро  спохватився  i
знову пустив коня вчвал. Полетiв навстрiч степ, засвистiв у  вухах  вiтер.
Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не вiдчував  насолоди  вiд  того.
Тривога за долю товариства у фортецi гризла його серце.  Тiльки  б  швидше
дiстатися до сторожової вежi. Там  сидить  козак-сторожовик,  йому  далеко
видно. Гнав i гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з  лози,
глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога  щодень  в  роз'їздах,  але
один козак незмiнне лишається на чатах. 3 високої вежi  пильнує  обрiй.  В
нього й дiзнається, що то за вибух... У  бекетникiв  вiн  помiняє  коня  й
хутко дiстанеться Сiчi.
   Дорога то спускалася в балку,  то  знову  вибiгала  на  рiвнину  Обабiч
стiною стоїть тирса. Степ i степ. А на видноколi кряжi синiють.  Поодинокi
дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша i спокiй.  Мудрий
i величний спокiй. I Гуня вiдчув, що потроху  вгамовується.  Степ  завсiди
заспокiйливо дiяв на нього, в степу люди  зростають  неквапливi,  мудрi...
Перш нiж рота розкрити -довго думають, люльку смокчучи...
   Та ось i бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилi сторожову
вежу Неподалiк хатка стояла. Зiркi гiнцевi очi вгледiли на вежi козака Вiн
стояв, спершись на бильце, й мрiйливо дивився вдалеч...  В  Гунi  вiдлягло
вiд серця. Вартовий спокiйно дивиться в степ, отож довкола спокiйно.  Коли
б тривога яка чи бiда, вiн пiдпалив би солому, що  лежала  бiля  нього.  I
шугнув би густий вогонь у небо, нiмо волаючи, бiда! I на  iнших  би  вежах
спалахнули б вогнi, i так аж до самої Сiчi.
   Але що ж за вибух стався в степу?
   Посланець повернув коня до вежi. Поблизу не видно нi козакiв, нi  їхнiх
коней Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники,
напевне, в роз'їздi: пантрують шляхи вiд одного бекету до iншого.
   - Гей, козаче, заснув? - крикнув, хвацько пiдлетiвши до вежi. -  Ай-ай,
а ще на чатах!..
   Той не вiдповiв,  навiть  пози  не  змiнив,  все  спирався  на  бильце,
дивлячись вдалину.
   - Заснув, бiсiв сину!.. - вилаявся Гуня, зiстрибуючи з коня.
   I тут вiн побачив, що з вежi щось капає... Краплi  були  рожевi.  Якусь
мить сторопiло на них дивився,  i  у  вiчу  йому  почало  червонiти.  Звiв
голову, у спинi козака стирчала стрiла...
   Одним духом злетiв на вежу по хисткiй драбинi.  Вартовий  був  мертвий.
Але кров згускнути ще не  встигла.  Стрiла  татарська.  Виходить,  татарва
щойно орудувала. А коли  татарська  орда  йде  на  Сiч,  то  перш  за  все
намагається непомiтно знищити бекетну залогу  в  степах  навколо  сiчового
гнiзда...
   Гуня схопив обiруч мертвого козака, знiс його на землю  й  поклав  бiля
хатини, знову загупотiв драбиною на помiст. Кiнь його стояв  бiля  вежi  й
повiльно повертав за ним  голову.  Нараз  вiдчув  тривогу,  високо  пiдняв
голову, ловлячи чутливими нiздрями степовий вiтер... Тривожно заiржав.
   - Зараз, коню вороненький, зараз... - квапно озвався Гуня.
   Розворушив солому на помостi, дiстав губку,  кремiнь  та  кресало  i  з
першого удару викресав iскру. Роздмухав губку i сунув її  в  солому.  Став
навпочiпки, роздмухуючи  вогонь.  Тоненький  сизий  димок  зав'юнився  над
вежею, потiм з соломи хутко вигулькнув червоний язичок  i  затремтiв,  мов
гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як  охоплюється  полум'ям  солома,
загуркотiв драбиною вниз, нагрiб бiля  вежi  смiття,  зеленi  нарвав  (для
густого диму), знову злетiв на вежу, кинув той оберемок у вогонь.
   - Горить! - i прямо з вежi стрибнув у сiдло. Кiнь з мiсця взяв  клусом,
але, трохи вiд'їхавши,  Гуня  спинив  коня.  Аби  не  ризикувати,  вирiшив
зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготiв на помостi,  густий
дим клубами пiшов у небо.
   - Горить, дорогенька, горить... - аж тремтiв вiд  збудження  Дмитро.  -
Гори, рiдненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомiтно пiдiйде
до Сiчi! Вогонь швидше добiжить  до  Базавлука  й  пiднiме  товариство  на
ноги... Гори, рiдненька, гори дорогенька!
   Ось на далекому кряжi, що синiв ген на видноколi,  спалахнула  маленька
цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжi,  замиготiла,
й перегодя на кряжi шугнув угору бiлий дим, яскраво затанцювало полум'я...
   - Єсть! - зрадiло вигукнув Гуня. - Мiй сигнал побачили, горить  сусiдня
вежа! Ура-а-а!..
   Огрiв коня канчуком i помчав на дорогу.  Тепер  можна  бути  спокiйним.
Через мить по кряжах i могилах запалахкотять сторожовi бекети, i останньою
спалахне вежа бiля самiсiнької Сiчi.  Спалахне,  як  товариство  сiдлатиме
бойових коней.
   - Га-га-га! - кричав Гуня,  женучи  коня.  -  Гори,  дорогенька,  гори,
рiдненька!.. Бiснуйтеся, яничари, лiктi свої гризiть. Зустрiнуть вас  кулi
гарячi та шабельки блискучi. Го-го!..

   Дорога  знову  побiгла  вниз,  i   в   балцi   Гуня   побачив   колесо.
Звичайнiсiньке колесо вiд воза. Воно лежало посеред дороги i, певно, довго
крутилося на мiсцi й пiдстрибувало, доки  не  затихло,  впершись  у  пiсок
втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, i йому нараз пригадався  той
далекий вибух...
   - Лети, коню! - Гуня вихопився з балки. Край  дороги  побачив  голоблю.
Кiнець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслiд за
колесом. А в придорожнiй  пилюцi  валялася  голова.  Вона  витрiщилась  на
хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта,  з
випнутими вилицями, горбоноса, з рiденькими вусами й ще рiдшою бородою.
   Кiнь захрипiв, косячи оком на голову.
   - На одного яничара поменшало! - сказав Гуня й подався далi.
   Згодом побачив чорне вирвище,  а  навколо  валялися  розкиданi  колеса,
передки возiв, волячi голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там
щось i лiниво знiмалося на крило. Всюди шмаття  людських  тiл.  По  довгих
засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався,
що татар тут полягло чимало. А ондечки  й  запорожець  лежить  в  червоних
шароварах... Гуня скочив з коня й пiдiйшов до краю вирви.
   - Ей... Вiдгукнiться! Є хто живий?
   Тихо. Гуня обiйшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возiв зо
три-чотири. Потрощених колiс чимало, полудрабкiв... I всюди  татарва...  А
он ще один запорожець лежить, половина сорочки  на  ньому  бiла,  решта  -
червона... За ним передок воза ще димить, далi якесь лахмiття тлiє. А  ось
шматина з мiшка, власне гузир.  Пiдняв  його,  в  гузирi  застряло  кiлька
пшонин... Гуня то пiдбирав речi, то знову  їх  кидав.  Побачив  ще  одного
запорожця. Вiн тримав у руках  голоблю,  а  побiля  нього  покотом  лежали
татари з потрощеними головами.
   - Намолотив же ти, брате,  -  сказав  Гуня,  спинившись  бiля  велетня.
Упiзнав сiчового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Нiхто його
на Сiчi не мiг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю  задок  воза,  з
розiрваного мiшка ще тихо дзюрило просо... Наче вода текла...  Тепер  Гуня
все збагнув, i вiн тяжко зiтхнув. Стояв посеред побоїща, звiсивши  голову,
й крутив чорний вус...  Зненацька  заiржав  кiнь.  Хлопець  рвучко  пiдвiв
голову. Кiнь грiб копитом землю.
   - Ти чого, вороний? - пiдiйшов до нього. - Почув що?
   Кiнь з шумом втягував  у  нiздрi  повiтря,  потiм  подивився  на  свого
господаря, наче хотiв  щось  йому  повiдати  (навiть  товстими  вiдвислими
губами заворушив), i тиха пiшов у придорожню тирсу. Гуня витяг  пiстоль  й
подався за ним. Згодом кiнь  вдруге  заiржав.  Хлопець  оглянувся,  водячи
пiстолем, зрештою перевiв погляд на  землю.  I  вгледiв  Якова  Остряницю.
Отаман лежав ниць у тирсi, пiдiгнувши пiд себе ноги.
   - Батьку!.. - Козак упав на колiна, перевернув його. Вуса були в кровi,
в зубах затискував стеблини тирси. - Батьку! -крикнув  Гуня  й  затермосив
отамана. -Ти живий, батьку?
   Остряниця тихо застогнав...
   - Живий! - вигукнув  Дмитро.  -  Чуєш,  мiй  коню  вороненький,  батько
Остряниця живий! Це його сюди вибухом вiдкинуло...
   Гуня вiдв'язав у себе на поясi шкiряну флягу, зубами витягнув  затичку,
потiм ножем  розвiв  Остряницi  зуби  й  улив  йому  в  рот  води...  Вода
забулькала в горлi, отаман  судорожно  ковтнув  раз,  другий  i  розплющив
помутнiлi очi. Якусь мить безтямно  дивився  на  козака,  але,  певно,  не
впiзнавав його...
   - Це я, батьку... Дмитро Гуня...
   Пiдсунув руки пiд Остряницю, встав i винiс його з тирси на край дороги.
Обережно поклав на морiжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов
з тирси. Гуня тим часом розiрвав на собi сорочку, перев'язав  закривавленi
отамановi груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його  свистiло,
булькало, губи бралися кривавою  пiною...  Але  погляд  прояснився,  блiда
пелена зiйшла з очей...
   - Дмитре... - Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипiв зубами  i  впав
навзнак.
   - Лежи, батьку, лежи, - схилився над ним Гуня.
   - Дмитре... Татари... Негайно мчи на Сiч, -  хрипiв  отаман.  -Ти  чуєш
мене? Скачи на Сiч, скажи... Татари...  Але  нi...  Поверни  до  ближнього
бекету, пiдпали вежу...
   - Уже, батьку, уже побiг вогонь до Сiчi!
   - Ху... Це вже краще. - Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силi.
- Спасибi тобi, Дмитре. Тепер i помирати можна.
   - Отакої! - вигукнув хлопець.  -  Тепер  тiльки  жити.  Татари  на  Сiч
посунули, а  реєстровцi  в  облозi  Кодак  тримають.  Кожний  козак  зараз
дорогий. Я оце на Сiч мчав за помiччю.
   - Он як... -  Остряниця  вiдкинув  голову.  -  То  реєстровцi  обложили
фортецю? А татари на Сiч... Чи змовились?
   - Могло бути, батьку, - сказав Гуня.
   - Караван я вiв до Кодака, - зiперся на лiкоть Остряниця, i його гостре
видовжене лице зробилося ще гострiшим. - Як i обiцяв Сулимi. Спорядили  ми
п'ять возiв. По двi пари  волiв  запрягли  i  вирушили.  Один  вiз  був  з
порохом, а решта з харчем. Зi  мною  було  десяток  козакiв.  Думали,  без
пригод до Кодака дiстанемося.
   Остряниця захрипiв, з рота пiшла кров. Гуня поспiхом влив  йому  в  рот
води.
   - Спасибi... Ось так ми i їхали. Воли ремигають, вози скриплять. Далеко
їх чути... А в степах вже татарва шастала  Вистежили  нас  i  зненацька  з
тирси вискочили. З обох бокiв дороги. Було їх сот зо двi.  Але  все  ж  ми
встигли схопитися за рушницi. А  Максим  Вернигора,  той  голоблю  з  воза
висмикнув i давай  молотити  татарськi  голови...  Вбили  його  стрiлою  в
потилицю. Так з голоблею i впав. Нас вони прямо засипали стрiлами. Бачу  -
непереливки. I сили нерiвнi, i козаки вже мало не всi полягли. Я  в  живих
лишився, Савка Бiлий та ще  Грицько  Курай  стогнав  на  возi...  Висипали
татари з тирси i подалися потрошити вози. У  переднiх  мажах  пшоно  було,
тараня та сухарi... Лежу я, голову на свою гакiвницю поклав, наче  вбитий.
А палець у мене на гачку.  Раз,  гадаю,  встигну  вистрiлити...  I  тут  я
згадав, що п'ятий вiз iз порохом. Ось куди  я  пошлю  свою  останню  кулю.
Лежу, чекаю, доки татарви бiльше бiля возiв назбирається,  а  тодi  пiдняв
голову, на вiз нацiлився i гачок натис...
   - Бабахнуло ж!.. - вигукнув Гуня. - Я аж бiля Гострої  Могили  почув...
Земля задрижала...
   Остряниця заплющив очi i довго так лежав, важко, зi свистом дихаючи. По
хвилi озвався кволим голосом:
   - Бабахнуло, кажеш? А я не чув... Коли вистрiлив, то полум'я над  возом
побачив... Не полум'я, а цiлий буран вогню. Та ще побачив, як татари,  мов
те груддя, вгору летiли. I сам вiдчув, що  лечу...  Ще  й  думка  майнула:
Ярема крила майструє, щоб лiтати, а я, бач, без крил лечу... Бiльше нiчого
не пам'ятаю...
   Остряниця вмовк i нiби поринув у дрiмоту, та нараз тихо покликав:
   - Дмитре, ти їдь, куди тобi велено. Зараз усюди бої  йдуть,  то  кожний
козак дорогий. А я полежу тут. Подрiмаю, послухаю, як степ  шумить,  та  й
навiчно засну.
   - Е-е, нi! - рiшуче запротестував Гуня. - Казала бiла, що не буде дiла.
Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобi в землю лягати. Ще  ми  з  гобою
походом на Вкраїну пiдемо панiв-ляхiв лушперити. Тут неподалiк у  верхiв'ї
Нижньої Терси зимiвник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й вiдвезу.
   Гуня свиснув, кiнь, котрий пасся на морiжку, пiдiйшов до нього.
   - Лягай, конику, лягай! - поплескував його хлопець по спинi.
   Кiнь опустився спершу на переднi ноги, потiм на заднi.  Козак  обережно
поклав отамана на луку сiдла, кiнь устав так обережно, що Остряниця навiть
не хитнувся. Гуня скочив  у  сiдло,  в  одну  руку  взяв  повiддя,  другою
притримував Остряницю, i круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовванiла
Ведмежа могила.
   Касян Коляда - старезний, або, як сам вiн казав, "давнезний запорозький
дiд", був таки й справдi дiдом, бо мав за плечима сотню з гаком лiт, а  як
точнiше, то сто дванадцять,  сидiв  на  призьбi  Хвеськової  хати,  чистив
гакiвницю i незлобиво бурчав собi у сивi-сивi, як молоком облитi, пухнастi
вуса:
   - Бiс тобi в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж
вона годиться, щоб до такого глуму гакiвницю  довести?  Поначiпляв  їх  на
стiнах у свiтлицi, дивiться, мовляв, люде добрi, i я козак.  А  зброю  вже
iржа взяла.  Тьху,  прости  Господи!  Хiба  ж  воно  годиться  ясну  зброю
занехаювати!
   Так бурчав Коляда, коли за хвiрткою зненацька пролунало:
   - Пугу! Пугу!..
   - Еге! - схопився дiд i враз  помолодiв.  -  Козацьким  духом  запахло!
Пугу! Пугу!
   - Козак з Лугу! - почулося по той бiк дубової хвiртки.
   Незважаючи на свiй вiк, шпарко побiг до хвiртки, вiдчинив її.
   - Ба! Дмитро Гуня! - весело загомонiв дiд. -  Еге,  ти  товариша  свого
привiз. Хутчiше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знiмай пошвидше
з коня, чи ж хоч дух в отамановi ще б'ється?
   - Б'ється, - вiдповiв  Гуня  i,  зiстрибнувши  з  коня,  обережно  зняв
Остряницю й занiс його до свiтлицi. - Горить увесь.
   - Коли живий, то вiдволодаємо, - пообiцяв дiд.  -  Козаки  як  кiшки  -
живучi. А Яцько жилавий та мiцний - з того свiту вигребеться. Ти,  Дмитре,
посидь бiля отамана, а я невзабарi води на кабицi нагрiю, зiлля зготую, та
й заходимося.
   Прудкий дiд, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян  уже
й води на кабицi закип'ятив, i вiдвар зiлля  зробив,  i  бiлу  сорочку  на
перев'язки  порвав.  Старий  щось  торохтiв,  а  його  маленькi,  сухi   й
зморшкуватi руки невтомно миготiли, промивали рана, перев'язували,  i  вiд
дотику тих рук поранений поволi засинав.
   - Хай поспить, а коли прокинеться,  тодi  вже  я  бiля  нього  як  слiд
заходжуся, - сказав Касян, сiдаючи на лаву. - А  ти  ж  чого  це,  козаче,
зажурився?
   - Як же, батьку, не журитися: куди не  повернешся,  всюди  горить.  Там
пече, там боляче. То я й гасаю з вогню  та  в  полум'я.  Кодак  реєстровцi
приступом беруть, орда на Сiч розiгналася...
   -  Еге-ге...  Отакi,  брате,  непереливки.  Та  ти  носа  не  вiшай,  в
путь-дорогу збирайся, а за отамана  не  турбуйся.  На  ноги  поставлю.  Та
постривай, дiло дiлом, а поїсти не завадить. Треба ж  бо  й  зубам  роботу
дати.
   Касян метнувся в хижку, принiс  сушеного  м'яса,  миску  соломахи,  двi
ложки поклав i, хитро посмiхаючись, шкалик дiстав.
   - За здоров'я отамана вип'ємо, - гомонiв, розливаючи калганiвку.  -  Ця
хмiльна штука вiд господаря лишилася. А тепер ми тут господарi.
   Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:
   - Дак ото, козаче, як iз Хвеськом оте лихо лучилося i повернувся вiн  з
Кодака без очей,  то  дуже  горював  та  побивався.  А  перегодя  попросив
молодикiв, щоб його на Сiч  вiдвезли.  I  передав  свiй  зимiвник  вiйську
Запорозькому у вiчне володiння. Ще й розпорядився, щоб хлопцi його та Сiчi
козакували й бiльше не наймитували. Шаблi їм дав i  по  коню  подарував...
Ось  так-то  чоловiк,  ослiпши,   прозрiв.   Розквитавсь   вiн   з   своїм
господарством, взяв лiру, а в нього колись старий лiрник  помер,  то  лiра
лишилася, i з хлопцем-поводирем поцуганився собi.
   - Куди?
   - А хто його знає. У свiт бiлий, мабуть, подався.
   - Он воно як, - задумливо мовив Гуня.
   - Буває. - згодився Касян. - А мене й вiдрядили сюди з Сiчi  пантрувати
зимiвник. Я й пантрую.
   - Спасибi вам, батьку, - звiвся Гуня. - Лiкуйте отамана, а я подамся на
Сiч. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо' кошовий видiлить  який
загiн сулимiвцям на помiч.
   Виїхав Гуня за хвiртку й спинився.
   - Ординцi, - тiльки й мовив. - Сюди їдуть клятi кримчаки.
   - Ногайцi, - роздивився старий, - татари посунули  на  Сiч,  а  ногайцi
гайнули зимiвники грабувати. Гуня засукав рукава.
   -  Несiть,  батьку,  рушницi,  як  є,  та  будемо   некликаних   гостей
зустрiчати. Я  стрiлятиму,  а  ви  кулями  гакiвницi  набивайте.  Зимiвник
добряче вкрiплений, сплоха не вiзьмуть!
   - Еге-ге! - заторохтiв Касян. - Ох i пострiляємо ж ми зараз!  Хтось  iз
нас, ми або ногайцi, а будуть на тiм свiтi!


   Роздiл чотирнадцятий

   Коли Караїмович (вкотре!) пiдняв реєстровцiв на приступ i тi з гиком  i
свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже  всi  запорожцi
були на вежах, стояли лицем до ворога. I  Джевага  заворушився  у  них  за
спинами.  П'ятдесят  його  головорiзiв  непомiтно   спустилися   в   двiр,
запорожцi, зайнятi боєм, того не помiтили...
   Старшим бiля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий
любив i вмiв гарно свистiти. Що б не робив, все ото посвистував  собi  пiд
нiс. Так його й прозвали Свистуном.  Сторожа  брами  складалась  з  десяти
козакiв, в обов'язки яких входило вiдчиняти браму й  опускати  мiст.  Того
трагiчного дня Йосип сидiв з своїм маленьким загоном i люто свистiв.
   - Тьху ти! - зрештою сплюнув Йосип. - Скiльки не свисти, а толку  мало.
Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди  та  дрiмай
пiд брамою!
   Йому кортiло пiднятися на мури, подивитися, як там iде бiй,  пострiляти
з самопала, а натомiсть нудьгуй пiд брамою та свисти знiчев'я. Хiба  ж  це
дiло справжнього козака! Йосип злився, що його лишили бiля брами.
   - Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця,  як  я,  -
бурчав Йосип сам до себе. - От i свистиш, як байбак.
   Свистiв вiн  i  тодi,  коли  побачив,  що  до  ворiт  прямує  гурт  тих
дядькiв-утiкачiв, котрi нещодавно  пристали  до  фортецi.  Вiв  їх  осавул
Кирпа, з ним був Щербина.  Дядьки  нiби  поспiшали,  Щербина  раз  по  раз
озирався... "I куди це їх дiдько несе?" - лiниво подумав Йосип i крикнув:

   - Ей, чи ви не до реєстровцiв у гостi зiбралися?
   - Йосипе, -сказав, пiдходячи, Кирпа. Був вiн чомусь блiдим, i руки його
та губи тремтiли. - Ось цi  дядьки,  котрi  до  пуття  ще  й  стрiляти  не
тямлять, будуть свистiти замiсть тебе бiля брами, а  ти  забирай  своїх  i
бiгцем на мури!
   - Це ти, осавуле, так придумав? - здивовано свиснув Йосип. - Хоча  мене
й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.
   - Так велiв Сулима! - невiдь-чому перейшов на крик Кирпа, i голос  його
зiрвався. - I не патякай, коли тобi велить старшина! Ану хутчiше ворушися,
нiчого висиджуватися в затишку!
   Йосип звiвся i глянув на дядькiв.  Вони  видались  йому  настороженими,
пiдозрiлими А їхнiй ватаг, той здоровань з волосатими руками,  дивився  на
нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.
   - Нi, нi, - забурмотiв Йосип,  вiдчувши  неладне.  -  Я  так  брами  не
покину, хай прийде сам отаман.
   Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками,  недобре
посмiхаючись, заходить йому  за  спину.  Йосип  схопився  за  пiстоль,  та
блискавичний удар в спину звалив його з нiг. Падаючи,  Йосип  помiтив,  як
п'ятдесят дядькiв, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра  все  ще
дрiмала пiд брамою... Йосип хотiв було свиснути з подиву,  та  нараз  йому
майнула думка: "Ех, просвистiв я своє життя", - i вiн провалився  у  чорну
яму.

   Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у  першу
мить забракло слiв... Фортечна брама була настiж  вiдчинена,  а  пiдйомний
мiст повiльно опускався на рiв. Реєстровська кiннота двома хвилями неслася
на фортецю i вже, безперечно, завважила, що брама вiдчинена ..
   - Товариство! - закричав Сулема щосили. - Зрадники вiдчинили браму!  За
мною!
   I, ризикуючи скрутити  собi  в'язи,  перестрибуючи  через  чотири-п'ять
схiдцiв, понiсся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки
ворог не вскочив у фортецю,  бо  тодi  все...  Їх  тисячi.  Страшне  слово
"зрада!" вже знялося над фортецею  i  затрiпотiло  чорними  крилами...  За
Сулимою неслися козаки, стрибали з схiдцiв прямо в двiр i кожен думав лише
б встигнути!
   Сулима побачив, що бiля брами заметушилася  купка  Дхеваги,  залягла...
Гримнули пострiли, бiля нього впало двоє запорожцiв, а самого його а силою
вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бiгу, та  вiн  витримав
той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А реєстровська  кiннота
вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися  в  брамi,  аби
легше було увiрватися у фортецю.
   - Запорожцi! Швидше! - закричав Сулима. - Рубайте зрадникiв,  зачиняйте
браму!
   Тi, що залягли бiля брами, вдруге стрельнули. Сулима летiв до брами,  а
здавалось  йому,  що  летить   у   вiчнiсть   Що   фортечна   брама   десь
далеко-далеко... А його бiгу нi кiнця немає, нi краю... I вiдчув,  що  вже
не встигне. Пiдйомним мостом гупотять копита... А вiн а козаками ще  й  до
брами не добiг... Мигнула думка: "Невже все?.."
   Тої ж митi гарячий кiнь збив його  своїми  грудьми  з  нiг.  У  фортецi
раптом стало тiсно-тiсно вiд гарячих, змилених коней...
   Але Сулима не загубився пiд копитами ворожої кiнноти, бо за ним  пильно
стежили. Ледве вiн упав, збитий конем, як на нього  вiдразу  ж  навалилася
цiле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима  ще  знайшов  у
собi сiли струсити а себе нападникiв  i  навiть  кiлькох  прикiнчити,  але
вдруге на ньому повисло ще бiльше юрмище...
   Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на помiч отамановi, врубалися трохи  не
в саму бучу i впали... Спершу Ярема, за ним  -  Гнат.  Реєстровська  шабля
розсiкла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:
   "Назвали мене Кодаком" в Кодаку навiчно й лишусь. Батько Сулима  колись
мене тут порятував, а я його не спромiгся... Христинко, зустрiчай, до тебе
лечу..."
   I болюча пiтьма огорнула його навiки.
   - Зра-а-ада-а-а!!!
   Це слово чорним коршуном шугало над  фортецею,  i  запорожцi,  зцiпивши
зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерiвний бiй.
   У фортецi вже тiсно вiд  ворожої  кiнноти,  а  копита  все  гупотять  i
гупотять по мосту... Мовчки i люто рубалися запорожцi. Нiхто не сподiвався
на рятунок, лише одна думка  об'єднувала  всiх:  якомога  дорожче  вiддати
власне життя. У фортецю ухлюпувались все новi й  новi  хвилi  реєстровцiв,
знавiснiлi конi тiснили порiдiлi ряди  захисникiв  пiд  мури,  де  вони  й
знаходили свiй кiнець. Запорожцi не вiдступили, та, власне,  i  вiдступати
не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.
   Довше бiй клекотiв на мурах.
   Там вiдбивався Савран з козаками.
   Реєстровцi, мов мурашва, посунули на мури, i савранiвцi ледве  встигали
спихати їх вниз, кидали їм на голови камiння, рубали їх шаблями,  били  по
них iз самопалiв i самi ж падали  з  гарячими  кулями  в  грудях...  Тяжко
пораненi запорожцi, аби не датися ворогам в руки, знаходили  в  собi  сили
пiдповзти до краю мурiв...  Падали  вниз  на  гостре  камiння...  Подвiр'я
фортецi  вже  було  в  руках  реєстровцiв,  все  менше  й  менше  лишалося
запорожцiв на мурах...
   Савран зрубав останню ворожу голову в  своєму  життi,  як  гаряча  куля
впилась йому в груди... Захитався, почорнiло йому у вiчу, вислизнула шабля
з рук... I стало враз тихо-тихо...
   - Вiдкозакувався... - сказав собi Охрiм  Савран.  -  Все...  Коли  кого
зобiдив у життi, вибачайте, люди добрi. Зiбравши останнi сили, пiдняв свою
шаблю.
   - Не хочу, щоб моя рiдна сестра, шабелька кривобока, в руки ворiженькiв
потрапляла...
   Так, притискуючи шаблю до грудей, i полетiв  Охрiм  Савран  iз  високих
мурiв...

   ...Закувала Сулимi зозуля та й сива...
   Вiн стояв у молодому вербовому гаї в бiлiй як снiг сорочцi,  поголений,
свiжий, гарний i дужий. Стояв i слухав,  як  у  вербняку  кує-спiває  сива
зозуля.
   - Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима  Iван,  скажи,  сиза,
скiльки лiт менi ще лiтувати, скiльки ряст ще веснами топтати?
   Вмовкла зозуля...
   Сторожко прислухається Сулима, i задумлива, сумна  посмiшка  блукає  по
його обвiтреному, смаглявому лицю.
   - Ку-ку... Ку-ку... - несмiле озвалась зозуля.
   - Раз... два... - прошепотiв Iван.
   - Раз... два... - прошепотiв за ним Ярема. Зозуля мовчала.
   - Негусто, - зiтхнув Сулима.
   - Оце й усе? - вкрай був спантеличений Ярема. - Ах ти ж погана  пташко!
Хiба тобi лiньки лiта дарувати? Ось я ж тобi кулю подарую!
   - Не дурiй, хлопче, - смiявся Сулима. - Коли вб'єш зозулю, хто  ж  тодi
птаству ирiй вiдчинятиме й зачинятиме?
   I повiдав Яремi, що зозуля - то не  просто  собi  пташина,  а  ключниця
ирiю-вирiю, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди  на
зиму злiтаються всi пташки. Вона першою прилiтає  iз  срiбним  ключиком  у
дзьобi й вiдчиняє вирiй... Запрошує птаство в той теплий та щасливий край.
А весною вона найпiзнiше вилiтає, треба ж бо  за  пташками  ирiй-вирiй  до
осенi зачинити...
   То було минулої весни.
   А нинi зозуля знову закувала,  голосно,  щедро:  ку-ку,  ку-ку,  ку-ку,
ку-ку...
   - Пiзно вже, сиза кукувальнице, ой, запiзно...
   - I крiзь вiття зеленого гаю все чiткiше й чiткiше  проступають  обриси
фортецi, а в зозулине "ку-ку" все гучнiше й  гучнiше  вривається  радiсний
крик ворогiв...

   - Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред
фортецi в оточеннi ворогiв, що регочуть, кричать, свистять  i  вистрибують
перед ним... Руки йому вивернутi й стягненi назад вiрьовками, на  ногах  -
кайдани. Зводить голову, i погляд його надибує Караїмовича. Сидить той  на
конi, руки в боки, й дивиться  згори  вниз  на  Сулиму,  i  крива  усмiшка
рiзника судомить його гостре кiстляве лице з косими очима.
   Сулима пробiгає очима по реєстровцях... Свої ж... Українцi... А вороги.
Гiрше. Раби, прислужники панiв. Коли б не вони, не свої, нiколи б пани  не
повернули назад фортецi. Свої ж i задушили волю... Свої?
   - О нi... - каже Сулима. - Не свої. Вороги!..
   Караїмович зiстрибує з  коня,  заходить  з  того  боку,  куди  дивиться
Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натiшитися  перемогою  на
очах у закайданеного отамана.
   Їхнi погляди схрещуються...
   Сулима випльовує чорний згусток кровi в лице вороговi.
   Караїмович вiдскочив, втерся рукавом.
   - Хочеш смертi? - хрипло закричав вiн - Не вийде! Не буде  тобi  легкої
смертi Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в  кайданах  у  Варшаву.  На
майдан! Там уже бiля тебе кат попрацює!
   - Я знаю, що я на вагу злота, - спокiйно каже Сулима. - Але на яку вагу
тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?
   Караїмович iз чорного робиться жовтим.
   Чути регiт, i Сулима  враз  стрепенувся,  вчувши  той  регiт.  Повертає
голову. Пiд мурами регочуть запорожцi. їх небагато, два  чи  три  десятки.
Всi  вони  пораненi  i  стоять  тiльки  тому,  що  обпираються  на  стiну,
пiдтримують один одного.
   I регочуть...
   - Стинайте  їм  голови!  -  кричить  Караїмович  осатанiло.  -  Рубайте
реготунiв. На очах у Сулими рубайте!
   Не здригнулися козаки. Один по одному самi  виходять  до  своїх  катiв.
Кожний  неквапливо  хреститься,   проказує   статечно   Сулимi:   "Прощай,
Iване-отамане. Коли що не так, вибачай!" - i пiдставляє  голову  лiд  удар
шаблi...
   - Прощай, брате-товаришу мiй, - вiдповiдає Сулима  -  Спасибi  тобi  за
службу лицарську!
   Та ось у коло випихають якесь перелякане  опудало,  i  воно  пручаєтся,
верещить i навiть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.
   - Це помилка! - несамовито верещить позеленiлий Кирпа. - Ой, ой!  Що  ж
ви чините, це помилка... Пане старшино, - кидається вiн до  Караїмовича  й
падає на колiна. - За що ж мене, пане дорогенький? Я  ж  ваш  поплiчник...
Пособляв вам... Я допомiг сторожу бiля брами рiзати...
   Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.
   - I цього! - махає рукою Караїмович.
   - А-а-а... - в корчах б'ється Кирпа. - Ви ж  обiцяли...  Тисячу  злотих
менi... I маєток... Маєток i тисячу злотих!..
   - На тiм свiтi маєтки проситимеш, - спльовує Джевага. - А на дiм стерва
й без тебе вистачить!

   Блиснула шабля...
   - Собацi собача й смерть! - каже Сулима й вiдвертається, бо вже тягнуть
Савку Щербину, вiн пручається й волає... Галасує про маєтки та злото...
   - Злото i нам згодиться. - Караїмович дає знак, i Савчина голова летить
на землю... Раптом чути сполошений крик:
   - Оно!.. Iще один... Ожив... Дибуляє сюди... Ха-хаI
   Вороги розступаються,  i  Сулима  бачить  Ярему.  Його  джура,  залитий
кров'ю, гордо випроставши голову, сам  iде  на  мiсце  страти.  Реєстровцi
вмовкають, витрiщують очi... Хiба ж то козак?? Пiдлiток. Пiдпарубчак, ще й
босогубий... Пушок он пiд носом. А бач, як смiло простує на загибель!

   Ярема пiдходить i зупиняється па мiстi страти.  Сулима  спригло  ловить
його  погляд.  Ось  їхнi  погляди  зустрiлися,  якусь  мить  вони  радiсно
дивляться один на одного.
   - Здрастуй, сину, - тихо каже Сулима.
   - Здрастуй, батьку, - заусмiхався Ярема. - Не будемо прощатися.
   - Не будемо, сину.
   - Хай живуть людськi крила! - вигукує Ярема. - I крилатi люди!
   - Мовчи, рабе! - чути хриплий крик, i Джевага  кидається  до  Яреми.  -
Смерд! Бидло! Хлоп ти! I не тобi про крила патякати!
   I тут сталося несподiване. Маленький i тоненький Ярема кiшкою  метнувся
до Джеваги (той оторопiв на мить), висмикнув у нього з-за  пояса  пiстоль,
вiдстрибнув на крок i, перш нiж хто-небудь устиг  опам'ятатися,  вистрiлив
прямо в перекошений рот Джеваги...
   Схаменулись вороги. Кулi, як злi оса,  задзижчали  i  впилися  Яремi  в
груди.
   - Так сину! - крикнув Сулима. - Ти справжнiй лицар!
   Ярема не  вхопився  руками  за  груди,  а  тiльки  змахнув  руками,  як
перебитими крилами, глянув угору на небо i, падаючи, прошепотiв:
   -  Пробач  менi,  небо...  Я  зробив  лише  одне  крило.   Одне,   лише
однiсiньке... а другого не встиг...


   ЕПIЛОГ

   ...Понад Днiпром шляхом широким везли Iвана Сулиму на возi, закутого, в
мiцнiй дерев'янiй клiтцi. Щiльними рядами з обох бокiв рухалися вершники.
   В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори i явори, ясени i
тополi, вибiгали кучерявi  верби  i  жалiбно  опускали  свої  довгi  вiти,
кривавiла ягодами червона калина.
   Сидiв Сулима у своїй клiтцi зчорнiлий, закаменiлий, з  мiцно  стуленими
вустами сидiв, набурмосившись, як великий i важкий птах, котрому  перебито
дужi крила.
   Зненацька злетiла i забринiла край битого шляху пiсня:

   ...Обiзвався серед Сiчi

   Курiнний Сулима
   "Гей, давайте, хлопцi, зварим

   Вражим ляхам пива"
   Обiзвавсь Павлюк-хорунжий:
   "Допомоги дати!
   Щоб ту лядську перепону

   Нащент зруйнувати!"
   Добре Павлюк та Сулима
   Ляхiв частували."

   Скрипучи колесами, прокотився вiз iз дерев'яною  клiткою  повз  слiпого
лiрника Хвеська Солодкого.  Один  з  вершникiв  звернув  коня,  помчав  до
старого лiрника i махнув шаблею...
   I дарма вбивця старався. Бо хiба, зрубавши голову, можна пiсню вбити?






   Книга друга

   Гетьман Павлюк

   Наробили вражi пани
   У Варшавi дива,
   Як помирав на майданi
   Курiнний Сулима.
   А Павлюк, на диво шляхт
   Жив-здоров лишився...
   ...Повернувсь Павлюк додому,

   У Сiч Низовую,
   Та й задумав Павлюк знову

   Бить шляхту гнилую.
   Знайшов Павлюк побратима -

   Орла Остряницю,
   Що не раз пускав iз ляхiв

   Шляхетську кровицю.
   То не хмари з буйним вiтром

   З Днiпра налягають -
   То Павлюк та Остряниця
   Ляхiв обступають.

   З народної думи

   ПРОЛОГ

   Нiби зовсiм ще недавно, на Теплого Олексiя, щуки хвостами лiд  у  рiках
розбивали, а вже  невгамовнi  зозулi  кують  у  гаях,  комусь  щедрi  лiта
роздають.
   Ну й весна, ну й швидка!..
   Дзвенять-гудуть молодi вiтри у  високостi,  захлинається  вiд  весняної
снаги спiвоче птаство, а зелень у рiст iде! Швидше, швидше,  швидше,  доки
грає, доки бродить у тобi незборима, незвiдана i  хмiльна-прехмiльна  сила
прадавнього Ярила, доки нуртує в тобi жага молодого  життя...  В  рiст,  в
рiст, в рiст...
   Ярилова жага життя передається  й  коневi,  гнiдий,  ловлячи  чутливими
нiздрями молодi вiтри, котрi розбурхують в ньому  кров,  пирхає,  тремтить
вiд збудження i поривається в далечiнь... А куди - й  сам  не  вiдає,  аби
лише летiти, летiти!..
   I Павлюк аж шалiє вiд весняної радостi, його очi-ромашки горять свiтлим
вогнем,  наче  сама  весна,  зломивши  крижаний  панцир   зими,   дивиться
Павлюковими очима на оновлений бiлий свiт. Легко i чисто в козака на душi.
Жити хочеться, дiяти  хочеться,  щоб  усе  бiля  тебе  оживало,  вирувало,
клекотiло i поривалося в рiст. Ех, бiс його бери, хороше на  бiлому  свiтi
жити! I солодко вдихати повiтря, повiтря хмiльне, як вино,  коли  вирвешся
з-пiд сокири ката! Жити, жити, жити!..
   В гаю Павлюк не стримується, зiстрибує з коня, i в його очах  -  дитяча
радiсть. Ряст!.. Вiн накидається на квiти, в захватi  топче  його  ногами,
притоптує, танцює буряний танок.
   - Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити i тої весни дiждати  та
ще ряст топтати!
   Прикмета є така на Українi: хто по  веснi  ряст  топче,  той  довго  ще
житиме!
   - Топчи, топчи, коню, ряст! - не  вгаває  Павлюк.  -  Хай  вороги  нашi
гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!
   I гнiдий, нiби зрозумiвши свого господаря, починає й собi топтатися  на
рястi, махає головою.
   - Топчи! Топчи! - вигукує Павлюк, та  на  пiвсловi  раптом  вмовкає,  i
чорна хмарка суму та болю тiнню набiгає на його свiтлi  очi.  -  А  батько
Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя  йому  сокирою  умертвили.  На
чужiм майданi, серед чужого люду...
   Здригнувся Павлюк, посмутнiв i пiшов степом, обережно  ступаючи,  мовби
кожен крок його завдавав землi болю... Гнiдий,  звiсивши  голову,  подався
слiдом... А над степом в дзвiнкiй голубiй високостi летiли журавлi ключем.
I курликали, радiючи, що дiсталися нарештi рiдної землi.
   Кру... Кру... Кру...
   Заiржав кiнь, Павлюк звiв  голову  i  довго-довго  задумливим  поглядом
проводжав журавлиний ключ.
   - Линуть крилатi з вирiю, - прошепотiв, кусаючи губи. - А одному з  них
крила вiдтяли, i не повернеться вiн бiльше з вирiю на рiдну Вкраїну...
   I вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:

   Кру, кру, кру,
   В чужинi умру...

   - Вашмосць! Найяснiший воєводо! Поспiшаємо вам доповiсти:  Кодак  знову
наш! - реєстровий гетьман Сава  Кононович,  незважаючи  на  свою  опасисту
статуру й живiт, котрий  ледве  стримує  широкий  червоний  пояс,  гнеться
заледве не в дугу й простягає до воєводи короткi руки, наче пiдносить йому
на тарелi фортецю. - Чернь вгамовано! Запорозькi лотри  знищенi,  а  їхнiй
ватаг Сулима i...
   Гетьман хоче сапнути побiльше повiтря, аби велемовнiше  закiнчити,  але
його випереджає Iляш Караїмович:
   -  ...i  зрадник  Павлюк  сидять  закайданенi  у  клiтках,  чекаючи  на
побачення з вашою милiстю!
   - Панове, радий вас  бачити  в  доброму  здоров'ї,  радий  вiншувати  з
блискучою  перемогою!  -  киває  бородою  Адам   Кисiль   i   посмiхається
солодко-приторною посмiшкою. - Ви, пане гетьмане,  i  ви,  пане  старшино,
недарма їсте хлiб Речi Посполитої! Корона не  забуде  вашої  вiрнопiдданої
послуги. - Воєвода поморщився i вже без  пафосу  закiнчив:  -  Ви  iстиннi
лицарi, панове.
   - Вашмосць почуває себе негаразд? - стурбовано питає Кононович.
   - Дрiб'язок - посмiхаєтеся воєвода i, пiдтримуваний слугами, всiдається
в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. - Трохи залихоманило, та
ваша перемога, панове, - то найлiпший бальзам для мого тiла i душi.
   - Радi старатися, радi служити вашiй  милостi!  -  поквапно  заторохтiв
гетьман. - Я особисто водив загони реєстровцiв на приступ  фортецi...  Ну,
i, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вiрний слуга був тяжко  поранений  в
одне серйозне i дуже важливе мiсце. Рана й досi дається  взнаки,  особливо
коли сiдаєш...
   - О, пан гетьман  був  тяжко  поранений,  -  стримуючи  iронiю,  встряє
Караїмович. - Вiн гепнувся з коня, i в сiдницю йому застряла колючка.
   - Шип!.. - зашипiв гетьман. - Залiзний ши-ип!..
   - Ах, здається, шип, - незворушливо згоджується Караїмович. - Отой,  що
проти худоби застосовують.
   - Шип у сiдницю встряв?  -  перепитує  воєвода  i  заливається  дрiбним
смiшком, схожим на плямкання. - Потiшили мене... ха-ха-ха...
   - Радi старатись! - гетьман i собi криво посмiхнувся.
   - То розказуйте, як упоралися з Кодаком.
   - Обставини посприяли захопленню фортецi, вашмобць, - каже  Караїмович.
- Сулима вiдрядив на Сiч гiнця про помiч, та сiчовикам було не до  Кодака,
бо на них самих напали татари.
   - Покiль ви стягували реєстровцiв, панове, ми  теж  не  сидiли  склавши
руки, - задоволено погладжує  бороду  воєвода.  -  Мiй  небiж  постарався,
вчасно до хана змотався.
   Воєвода ляскає в долонi, й у дверях застигає служка.
   - Вина для переможцiв! - велемовно кидає йому воєвода.
   За хвилю той знову повертається з срiбною тацею, карафкою  й  келихами.
Розливає бурштиновий напiй по келихах i, кланяючись, задкує  й  зникає  за
дверима.
   - Вип'ємо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! -Адам Кисiль жестом
запрошує гостей. - Смiливiше, панове, смiливiше!
   - За пана воєводу i його дороге здоровля!  -  в  один  голос  вигукують
Кононович з Караїмовичем.
   - Хочу вас потiшити, панове,  -  пригубивши  вино,  воєвода  вiдставляє
келих i ляскає в долонi. Да зали знову входить служка iз срiбною тацею, на
якiй лежать два чорнi капшуки. - Чи не  правда,  вони  пузатенькi  мов  тi
поросятка? - хихикає Кисiль.
   Кононович i Караїмович водночас ковтнули слину i, витягши шиї,  жадiбно
поїдали очима чорнi капшуки.
   - Прошу вас... - воєвода жестом показав на тацю. - У капшуках по тисячi
злотих.  Це  плата  Речi  Посполитої  за  вашi  послуги  Коронi  i  крулю.
Гребiть... Перепрошую, я хотiв сказати, берiть...
   Вiдштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився бiля  тацi  й
хапливо простяг руки.
   - Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? -  Караїмович
ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. - Ну  й  загребущi  ж  у  вас
руки!.. Пiд Кодаком було б їх простягати.
   - Хiба два? - був щиро здивований гетьман i, зiтхнувши, з жалем  вiддав
Караїмовичу один капшук.  -  Не  дивуйтеся,  пане  старшино,  немає  таких
грабель, котрi вiд себе гребли б.
   - А би не давайте волю своїм граблям! - буркнув  Караїмович,  засовуючи
свiй капшук за пояс. - Бо й по руках можна схопити!
   Затим дякували воєводi:
   - Ми завжди були i є вiрними  слугами  його  милостi  короля!  Ми  його
пiднiжки. Нєх жиє круль!
   - Похвально, похвально!  Його  милiсть  круль  завжди  пiдтримує  вiрну
старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарi.
   - Вашмосць! - вихопився наперед гетьман. -  Дозвольте  i  вашу  милiсть
потiшити! - Воєвода кивнув, гетьман метнувся до  дверей.  -  Ану,  уведiть
першого лотра!..
   По хвилi жовнiри уводять Iвана Сулиму.
   - Ось вiн... ось! - верескливо кричить  Кононович,  потираючи  руки.  -
Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..
   Руки в Сулими скрученi за спиною, оселедець вирваний, сорочка на  ньому
висить шматтям, на плечах та грудях свiжi, не засохлi ще рани. Адам Кисiль
аж звiвся й, виставивши вперед бороду, зацiкавлено розглядав  запорозького
ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом i вiдвернувся.
   - Так ось ти який, Сулима-а! - протяг воєвода.
   Перед ним стояв трохи  вище  середнього  зросту,  мiцний,  широкоплечий
здоровань, нiби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку
й численнi тортури, вiн ще мав предосить сили й  твердо  стояв  на  мiцних
ногах.
   "I дає ж Бог цiй чернi таку мiць та здоровля, - з глухим роздратуванням
подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим i сильним. - Скiльки  з  чернi
не. видавлюй сокiв, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось i цей
отаман... Його вогнем пекли, тiло на ньому, шматтями рвали, а бач, стоїть,
хоч би що... Лише посивiв та щетиною зарiс..."
   Ще раз прискiпливо оглянув Сулиму й надибав у  нього  бiля  рота  гiркi
зморшки, вiдзначив, що очi в отамана  глибоко  запали...  Зловтiшне  потер
руки. Таки допекли цьому здорованю!
   - Сьорбнув горя,  отамане?  -  мовби  спiвчутливо  запитав  воєвода.  -
Мабуть, i сили в тобi вже надломились? Сулима криво посмiхнувся:
   - Коли пан воєвода бажає зi мною особисто помiрятись  силою,  то  прошу
пана...
   - Iншим разом... Як би там не було, - перечекавши бiль у боцi,  буркнув
воєвода, - а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землi!
   - Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! - вiдповiв Сулима. - Хай
собi каркають!
   - I покаркаєм! - закричав Сава Кононович. - На твоїй могилi!
   Сулима навiть не повернувся в його бiк. Це ще дужче вивело Кононовича з
себе, та воєвода спинив його:
   - Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. -  I  повернувся
до Сулими:  -  Так  що  з  тобою  чинити,  запорожцю?  Правду  кажучи,  не
безталанний ти, отамане, коли зумiв Кодак захопите. Ловко дiяв. Коли б  ти
був з нами, ти б далеко пiшов.
   - Пан воєвода помиляється, - спокiйно вiдказав Сулима. - Бути з вами  -
це значить бути рабом. А хлоп не може нi на крок вiдiйти вiд свого пана.
   - Зате тепер ти далеко  пiдеш!  -  хихикнув  Караїмович.  -  Прямцем  у
Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає.  Спершу  руки  та  ноги
вiдрубає, а тодi вже й голову.
   - За волю пiду!
   - Навiть у Варшаву на майдан? - перепитав Караїмович.
   - Навiть у Варшаву на майдан. - Сулима пильно глянув на Караїмовича:  -
Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричi перепродаси,
анiж у Варшаву на майдан пiдеш.
   - Своя шкура дорожча,
   Сулима помовчав i, зважуючи кожне слово, сказав:
   - Стяти голову - це ще не значить перемогти. Україна  нинi  як  вода  в
повiнь Всi береги заливає.
   - Одначе ти, хлопський отамане, до поезiї здатний - озвався воєвода.  -
Побачимо, як ти пiд сокирою заспiваєш.  -  Кивнув  Кононовичу:  -  Уведiть
другу пташку, послухаємо, що вона защебече.
   - Слухаю, вашмосць! - метнувся гетьман, наче той джура. -  Ей,  уведiть
того лотра!

   По хвилi жовнiри увели Павлюка.
   - Живий, батьку? - радiсно крикнув Павлюк, вгледiвши Сулиму.
   - Живий, сину, живий, - ступнув йому навстрiч Сулима. - Як завжди!
   Iз  скрученими  руками  вони  не  могли  обнятись,   тому,   кинувшись,
притислись один до одного грудьми.
   - Ах, яка зворушлива зустрiч! - вигукнув Кисiль - Я  аж  розчулився  до
слiз... Розв'яжiть їм руки, хай хлопи досхочу пообнiмаються.
   Жовнiри розв'язали їм руки i вийшли iз зали, а Павлюк iз Сулимою  мiцно
обнялися.
   - Не вiдчаюйся, сину, що ми кайданах, - поклавши Павлюку руки на плечi,
говорив Сулима, - Ми в неволi пiсля хмiльної волi, а тi он людцi, - кивнув
на Кононовича з Караїмовичем, - все життя, як собаки, на ретязi ходять.
   - Пащекуй, пащекуй! - кричав Кононович. - Що б там язиком не  молов,  а
ти програв. Виграш за нами.
   - Це не програш, а тiльки початок  битви  за  волю  нашого  народу.  Ми
загинем, нашi побратими у бiй козацтво поведуть. I як би панськi лакузи на
ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похiд.
   Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.
   - Ти... ти розбiйник... На своїх панiв руку пiднiмаєш? Не вийде! В дугу
зiгнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..
   Адам  Кисiль,  склепивши  повiки,  склав  руки  на  грудях  i,   єлейно
посмiхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.
   - На пiсок перемелемо!
   Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живiт, що  так  i  колихався
вiд крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого  капшука...  А
ще вгледiв за поясом пiстоль...
   Сава Кононович щось верещав...
   Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пiстоль у Кононовича
з-за пояса, та так ловко, що той i не вiдчув.
   - Я тебе власноручно на палю посаджу! - шаленiв  вiд  лютi  гетьман.  -
Я... - осiкся, вгледiвши в  руках  Сулими  пiстоль,  чорна  дiрочка  якого
дивилась йому прямо у вiчi... - Е-е-е... - враз зацiпило гетьману, i  його
запал де й подiвся.
   Кисiль посмiхався iз заплющеними очима. Караїмович по тому,  як  гикнув
гетьман, вiдчув щось неладне й поклав руку на рукiв'я своєї шаблi.
   - Спокiйно, панове! - Сулима задкував до вiкна. - Не перцюйте, бо  куля
жартiв не любить. Вона, як i горобець, вилетить - не спiймаєш. Та й  дiрку
пiсля неї не заткнеш.
   Кисiль, урвавши смiшок, злякано розплющив очi.  На  всiх  трьох  Сулима
наставив пiстоль, водив ним вiд  одного  до  другого,  нiби  вибирав  собi
першого, i всi троє втягнули голови в плечi.
   - Раджу панам бути благорозумними, - сказав Сулима вже бiля вiкна. -  А
то, не дай Боже, здригнеться моя рука...
   - Це вже занадто! - крикнув воєвода. - Я протестую!
   - Я пановi не догодив? - глузливо запитав Сулима. - Прошу пана сидiти й
не репетувати, бо як би чого не вийшло.
   - Але це бунт... - прохрипiв Кисiль.
   - Це смерть твоя, воєводо, - уточнив Сулима. - В  пiстолi  всього  лише
одна куля, i я, звичайно, встигну забити лише  одного  з  вас.  Але  й  то
добре. Не з порожнiми руками на той свiт пiду. То хто з вас  хоче  вхопили
мою єдину кулю?
   Всi троє мовчали.
   - Нiхто не бажає, - пiдсумував Сулима й  повернув  на  мить  голову  до
Павлюка. - Ану, сину, витягни у пана  Караїмовича  шаблю.  А  тебе,  пане,
застерiгаю: один рух - i куля твоя.
   Павлюк висмикнув шаблю в старшини й вiдскочив до вiкна.
   - Панове, будемо прощатися, - сказав Сулима, пiдходячи й собi до вiкна.
- Раджу вам не здiймати гармидеру. Я з радiстю всадив би у котрогось з вас
кулю, та почекаємо сприятливiшого менту. - До Павлюка: - Стрибай за вiкно,
там галерея. А звiдти - вниз. Пiд галереєю бачив осiдланих коней.
   - Батьку, а ти? - вже з пiдвiконня озвався Павлюк. - Я тебе не лишу.
   - Не барись, я  прикрию!  -  закричав  Сулима,  -  Один  з  нас  мусить
врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там пiдпали!
   - До зустрiчi, батьку!
   Павлюк зник на галереї,  почулося  падiння,  заiржав  кiнь,  зацокотiли
копита, хтось крикнув i вмовк на пiвсловi... Потiм стихло все...
   - Буду i я з вами прощатись, панове. - Сулима вистрибнув на пiдвiконня.
- Спокiйно, панове.
   Зненацька пролунав пострiл жовнiра...  Куля  вдарила  Сулимi  в  груди,
падаючи з вiкна у залу, Сулима встиг вистрiлити i забити жовнiра.
   - Ага!.. - крикнув отаман. - Таки не пропала моя  куля  даром!  Хоч  на
одного ляха, а поменшало на Українi!
   Ще встиг  побачити,  як  у  залу  вбiгали  жовнiри,  встиг  почути,  як
репетував Кисiль:
   - Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!
   -  Шукайте  вiтра  в  полi...  -  прохрипiв  Сулима  i  вчув,  як  десь
далеко-далеко озвалися журавлi:

   Кру. кру, кру,
   В чужинi умру ..

   Павлюк нахилився, зiрвав кущик сизого євшан-зiлля,  розтер  в  долонях,
жадiбно вдихнув терпкий полиновий запах...
   - Вдома... - спрагло прошепотiв. - Вдома, у степах  запорозьких.  I  до
матерi Сiчi рукою подати... I боротьба тiльки-но починається.


   Роздiл перший

   Роман Матусевич був у розпачi: минуло пiвроку чи трохи бiльше  вiдтодi,
як вони разом, а Олена так i не звикла до нього.  Про  кохання  ж  i  тихе
сiмейне щастя, якого так  прагнув  Роман,  не  могло  бути  й  мови.  Вона
ненавидiла його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсiм занепав  духом.  Як
вона сьогоднi глянула на нього, коли вiн обережно  натякнув  їй  про  своє
почуття, як глянула!.. Її гарнi карi очi,  що  здавалися  йому  бездонними
озерцями з живлющою вологою, до яких  вiн  так  поривався  припасти,  враз
потемнiли. У них спалахнув гнiв I ще щось...  Мабуть,  зневага  до  нього,
погорда. А мо', так тiльки здалося розгубленому Романовi, мо', вона просто
байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою iронiєю:
   - Чого ти вiд мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я  хлопка,  рабиня,
чернь.
   - Але це зовсiм не так, - зважився вiн, мнучи в руках свою чорну  шапку
з блакитним денцем. - Ти господиня цього маєтку, а я - твiй слуга. I  коли
б  нашi  з  тобою  стосунки  вияснилися,  ти  б  стала  панею   Матусевич,
малжонкою...
   - Ще чого забаг! - вигукнула вона нiби глузливо, але гнiву в її  голосi
вiн не вловив. - Ти купив мене за злото,  а  тепер  хочеш  i  кохання  моє
виторгувати?
   - О нi!.. - вiн заперечливо покрутив головою. - Кохання не можна купити
нi за якi скарби свiту!
   - Спасибi, що хоч це розумiєш.
   - Я багато дечого розумiю, - уточнив вiн.

   - Ти - лях! - вигукнула вона i перекинула на груди важку  русяву  косу.
Романовi хотiлося погладити її, i вiн уже було простягнув руку,  але  коса
гнiвно здiймалась на грудях.  -  Ти  лях,  шляхтич!  -  повторила  вона  з
притиском. - Ти належиш до того кодла, котре вiками душить мiй  народ.  Як
же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхiв, руки  по  лiктi  у
нашiй кровi?

   Вiн мовчав, мнучи свою шапку, i не знав, що вiдповiсти,  адже  це  була
правда. Нiхто так нiкого не душить, як польська шляхта Україну. З покiрних
вичавлюють соки, з непокiрних точать кров... Вiн важко зiтхнув,  бо  знав,
як українцi ненавидять ляхiв-гнобителiв, i пробурмотiв, сам не дуже вiрячи
своїм словам:

   - Але ж рiзнi ляхи бувають.
   - Ти хотiв сказати, що добрi? - запитала вона глузливо. - Де вони?
   Вiн промовчав, показувати не було кого.
   - Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти  мовби  й  добрий,  -
вона зiтхнула. - Але хтозна, якi зуби покажеш завтра. Я розумiю, ти  хочеш
мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.
   - Я ще нiкому не завдавав болю
   - Але ти лях! - вперто повторила вона. - Панич.  Люди  мого  племенi  у
твоєму рабствi. Вони - чернь! Твоє бидло, котре ти одержав, як  худобу,  в
придачу до грунтiв та угiдь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але  спини  вони
гнуть на тебе.
   - Всього лише три днi на тиждень, -  виправдовувався  Роман.  -  Це  не
чотири й не п'ять, як в iнших панiв. Коли ж ти хочеш, то я зменшу  панщину
ще на день.
   - А побори?
   - Я вiдмiню їх! - рiшуче вигукнув вiн.
   - Гм... Сам будеш хребта гнути?
   - Заради тебе я ладен на все, - вiв ступив до неї ближче. - Твоє  слово
для мене закон. I не дивись на мене так.
   - Лiпше б я загинула в турецькiй  неволi,  нiж  бути  панею  в  тебе  i
бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як  я.  -  Обхопила
голову руками - Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобi нi  жоною,  нi
паною-шляхтянкою, допоки така несправедливiсть у свiтi  твориться!  Селяни
менi в ноги кланяються, бо я панiйка  в  шовку.  Не  вiдають,  що  я  така
селянка, як i вони самi... Що й на менi ярмо... А ти  хочеш,  щоб  я  тебе
кохала, пестила .. З ярмом на шиї?
   Олена заплакала. Це  вже  лiпше.  Коли  жiнка  плаче,  то  гнiв  з  неї
виходить. Мовив тихо:
   - Я наполовину  українець.  Мiй  батько,  чистокровний  поляк,  багатий
дiдич, прижив мене з своєю покоївкою. Вiд матерi менi в  спадок  дiсталось
iм'я. I материнi пiснi. Коли вона була ще живою, то щовечора спiвала  менi
українських пiсень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не  смiла  зi
мною й: говорити по-українському.
   Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.
   - Голубi очi також у спадок вiд матерi  отримав?  -  поспитала  тихо  й
чомусь почервонiла.
   - Мати була доброю й тихою, - оповiдав вiн. -  А  батько...  батько  на
смерть забивав челядь. I матiр  у  могилу  звiв.  Для  нього  вона  так  i
залишилась бидлом. Вiн забороняв їй  навiть  приходити  до  мене,  коли  я
пiдрiс. Її цькували собаками, й одного разу тi собаки  загнали  мою  бiдну
матiр у ставок...
   - Ось ти який... - задумливо мовила Олена i трохи теплiше  глянула  -на
Романа. - Хоч тебе той лях любив?
   - Коли бував у гнiвi, то кричав на мене: "Ей ти,  хлопський  вилупок  i
мiй благородний син!"
   - I де ж вiн подiвся?
   - Загинув бiля Курукiвського  озера,  коли  польний  гетьман  Станiслав
Потоцький ходив  походом  проти  повсталого  запорозького  гетьмана  Марка
Жмайла.
   - Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в  наших  болотах,  то
хоч би розвиднилося.
   - Але вiн був боягузом, - вiв далi Роман, - i нiколи б не зважився  йти
на вiйну, якби не борги. Вiн зовсiм в них заплутався, i маєток був  двiчi,
як не тричi, заставлений.  Гадав  на  вiйнi  розживитись,  та  потрапив  у
драговину бiля Курукiвського озера... Казали, вiн волав про помiч i ревiв,
як бугай, пiрнаючи в трясовину. Але його нiхто не слухав, бо в тому болотi
цiла хоругва гусарiв з кiньми пiрнула. Ще й половина угорської пiхоти.
   Олена мовчала  й  дивилась  в  широке  венецiанське  вiкно.  За  вiкном
розкинувся старий тiнистий парк. На галявi,  оточенiй  столiтнiми  липами,
стрибали зайцi й позиркували на вiкно. Олена посмiхнулась  i  помахала  їм
рукою. Вона подружила з  зайцями  i  щодень  годувала  довговухих  на  тiй
галявинi. Зайцi охоче брали  з  її  рук  моркву,  а  вона  гладила  їх  по
спинах... Роман зiтхнув. Вiн заздрив зайцям, iнодi хотiв би  опинитися  на
їхньому мiсцi. Олена так нiжно пестила вухатих.
   Вiн знову заговорив:
   - Коли батькiв маєток забрали за  борги,  я  потравив  у  челядь  свого
дядька Адама Кисiля. Дядько - пребагатий i можний, навiть самого коронного
гетьмана заступає. Я був для нього всього ляше бiдним нахлiбником. Хоч я й
шляхтич по батьковi, та змушений був жити серед слугiв свого  дядька.  Там
чимало терлося таких, як i я, збiднiлих шляхтичiв, у яких, крiм гонору, не
було за душею нi шеляга Вони пихато ставились до челядi, хизувалися  своїм
шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядськiй  куховарнi.  Менi
поталанило. Дядько звернув на мене увагу. I  пригрiв.  А  потiм  послав  у
Бахчисарай до хана... Де ми й зустрiлися.
   Олена мовчала, через вiкно спостерiгаючи  за  зайцями.  Тi  ставали  на
заднi  лапки,  виглядаючи  свою  годувальницю,  кумедно  ворушили  довгими
вухами. Олена посмiхнулась, i враз її лице  зробилося  гарним,  нiжним  та
м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.
   - Гелено... - несмiливо озвався Роман.
   - Я вже тебе просила, - сказала Олена, i  на  лицi  її  повiльно  гасла
усмiшка, нiби сонце заходило за хмари, - не звати мене на лядський  манiр.
Я - Олена.
   - Але ж Гелена то не є польське iм'я, - м'яко заперечив Роман. - Гелена
-  грецького  походження,  вiд  слова  "геленос"  свiтло,  сяйво.  Або  ще
смолоскип у темрявi ночi. Звiдси й походить "Олена".
   Вiн хотiв було ще додати, що для нього вона теж як спалах  серед  ночi,
та промовчав. Олена перебирала в руках косу.
   - Облишимо цю розмову, - тихо мовила й закалатала  в  срiбний  дзвiнок,
котрий лишився ще вiд старого господаря. Зайшла покоївка.
   - Що панi бажає?
   - Марфо, принеси менi, будь ласка, моркви з льоху.
   - Добре, панi, - вклонилась покоївка. - Постiль прибрати?
   - Не треба, я сама.
   - Панi буде сама прибирати? - Марфа якось  дивно  глянула  на  Олену  i
вийшла, знизавши плечима.
   - Але ж, Геле... Олено, негоже так, - обережно дорiкнув Роман. - На  те
у нас є слуги. Вони першi смiятимуться, що панi сама постiль прибирає.
   - Тобi вiдомо, що я не панi, а селянка. - Не глянувши на  нього,  Олена
вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тiльки зачинились за нею дверi,
як вона пирхнула, зареготала й погупотiла  по  сходинках.  Роман  зiтхнув,
хiба  ж  можна  бути  панi  такiй  безжурнiй  та  пустотливiй?   Слуги   ж
дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галявi. Висока,  пружна,  ставна.
Нiби й не була в татарськiй неволi. Роман милувався нею крiзь вiкно. Олена
присiла, зайцi ставали на заднi лапки i брали з її рук вогнисту,  як  жар,
моркву. Олена смiється дзвiнко i радiсно...
   I вiн згадав, як уперше її побачив.
   В Бахчисарай Роман Матусевич дiстався у жовтнi минулого, 1636, року  як
особистий посланець свого дядька, воєводи i заступника коронного  гетьмана
Речi Посполитої Адама Кисiля. В'їхав з почтом i  челяддю,  як  i  годиться
посланцевi Корони. Хоча була  вже  середина  осенi,  але  ханська  столиця
потопала ще в зеленi. Затиснутий з усiх бокiв горами, Бахчисарай  скидався
на весняний оазис, куди осенi вхiд був не  вiльний.  В  тому  оазисi  було
душно i спекотно, гори, що оточували ханську столицю,  загороджували  шлях
холодним пiвнiчним вiтрам. I осiнь, жовта й  сердита,  блукала  десь  поза
горами, iз злостi  оголюючи  тамтешнi  дерева,  i  свистiла  пронизливими,
сердитими вiтриськами.
   Воєводський  посланець,  молодий  двадцятидворiчний  юнак  з   наївними
голубими очима, вперше  вибрався  в  свiт  з  таким  важливим  дорученням.
Столицю  Кримського  ханства  вiн  уявляв  собi  багатолюдним,  гамiрливим
схiдним мiстом, з мурами й бастiонами, з  караванами  гендлярiв,  тiснявою
вершникiв i, звичайно ж, базаром,  на  якому  продається  все.  А  побачив
маленьке мiстечко, власне, селище в долинi мiж горами, котре до  всього  ж
мало одну-єдину вуличку. Та вуличка  захаращена  смiттям,  бо  низькорослi
вiдлюдкуватi татарки висипали смiття i попiл просто на вуличку,  пiд  ноги
перехожим. Татарськi халупки, малi й обшарпанi, тiснилися як могли з  обох
бокiв вулички. Переднiх стiн у них здебiльшого не було, i  з  вулички  все
видно, що робиться в кожнiй саклi. Але кав'ярень чимало. Бiля них, в  тiнi
платанiв, незворушно сидять  сивобородi  поважнi  дiди,  курять  люльки  й
присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога,  чорноока
й голопуза дiтлашня, собаки повiдкидали хвости, i  лiньки  їм  навiть  мух
вiдганяти. I над усiм - сонлива, млява байдужiсть... Бiднiсть...
   Матусевич закрутив носом: в яку вiн дiрку  потрапив,  в  який  закутень
свiту? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував:
   - Тобi випала велика честь вiдвiдати столицю Кримського ханства i  мати
аудiєнцiю з самим владикою Бехдиром-Гiреєм. Одначе тримайся з гiднiстю, як
i  подобає  шляхетському  лицарю  Речi  Посполитої.  Хоча...  скажу   тобi
вiдверто, не лiнуйся зайвий раз i поклонитися, адже вiд  цього  залежатиме
успiх задуманого дiла. Повезеш багатi дарунки хановi. Вiн ласий  на  таке,
швидше згодиться на  змову.  Тримайся  i  говори  так,  як  я  тебе  вчив.
Пам'ятай, ти вiднинi не просто телепень двадцяти двох рокiв,  а  посланець
заступника великого коронного гетьмана. - Воєвода зiтхнув.  -  Хоча  треба
було когось тертiшого послати, та нiкого напохватi немає. А втiм,  i  тобi
вже, Романе, час до державної служби  звикати.  Пора  думати  про  власний
маєток на Українi. Бахчисарай - то лише початок твоїх сходинок  по  щаблях
державної служби. Вигорить дiло - матимеш чималий зиск.
   I ось Роман в Бахчисараї. Лишивши свою челядь у вiдведенiй йому  саклi,
Роман в супроводi слуг,  котрi  несли  двi  скринi  з  дарами  хановi,  та
невеличкого  почту,  в  зеленому  люстриновому  кунтушi  й  чорнiй  шапцi,
отороченiй  видрою,  в  м'яких  червоних  сап'янцях  (все  те  -   дарунок
дядька-воєводи),  повний  величi  й  гiдностi,  подався  прямою   вуличкою
здiйснювати свою високу мiсiю. Хан-Сарай - ханiв палац  -  стояв  у  кiнцi
довгої вулички i був, як фортеця, оточений високими  мурами  й  потопав  у
зеленi.
   Поминувши мiсток, перекинутий через маленьку  гiрську  рiчку  Чурук-Су,
котра текла паралельно головнiй вулицi, Роман  опинився  перед  рiзьбленою
брамою Хан-Сарая.  Тут  йому  довелося  довгенько  потупцяти,  доки  варта
впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двiр. Було тихо, наче в
монастирi, а не в палацi хана. Попiд мурами тулилися якiсь будiвлi,  злiва
виднiлась ханська мечеть, далi -  невелике  кладовище,  де  ховали  ханiв,
будiвлi для слуг i варти. I всюди квiти... Чисто,  охайно,  затишно.  Тиша
вражала, нiма, беззвучна, могильна... Служник, вбравши  в  плечi  довгасту
голову, повiв Романа далi.  Пройшли  через  внутрiшнi  ворота,  за  якими,
власне, й  починався  Хан-Сарай.  Нiхто  не  зустрiв  посланця  заступника
коронного гетьмана, нiхто,  здавалось,  i  не  помiчав  його  присутностi.
Сновигали ханськi слуги,  тихi,  мовчазнi,  наче  кажани  пролiтали.  Бiля
палацу завмерла варта - здоровеннi яничари з кривими ятаганами й  великими
шкiряними щитами... Роман i зовсiм занепав духом: хiба так мали зустрiчати
посланця Речi Посполитої?
   Та ось нарештi Романа завели до канцелярiї хана, маленької кiмнати,  що
була заставлена маленькими шафами. Сидiли писарi, сутулi,  мовчазнi,  наче
вимерлi iстоти. Коли Роман увiйшов, нiхто  з  них  навiть  не  ворухнувся.
Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв  подумки  хана  i  всю
його челядь i ще бiльше розчаровувався. В душi наростало обурення: як вони
приймають посланця могутньої держави! Кусав губи, злився подумки...
   У канцелярiю зачовпав товстий татарин з м'ясистим червоним обличчям,  з
дрiбними очицями, що  геть  запливли  жиром,  i,  скалячи  зуби  в  кривiй
посмiшцi, повiв Романа до зали Дивана. Це була велика i розкiшна  кiмната,
вся оздоблена орнаментом, з м'якими килимами й подушками для сидiння попiд
стiнами. В цiй залi засiдає ханський суд. То, напевне, тут його  й  прийме
хан?
   Опасистий татарин пiрнув у якусь кiмнату.  Роман  простовбичив  у  залi
Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий  дiд  з
довгою бiлою бородою, в бiлiй чалмi, пiд якою стирчало сухе  жовте  личко.
За його спиною стояв молодий товмач. Дiд у чалмi  щось  зашамкав  беззубим
ротом, товмач переклав:
   - Що хоче молодий пан Ляхистану?
   - Я - особистий посланець його мосцi  воєводи  i  заступника  коронного
гетьмана Речi Посполитої Адама Кисiля, - злегка вклонився Роман. -  Прибув
з дарами до його ханської милостi володаря Криму,  хай  дарує  йому  Аллах
тисячу лiт!
   Товмач переклав. Бiлобородий щось зашамкотiв, нiби жував сухе листя,  i
пiшов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив  i  Романа.  Пiднялись  на
другий поверх, i Роман опинився з товмачем у  кабiнетi  хана,  надзвичайно
просторому i ошатному. Стiни i стеля були червоного кольору, всюди  килими
кiлькома шарами. Сам хан Бехдир-Гiрей стояв бiля маленького вiконця, котре
виводило у сад, i задумливо перебирав чотки. Був то середнього  зросту,  в
мiру повний чоловiк з чорною бородою i жвавими чорними очима. На  ньому  -
розкiшний халат в позолотi, на головi бiлоснiжна чалма  з  павиним  пером.
Хан пильно й ледь насмiшкувато оглядав Романа блискучими очима.
   Роман зупинився посеред кабiнету, зблiд i голосом аж надто голосним для
тишi, котра панувала в палацi, одним духом випалив, як його навчав дядько:
   - Найяснiший повелителю великого царства, красо i  гордiсть  кримського
престолу, повелителю великих  орд  Кримських,  Бiлгородських,  Буджацьких,
Ногайських, Черкеських та iнших,  державцю  славний,  єгомосць  воєвода  i
заступник великого коронного гетьмана Речi Посполитої Адам Кисiль шле тобi
найяснiше вiтання i скромнi дари.
   Гут Роман оглянувся й похолов: носiї зi скринями лишилися в канцелярiї.
Роман  розгублено  зиркав  на  хана.  Який  конфуз!   Хан,   з   цiкавiстю
спостерiгаючи за посланцем, добродушно посмiхнувся й простягнув бiлу пухку
руку, що так i спалахувала  вiд  золотих  прикрас.  Роман  ткнувся  в  неї
губами, а коли випроставсь, то побачив, що скринi  з  дарами  стоять  бiля
його нiг. Роман притьмом кинувся  до  однiєї,  пiдняв  важке  вiко  i  вже
вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою,  нечутно  вирнули
слуги i зникли, прихопивши з собою скринi.
   Хан заговорив,  його  голос  був  тихий,  скрадливий,  але  з  владними
нотками. Товмач переклав:
   - Як почуває себе пiсля далекої дорога молодий пан Ляхистану? Чи  добре
йому їхалося, чи гостинно його зустрiли в нашiй столицi?
   В чорних блискучих очах хана спалахували глузливi iскорки.
   - О найяснiший повелителю, хай дарує тобi Аллах тисячу лiт, дорога була
легкою, а в Бахчисараї мене зустрiли  добре.  -  Роман  витримав  паузу  i
перейшов до сутi:  -  Єгомосць  воєвода  i  заступник  великого  коронного
гетьмана Речi Посполитої Адам Кисiль, посилаючи дари й вiтання найяснiшому
повелителю Кримського  ханства,  просив  пособити  Речi  Посполитiй  в  її
священнiй боротьбi проти непокiрних i свавiльних запорожцiв.  Мiсяць  тому
знахабнiлi козаки пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю  на  Днiпрi,
перебили залогу й перетворили фортецю Речi Посполитої на свою власну.
   - Коронний  гетьман  Конєцпольський  примусив  полонених  татар  тягати
найважче камiння на будiвництвi фортецi, - невдоволено  сказав  хан,  i  в
його голосi почулося глухе роздратування.
   "Все пропало, - у  вiдчаї  подумав  Матусевич.  -  Коли  хан  знає,  що
полонених татар по  закiнченню  будiвництва  знищили,  то  моя  поїздка  в
Бахчисарай закiнчиться зовсiм зле.."
   - Сталося непорозумiння, о найяснiший повелителю Криму, -  пробелькотiв
Роман. - Єгомосць великий  коронний  гетьман  шкодує,  що  так  вийшло.  I
запевняє вiдшкодувати збитки, котрi понесло Кримське ханство.
   Хан кивнув головою, Роман поспiхом сказав:
   - Його милiсть заступник великого коронного  гетьмана  i  воєвода  Адам
Кисiль вiдрядив вiйсько, аби вибити свавiльних  запорожцiв  iз  Кодака,  i
тому прохав, аби найяснiший повелитель Криму послав свої доблеснi  вiйська
на Сiч i розорив гнiздо бунтiвних  лотрiв.  Це  значно  б  полегшило  Речi
Посполитiй здобути Кодак. Запорозька Сiч, котра тiльки  те  й  чинить,  що
завдає шкоди Кримському ханству, була б розгромлена.  Кримське  ханство  i
Рiч Посполита мали б велику здобич, i слава їхня ще  вище  злетiла  б  над
свiтом!
   Тут Роман, того не вiдаючи, зачепив хана на живе. Рiч у тiм, що минулої
зими татари спробували було напасти на Сiч i знеславились. Козаки завбачно
порубали ополонки у кризi Днiпра й позамасковували їх снiгом. Татари так i
зашурготiли тодi пiд кригу... Бажаючи вiдомстити запорожцям, хан вже давно
виношував задум нового нападу на Сiч... А разом з поляками зробити це буде
значно легше.
   - Буджацькi та ногайськi орди зруйнують Сiч! - рiзко сказав хан.

   Буджацькi та ногайськi орди тодi таки  справдi  напали  на  Сiч.  Майже
одночасно з Кононовичем та Караїмовичем,  котрi  в  той  час  пiдiйшли  до
Кодака. Щоправда, ординцi так i не  захопили  Базавлука,  а  змушенi  були
втiкати, бо запорожцi дали їм вiдкоша. Та все  ж  Рiч  Посполита  лишилась
тодi у виграшi. Зненацьким нападом татари перешкодили  запорожцям  послати
на помiч Сулимi загони. Бiльше того, ординцi знищили обоз  iз  порохом  та
харчем, який Сiч вiдрядила сулимiвцям. Спаливши кiлька зимiвникiв, ординцi
зникли, а реєстровцi вчасно захопили фортецю...
   Роман Матусевич був гордим, як нiколи. Почував себе iменинником.  Ще  б
пак! Своєю поїздкою в Бахчисарай вiн посприяв захопленню  Кодака.  Воєвода
обняв тодi свого небожа.
   - Молодець, Романе! Ти добре розпочав  свою  службу,  завдання  виконав
блискуче, татари вчасно оточили Сiч, i ми повернули собi Кодак. Сулиму вже
повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втiк.  Але,
думаю, ненадовго. Скiльки б вовк не бiгав, а пастки йому не минути.
   Потiм вони випили по келиху вина.
   - За твою поїздку в Бахчисарай, - посмiхнувся Адам Кисiль.  -  Єгомосць
круль вельми задоволений тобою. Годися, юначе!
   - Служу його милостi крулю, Коронi й коханiй ойчизнi!
   - Маю ще одну приємну звiстку для  тебе,  -  загадково  мовив  воєвода,
погладжуючи бороду. - Нещодавно помер старий Родзонський,  тобi  незнайома
особа. Та рiч не в тiм. Вiн мав непоганий маєток десь пiд Бiлою Церквою. В
Зеленiй Гутi, здається. На щастя, Родзонський був бездiтний i безнащадний.
Його маєток по закону перейшов у власнiсть його  милостi  круля.  Ти  маєш
нагоду, Романе, одержати крулевщизну.
   Роман аж задихнувся вiд радощiв. У нього буде власний  маєток!  Вiднинi
вiн не бiдний родич можного дядька, а сам собi пан! Золотою виявилась його
поїздка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному маєтку!
   - Пора б i господинею обзаводитись,  -  Адам  Кисiль  хитро  посварився
пальцем. - Чи маєш уже на оцi молоденьку панянку? Га? Ех, був  би  у  мене
час, я пiдiбрав би тобi жону з можного i славного роду!
   Роман злегка почервонiв:
   - Спасибi, ваша милiсть, за безкорисливу допомогу, але я вже маю...
   - Он як! - скинув брови дядько вiд подиву, аж його лисий  череп  взявся
зморшками. - I  де  ж  ти  встиг  нагледiти  пташку?  Сподiваюсь,  вона  з
великопольської сiм'ї? Роман заперечливо покрутив головою
   - Що ти крутиш головою? -  враз  погасив  посмiшку  воєвода.  -  Чи  не
хлопка, бува?
   Роман переступив з ноги на ногу, його голубi очi  наповнились  слiзьми.
Дядько довго здивовано  на  нього  дивився,  а  тодi,  нiби  здогадавшись,
зареготав:
   - Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче!  Побував  у  хана  i  вже  хочеш
завести собi гарем. Так би й сказав. Коханка - се  iнша  рiч.  Забавляйся,
поки я пiдберу тобi паню з гербами й злотом.
   Нi, Роман аж нiяк  не  хотiв,  аби  Олена  була  його  наложницею.  Вiн
прагнув, щоб вона покохала його i стала йому законною жоною. Не  бiда,  що
вона проста сiльська дiвчина, Роман  безтямно  в  неї  закоханий  i  ладен
пожертвувати всiм, аби Оленка була його.
   Вперше вiн побачив її в Бахчисараї...

   Коли Роман вийшов iз Хан-Сарая i  поминув  мiсток  через  Чурук-Су,  то
побачив гурт  полонянок.  Вони  сидiли  пiд  платаном  зграйкою  замучених
пташок, у яких пiдрiзано крильця.
   "Слов'янки", - подумав Роман, i серце його боляче стислося.

   Пiдiйшов ближче: то були українськi  дiвчата,  захопленi  людоловами  в
ясир. Вони сидiли, похнюпивши голови, нi на кого не дивлячись,  i,  певно,
думали свої довгi гiркi думи... Плечi їхнi -  безвiльно  опущенi,  руки  у
вiдчаї звисали. Бiля них стояв дебелий, голий до пояса турок  i,  спершись
на цiвку рушницi, дрiмав, злегка похитуючись.
   Роман зупинився нiби вкопаний. Звiдки ви, дiвчата, i  куди  вас  женуть
людолови? На  невiльницькi  базари,  на  глум  i  наругу?  В  люте-прелюте
рабство?.. Турок, вчувши постороннього, лiниво повернув голову,  розплющив
одне око, знiчев'я подивився на гарно вбраного молодого пана,  позiхнув  i
знову задрiмав...
   Роман вiдчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що  в  цьому  гуртi
полонянок його власна доля. Його суджена. Звiдки  взялось  таке  вiдчуття,
Роман не знав. Пiдiйшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою  в
гуртi сидiла тоненька дiвчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже
встигла вилиняти i була на грудях розiрвана, а потiм зшита. Роман  побачив
тоненьку нiжну шию i синю жилку, що кволо, з  останнiх  сил  пульсувала...
Нiби вiдчувши, що на неї дивляться, дiвчина  звела  голову  i  глянула  на
нього великими карими очима, її очi  були  засмученi,  повнi  горя,  слiз,
вiдчаю i муки i ще чогось болючого i пекучого... I водночас вони були такi
бездоннi, сповненi живлющої вологи...
   "Вона, - прошепотiв, - моя доля-доленька!...
   В ту хвилину вiн забув про все  на  свiтi.  Гарячково  витяг  капшук  i
рiшуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю,  а
сам з-пiд  напiвзаплющених  повiк  пильно  стежив  за  молодим  паничем  з
Ляхистану...
   Жодним словом не прохопився Роман за пiвроку, що минуло  вiдтодi,  чому
вiн їздив у Бахчисарай. Коли б вiн бовкнув, що намовляв  хана  напасти  на
Запорозьку Сiч, то в Олениних очах вiн би став в один  ряд  з  найлютiшими
ворогами її горьованого народу. I втратив  би  дiвчину  назавжди.  Мовчав.
Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах.
   За Олену вiн заплатив тодi дорого. Все,  що  було  в  капшуку,  висипав
перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою,  позiхнув  i  знову
мостився дрiмати .. В Романа затряслися руки. Зняв з  пояса  шаблю,  турок
позiхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним  каменем,  потiм  скинув  з
плiч дорогий кунтуш... Турок позiхнув, все ще  обмацуючи  чiпким  поглядом
молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця бiльше вже не  було  чого...
Людолов погодився.
   Олена не кинулась своєму  визволителю  на  шию,  тiльки  гiрким  словом
прохопилась:
   - З одної неволi та в iншу. З турецької - в лядську. На нього навiть не
глянула тодi, хоч її подруги по неволi  хапали  його  за  руки,  благальне
зазирали йому в очi, прохали викупити i їх... Олена  мовчала...  Коли  вже
пiд'їжджали до Бара, уважно на нього подивилась i скупо всмiхнулась:
   - А кунтуш у тебе був гарний. Бiдний паничу, роздягнув тебе  людолов  й
обiбрав, як липку.
   - Кунтуш - дiло наживне,  -  радо  мовив  Роман,  прислухаючись  до  її
м'якого голосу. - 3 тобою менi i в куренi рай.
   - Але не менi... - непривiтно  озвалась  полонянка.  -  Ой,  паниченьку
голубоокий, плакали твої грошi...
   - Не бiйся мене, - тихо мовив Роман. - Я тебе нiколи-нiколи не зобиджу.
Побачив я тебе i зрозумiв... Ти  -  моя  доля.  Моя  суджена.  А  суджену,
кажуть, i конем не обскачеш.
   Вона здивовано дивилась на нього:
   - Я думала, що ти купляв собi любаску.
   - Воронь Боже! - палко вигукнув вiн. - Я покохав тебе з першого разу. Я
не можу без тебе, Оленко. Вiднинi ти моє сонце i життя.  Я  все  для  тебе
зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою,  ти  будеш  рiвня  усiм  панам  Речi
Посполитої. Ти станеш панi Матусевич.
   - Замовкни! - крикнула вона, i в її очах спалахнув гнiв. - Цьому нiколи
не бувати!..
   Восени вони вже були в Бiлiй Церквi i, не затримуючись, поїхали у  свiй
маєток в Зеленiй Гутi. Село чималеньке, на горбi, серед старого  тiнистого
парку бiлiв колонами панський будинок.
   - Ось вона яка, крулевщизна! - в захопленнi вигукував Роман. - I все це
наше... Щоправда, його милiсть король  подарував  менi  маєток  без  права
передавати його моїм спадкоємцям, але то не  бiда.  Ще  раз  послужу  його
королiвськiй милостi - i маєток навiчно перейде славному роду Матусевичiв!
   Олена вiдчужено мовчала.
   Роман озирався навсебiч i щиро, по-дитячому радiв:
   - Але ж  як  тут  гарно!..  А  он  i  ратай...  Подивись,  Оленко,  яка
романтична картина! На нашому полi мирний ратай!
   - Ось тому вiн i нужденний,  що  занадто  мирний!  -  задумливо  мовила
Олена. - Зломив хребта на панських грунтах, де вже йому войовничим бути.
   Зiскочила з ридвана, пiдiйшла до орача.
   - Боже поможи!
   Орач - худий, згорблений селянин в  зотлiлiй  сорочцi,  що  ледве  купи
трималася на його плечах, - з натугою повернув  до  неї  гостре  почорнiле
лице з безвiльно обвислими вусами, окинув Олену з нiг  до  голови  важким,
похмурим поглядом, буркнув:
   - Казали боги, щоб i ви помогли!  -  I,  налягаючи  на  чепiги,  хрипло
крикнув на свого вола-одинака:  -  Гей,  старий,  чого  слухаєш,  що  панi
щебече?.. Тягни бiду свою, не прислухайся до панських балачок, помочi  вiд
них, що снiгу влiтку, - не чекай!
   - Ваша правда, дядьку, - тiльки й мовила Олена.
   - Наша правда? - орач тупнув босою ногою в  землю.  -Там  наша  правда.
Глибоко її пани закопали, чи й виореш дiдiвським ралом. Тут  лемеша  треба
гартованого, а ще лiпше - крицi.
   Пiдiйшов Роман, обережно взяв Олену за лiкоть.
   - Не чiпай його, хiба ти не бачиш, - що вiн злий?
   - А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а  тодi  спробуй  бути
добрим! - Олена рвучко висмикнула свою руку. - Тобi  цього  не  зрозумiти,
паниченьку.
   - Гей, старий, гей! - хрипло покрикував орач. - Ори, брате,  ори,  мо',
щастя наше селянське виореш.
   Худоребрий вiл пнувся й тремтiв, з натугою тягнучи за собою  примiтивне
рало - почорнiлий стовбур дерева, вiдросток якого правив за вiйце. Знизу в
стовбурi був забитий  i  скрiплений  снозою  зуб-ральник,  котрий  сяк-так
шкрiб-рив затвердiлий грунт, залишаючи  позад  себе  щось  ледь  схоже  на
борозну.
   - Яка нужда!.. - похитала Олена головою. - Однозубе рало.  Що  вiн  ним
зоре?
   - При стараннi... - почав було Роман, та Олена сердито перебила:
   - При стараннi жили з тебе рало витягне, i по тому! Хiба ти  не  бачиш,
що воно неспроможне перевертати грунт? Ральник тiльки  розриває  землю  та
сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв i статкiв!
   - Вперше бачу панi,  котра  дещо  петрає  в  селянському  дiлi,  -трохи
привiтнiше озвався орач. - Ех, панi добра... Де  оре  соха,  там  i  трава
висиха, а де плуг ходить, там хлiбець родить. А  ралом  з  бовкуном  що...
Ралом тiльки оране довжити й поперечити.
   - Буде вам плуг! - бадьоро вигукнув Роман.  -  Куплю  плуги  з  добрими
лемешами - заживемо.
   - Може, пан i заживе, та тiльки не ми! - сплюнув орач. -  Цоб,  старий,
цоб, чого вуха розвiсив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле!
   Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села  не  зронила  й
слова. Бiля крайнiх хат їх вже  очiкував  гурт  селян.  Гайдуки  канчуками
зганяли селян i кричали:
   - Кланяйтесь його милостi пановi Матусевичу! Сам  круль  вас  подарував
пановi. Згинайтесь... Нижче! Нижче, бидло!
   Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван.

   Матусевич привiтно махав рукою.

   Олена опустила очi, щоки її горiли вогнем.

   Тої ж ночi вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її  на  шляху  вранцi,
коли ще ледь сiрiло.
   - Не треба тiкати, - прохав, iдучи поруч з нею й ведучи коня. - Все  на
Українi належить панам. I дороги також. Перший-лIпший дiдич тебе схопить i
зробить своєю покоївкою.
   - Це так... - зiтхнула Олена i  зненацька  запитала:  -  А  правда,  що
Павлюк утiк з Бара?
   - Павлюк?.. -здивовано  перепитав  Роман.  -Утiк...  А  чого  вiн  тебе
цiкавить?
   - Просто так, - уникаючи його погляду, вiдповiла Олена. - Я  повертаюсь
до тебе... . .
   Вiдтодi  минуло  пiвроку.  Дивно  вони  жили.  Вiн  i   сам   частенько
задумувався: хто ж йому Олена? Нi дружина, нi любаска, нi сестра, нi гостя
в маєтку, нi родичка... Нi просто знайома. Мiж ними звiвся незримий мур, i
як не бився Роман, але так i не змiг його звалити.
   Роман замугикав i вийшов у  парк.  На  галявi  Олена  морквою  годувала
зайцiв. Вчувши його кроки, випросталась. Зайцi злякано подивились на нього
й сипонули в кущi.
   - Як вiд вовка, втiкають!, - гiрко сказав вiн.
   - Зайцi просто не розпiзнали, що ти нi риба нi м'ясо i  до  вовка  тобi
далеко! - вiдрiзала вона. В Романа затремтiла губа.
   - Вже й обидився... - вона скупо всмiхнулась. -  Чого  ти  себе  мучиш,
парубче, й мене? Хiба ти слiпий?
   - Оленко... - простягнув вiн руки - Ти мене  ослiпила.  Без  тебе  менi
поночi.

   Жадiбно схопив її руки.
   - Не треба, - попрохала вона, але рук  не  висмикнула.  -Ти  гарний.  I
добрий... Беззахисний. Менi навiть шкода тебе.
   - Оленко .. - стискував вiн її руки.
   - Зрозумiй мене... - вона благально на нього глянула. - Я iншого...
   - Iншого? - похолов Роман. - Х-то вiн?
   - Чи тобi не все одно?
   - А де ж вiн?
   - Не знаю... Але забути його несила...


   Роздiл другий

   Весною 1637 року королiвський комiсар Ян Данилович дiстав собi в управу
Чигиринське та  Корсунське  староства.  З'явившись  у  Чигиринi  якраз  на
весняного  Юрiя  з  великим  загоном  жовнiрiв,  Ян  Данилович   заходився
приводити до послушенства селян та мiщан.
   Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летiли запiзнiлi  гуси  й
падали на зеленi луки побiля Тясмину. I багато хто з мiщан, чекаючи  своєї
черги  "на  послушенство",  заздрiсно   поглядав   на   гусей   i   думав:
"Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята".
   - Ха-ха-ха-ха! - реготав Ян  Данилович,  взявшись  у  боки.  -  Сулимiв
чекали? Павлюкiв виглядали? Чернь. Бидло... Я вас приведу до послушенства!
Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими i Павлюки у Варшавi  на
майданi конають, а тут я вам пан i Бог, пся крев! Схизмати смердючi! -  До
жовнiрiв: - Лупiть їх, пся крев! Лупiть, щоб аж скора на них репалась!
   Жовнiри круками накидались на юрму, що жахно вiдсахувалась  вiд  них  i
тислася пiд стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядькiв чи  молодиць,
збивали з нiг, тягли за руки чи ноги на майдан i, облiпивши жертви з  усiх
бокiв, лупцювали їх канчуками, доки не лопались у них сорочки i на  зелену
траву не бризкала  кров...  Жовнiри  якусь  мить  вiдхекувались,  витирали
зрошенi потом лоби й знову бралися за свої жертви.
   Селяни, зiгнанi з ближнiх  сiл  для  послушенства,  стояли  на  майданi
похнюпивши голови. Добра вони вiд нового пана й не чекали, але щоб їх отак
зразу нi про що нi за що бити до кровi?.. Цього дня - на весняного Юрiя  -
вони, як завше, виходили у поле на водосвятiе. Панотець святив у цей  день
пашню, жiнки хутчiше протирали свяченою росою очi, щоб зiркiшими  були  та
щоб не болiли, чоловiки прикидали, яке жито. Є така прикмета: коли на Юрiя
у житi ворона заховається - рясного чекай врожаю.  Та  цiєї  весни  селяни
хмуро словами перекидалися, що "жито на Юрiя ледве  спромоглося  горобцевi
до колiн дiстати, про хлiб та статки годi й думати".
   - То ви ще будете брови на свого пана супити? - не вгаває  королiвський
комiсар. - Пся крев!.. Лупiть! До кровi репiжте!
   Жовнiри з сил вибиваються.
   Зелена трава червонiє.
   З  протилежного  боку  майдану,  якраз  навпроти  юрми,  що  чекає   на
послушенство, стоять реєстровi козаки з своїм полковником Карпом Скиданом.
Реєстровцi всi як один на пiдбiр, високi, ставнi, та зараз вони поопускали
голови, горбляться, намагаються вiдвести очi вiд  послушенства.  Полковник
хмуриться i теж уникає людських очей. Та ось сивовусий  дiд,  у  якого  аж
танцюють по спинi жовнiрськi канчуки, плює кров'ю й кричить до Скидана:
   -  Чого  очi  вiдводиш,  полковничку?  Канудить?  Теж  менi  захисничок
України, бодай тобi чорти вуса у пеклi обсмалили!..
   - Хоч би не ганьбили козачого звання! - пiдхоплює хтось iз  натовпу.  -
Катами свого люду поставали!
   - Дивiться, козаченьки, дивiться, як ляхи з нас кров, як воду,  точать!
- кричить чорнява молодиця. - Може,  й  ви  панам-ляшкам  пособите?  Бiднi
жовнiри вже й потомилися. Берiть, козаченьки, канчуки в руки,  бийте  свiй
кревний люд! Хай пани спочинуть.
   - Та якi вони козаки? - плюється худий селянин, в якого по вусах стiкає
кров. - Справжнi козаки на Низу, за порогами. А це панськi пiднiжки!
   Ще нижче нахиляє сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути  таке,  наче
хижий звiр пазурами терзає його зранене  серце.  А  що  вони,  реєстровцi,
вдiють? Пани пiсля Хотина  щедро  Українi  волю  обiцяли,  та  дiдько  тим
обiцянкам радий! Краще б його самого побили,  як  отаке  слухати!  Люди  ж
правду кажуть. Якi вони в бiсового батька козаки?  Хнюпляться  реєстровцi,
не вперше їм-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак.  А
що вдiєш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут i Бог,  i  король.
Кому поскаржишся?
   - Так їх!!! Так!!!  -  кричить  комiсар.  -  Лоскочiть  їм  спини,  щоб
гнучкiшими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством  аж  до  землi!
Щоб i думати про бунти забули! Так їх!.. Так!
   Скидан вiдчуває, що рiдна земля пiд ногами гаряча. Важко йому стояти на
рiднiй землi i байдуже дивитись, як чванливий i пихатий лях  знущається  з
твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан iшов колись  в  реєстровцi?  Думав
Україну вiд лютої татарви боронити, а став посiбником катiв.
   Б'ють молодицю з немовлям на руках.
   "Коли б мої мама побачили, який з мене захисник, то  прокляли  б  свого
Карпа!" - з гiркотою думає Скидан.
   Ось тягнуть молоду вродливу дiвчину, заламують їй руки.
   - Цю лишiть, - милостиво каже Ян Данилович. - Смачна хлопка!  Вiдведiть
у мої покої... Постiль менi стелити... ха-ха!..
   - Мамо-о-о! - в невимовнiй розпуцi кричить дiвчина. Скидан смикає  себе
за вус i рiшуче пiдходить до комiсара.
   - Вашмосць! Чим завинили цi люди?
   - Мовчать, пся крев! - накидається на нього Данилович.
   Карпо блiдне.
   - Я - полковник реєстрового його королiвської милостi вiйська.
   - Ти бидло! - аж тупотить ногами комiсар. - Для мене ти таке  ж  бидло,
як i та чернь. Скидан хитнувся вiд обурення, але встояв.
   - Вашмосць! Я заявляю рiшучий протест! Я буду скаржиться  його  милостi
королю i сейму!
   - Ти, смерд, ще смiєш пащекувати?  -  визвiрився  Данилович  i  крикнув
жовнiрам: - Лупiть i реєстровцiв заодно! Щоб вдруге не посмiли  роззявляти
рота!
   Жовнiри хапають ошелешених реєстровцiв, витягують їх на майдан, i пiшли
свистiти канчуки... Натовп затих...
   - Вашмосць! - тремтить Скидан. - У нас права, данi його милiстю королем
Речi Посполитої!
   - Я плював на вашi права! - кричить Данилович. - Нащо менi вашi  права,
як у мене є кращi лицарi, нiж ви! А  тебе,  хлопський  полковнику,  в  ямi
згною!

   Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок.  Вогко.  Темно.  Нi  сiсти,  нi
стояти. На стiнах - слизь, пiд ногами - смердюче багно.  Скидан  тупцює  в
тому болотi i чує, як на майданi все ще приводять людей до послушенства...
Скрегоче зубами полковник. Стогне  вiд  безсилої  лютi.  Згадався  Павлюк.
Кликав вiн Скидана  з  собою.  Не  пiшов  на  Сiч.  Думав,  що  без  кровi
обiйдеться. Отямиться панство, дасть обiцянi вольностi українському  люду.
Врятували ж козаки Польщу пiд Хотином,  мусять  пани  волею  вiддячити.  I
вiддячили... Кому замало - ще дадуть... Не знаходить собi мiсця.  Слiпець!
Кому вiрив? Катам свого народу? Душогубам i гвалтiвникам? Павлюк  ще  коли
казав: "Годi! Годi терпiти, годi чекати манни з небес, а волi  з  панських
рук. Пiшли на Сiч, пiднiмемо запорожцiв, повернемося  на  Вкраїну  великою
оружною силою. Люд до боротьби запалимо". А Скидан тодi  все  ще  вагався.
Все ще вiрив обiцянкам короля.
   - Брате! Здери полуду з очей! - палко казав Павлюк. -  Кому  ти  вiриш,
вiд кого чуда чекаєш?..
   Була в них потаємна розмова ще влiтку минулого  року.  У  Каневi.  Вiн,
Карпо  Скидан,  сотник  Павлюк  i  гетьман  реєстрового  козацтва   Василь
Томиленко. Зiбралися в хатi гетьмана, до  ранку  гомонiли  про  те,  що  в
кожною наболiло на душi. Тьмяно блимала  свiчка,  на  стiнах  шугали  їхнi
тiнi. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний  Павлюк  гарячi  слова
кидав:
   - Коли ми єдинодумцi i єдиновiрцi, коли в нас  одна  мати  Україна,  то
давайте дiяти вкупi. Допоки терпiти лихо  й  наругу?  Хiба  ми,  українцi,
народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому  ходимо  в  лядських  ярмах?  Чи
немає моцi в наших руках, а в серцях - жаги волi? Чи  народ  наш  у  землю
закопав свою мрiю про волю та незалежнiсть? Мусить же  хтось  почати!  Або
волю здобудемо, або кiстьми ляжемо!
   - Кiстьми вже лягали, -  обмовився  тодi  Скидан.  -  I  Косинський,  i
Наливайко, i Жмайло, i Трясило, а воля де? Одинадцять лiт  минуло  з  часу
повстання Марка Жмайла, а пани як сидiли на наших шиях, так i сидять. Де ж
воля? Не принесло її повстання, а тiльки дужче Рiч Посполиту озлобило.
   - Прийде! - схопився Павлюк. - Лягли нашi товаришi, i ми ляжемо!  I  ще
не однi ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто
за неї бореться! А хто покiрно в ярмi чимчикує, той бидлом здихає.  Та  ще
золотими обiцянками вдовольняється.
   - Чи не лiпше з панством мирним шляхом  домовиться?  -стояв  на  своєму
Скидан. - Ми панiв рятували не раз. Хоча й пiд  Хотином.  Обiцяли  ж  пани
полегшити нашу долю?
   - Блажен, хто вiрує, - похмуро  озвався  гетьман  Василь  Томиленко.  -
Сподiватись, що пани волю дадуть, все одно,  що  з  гадюкою  цiлуватись  i
вiрити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблi  братись,  товаришi  i
братове!
   Ще довго шукали iстину, доходили до згоди.
   - Я думаю почати з реєстровцiв,  -  вже  перед  ранком  дiлився  Павлюк
своїми думками. - Вони при зброї i завжди напохватi.
   - Так, починати треба з реєстру, - пiдтримав Павлюка гетьман. - Не всi,
але бiльшiсть буде за нами. А  старшина...  Рiзна  старшина.  Одна  голови
покладе  за  волю,  друга  нас  за  шеляг  продасть.  I  все  ж   почнемо.
Одначе--спiшити в цiм дiлi не варт. Будемо терпеливо готуватися,  зручного
менту вичiкувати. Перш за все зброєю запастись, харчем, кiньми, обозами.
   - Ляхи насторожаться, - засумнiвався Скидан. - Чимале дiло -  повстання
пiдготувати. Та й старшина може продати. Не всi в лицарство йдуть, дехто в
iуди преться.
   - А ми до пори до часу не будемо розжовувати, для  чого  пiдготовка,  -
мовив гетьман. - Готуйтеся до вiйни, а якої - мовчок. Хай  думають,  що  з
татарами...
   Так  тодi  й  ухвалили.  Невдовзi  у  всi  мiста  Схiдної  України   до
полковникiв реєстру було розiслано такого унiверсала.
   "Василь  Томиленко,   гетьман   вiйська   його   королiвської   милостi
Запорозького. Пане полковнику! Моєю гетьманською  владою  i  iм'ям  всього
вiйська Запорозького суворо велю вам запастися провiантом та iншими речами
i у всьому бути готовим до вiйни i тiльки  вам  буде  оголошено  письмовим
наказом нашим, всi без винятку зобов'язанi з'явиться  пiд  загрозою  нашої
немилостi   i   суворої   кари   вiйськової.   Федiр   Онушкевич,    писар
вiйськовий"[3].
   Так починав Павлюк з Томиленком (Карпо Скидан все ще  вагався),  але  з
тої  таємної  пiдготовки  зле  вийшло.   Переяславський   полковник   Сава
Кононович, одержавши унiверсал, запiдозрив щось неладне. Що за пiдготовка,
коли нiякої вiйни не передбачається? Чи не  затiває,  бува,  чого  гетьман
проти Речi Посполитої? I Сава Кононович  з  унiверсалом  Томиленка  спiшно
подався в Бар до коронного гетьмана... Цього було досить. Павлюк iз  своєю
сотнею ледве встиг утекти на Сiч, вiд Томиленка забрали булаву й  передали
її Савi Кононовичу. Щоправда, Томиленковi тодi  пощастило  врятувати  свою
голову,  адже  прямих  доказiв  проти  нього  не  було  Томиленко  лишився
старшиною i принишк у Черкасах, а Сава Кононович виплив на поверхню.
   Тепер i Павлюка вже немає.
   Злi думи обсiли Скидана в льоху. Чавкає багно пiд ногами Нi  сiсти,  нi
лягти. А далi що? I Сулими вже немає. А як Скидан було зрадiв, коли Сулима
взяв фортецю Почалося, думав. А воно хутко й скiнчилося. Все той  же  Сава
Кононович i тут встиг. Сулимi у Варшавi голову стяли, а де  Павлюк  зараз,
того нiхто не вiдає... Та допоки ж таке  буде?  Ось  i  сьогоднi  з  нього
познущалися, гiднiсть його стоптали, а вiн  терпить.  Тобi  плюють,  а  ти
кажи, що  Божа  роса?  Справдi,  який  вiн  козак?  Тiльки  звання  козаче
ганьбить. Пiднiжок панський. Правду казав Томиленко: панам  вiрити,  що  з
гадюкою цiлуватися.
   - А-а-а-а! Людоньки, поряту-у-уйте-е-е... - раптом  iз  замку  несеться
тамований дiвочий крик i завмирає..
   Рвонувся Скидан до дверей, вдарився у них грудьми, загупав кулаками.  У
вiдповiдь - нi звуку. Мертва тиша. Скидан  важко  дихає.  Загинув  Сулима,
загинув Павлюк, ти, Карпе Скидан,  починай.  Ти  загинеш  -  третiй  перед
поведе. Тiльки не коритися. Досить уже, вiрив,  сподiвався...  Пора  й  за
шаблю братися, коли хочеш козаком лишитися, слави  лицарської  зажити,  як
дiди твої ї прадiди, коли ти хочеш носити горде ймення товариш, а не  хлоп
i не бидло!
   Нуртує душа в сивого полковника, спадає полуда з очей.
   А за маленьким вiконцем, чути, реєстровцi гомонять.
   - Кажуть, стяли у Варшавi й Павлюку голову.
   - Те-те-те! Кажуть, живий. Його буцiмто Сулима порятував.  Лети,  каже,
на Вкраїну, люд пiднiмай, а я за тебе голову зложу на пласi.
   - Ех, коли б Павлюк!..
   - А наш полковник нi се нi те... Його б'ють, а вiн "вашмосць"  кричить.
Тепер у льосi притих.
   - Прозрiє, то й за шаблю вiзьметься.

   В Чигиринi проспiвали третi пiвнi.
   За давньою звичкою  майданом  прочовгав  мiський  сторож  з  дерев'яним
деркачем, i в нiчнiй тишi ще довго лунало  скрипуче  деркотання...  Тiльки
воно стихло, як зненацька хрипло проспiвав одинокий пiвень. Певно, заспав,
як його товаришi будили нiч, тепер сам-один надолужував прогаяне.
   "Будимири спiвають, - подумав Скидан. - В цю  хвилю  вони  спiвають  по
всiй Українi, та чи збудять неньку нашу? Спить Україна важким  сном...  То
хто ж її сколихне, хто посадить на коней її синiв i поведе на праведний  i
святий бiй?"
   - Пильнуй! Пильнуй! Пильнуй!.. - несеться вiд мiської брами.
   Варта в замку прокричала своє звичне "пильнуй", i  знову  тиша,  важка,
глибока, западає над Чигирином.  Лише  з  Тясмину  доноситься  ледь  чутне
гелготання гусей... Скидан натискує плечем на дверi, аби виважити  їх,  як
зненацька по той бiк дверей хтось зашепотiв:
   - Тут вiн... Але замок...
   - Хлопцi! - гаряче зашепотiв у щiлину полковник. - Ламайте дверi!
   - Один мент, пане полковнику, - вiдповiли йому реєстровцi.  -  Жовнiри,
нажлуктившись, сплять. Саме час за шаблi братись!
   Скрипнув завiс, нiби зойкнув, дверi  хитнулися,  i  дужi  руки  витягли
Скидана з льоху.
   - Пильнуй! Пильнуй! - несеться раптом iз замку, i один з козакiв цiдить
крiзь зуби:
   - Ось ми тебе зараз попильнуємо! Повернемо вам з лихвою борг!
   - Скiльки вас, боржникiв? - питає Скидан.
   - Усi на ногах, пане полковнику! - озивається хорунжий Звонаренко Мусiй
i простягає Скидану шаблю. - Ось  ваша  подруга  вiрна.  А  ляхи  в  замку
сплять. I пан Данилович з ними. Пиячили до пiвночi.
   - Тодi, брагове, до зброї!  Покажемо  їм  наше  послушенство.  Хорунжий
Звонаренко, вiзьми кiлькох "в'юнiв" та знiмiть сторожу бiля брами. А решта
за мною! З Богом, товаришi!
   Звонаренко, прихопивши з собою "в'юнiв"  -  так  називалися  найметкiшi
козаки, котрi нечутно, наче  в'юни,  пiдповзали  до  варти  й  знiмали  її
безшумно, - зник у темрявi ночi. Скидан з козаками обережно просувався  за
ними майданом. Над Чигирином густо висипали зорi й тьмяно  полискували  на
козацьких шаблях. Блищала зiрка й на  шаблi  Скидана.  "Свiти  менi,  ясна
зiрко, i вдень i вночi, -думав вiн. - Назад уже путi немає. А  попереду...
Попереду не знаю що. Люта боротьба не на життя, а на смерть...  Тож  свiти
менi, щасливая зiрко!"
   - Пильнуй! - почулося вiд брами. - Пиль...
   - Захрипiв хтось, гупнув, падаючи.
   - Пильнуй! - почувся голос хорунжого, i Карпо Скидан мовчки ринувся  на
замок, а за ним козаки... Ось I брама. Перестрибуючи через трупи сторожiв,
полковник вривається на замкове подвiр'я i мчить до будинку, де  спить  Ян
Данилович. На схiдцях ганку бiлiє розпластане дiвоче тiло  в  пошматованiй
сорочцi. Руки скрученi за спиною...
   "Вона, - думає Скидан, - та, що кричала звечора... Замучили, душогуби".
   I, потрясаючи шаблею, на якiй спалахують зорi, Скидан шалено кричить на
увесь Чигирин:
   - Вставайте, люди-и-и! До зброї! Смерть ворогам! Над Чигирином  шугнуло
полум'я.


   Роздiл третiй

   Повернувши Кодак, шляхта зiбралася на сейм у  Варшавi,  де  наполягала,
аби король негайно розпустив українськi реєстровi полки.
   - Хто, як не реєстровцi, призвiдцi всiх бунтiв i повстань на Українi? -
вигукували магнати. - Адже без них жодна пожежа не загориться в маєстатi!
   Одначе король мав iншу думку: без реєстрових козакiв Польща не могла  б
захищатися вiд численних набiгiв туркiв i татар. Тому на  розпуск  реєстру
король не погодився. З тим i сейм закiнчився. Магнатство стало в  опозицiю
королю. Маючи свої власнi, надвiрнi  вiйська,  магнати  що  хотiли,  те  й
робили на Українi. Перш за все вони почали самовiльно обертати  реєстрових
козакiв на своїх хлопiв, чинили безчинства серед селян i мiщан.
   Весна 1637 року на Українi була тривожною.  Першим  повстав,  перебивши
жовнiрiв, Чигирин. Карпо  Скидан  почав  виганяти  ляхiв  з  Чигиринського
староства. За ним пiдняв реєстровцiв полковник Семен Биховець.  Вiн  повiв
своїх козакiв на Сiч, де, ходили чутки, реєстровий сотник Павлюк, вибраний
повстанцями на гетьмана, готував  вiйсько  до  походу  на  Україну.  Тi  ж
реєстровцi, котрi лишилися на  волостях,  тiльки  й  чекали  повстанського
гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом.
   Непевне було i панство. Щоночi горiли фiльварки, селяни продавали воли,
купляли собi коней i, озброївшись  чим  попало,  а  здебiльшого  вилами  й
косами, цiлими загонами прибували на острiв Базавлук.

   На Вкраїнi запахло повстанням.

   Тiєї  весни  рiдко  який  день  випадав,  щоб  на  Сiч   не   прибували
селяни-втiкачi, мiщани, реєстровцi. Мчали кiнно сотнями, сунули гуртами  з
цiпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Сiч  гула,  як
вулик перед роїнням. Якiв Остряниця збився з нiг,  розташовуючи  прибулих.
Нi вдень, нi вночi не знав вiн спокою, метушився, гарячкував,  хапався  за
голову:
   - Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну їх?
   - Де хочеш, отамане, там i притикай, аби лишень у те вiйсько, що  панiв
колошкатиме, - статечно казали дядьки з косами та вилами.
   - А може, вас у те вiйсько, що паноту по голiвках гладитиме?  -  весело
питався Остряниця. - Не все ж їх колошкати, треба ж i погладити.
   - А погладимо, та проти шерстi! - перекладали дядьки коси  з  плеча  на
плече. - Цеї весни добряче погладимо!
   В їхнiх неквапливих, гречних рухах, мовi стiльки вчувається впевненостi
i сили, що Остряниця вiрив, з такими людьми не промахнешся.  Лише  дай  їм
зброю, поведи на Україну!
   - Ходiмте, братове, десь i вас приткну.
   "Притикає" Остряниця щодня, i  чим  бiльшає  повстанцiв  на  Сiчi,  тим
мiцнiшає в ньому вiра у перемогу. А зовсiм же недавно не горiв  отаман,  а
ледве тлiв...  Пiсля  того,  як  його  порятував  Дмитро  Гуня,  всю  зиму
прокачався вiн у колишньому зимiвнику Хвеська Солодкого, заледве  його  на
ноги Касян Коляда поставив.
   - Дякуй, отамане, своїй долi та Гунi, котрий тебе  замалим  мертвого  в
тирсi надибав, - казав йому на прощання Коляда. -  Мабуть,  ти  в  сорочцi
народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на
щось та знадобиться твоя голова!
   - Про Сулиму нiчого не чути? - сумно запитав Остряниця.
   - Невеселi речi, - спохмурнiв Коляда. - Стратили його ляхи у Варшавi. А
Павлюк буцiмто врятувався, та де вiн зараз, того нiхто  не  вiдає.  Дмитро
Гуня живий. Вiдбийся вiд ногайцiв, коли тi на зимiвник напали, i гайнув на
Сiч.
   Гуня й справдi був на Сiчi, а  про  Павлюка  нi  слуху  нi  духу.  Однi
запевняли, що вiн утiк, iншi - що його разом з Сулимою стратили у Варшавi.
Хтозна, кому й вiрити... Тяжко перенiс Остряниця загибель свого побратима.
Нiби й духом тодi пiдупав. На душу безнадiя насунула,  вiдчай  докучав.  В
такi хвилини йому здавалося, що  марна  всяка  подальша  боротьба,  що  не
судилося Українi бути вiльною i незалежною.  Бо  хто  тiльки  не  пiднiмав
повстання, i марно. Великою кров'ю закiнчувалося. I  не  рiк,  не  два  це
триває. Поразка за поразкою...
   Вiд тих думок-терзань не знаходив собi мiсця. Та досить було  по  веснi
Павлюковi з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з  себе  машкару  безнадiї,
вiдiгнав сумнiви... Чим бiльше прибувало на Сiч втiкачiв, тим мiцнiшала  в
ньому вiра, що не все ще втрачено.  Повстанське  вiйсько  збiльшувалося  з
кожним днем. Мiсця не вистачало, й Остряниця "притикав" прибулих в сiчовiй
слободi, але й там невдовзi стало так тiсно, що нi  проїхать,  нi  пройти.
Спали просто неба, на вуличках i майданах. А  коли  й  слободу  запрудили,
довелося нашвидкуруч тулити куренi з очерету понад Днiпром, i  по  деякому
часi там виросло цiле  мiстечко.  Остряниця  хоч  i  присiсти  не  мав  за
клопотами, але почувався як нiколи щасливим.
   - Тiсно, батьку? - питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися.
   - Тiсно, синку, тiсно! - весело вигукував Остряниця. - Так тiсно, що  й
пальця нiде приткнути!
   - А ти його, батьку, з собою носи! - жартує Гуня. - Дай  Боже,  щоб  ще
тiснiше було.
   - Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас простує.
   - Агов, пане отамане, - гукають прибулi. - Де б нам мiсце вибрати?
   Перед Остряницею гурт вершникiв. Вiдразу побачив,  не  мастаки  вони  в
сiдлах сидiти, бо тримались абияк, - наче снопи з воза поперекошувалися. В
солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками.  В
того сокира за поясом, в iншого довгий шворiнь  чи  коса  до  кiсся  сторч
припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний.
   Остряниця головою похитав, добродушно мовив:
   - Але ж i воїнство!.. Де ж вас подiти?
   - Дiвай де хочеш, а назад не повернемо голобель,  -  гудуть  дядьки.  -
Панiв хочемо воювати.
   - Хоч ми й з порожнiми руками, та серця нашi сповненi гнiву i помсти, -
озвався високий чорнявий чоловiк, на вигляд вiн був ще моложавий, хоч вуса
його i взялися сивиною. -Треба буде, й кулаками повоюємо, а там i зброю  в
панiв захопимо. Аби лишень почати.
   Вiн чи не єдиний з-помiж дядькiв тримався на конi хвацько  i  впевнено,
наче зрiсся з кульбакою. На поясi  висiла  шабля,  за  плечима  -  мушкет.
Смушкова шапка набакир заломлена, чорнi блискучi очi повнi вогню i снаги.
   - Козак? - поспитав його Остряниця. - 3 реєстру?
   - Гордiй Чурай, урядник  Полтавського  охочекомонного  полку!  -  жваво
вiдповiв чорнявий вершник - А це, - показав на дядькiв, - мiй загiн. Зброї
не має, в бою ще не бував, та запал у нього що той  порох.  Зваги  нам  не
позичати.
   Остряниця, роздивляючись ватага, поцiкавився:
   - А яким це робом пан урядник серед втiкачiв опинився? Чи  служба  його
милостi королю не до душi?
   - Ляхи вже до печiнок допекли, - кивнув Чурай, i його очi потемнiли.  -
Далi терпiти немає змоги. - Помовчавши, додав: - Шляхтича одного зарубав i
на Сiч подався. З України, лиходiй, глумився. То я його пiд гарячу руку...
Навпiл шаблею
   - I добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин маєш.
   - Маленький ще, - зiтхнув Чурай.
   - Знайшов над чим сушити голову, - засмiявся Остряниця.  -  Шляхти  тої
скiльки розвелося на Українi, аби встигав її шаблею частувати.
   - А скоро почнеться?
   - Ось тiльки пан гетьман  дасть  знак,  так  i  завируємо,  як  весняна
вода!..

   В останнiй перед походом день Павлюк пiшов у степ до Пiвнячого яру, аби
хоч трохи побути на самотi,  подумати.  Ще  i  ще  зважити  свої  помисли,
поспитати самого себе,  чи  немає  в  душi  бодай  маленького  сумнiву  та
вагання, зневiри в успiховi, бо завтра пiзно буде.
   Завтра сурми в похiд засурмлять!
   Перше мiсто на Схiднiй Українi, котре вiн мусить узяти,  -  Черкаси.  В
Черкасах зберiгається реєстрова артилерiя,  порох,  свинець.  3  Черкас  i
треба починати... Сiч уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж вiн  усе
зважив, все вивiрив? Шкода,  що  поруч  немає  батька  й  порадника  Iвана
Сулими... Цiною свого  життя  врятував  вiн  Павлюка  i  на  святу  справу
благословив. А собi гiрку та люту долю вибрав.
   У Варшавi на майданi кат його четвертував: спершу руки вiдрубав,  потiм
ноги, а тодi й голову вiдтяв...
   Голову отамана на кiл настромили, на базарi виставили.
   Завтра сурми в похiд засурмлять!
   Поведе вiн вiйсько на Вкраїну,  буде  мстити  за  всiх  пригноблених  i
замучених, четвертованих i скалiчених... За кожну краплю  людської  кровi,
безневинно пролиту. Та хiба тiльки мстить iде вiн душогубам свого  народу?
О нi! За волю, за кращу долю пiднiмається на люту битву заярмлена Україна.
I вiн поведе  її,  вона  йому  вручила  свою  долю,  назвавши  його  своїм
гетьманом. Не має права схибити.
   Завтра сурми в похiд засурмлять!
   - Чуєш,  батьку  Йване?  Я  прийшов  з  тобою  порадитись,  погомонiти,
подумати. Ти любяв Пiвнячий яр i свiтлий струмок на його днi,  що  й  нинi
тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи I помисли. За день  до
походу на Кодак ми пили з тобою воду з того свiтлого струмка  i  мрiяли...
Спасибi тобi, батьку! - шапку знявши, вклонився Павлюк свiтлому струмковi.
- Спасибi за любов твою, за пораду. Я чую, як пiвень пiє, як  рiдна  земля
до мене озивається. Порадився з тобою - i на серцi  чистiше  стало  Завтра
сурми в похiд засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток  волi,
а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похiд засурмлять!..


   Роздiл четвертий

   Дзвiн забемкав рано-вранцi.
   Роман Матусевич сполошено схопився: так бамкає дзвiн  лише  на  пожежу.
Прислухався  -  дзвiн  не  затихав.  Серце  чомусь  сполошено  забилося...
Бам-бам-бам, - не вгавав дзвiн.
   - Ей, Сидоре! - крикнув Роман. - Де тебе чорти носять?
   Вбiг дворецький, переляканий, блiдий ..
   - Що там скоїлось? - сердито запитав Матусевич. - Хто калатає у  дзвiн?
З якої причини? Пожежа?
   - Н-не знаю, ясновельможний п-пане, - трусився дворецький. - Коли б  не
чернь збунтувалась... Хлопи на майдан бiжать, до церкви.
   - Хутко дiзнайся, що за причина! - велiв йому Роман. Дворецький побiг.
   - А, чорт!.. - буркнув Роман. - Так було тихо та  мирно...  Коли  б  не
бунт... Вчора вночi сусiднiй маєток горiв. Чи не моя черга пiдоспiла?..
   Досi було тихо. Старий тiнистий парк вiдгороджував панський будинок  не
лише вiд Зеленої Гути, а й вiд усього свiту. I Роман  упивався  тишею,  що
стояла мiж дубами, в'язами та липами старого парку. Прокричить у  верхiв'ї
сойка, простукотить десь дятел в червонiй шапочцi -  i  наче  вимер  свiт.
Насолоджуйся, пий спокiй до дна. У селi Роман майже не бував, всiм  вiдали
староста й дворецький. Роман багнув тишi i щастя. Тиша була, а щастя  десь
барилося.  Мур,  яким  вiдгородилася  вiд  нього  Олена,  був   мiцний   i
неприступний. Та Роман вiрив, що надiйде час - i мури впадуть самi  собою.
Аби лише чернь  не  бунтувала  та  маєткiв  не  палила,  як  у  сусiдньому
фiльварку.
   Вчора за обiдом у нього з Оленою вiдбулася неприємна розмова.
   - Я хочу  спокою,  а  вiн  утiкає,  -  поскаржився  Роман  -  Час  нинi
тривожний. Ночами на обрiях заграви.
   - I буде горiти, - вiдповiла Олена. -То селяни панськi маєтки палять...
Гляди, Романе, щоб i тобi червоного пiвня не пустили.
   - Я нiкому не вчинив зла, - здивувався вiн.
   - Але й добра вiд тебе селяни не мають,  -  сказала  Олена  -  Староста
витягує з них останнi жили.
   - Я скажу старостi, щоб вiн... благорозумнiшим був.
   - Аякже, чекай блага. - По хвилi додала вже спокiйнiше: - Кажуть, що на
Українi починається повстання. Селяни палять  маєтки,  руйнують  костьоли.
Пани втiкають у Бар до коронного гетьмана.
   - Чув i я, що Павлюк з великим вiйськом напав  на  Черкаси,  -  зiтхнув
Роман. - Панство перелякане.
   - Що? - швидко запитала Олена. - Що ти сказав про Павлюка?
   - Захопив буцiмто черкаський  замок,  -  дивлячись  у  миску,  вiдповiв
Роман. - Запорожцi його вибрали на гетьмана.
   Олена раптом засмiялась весело, нестримно, радiсно.
   - Ти... Ти чого?
   - Бо весело, - сказала вона. - Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?
   - Ради Бога... - Роман i собi несмiливо посмiхнувся.  -  Будь  веселою.
Тобi смiх до лиця. Ти така гарна... - Обережно  взяв  її  за  руку.  -  Ти
нiколи так весело не смiялася, як зараз, коли почула,  що  Павлюк  захопив
Черкаси. Я волiв би, щоб Павлюк щодня брав по мiсту.
   - I я волiла б... - Вона урвала смiх, довго й уважно  дивилась  в  його
голубi очi, зiтхнула. - Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина.  Менi  тебе
iнодi шкода стає.
   ...В селi знову забемкав дзвiн i урвав Романовi спогади.
   - Пане! - вбiгає дворецький, i губи його трясуться. - Бунт, пане, бунт!
На майданi коло церкви чернь збирається.
   Он воно що! Вiн усього чекав, тiльки не бунту. Виходить, вже й до нього
докотилася хвиля.
   - Чого чернь хоче? - зовнi спокiйно  запитав  Роман.  -  Чому  в  дзвiн
бемкають? Чого люд згукують?
   - Н-не знаю, п-пане, - белькоче дворецький. - Буцiмто  в  село  прибули
посланцi вiд Павлюка. Хочуть якийсь унiверсал чернi читати.
   - Унiверсал? - зблiд Матусевич. - Цього ще не вистачало! Я їм!..  Коня!
Чого очi витрiщив? Коня, кажу!..
   Вибiг у двiр, тремтiв вiд обурення. Як? В його маєтку  бунт?  Скочив  у
сiдло й огрiв коня. За ним  помчало  п'ятеро  гайдукiв.  Проскочили  через
парк, вихопились на сiльську вуличку. Дзвiн  усе  ще  не  затихав.  З  хат
вихоплювались селяни й поспiшали до церкви. Бiгли малi  й  старi,  дiти  й
дiди, малечу матерi несли на руках.  Всi  кричали,  розмахували  руками...
Багато дядькiв бiгли з косами в руках.
   "Еге, справи зовсiм кепськi", - подумав  Матусевич,  обганяючи  бабу  з
вилами в руках.
   Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здiйнявши  над  головами  канчуки,
хотiли було з ходу ринутись на юрму.
   - Стривайте! - крикнув їм Матусевич, бо зрозумiв: коли гайдуки  почнуть
давити кiньми людей, буде пiзно.
   I гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана.  Але  на
них нiхто навiть уваги не звернув. Селяни стояли до них  спинами.  Ось  на
вiз вихопився високий дебелий  селянин,  чорний  як  жук,  з  присмаленими
вусами й блискучими очима. Коли випростався на возi,  Матусевичу  здалось,
що на майданi аж тiснiше стало. Ну й велет!
   - Люди, куйте залiзо, поки воно гаряче! Це я вам  кажу,  коваль  Кизим!
Україна в огнi, Україна повстає! Годi нам скнiти  i  тлiти,  годi  терпiти
горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої  кровi.  Люди,  берiться  за
зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимi горна. Вiдковуйте на них  свою
лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берiтеся за коси, люди!
Лупайте ляшкiв! Залiзо яке тверде, та й воно пiддається нашим  молотам,  а
ляхи й поготiв.  Клепайте,  щоб  iскри  в  панiв  з  очей  сипались!  Геть
польських душогубiв з нашої землi! Волю Українi!

   "Єзус Марiя!.. - жахнувся Роман. - Що вiн горлопанить? Вiн закликає  до
бунту!.. Щоб панiв вiшали... I мене, бо i я пан... О Єзус Марiя, та  що  ж
це дiється сьогоднi в моєму селi?"
   Матусевич було рвонувся, та Олена ще мiцнiше стисла його руку.
   - Стривай! - владно мовила. - Не здумай людям чинити лихе!
   - Але ж це бунт! - не тямлячи себе, крикнув Роман. - Та  за  такi  речi
треба карати!..
   -- Вовча  кров  у  тобi  заграла?  -  похмуро  запитала  Олена.  -А  ще
наполовину, кажеш, українець. У людей урвався терпець,  вони  хочуть  бути
людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобi ж лiпше буде!
   I вiн скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосункiв з Оленою...
З жахом прислухався до палких слiв чорного здорованя, i кожне  слово  наче
хто молотком забивав йому в тiло.
   - Ви чуєте мене, люди, це я вам кажу,  коваль  Кизим.  До  волi  кличу,
братове! Реєстровi козаки,  котрi  не  захотiли  бiльше  коритися  ляшкам,
запорожцi та селяни з городянами обрали собi на гетьмана Павлюка. Йдiть до
нашого гетьмана, люди!
   Вчувши це iм'я, Олена здригнулась i що було сили стисла Романову  руку.
Вiн зрозумiв це по-своєму.
   - Тобi зле? Ходiмо звiдси.
   Вона нiчого не вiдповiла, тiльки тремтiла, карi  очi  були  вологими  i
широко вiдкритими.
   - Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! - гримiв коваль  Кизим.  -
Мiй син Кизименко прочитає вам зараз унiверсал Павлюка.
   На вiз вискочив його син, як i батько, високий i дебелий, наче з каменю
витесаний.
   - "Павло Михнович  Бут,  гетьман  з  вiйськом  Запорозьким  i  зо  всiм
товариством, - голосно читав Кизименко унiверсал. -  Товаришам  нашим,  їх
милостям панам отаманам реєстрового вiйська, поспольству i братам нашим  у
всiй Українi, в мiстах i  селах,  в  маєтках  i  монастирях,  бажаємо  вiд
Господа Бога здоровля. Прохаємо, пiдтверджуючи iменем нашого вiйська,  щоб
тi, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися  кiнно  або  пiшо  i,
пам'ятаючи славу нашу лицарську, права  й  вольностi  нашi,  з'явились  би
добровiльно в Черкаси i в згодi, як робили нашi предки, по наказу старших.
Брати! Збирайтеся всi як один! Палiть маєтки, захоплюйте  коней,  зброю  i
йдiть у Черкаси, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим,  як  того  вимагає
необхiднiсть. Повстаньмо всiма силами  проти  душогубiв  наших  i  ворогiв
запеклих. Якщо ви охотно виконаєте це, то будете честь i славу мати i волю
собi здобудете. Сходьтеся до нас усi, хто багне волi i кращого життя,  хто
не хоче бiльше ходити у ярмi!"
   Кизименко ще не встиг  дочитати  до  кiнця  унiверсал  Павлюка,  як  на
майданi знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:
   - Смерть панам-ляхам?
   - Слава гетьману Павлюку!
   - До Павлюка ходiмо!
   - Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо!.. Над  майданом  вже  злетiла
пiсня.

   Ой крикнула лебедонька,
   Iз-за хвилi виринаючи,
   Заспiвали козаченьки,
   Та й у похiд виступаючи,

   "Чи ж нам, браття, на Сiч iти,
   ой, чи тута зимувати?"

   Роман оглянувся, гайдукiв, котрi прибули з ним, як вiтром здуло.
   - Пiшли звiдси! - схопив вiн Олену за руку. - Я прошу тебе... Це  бунт.
Чернь з покори вийшла.
   Олена, нiби в туман, з палаючими очима пiшла за  ним,  а  губи  її  все
шепотiли: "Павлюк... Живий... Живий Павлюк..."

   В палацi їх уже чекав староста, маленький,  злий  чоловiчок  з  гострим
носом i рябим лицем.
   - Пане Матусевичу! - закричав вiн, щойно завбачивши Романа. - Що  ж  це
твориться? Я буду скаржиться його милостi коронному гетьману. Чернь бунтує
проти панiв, проти його милостi короля i Речi Посполитої, а ви, пане...
   - Ясновельможний! - Iз злiстю кинув Роман.
   - Ясновельможний, - трохи  осiкся  староста,  -  але  я  змушений  буду
звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгамує  хлопiв.  Треба
негайно розiгнати бунтiвникiв, а зачинщикiв вкинути в льох. Чернь  спалить
маєток, а нас самих посадовить на палi!

   - Хто заслужив палю, той i сяде на неї,  -  дивлячись  в  маленькi  злi
очицi старости, насмiшкувато мовила Олена.
   - Але ж панi... - забелькотiв було староста, та Роман перебив його:
   - Ясновельможна панi!
   - Ясновельможна... - промимрив староста.
   - Пан староста боїться, що настав час розплати? - засмiялась  Олена.  -
Стережiться, пане, це лише початок.
   - Ясновельможний пане! - убiг гайдук. -  Там  таке  твориться...  Чернь
суне до маєтку з сокирами i вилами.
   - Я ж казав... я ж казав... - ураз зблiд староста. - Пропали.
   - Старший! - крикнув Роман, i старший гайдук пiдбiг до нього. - Негайно
зупинити чернь! Нiкого сюди не впускати! Коли не скоряться - стрiляйте!
   - Романе! - зойкнула Олена - Що ти чиниш? В людей стрiляти?
   - Це бунт, - буркнув Роман, уникаючи дивитися в очi  Оленi.  -А  кожний
бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куцi. Заодно я пошлю гiнця  в
Бiлу Церкву, щоб вiдрядили сюди жовнiрiв.
   - Он ти який? -  з  подивом  прошепотiла  Олена.  -  А  був  же  тихий,
несмiливий хлопчик... I раптом... в людей стрiляти...
   - Я сам стрiляти не буду, - похнюпився Роман. - Так треба,  Олено.  Або
ми їх, або вони нас...
   - Романе! - вона кинулась до нього, вхопила за плечi, зазирнула йому  в
очi. - Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очi  голубi  i  чистi...  Ти  не
будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай кровi,  вона  й  так  уже  рiками
ллється. Зрозумiй, вони доведенi до вiдчаю,  вони  прагнуть  кращої  долi.
Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тiльки в Зеленiй  Гутi  таке,
вся Україна пiднiмається на боротьбу... Я благаю тебе, не  чiпай  людей...
Ти мене кохаєш, Романе? Так? Ну скажи?
   - Кохаю, - прошепотiв Роман. - Свiт менi без тебе не милий.
   - Коли ти кохаєш мене, то не смiй... Чуєш, не  смiй  проливати  людську
кров, бо зненавиджу тебе на вiки вiчнi... Ти чуєш мене, Романе? Ти  станеш
моїм найлютiшим ворогом. Мiж нами буде зяяти прiрва.
   Роман мовчав, звiсивши голову.
   - Згадай свою нещасну  матiр,  Романе.  Панськi  собаки  загнали  її  в
ставок. Невже ти хочеш, щоб у всiх була така страшна доля?
   - Старший! - зрештою зважився Роман. - Не смiй їх чiпати!
   - Вони хочуть вас бачити, пане, - трусився старший  гайдук.  -  Вони  з
сокирами .. У ворота трахкають.
   - Вiдчини браму! - крикнув Роман, блiднучи.
   - О Матка Боска!.. - схопився староста за свою маленьку лису голову.  -
Пан заодно з бидлом! О-о-о!
   Староста метнувся до вiкна i, вистрибнувши в парк, як заєць, чкурнув  у
кущi... Тим часом загупало в будинку, i по хвилi до зали увiрвалися дядьки
з вилами й косами. Роти їхнi були розкритi, вони щось  дико  кричали,  очi
їхнi горiли вогнями. Олена вiдсахнулася й злякано притулилася  до  Романа.
Це додало Романовi смiливостi.
   - Що ви хочете, люди? - запитав вiн досить  спокiйно,  але  голос  його
зрадливо затремтiв.
   - Людьми хочемо бути! - залунали голоси. - Волю нам давай!
   - Я не роздаю волю, - як мiг, тримався Роман.
   - А ми її самi вiзьмемо! Вiд панiв волi чекати - що манни з неба.
   Наперед студив дядько з худим, змученим лицем i змiряв Романа з нiг  до
голови важким, недобрий поглядом. Роман упiзнав  у  ньому  того  орача,  з
котрим говорила Олена, коли вони вперше виїздили в село.
   - Ралом, пане, нiчого не виореш, тому мусив  я  взятися  за  сокиру,  -
мовив вiн, граючись сокирою перед. носом у Романа. - Сокира не рало,  щось
та здобудемо. Ти не бiйся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго i  зла  нам
ще не встиг заподiяти. Ми люди справедливi.  А  твоя  панi,  -  кивнув  на
Олену, - й зовсiм добра. Вона нiби й на паню  не  схожа,  бо  душа  в  неї
людська. Та й допомагала нашим дiтям i нам. I одягом, i грошима. Дай  Боже
їй здоровля. А старосту повiсимо. Прелютий собака. Де староста?
   - Не знаю, - передихнув Роман, - щойно тут був.
   - Дядьку Овсiю! - до палацу вбiг хлопчик. - Староста втiкає...
   - Ловiть собаку! - закричали дядьки й,  збиваючи  один  одного  з  нiг,
ринулися iз зали. Овсiй з сокирою спинився.
   - Слухай, пане, - звернувся вiн до Романа, - ми йдемо на Сiч до  нашого
гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрiбнi конi й провiант на дорогу.
   -- Щоб я своїх коней давав? - Романа аж пересмикнуло. -Досить того,  що
я жовнiрiв не викликав.
   - Романе! - Олена благально глянула. - Людям потрiбнi конi.

   - Гаразд, - скорився Роман, - бiс iз вами, берiть коней i харч.  Тiльки
мене лишiть у спокої.
   - Коней вiзьмемо, а щодо спокою... - Овсiй похитав головою. - Спокою не
обiцяю. Це тiльки початок, а буде ще гарячiше. Бо не Зелена Гута повстала,
а вся Україна.
   Овсiй поклонився Оленi й вийшов. Роман стояв сторопiлий.
   - Олено, - озвався вiн зрештою, - виходить, що я допомагаю бунтiвникам?
Що це зi мною коїться?
   Олена посмiхнулась, i вiн вперше побачив у її очах нiжнiсть.
   - Ти хороший, Романчику, - Олена рвучко нахилилася, поцiлувала  його  в
щоку i вибiгла.
   Роман так  i  завмер  посеред  зали,  не  пам'ятаючи  себе  вiд  щастя,
вiдчуваючи, як на його щоцi  квiтне  Оленин  поцiлунок.  Наче  вiд  хмелю,
солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той
мур,  що  стояв  мiж  ними  пiвроку?  Роман  засмiявся   легко,   радiсно.
Переповнений щастям, вiн не  бачив,  як  виводили  iз  стайнi  його  коня,
вантажили на вози мiшки iз зерном,  як  гайдуки  та  слуги  благали  Овсiя
забрати їх з собою. Нiчого не чув i  не  бачив  Роман  Матусевич.  Це  був
найщасливiший день у його дотеперiшньому життi!


   Роздiл п'ятий

   Бралося за пiвнiч, вже доспiвували другi пiвнi. Томиленко пововтузився,
позiтхав - сну в жодному оцi. Крекчучи встав, навпомацки налапав на  столi
кисет, люльку та кресало з губкою i вийшов  надвiр.  Довго  стояв  посеред
подвiр'я, прислухаючись. Нi звуку. Вулиця губилася  в  пiтьмi,  проступали
лише обриси ближнiх хат, далi - суцiльна пiтьма. Хоч ломом її бий! Черкаси
наче провалилися в яму, лише iнодi загримкотить ланцюгом пес,  заскiмлить,
скаржачись комусь на гiрку свою долю, i знову нiмо. Навiть зорi  за  хмари
поховалися, тiльки в замку, де стояли драбанти - солдати польської залоги,
- блимало кiлька вогникiв. Та ще бiля мiської брами iнодi зринав звук:  чи
то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.
   Томиленко присiв на призьбi, притулившись спиною  до  стiни,  котра  ще
зберiгала денне тепло, неквапливо натоптував люльку.  Бiля  мiської  брами
наче  загупали  копита.  Прислухався.  Тихо.  Мабуть,  вчулося.  Заходився
викрешувати iскру, вцiлив кресалом по пальцях,  сплюнув.  Тьху,  бiс  тебе
бери! Сердито бликнув на вогники в замку.
   - А бодай би ви спалахнули вогнем! - крiзь зуби вилаявся. - I  погибелi
на цих ляхiв немає!
   Запалив люльку, жадiбно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився  на
призьбi, смоктав люльку i думав. Невтiшнi думки, вiд того i сну катма!  Як
нiч надiйде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя i виходить на  призьбу
курити. Що робити? Як далi бути? Шляхта  все  мiцнiше  й  мiцнiше  зашморг
затягує... Знову заскiмлив пес у якомусь дворi... Теж, певно, на свою долю
нарiкає. Отак i вiн, Томиленко, як пес,  на  лядському  ретязi  скавулiть.
Магнатство самочинно обертає козакiв на  своїх  хлопiв,  хвиля  жорстокого
послушенства прокотилася по Українi. По тому майдани  кров'ю  пiдпливають.
Єдиний порятунок - втiкати за пороги на вiльний Низ. Чи  не  половина  вже
реєстровцiв гайнули на Запорiжжя. Одним iз перших подався у  вiльнi  землi
чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж вiн вiрив у панську ласку,  а
таки  терпець  урвався.  Поки  не  пiзно,  треба  щось  чинити   i   йому,
Томиленковi.  Але  що?  Спробував  вiн  минулого  лiта,  будучи  гетьманом
реєстру, розпочати пiдготовку до повстання - i схопив  по  зубах.  Зрадник
Кононович виказав. I тут  не  поталанило.  Магнатство  руками  реєстровцiв
вiдбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утiк на Сiч... А мо' й самому податися
за пороги, допоки ж ляхам годити вiрною службою?
   Вже докурював люльку, як почув тупiт копит.  Певно,  варта  бiля  брами
носиться. Драбанти вночi бояться й носа iз замку висунути. То  вони  вдень
хоробрi. Але цiкаво, хто там скаче глупої ночi? I  нiби  сюди,  у  вуличку
завернули. Що там ще за причина?
   Томиленко звiвся,  затиснувши  в  кулацi  ще  гарячу  люльку.  Вершники
спинилися бiля його двору.
   - Пане старшино, то ви? - почулось запитливе, i  Томиленко  впiзнав  по
голосу сотника Хмару. - Тут ось гiсть до вас проситься. Нетерплячий  дуже.
Наврiпився, щоб ми його серед ночi до вас припровадили.
   -  Хай  заходить!  -  озвався  Томиленко.  Сотник  Хмара  увiв  у  двiр
незнайомця. Хто вiн такий, у темрявi хiба розбереш.

   - Чого це ти до мене серед ночi в гостi завiтав? - поспитав  Томиленко.
- Непроханий гiсть, кажуть, гiрше татарина.
   - От i кепсько, Василю, що свої  тобi  татарами  здаються,  -неквапливо
вiдказав незнайомець, ї голос його видався знайомим. - Запросив би хоч  до
хати.
   - Заходь.
   Томиленко викресав вогню i, засвiтивши каганець, оглянувся.  Перед  ним
стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.
   - Не чекав так пiзно? - у вуса посмiхнувся гiсть.
   - Ба... - почав було Томиленко радiсно, та гiсть приклав пальця до губ.
   - Та це свiй хлопець, - кивнув Томиленко на сотника.
   - Свої у нас фортецю вiдбили i ляхам її повернули.
   - Коли так, - Томиленко повернувся до сотника,  -  постiй,  Грицьку,  в
дворi та попантруй.
   - Слухаю, - сказав сотник i вийшов.
   - Ну, а тепер здоров був, пане старшино. - Скидан  обняв  Томиленка.  -
Думав, коли я на Сiч утiк, так у гостi до тебе й не завiтаю?
   - Звiдки ти? Яким вiтром?
   - Низовим, Василю, сiчовим.
   - Та ти сiдай, Карпе, розказуй, що чувати. - Томиленко завiсив рядниною
вiкно. - Де тебе носило, як з Чигирина подався?
   - По волостях паноту колошкав. - Скидан пiдiйшов до дверей, де в  кутку
стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зi смаком пив, аж Томиленко  вiдчув
спрагу. - Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши  панiв  -  на
Сiч подався. Гетьман Павлюк серйозне дiло затiває. Цього лiта дамо  ляшкам
прочухана. Та шкода - зброї обмаль. Дядьки  на  Сiч  з  косами  та  цiпами
йдуть. Армат зовсiм немає, а без них лiпше й не рипайся. То ми почули,  що
в черкаському замку зберiгається реєстрова артилерiя...  -  Скидан  пильно
глянув на Томиленка. - Чому, гадаємо, не попросити її в Томиленка у  борг?
Мо' подiлишся, Василю?
   - Та хоч i зараз берiть! - щиро вигукнув Томиленко. - Ти,  Карпе,  нiби
мене перший  день  знаєш.  Самого  я  тебе  не  так  давно  пiдбурював  до
повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку,  а  замок  в  руках
драбантiв.
   - Викурити можна?
   - А маєш чим?
   - Я не сам, - Скидан перейшов на шепiт. -  Гетьман  Павлюк  з  козаками
стоїть пiд мiстом. Тепер ще одне: твої козаки,  Василю,  надiйнi?  На  них
можна покластися?
   - Як на мене! - вiдповiв Томиленко.
   - Гаразд. Треба дiло так повернути, щоб i замок захопити, i менше нашої
кровi пролити. Вона нам ще згодиться.
   - Мої хлопцi вiдчинять браму в мiсто, - сказав Томиленко. - А драбантiв
iз замку гуртом викуримо.

   Як третi пiвнi проспiвали i край небо зарожевiло, павлюкiвцi  сотня  за
сотнею нечутно входили в Черкаси.  Мiська  брама  була  широко  вiдчинена,
реєстровi козаки Василя Томиленка весело посмiхалися.
   - Чого смiєтеся, хлопцi? - поспитав їх Павлюк.
   - Та весело, пане гетьмане, - озвалися тi.  -  Як  згадаємо,  що  зараз
панам ляшкам будемо лоскотати боки, смiх розбирає.
   Ось вигулькнув Скидан.
   - Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здiйняли шарварку!
   - Де Томиленко? - поспитав Павлюк.
   - Тут я, Павле, тут, - почувся бас, i з ранкової  мли  вирнув  на  конi
старшина. - Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане.
   Старшина й гетьман обнялися.
   - Ну показуй, де твої ляхи, Василю.
   - Сплять у замку, хай їх трясця вiзьме! - буркнув  Томиленко.  -  Варту
бiля брами знiмуть мої хлопцi. Можна починати.
   - Починай, - сказав Павлюк.
   Томиленко витяг з-за пояса пiстоль i вистрiлив угору.
   Трiснула й проломилася тиша.
   - Ура-а-а!.. - понеслося над Черкасами, i тупiт тисяч копит,  крики  та
пострiли оглушили мiсто.
   - Ага-га-га! - кричав на все горло Томиленко, женучи коня до  брами.  -
Дочекалися i ми свого часу!
   Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних  драбантiв,
що очманiло вистрибували в  двiр  i  спросонку  навiть  не  вiдбивалися...
Iржали конi, охопленi смертним жахом, кричали драбанти.
   - Не випускайте, не випускайте їх iз замку! - лунав голос Павлюка. -  З
будiвель викурюйте, щоб не встигали кулями рушницi набивати!
   Налiт козакiв був такий несподiваний, удари такi дошкульнi, що збитi  з
пантелику драбанти вже не здатнi були чинити опiр.  Тi,  якi  ще  вцiлiли,
спiшно кидали зброю, благаючи порятунку.
   - Пане гетьмане! - примчав збуджений Скидан. -  Замок  у  наших  руках.
Армати цiлi, ще тепленькi нам дiсталися!..
   Мiщани повибiгали з хат, як тiльки-но затих бiй.
   - Воля! Нашi прийшли!  -  лунали  радiснi  вигуки.  -  Виходьте,  люди!
Гетьман Павлюк привiв козакiв!..
   Люд повалив вiтати  повстанцiв.  Коли  зiйшло  сонце,  майдан  уже  був
забитий вщерть. Була Зелена клечальна недiля, i черкаськi дiвчата посипали
дорогу  перед  вiйськом  зелен-гiллям,  кидали  на  вершникiв  руту-м'яту,
шовкову траву, посипали вiйсько чебрецем та любистком.
   - Iз святом вас, пане гетьмане, i вiйсько ваше!
   - З клечальною недiлею будьте здоровi! Увесь у м'ятi й  чебрецi,  їдучи
на майдан, Павлюк був зворушений до слiз. Марилась йому щаслива  будучина,
коли вся Україна заквiтчається рутою-м'ятою, на повнi груди питиме  п'янке
повiтря волi...  Забемкали  дзвони,  бiля  церкви  стояв  високий  дебелий
священик у довгiй чорнiй рясi. В однiй руцi в нього був хрест, в другiй  -
пiстоль.
   - Iсус каже: iм'я менi легiон, бо нас багато! - басом гуде  панотець  i
благословляє хрестом повстанцiв. - Будьте вкупi, брат за брата. У  святому
письмi сказано: коли царство роздiлиться само в собi, не зможе устояти  це
царство!
   Мiж людом на майданi ходив мiський коваль Кизим з  сином  Кизименком  -
обидва високi, широкоплечi, що тi  богатирi,  i  роздавали  всiм  бажаючим
саморобнi шаблi та ножi.
   - Берiть, смiливцi, святу зброю! - щедро призапрошував коваль. -  Ми  з
сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться.
Та ви берiть, ми ще наклепаємо, наше горно не затухає.
   Чоловiки беруть, дякують.
   - Нема за що! - гуде Кизим. - Мiцнiше тримайте шаблi,  бо  вони,  як  i
горобцi, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лiнуйтеся,  щоб  панота
всмак скуштувала наших шабель. - Вздрiвши гетьмана, Кизим гукнув: - Чи так
я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?
   Майдан затих, всi повернули голови до Павлюка. -
   - Дадуть ляхи нам волю! - голосно сказав  Павлюк.  -  Як  на  кладовищi
опинимося, так i дадуть нам волю. Лежiть, як вам подобається,  в  могилах.
Ваша воля. А коли вiльно хочете пiд  сонцем  жити  -  берiться  за  зброю!
Павлюка пани можуть здолати i голову йому вiдтяти, але вам  усiм,  Українi
нашiй - нiколи!
   - Ми всi до тебе прийдемо, пане  гетьмане!  -  на  увесь  майдан  гудiв
Кизим.  -  Веди  нас  за  волю,  гетьмане!  Зненацька  почувся   тоненький
розпачливий голосок:
   - Пане гетьмане, мене мати не пускає.
   Майданом пронiсся смiх, голосний, навальний, i уже задзвенiла пiсня:

   На вулицi сурма грає,
   Мене мамка не пускає
   "Пуста мене, моя мати,
   На Сiчовi погуляти!"

   Пiдхопив майдан пiсню,  згасли  нараз  безтурботнi  посмiшки,  суворими
стали виснаженi лиця, i увесь люд вiд малого до  попа  бiля  церкви  тихо,
врочисто, як молитву, заспiвав:

   Ой ви, орли, ви, соколи,

   Занесiть мя в чисте поле.

   Та й за нашу Україну
   Будем битись до загину!

   В надвечiр'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на якi вантажили гармати
реєстру, порох та свинець, перевiряв, чи добре все вкладено, чи не буде  в
дорозi якої неув'язки. Прийшов Кизим.
   - Запрошую вас, товаришi й братове,  до  себе  на  вечерю.  По  келишку
вип'ємо, щоб не  гасло  полум'я  в  наших  горнах,  щоб  залiзо  завзятiше
кувалося!
   - Куй залiзо, доки гаряче! - посмiхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та
Скидана, i тi дружно кивнули головами.
   Кизим мешкав у кривiй вуличцi, десь  аж  на  околицi  Черкас.  За  його
дворищем простилалась зелена левада з вербами, з  озерцями  та  осокою.  В
кутку  подвiр'я  стояла  кузня,  маленька,  закiптавлена,  в  дворi   гори
всiлякого базавлуччя, залiза, поламаних колiс, бричок, плугiв. З  кузнi  -
мiцний запах гарячого залiза, вiчного духу  всiх  кузень.  Чути  було,  як
завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей вiялом вилiтали iскри,
нiби рятувалися вiд важкого молота.
   - Гаси горно, сину, та йди гостей зустрiчати! - мовив Кизим.  -  Будемо
оковиту клепати!
   Зiгнувшись,  аби   не   стукнутись   об   одвiрок,   з   кузнi   вийшов
Кизименко-молодший у фартусi, з засуканими  рукавами,  випростався,  аж  у
дворi враз стало тiснiше. Як i батько, дебелий, пропахлий димом i залiзом,
вiн стояв i посмiхався слiпучою бiлозубою посмiшкою. Павлюк  подивився  на
батька й сина, головою похитав:
   - Але ж i витязi-лицарi!
   - У нас, у Кизимiв, увесь рiд такий, - гордовито мовив коваль. - Усi  -
хоч небо пiдпирай, i всi ковалювали. I батько мiй, i дiд, i прадiд. Гарячi
ми люди, Кизименки. Все життя бiля вогню та залiза,  тому  нас  хороби  та
смерть обминають.
   - А ми тую смерть за шкiрку та в горно! - басом озвався Кизименко. -  А
тодi витягнемо та на ковадло i молотом її, молотом... Як  вiдклепаємо,  не
то що наше подвiр'я, Черкаси обминатиме.
   Бiля кузнi лежав  ворох  шабель  гартованих,  ножiв,  наконечникiв  для
списiв. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистiла.
   - Добре ляшкам голови стинатиме! - задоволене мовив  старшина  -  Дасть
Бог, твоїми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.
   - Аби лишень ляхiв вигнати, а щастя ми й у  кузнi  виклепаємо!  -  гуде
коваль. - Жоден пан не вгризе його, зуби поламає.
   - Боротьба - це i є щастя, - задумливо мовив Павлюк.
   - Ось заради цього щастя й шаблi куємо, - коваль витер  руки.  -  Прошу
дорогих гостей до моєї хати на скромну гостину.
   Хатина в коваля, як i кузня, була маленька i теж вгрузла в  землю,  але
чиста й охайна. Стiни побiленi, вiконницi  сяють  свiжiстю  фарб,  крученi
паничi весело на стрiху по тичках снуються. Зразу видно  жiночу  руку.  Та
ось i господиня. З хати вибiгла дiвчина, висока, тоненька, з довгою чорною
косою, зашарiлася. кланяючись.
   - Прошу гостей дорогих... Чим багатi, тим i радi.
   Її нiжне юне личко так i  полум'янiло,  полум'янiла  вишивана  сорочка,
дiвчина знiяковiло заплiтала i розплiтала кiнчик довгої коси.
   - Оце й господиня наша, - казав коваль. - Дочка Марина. Ми  з  сином  у
кузнi клепаємо, а вона по господi падкує та до столу нас  заганяє.  Так  i
живемо.
   - Гарна ж у тебе дочка, - пiдкрутив Скидан вуса. - Коли б  я  не  таким
уже молодим був, то, мо' й сватiв до тебе, ковалю, заслав.
   - Не гарячкуй, полковнику! - осадив його Томиленко - Тут уже й  молодшi
за тебе сватались, та й тi вiдкоша хапали!
   - От же лишенько! - розвiв Скидан руками. - Коли наше не влад, то ми  з
своїм назад!
   Марина зашарiлася i стала ще вродливiшою. Павлюк iз смутком поглянув на
дiвчину, i туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.
   - Прошу вас, пане гетьмане, - Марина глянула на нього великими  чистими
очима, в яких було стiльки нерозтраченої дiвочої нiжностi й доброти.
   З думки не йшла Олена. Дивився на  Марину,  а  бачив  далеку,  назавжди
втрачену свою  кохану.  За  столом  сидiв  неуважний,  увесь  поринувши  в
невеселi думи, мало  пив,  майже  не  їв.  Господар  та  гостi,  розiгрiтi
оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув  пiсню,  Павлюк  i
собi пiдхопив, аби розвiяти тугу-журбу:

   Ой гай, мати, ой гай, мати,

ой гай зелененький,
   Як виїжджав з України козак

молоденький.
   Як виїжджав, шапочку зняв,

низенько вклонився:
   "Прощай, прощай, громадонько,

може, з ким сварився".
   Хоч сварився, не сварився,

щаслива дорога!
   Зостається на Вкраїнi

дiвка чорноброва...

   А далi спiвати не мiг, бо зовсiм тяжко стало на серцi. Встав  i,  нiким
не помiчений, вийшов надвiр. Павлюк  попростував  двором,  аби  побути  на
самотi. Вечорiло, над подвiр'ям уже висiли першi  зорi.  Смокчучи  люльку,
Павлюк пiшов на леваду, спинився бiля верб. Марина несла воду вiд криницi.
Побачивши Павлюка, спинилася, а вiдра на коромислi тихенько i нiби злякано
гойдалися.. Хлюпалась вода.
   - Дай напитися, дiвчино.
   Вона мовчала, вiдра сполошено гойдалися. Павлюк взяв вiдро за дужку,  у
вiдрi плавали зорi. Вiн посмiхнувся ("Зоряна  вода,  кажуть,  на  щастя"),
жадiбно пив холодну джерельну вологу.  Звiв  голову,  Марина  дивилась  на
нього сумними очима.
   - Не боїтеся, пане гетьмане, по левадi ходити?
   - А чого? - посмiхнувся вiн.
   - Русальна ж недiля нинi, - Марина зашарiлася.  -  Сьогоднi  русалки  з
Днiпра виходять, бiгають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.
   I пiшла, погойдуючи вiдрами.
   - Марино! - гукнув раптом Павлюк. - Дай я ще нап'юся.  Хмiльна  в  тебе
вода.
   - I чарiвна... - додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою.
   - Я вже давно причарований.
   - Хто ж вона? - тихо запитала Марина й потупила зiр. - Ви  її  кохаєте,
пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу i смуток за нею.
   Вiн пiдiйшов ближче до неї, Марина  звела  очi,  в  яких  горiли  зорi.
Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до
неї i поцiлував дiвчину в лоб.
   - Як покiйника цiлуєте, пане гетьмане! - Марина швидко  пiшла,  i  чути
було, як з вiдер хлюпала вода.
   "Ото теля! - сам себе подумки  покартав  Павлюк.  -  Дiвчину  не  зумiв
поцiлувати... Теж менi вояка!.. А ще гетьман!"
   ...Тепла зоряна нiч  нависла  над  Черкасами.  Павлюк  лежав  на  сiнi,
заклавши руки за голову, i слухав, як спiвали десь на кутку дiвчата... А з
думки не  йшла  Олена...  Сколихнула  Марина  її  образ,  тепер  i  дiтися
нiкуди... Олена...  Оленка...  Кохання  його  перше  й  останнє...  Далека
юнiсть...
   - Оленко... - вiн гладив її важку косу, зазирав у очi. - Я не хочу бути
бидлом у пана. Подамся в реєстровi козаки. Хоч i мала, а все ж воля. Та  й
зброя буде при менi, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп  у  панському
фiльварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремiнно повернуся...
   - Панам хочеш служити? - сердито запитала Олена.
   - О нi... Реєстровi козаки захищають Україну вiд татар.
   - Станеш отаманом - забудеш мене.
   - Тебе забути? - вiн несмiливо цiлував її. - Нема в мене такої сили. Як
пiсок на каменi зiйде, тодi я тебе забуду. Чекай!..
   Не дочекалась його Олена.  Лютi  грабiжники  напереп'ят  стали  їхньому
коханню. Коли вiн уже сотником у село повернувся, то, власне, й  села  вже
не було. Самi бовдури обгорiлi. А дiвчат татари в  ясир  погнали.  I  його
Олену... Запекло в нього тодi на серцi - й досi  пече...  Над  ним  висiла
зiрка, i вiн з болем на неї дивився. Оленку бачив. З  неба  простягала  до
нього руки... Спiвали дiвчата, на левадi сюрчали коники, був тихий, теплий
та гарний вечiр, мирний, спокiйний... А бiль у серцi не  минав...  Та  ось
зiрка над ним зникла. Двоє очей пильно на нього дивилися.
   - Марина?
   Вона тихо сiла поруч. Вiн звiвся, узяв її руку.
   - Ти думаєш про неї? - тихо запитала Марина.
   - Думаю...
   - Тобi боляче?
   - Боляче...
   - Ти її кохаєш?
   - Ой, Марино... - вiн зiтхнув. - Розiйшлись нашi дороги навiчно. Вона в
неволi потерпає, коли жива ще, а я нiби й на волi... Та що з того... Краще
б я за неї в Крим пiшов.
   - Не треба печалитись, гетьмане, - м'яко  мовила  дiвчина.  -  Тебе  ще
любитимуть. Ти на святе дiло людей пiднiмаєш. Тебе  кохатимуть.  Хочеш,  я
тебе покохаю? I буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча.
Аби тiльки в тебе серце не болiло.
   Вiн подивився на неї, як на диво яке.
   - Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, - прошепотiла Марина. - Щоб у
твоїх свiтлих очах нiколи не було смутку i болю.
   - Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрiнеш хлопця. А  я...  Сьогоднi
тут, а завтра там... Не знаю, що мене чекає. Може,  й  плаха.  А  ти  будь
щасливою, дiвчино чарiвна.
   Вiн обняв її, але вона легко вислизнула з його обiймiв i  зникла,  наче
її й не було...
   - Пильнуй!.. Пильнуй!.. - обiзвалася варта бiля брами.
   - Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. - пролунало у вечоровiй тишi.


   Роздiл шостий

   Вiдтодi, як у Зеленiй Гутi  побував  гонець  гетьмана  Павлюка,  минуло
кiлька тижнiв. Село наче вимерло. Чоловiки, захопивши в  панському  маєтку
коней, подалися на Сiч, в селi зосталися жiнки, дiти та старi дiди,  котрi
хоч i хотiли ще козакувати, одначе на коней  не  здужали  вилiзти.  Та  ще
панотець Никодим самотиною доживав свiй вiк при ветхiй сiльськiй церковцi,
i обоє вони (церква й панотець) вiд старостi  вже  ледве  купи  трималися.
Церковка  була  прадавня,  ще  бозна-коли  збудована   в   часи   Великого
Литовського князiвства. Никодим жив мрiями про нову церкву  i  якось  було
заїкнувся про це колишньому пановi, але той на  нього  таким  кривим  оком
подивився, що Никодим i язика прикусив.
   - Ми  вам,  схизматам,  швидше  домовини  зрихтуємо,  анiж  православну
церкву! - крiзь зуби процiдив пан дiдич, котрий був,  як  i  все  панство,
унiатом-католиком I люто ненавидiв православ'я. Панотець Никодим бiльше до
пана не рипався i навiть дзвонаря частенько прохав:
   - Ти вже того, Мусiю, не дуже в дзвони калатай!
   - Так як же дзвонить, щоб i тихо було? - дивувався дзвонар. - Та це все
одно, що без голосу спiвати.
   - Полегеньку дзвони, потихеньку, - повчав панотець дзвонаря. - Щоб пану
менше вуха бевканням мозолити, бо погрожує костьол збудувати i всiх нас  в
унiати пошити. А iстинно православна душа  i  серце  почують  глас  Божого
дому.
   Дiдич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо'  Господь  його
до себе на суд правий забрав, аби той лиходiй бiльше не капостив на бiлому
свiтi. А новий панич хоч i лядської породи, та не лихий.  Цього  ще  можна
терпiти, хоч i не збагнеш, хто вiн: католик чи православний. А  панi  його
Олена й зовсiм добра, бо одновiрка. Никодим  якось  натякнув  їй,  що  дiм
святий уже на ладан дише, шашiль дерево поточив,  балки  та  стропила  вже
струхлявiли, стiни ледве не валяться...
   - Цього лiта, панотче, збудуємо нову  церкву,  -  сказала  Олена.  -  Я
побалакаю з паном Матусевичем, думаю, вiн не поскупиться.
   Панотець вiд тих слiв ожив. Панi  Олену  хвалили  в  селi,  казали,  що
молодий панич свiту бiлого без неї не бачить. Буцiмто вона й не  панського
роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами,
коли не спалося, вже обмiрковував, скiльки треба лiсу на нову  церкву,  та
все молився i прохав Бога, аби вiн послав панi Оленi довгий та щасний вiк.
   Та згодом таке пiшло на Українi, що  не  до  церкви.  Закрутило,  як  у
повiнь вода. Почали горiти фiльварки, селяни озброювались косами й гуртами
на Сiч утiкали. Докотилася та хвиля й до  Зеленої  Гути.  Никодим  зiтхає:
спорожнiло село. I панотець змирився з думкою, що й цього лiта, мабуть, не
освячувати йому нової церкви. Та воно лiто-друге й зачекати можна, здобули
б люди волю, щоб клятi унiати не душили православ'я. З  такими  думками  i
жив панотець. В церкву тепер частiше навiдувалися жiнки, молилися за своїх
чоловiкiв, прохали у Всевишнього  ласки  i  доброї  долi.  А  коли  жiнки,
помолившись, розходилися, панотець  крекчучи  вмощувався  на  вигонi  бiля
церкви i довго сидiв,  дивлячись  прямо  попперед  себе.  Iнодi  до  нього
пiдсiдали дiди, смоктали люльки, гомонiли.
   - Як там нашi? - озветься хтось iз дiдiв.
   - Мабуть, уже за порогами.
   - А про гетьмана Павлюка не чувати?
   - Казали, в Черкасах був, армати захопив i на Сiч повернув. Вiйсько там
готує велике.
   - Десницею гетьмана керує сам Господь, - втручався в розмову  панотець.
- I гетьман вижене з України унiатiв.
   - Iстинно глаголиш, панотче, - згоджуються дiди  i  надовго  вмовкають,
кожен думаючи своє.
   На заходi, за лiсом, сiдало сонце,  тихий,  теплий  вечiр  западав  над
селом. Призахiдне сонце було червоне, i лiс також червоним зробився, мовби
охоплений вогнем. А мо' в тiм  краї  чий  фiльварок  горить?..  Над  селом
здiймалися вечоровi дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях
бiля дворiв гралися дiти, вечiр буз як вечiр... Десь мукала  корова,  десь
дзенькали вiдрами, нетерплячi дiвчата вже поривалися затягти пiсню... Нiщо
не вiщувало бiди. i нiхто в Зеленiй Гутi  не  вiдав,  що  їхнiй  староста,
втiкши з села, дiстався до Бiлої Церкви, де стояли жовнiри.
   - Бунт, пане старосто! Чернь на Сiч подалася, а панич наш заодно з нею,
- викладав вiн бiлоцеркiвському  старостi.  -  Гайдукам  заборонив  хлопiв
вгамовувати, коней бунтарям дав...
   Бiлоцеркiвський староста був злий, що маєток в Зеленiй Гутi дiстався не
йому у винагороду за вiрну службу королю, а якомусь безвусому  шмаркачевi,
худореброму шляхтичу.  А  тут  i  нагода  трапилась.  Чернь  збунтувалась.
Щоправда, цим нiкого нинi не здивуєш, в  Бiлу  Церкву  шляхта  замалим  не
щодня ледь жива зi страху прибiгає. Кожному жовнiрiв не настачиш, та й  не
вгамуєш хлопiв, допоки сюди не прийде коронне вiйсько, але щоб шляхтич був
заодно iз бидлом!.. Такого  ще  нiколи  не  чув.  Ну  й  провчить  же  вiн
зрадливого  щляхтича,  заодно   й   крулевщизну   в   нього   вiдбере.   I
бiлоцеркiвський староста спiшно вiдрядив у  Зелену  Гуту  загiн  жовнiрiв:
Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Бiлу Церкву й  скарати  на
мiському майданi!

   ...Вечерю варили  в  челядськiй  куховарнi.  Роман  носив  хмиз,  Олена
чистила картоплю i, жартуючи, жбурляла в Романа лушпининки.
   - Трудись, трудись, паниченьку, взнаєш, по чiм хунт  лиха!  -  смiялася
Олена, i очi її були такi привiтнi й теплi, що Роман ладен був за  тi  очi
гори перевернути. Пiдсiдав до Олени,  хапався  й  собi  чистити  картоплю,
врiзав пальця, але болю не вiдчув. Йому було приємно, що Олена забирала  в
нього ножа i чистою шматиною перев'язувала пальця.
   - Теж менi помiчничок! Геть пальця понiвечив, - журила Олена,  i  в  її
голосi Роман вловлював турботу... В поривi нiжностi  цiлував  їй  руки,  i
вона не вiдривала їх, а дивилась на нього усмiхненими, променистими очима.
   - У мене таке вiдчуття, що ми з тобою  однi-единi  в  цiлому  свiтi,  -
шепотiв Роман. - Я ладен в челядськiй хатi  жити  хоч  i  цiлий  вiк!  Тут
навiть краще, нiж у палацi. I муру мiж  нами  немає.  I  добре,  що  слуги
повтiкали, самi собi зваримо борщу, i наш борщ буде найсмачнiшим!.. Менi з
тобою i в куренi рай!
   - Довго не всидиш у куренi, - смiялася Олена. - Потягне в палац,  ти  ж
панського роду.
   - Хочеш, я палац к бiсу розвалю? - Роман  хапав  сокиру  й  кидався  до
палацу, Олена з смiхом його здоганяла, вони весело жирували посеред  двору
i забували про недоварений борщ. Тодi з палацу виходила Марфа, вона  єдина
з усiєї челядi лишилася, i йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась,
як у дворi "пани граються", i сердито буркотiла:
   - Нiкудишнi тепер пани пiшли, нi риба нi м'ясо! Челядь повтiкала, а  їм
хихоньки та  поцiлуночки!..  Казна-що,  а  не  пани!  Самi  собi  картоплю
чистять. Коли б старий пан уздрiв таке, то й у домовинi б  перевернувся...
Ой не буде їм добра з цього маєтку. Отак дограються, доки й маєток  у  них
заберуть. Де це видано, щоб панич та чернi коней давав?!
   Висовувалась з челядської й сердито кричала:
   - Молодята, де ви там? А ходiть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись
за руки, з'являлись вечеряти, i губи їхнi були  припухлi  вiд  поцiлункiв.
Орудуючи ложками, пирхали (i чого їм весело, коли  увесь  свiт  клекоче  й
маєтки повсюдно горять!), а Марфа сидiла набурмосившись i бурчала, що  так
не годиться чинити панам, що челядь розбiглась i село спорожнiло, а  їм  -
поцiлуночки!.. Он старий пан, той би швидко навiв лад!
   Марфа з малих лiт виросла серед панської челядi, сiм'ї в неї нiколи  не
було, i старий пан - то єдина тема  її  розмови.  Села  вона  сторонилася,
iнодi роками там не бувала,  свiту  бiлого  за  челядською  куховарнею  не
бачила i звикла. Мала переконання, що так жити i треба, що пани вiд Бога i
їх варто слухати й покорятися їм, як самому  Господу,  адже  без  панiв  i
життя на землi немислиме.
   Бо чернь сама собi ради не дасть i без панiв хутко  згине,  як  майськi
мухи  восени.  Що  бунтують  проти  панiв  тiльки  поганi  люди,  лотри  й
розбишаки, в яких у серцi Бога  немає,  а  хорошi  люди  панiв  люблять  i
слухаються їх, як батькiв рiдних... Ось вона з отакуньких лiт  при  пановi
i, слава Богу, жива й здорова. Не з'їв же її пан. Щоправда,  старий  дiдич
був крутий, як вiрьовка, бив i глумися з неї, як йому хотiлося,  але  вона
на нього не в обидi. Не вдариш - не навчиш ума-розуму.  А,  не  дай  Боже,
чернь панiв порозганяє - куди вона на  старостi  лiт  подiнеться?  Хто  її
нагодує i сякий-такий притулок дасть? В неї ж нi  сiм'ї,  нi  рiднi,  крiм
куховарнi в панському маєтку...
   - Боже мiй, як страшно таке чути! - не втерпiвши, вигукнула Олена. - До
чого може людина дожити! I в душi в неї рабство. - Прохала Марфу: - Та  ви
хоч поїжте, тiтко, ви ж цiлий день голоднi...
   - А я потроху їм, що-небудь перехоплю i сита, - вiдмахувалась Марфа.  -
Пан дiдич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже вiн не любив, коли
челядь жувала. Бувало, як прибiжить на куховарню та вгледить, що хто їсть,
то з рота кусень видере. Воно й пана  треба  розумiти.  Вiн  один,  а  нас
багацько, так  ми,  чого  доброго,  все  до  цурки  поїмо,  як  тi  мурахи
ненажерливi.
   - Ви людина, тiтко Марфо? - не втерпiла Олена.
   - Людина, але панська, - уточнювала Марфа.
   Далi питати не було потреби.
   Марфа ще позiтхала, побурчала, що тепер  нiхто  панiв  не  поважає,  бо
лотрiв та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатнi втямити, що  без
панiв кроку не ступиш, i казала наостанку:
   - То я пiду в палац ночувати, бо на вас нiякої надiї. Вам  хихоньки,  а
та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере, їм  вiри  немає,  всi
ласi панським добром поживитися!
   Марфа вже ступила на порiг, як  у  парку  закричав  сич...  Пронизливо,
моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.
   - Чекай завтра покiйника, - байдуже сказала  Марфа.  -  Сич  нiколи  до
добра не кричить. Або ще руїна буде. Чи пустка. Коли з  старим  паном  оте
лучилося, сич три ночi перед тим кричав.
   - А що з паном лучилося?
   - Помер вiн тої ночi, царство йому небесне, - перехрестилася Марфа. - А
я думаю, що його убивцi задушили. Бо дуже пан хрипiв  у  своїх  покоях,  i
тодi хтось  через  залу  вночi  перебiг.  Я  сама  чула.  А  вранцi  пана,
посинiлого, в лiжку знайшли...
   - Я боюся... - прошепотiла Олена i схопила Романа за руку. - Ти куди?
   - Я миттю, - схопився Роман, - Ти посидь з Марфою, я невзабарi.
   Роман вибiг  з  челядської,  сич  ще  дужче  закричав.  Олена  поспiшно
перехрестилася.
   - Хрестись не  хрестись,  а  вiд  опряги  не  вiдхрестишся!  -  похмуро
буркнула Марфа. - Виє сич - покiйник буде в дворi.
   Та ось дверi рипнули й  до  челядської  повернувся  Роман,  несучи  три
рушницi й торбиночки з порохом та кулями.
   - Ось!.. - вигукнув вiн захекано i поклав рушницi на лаву. - Хай  тепер
кричить собi сич! Марфа пiшла, Олена пригорнулась до Романа.
   - Хоч ти й рушницi принiс,  а  мене  все  одно  острах  бере.  Сич  так
моторошно кричить...
   - А я радий, що сич кричить, - засмiявся Роман. - Якби  вiн  щоночi  це
робив, я б тебе щоночi в обiймах тримав .. Не бiйся, моя радосте.  Я  тебе
нiколи й нiкому не вiддам. Хоч хай i цiлий свiт проти  мене  йде!  Ти  моя
доля, моя радiсть i життя моє!
   Вiн побачив її губи зовсiм близько, вологi  повнi  губи,  i  припав  до
них... Вона здригнулась i покiрно вiддалася його поцiлунку, i  вiн  насилу
вiдiрвався вiд її губ.
   - У тебе такi чистi очi, -  шепотiла  вона,  -  i  голубi,  як  весняне
небо... Ти добрий...
   - Ти кохаєш мене? - спрагло питався вiн. - Скажи менi... скажи...
   - Ненавиджу! - засмiялась вона.
   - Я здурiю вiд щастя! - вигукнув вiн. - I хай  свiт  нуртує,  хай  свiт
палає, ми будемо вдвох, ми вiдгородимося вiд свiту високим муром. I нiкого
не впустимо в наше царство кохання.
   - Ой, Романе, не вiдгородишся, - гiрко зiтхнула вона i  погладила  його
бiлявий чубчик. -Ти як дитина, Романку.  -  Помовчавши,  зненацька  рiшуче
сказала: - Але цю нiч я хочу вiдгородити вiд усього свiту. Хоч  одну  нiч.
Одну-єдину! А тодi будь-що-будь!
   Вона потяглася до нього вологими губами, i вiн припав  до  них,  як  до
криницi з живлющою водою, i спрагло пив з неї, пив,  пив  i  нiяк  не  мiг
вгамувати спрагу...
   Коли за вiкном засiрiло, вони лежали обнявшись i шепотiли  одне  одному
найнiжнiшi слова. I тодi пролунав пострiл...

   Але вони були стомленi коханням i першого пострiлу не  почули,  бо  вiн
злився з їхнiм поцiлунком. А коли рiзко трiснув другий i  навпiл  розколов
ранкову тишу, обоє схопилися й здивовано подивилися одне на одного.
   - Хто смiє стрiляти у нашому царствi?! - весело вигукнув Роман. -  Хiба
вони не вiдають, що ми вiдгородилися вiд бiлого свiту високим муром?
   I раптом за вiкном розпачливо закричала жiнка...
   - Нiби Марфин голос, -  зблiдла  Олена.  -  Вчора  вона  казала,  що...
покiйник буде...
   Роман кинувся до вiкна й у першу мить вiдсахнувся.. У дворi бiля палацу
жовнiри тягали Марфу за коси, тусали її ногами й били кольбами рушниць.  А
мiж ними крутився староста Зеленої Гути i теж штурхав Марфу ногами.
   - Вони допитуються в Марфи, де ми, - зрозумiла  Олена.  -  Ось  тобi  й
вiдгородилися вiд свiту високими мурами.
   - Але одна нiч була  нашою,  -  сказав  Роман,  кидаючись  в  куток  по
рушницю. - I за цю нiч вони заплатять дуже дорого!
   Олена побачила, як жовнiр, що тягнув Марфу за  коси,  висмикнув  шаблю.
Марфа  повзала  бiля  нього  навколiшках  i  простягала   руки...   Жовнiр
розмахнувся шаблею. Олена крикнула i затулила лице руками.

   - Ну постривайте, катюги! - крикнув Роман i вистрiлив через вiкно.  Той
жовнiр, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, пiдскочив, зiгнувся i впав
на труп своєї жертви.
   - Ага, попався! - злорадно закричав Роман,  хапаючи  другу  рушницю.  -
Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стрiляти трохи вмiємо. Олено!  -  крикнув
вiн, на мить повернувши до неї збуджене, блiде лице  з  широко  розкритими
очима. - В торбинках порох i кулi... Набивай  рушницi,  будемо  царство...
захищати... наше... Хай помагає нам Бог i кохання наше!.. Ач, жовнiри,  як
мишi, сипонули... Ха-ха.. А той миршавий староста найпрудкiше рiже поли...
Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобi дiрку, нiяким чопиком  потiм
не заткнеш!
   Бах! Староста Зеленої Гути так i заорав носом землю, смикнувся i затих,
скарлючений...
   - Призвiдець уже покараний! - вигукнув Роман i кинувся допомагати Оленi
набивати порохом рушницi. - Тiльки не вiдчаюйся, Оленко, все  буде  добре.
Тi плюгавцi нiколи не здолають високих мурiв нашого щастя!..
   - Я не боюся, - ледь посмiхнулась Олена посiрiлими губами. -  Коли  сич
кричав, було моторошно, а жовнiрiв анiскiльки не страшно.
   Грякнуло кiлька пострiлiв, i їх з нiг до голови засилало битим склом. У
вибитi шибки потягло пороховим димом.  Роман  обережно  виглянув,  жовнiри
позалягали й палили з рушниць по челядськiй.
   - Ради Бога, не висовуйся з вiкна! - крикнула Олена. Роман вистрiлив.
   -Ага! - закричав вiн зрадiло. - Ховаєтесь, пiдлi душi! Я вас зажену  ще
в землю! Будете на пузi повзати, носами подвiр'я переорете, а не впущу вас
у наше щасливе царство!
   - Нас порятувало те, що ми спали не в палацi, а в челядськiй, -  казала
Олена, набиваючи рушницi. - Але чи надовго?
   - Коли б вони знали,  який  я  щасливий,  то  зроду  б  не  вiдважилися
нападати на нас! - вигукував Роман. - Ага!.. Ще один заорав носом!
   Олена з подивом дивилася на Романа, навiть не пiдозрюючи ранiше,  що  в
нього стiльки зваги. Вiн i зовнi змiнився, аж повищав, в плечах  поширшав,
голубi його очi горiли буйним вогнем, i Олена захоплено прошепотiла:
   - Який же ти гарний, Романчику!.. Я  навiть  не  гадала,  що  ти  такий
вдатний лицар!..
   Роман вiд тих слiв так i засяяв, кулi його не знали промаху.
   - Так вам!.. Так! Ха-а! - збуджено  кричав  Роман.  -  Ще  один  заорав
носом... О  наївнi!  Я  найщасливiший  у  свiтi,  невже  ви  думаєте  мене
здолати?!
   Роман вистрiлив, i зненацька схопився руками за груди, захитався.
   Олена встигла його пiдхопити, обережно поклала на спину,  на  грудях  у
нього по бiлiй сорочцi розповзалась червона пляма...
   - Романе! - зойкнула Олена. - Ти живий?. Роман був у  непам'ятi.  Олена
схопила простирадло, розiрвала надвоє, швидко перев'язала  Роману  груди..
Знову грякнули пострiли. Двi кулi, одна за одною, дзизнули в неї над вухом
i впилися в протилежну стiну. Не тямлячи  себе  вiд  лютi,  Олена  схопила
рушницю... До челядської бiг жовнiра Олена, майже не цiлячись, вистрiлила.
Жовнiр змахнув руками, мовби на всьому бiгу наткнувся на невидиму стiну, й
упав набiк... Жовнiри, котрi трюхикали за ним, позадкували й сипонули  пiд
захисток бiлих колон.
   Олена в розпачi схилилася над Романом... Що робити? Та  ось  її  погляд
упав на бiчне вiкно. Олена кольбою рушницi  вибила  скло  i  виглянула.  В
цьому закутнi мiж челядською i стайнею жовнiрiв  не  було.  Олена  схопила
Романа обiруч, поклала його на пiдвiконня, так, щоб  по  той  бiк  звисала
голова й руки, сама вискочила у  двiр,  поклала  собi  на  спину  Романову
голову, схопила його за руки i з трудом витягла з челядської... Далi бiгла
зiгнувшись пiд вагою Романа. Так вона здолала закутень  мiж  челядською  i
стайнею, обiгнула льодовню i поза старою покинутою броварнею вибралася  до
глухої бiлої стiни, що оточувала палац.  Чула,  як  позад  неї  галасували
жовнiри, i бiгла  з  останнiх  сил,  несучи  закривавленого  Романа.  Ноша
випорскувала в неї з рук, його ноги важко волочилися по землi,  гальмували
бiг, Олена присiдала, пiдтягувала його на себе i знову простувала...
   Так Олена з останнiх сил  дiсталася  до  бузкових  купив,  котрi  густо
розрослися  попiд  стiною.  Стала  на  колiна,  розсунула  кущ,   поглядом
вiднайшла лаз. Затягла лiд кущ Романа, потiм вигребла хмиз та смiття,  яке
нанесли у дiрку стiчнi води, пролiзла сама, до кровi  обдерши  плече,  але
навiть не звернула на те уваги, i  з  великим  трудом  протягла  Романа...
Знесилiла так, що довго вiдхекувалась, опустивши голову, поволi  приходячи
в себе...
   - А добряче ми поколошкали панiв жовнiрiв! - зненацька вигукнув Роман i
весело на неї глянув.
   - Романе! - зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять.
   Олена понесла його через вигiн i  пiрнула  в  густi  вишняки  неподалiк
церкви. Спiткнувшись об сплетене гiлля, впала, полежала, приходячи в  себе
та витираючи кров з розiдраної щоки. Лiпшої схованки годi було  й  шукати.
Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне,  воно
оточене з усiх бокiв. Олена затягла Романа в густiший  кущ  i  сама  лягла
поруч. Та Роман захрипiв, Олена схопилася, поправила пов'язку у  нього  на
грудях, запхнула пiд неї  свою  хустку,  щоб  хоч  якось  спинити  кров...
Зненацька за вишняком закричали жiнки, заплакали дiти. Хтось бiг  i  волав
про порятунок...
   - Сюди, миряни, сюди -  почула  вона  голос  панотця  Никодима.  -  Нас
порятує Божа обитель.
   Олена поповзла вишняком i,  розсунувши  кущ,  побачила,  що  переляканi
жiнки, несучи на руках дiтей, бiжать у церкву. Вона якусь мить гадала,  чи
не понести й Романа в  церкву,  адже  Бог  мусив  захистити  їх  у  своєму
храмi... Тiльки хотiла було звестися, як помiтила, що до церкви вже  мчать
жовнiри на конях...  Останнi  жiнки  встигли  вбiгти  в  церкву,  i  дверi
зачинилися. Бiля  дверей  лишився  лише  Никодим.  Тримаючи  обома  руками
великого мiдного хреста i високо пiднiмаючи  його  над  головою,  панотець
ступив навстрiч жовнiрам:
   - Iменем Господа Бога заклинаю: спинiться, iроди!.. Бог  усе  бачить...
Не минути вам Божої кари небесної!..
   Переднiй жовнiр пролетiв мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом
розсiкаючи повiтря, i панотець упав, розрубаний  надвоє,  заливаючи  своєю
кров'ю мiдний хрест...
   Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку
й занiмiла, дивлячись, як жовнiри згрiбають  солому.  Вона  ще  гаразд  не
розумiла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в
мозок. Жовнiри пiдпалюють церкву.
   Церква була дерев'яна, легенька й суха i спалахнула в одну мить...  Але
Олена вже того не бачила, вiд страшного видовиська втратила  свiдомiсть  i
заклякла...


   Роздiл сьомий

   Все лiто клекотiла Україна.
   По мiстах i селах, на  майданах  i  ярмарках  слухали  люди  унiверсали
повстанського гетьмана Павлюка.
   "Йдiть на Сiч! - закликали унiверсали. - Зiбравшись, ми вкупi пiдемо на
Україну здобувати собi долю i волю. Воля або смерть!"
   I селяни продавали волiв, купляли коней i цiлими загонами прибували  на
Сiч. За пороги втiкали мiщани, реєстровi козаки, всi тi, хто донедавна був
бидлом i хлопом, ставали товаришами по зброї.
   Україна клекотiла, Україну лихоманило...
   Терпiти вже бiльше нiхто не мiг.
   Люд рвався в бiй. "Де наш гетьман?" - нiсся клич Україною.

   I гетьман з'явився
   У серпнi 1637 року Павлюк на чолi великого  повстанського  вiйська,  що
складалося з запорожцiв пiд орудою старшини Остряницi, реєстрових  козакiв
полковникiв Скидана i Биховця та численних  загонiв  селян  i  мiщан,  над
якими старшинував недавнiй полтавський урядник Гордiй Чурай,  з  гарматами
та обозами вирушив на Схiдну Україну. Дванадцятого серпня гетьман пiдiйшов
до невеличкого мiстечка Крилова, котре стояло на рiчцi  Тясминi,  в  однiй
милi вiд Днiпра Побачивши в степу повстанське вiйсько,  мiщани  вдарили  у
дзвони, вбили  свого  старосту,  перебили  драбантiв  i  хлiбом  та  сiллю
зустрiли Павлюка при в'їздi у мiсто.
   - Коли ми так i далi будемо захоплювати мiста, то я, мабуть, нi разу  з
свого пiстоля не стрельну, - жартував Остряниця.
   - Боюсь,  але  в  твоєму  пiстолi  може  не  вистачить  куль,  -докинув
Биховець. - Ляхiв стiльки розплодилося на Українi, що й куль  на  всiх  не
настачиш!
   - Ех, коли б ми  оце  в  Полтаву  входили,  то  нам  би  шлях  устеляли
вишиваними рушниками! - вигукнув Гордiй Чурай.
   - Гордiй снить своєю Полтавою, - добродушно мовив Скидан.
   - Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як  полтавський,
по всiй Українi не знайдеш! - ще запальнiше вигукнув Чурай. - Ось  давайте
махнемо в Полтаву, на власнi очi переконаєтесь.
   - Далеко нам ще до Полтави, - посмiхнувся Павлюк. - А то б  подивилися,
що то за благословенний край, про який щодня тiльки й торочить  Гордiй.  -
На Чурая уважно подивився. -  Бачу  тугу  в  твоїх  очах,  Гордiю.  Сiм'ю,
мабуть, лишив?
   - Над самою Ворсклою моя хатина стоїть, - замрiяно-журно мовив Чурай. -
По веснi вишнi як заквiтнуть, ну, прямо тобi рай! - Зiтхнув. - Та довелося
з того раю п'ятами накивати . А якби ви почули,  отамани,  як  спiває  моя
дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять лiт їй, а  як  заспiває,
вся Полтава слухає!
   - Не горюй, Гордiю, дiйде черга й до Полтави, - озивається Остряниця. -
Ще посидимо над Ворсклою, послухаємо твого соловейка.
   Наближалися  до  мiстечка,  лунко  бемкали,  дзвони,  мiщани   висипали
навстрiч повстанцям. Вiйсько пiдтяглося, козаки ще гордовитiше  всiлися  в
сiдлах, маяли прапори, бунчуки, блищали мiднi труби сурем.
   - Ласкаво просимо, козаки! - гукали мiщани.
   - А де ж це  ваш  пан  староста,  що  нас  не  зустрiчає?  -  питається
Остряниця, i козаки весело смiються.
   - А ми йому голову вiдтяли та й вiдпустили його  з  миром!  -  жартують
мiщани. - Катюга вiн! Туди йому й дорога.
   - Вiльних козакiв та мiщан на хлопiв обертав!
   - Худобу в нас забирав!
   - Не велiв нам вибирати вiйта i сотника, а своїх урядовцiв  садовив.  А
тi, як оси, нам очi виїдали.
   Дiд з бiлими довгими вусами i маленька дiвчинка  з  чорними  тоненькими
кiсками вийшли навстрiч, несучи хлiб-сiль.
   - Не тебе, гетьмане, зустрiчаємо, а волю свою! - глухим  голосом  мовив
дiд. - Кланяємось до сирої земельки нашiй довгожданiй волi!
   Дiд подав Павлюку  хлiбину,  гетьман  поцiлував  хлiб  i  передав  його
Остряницi.
   - Клянусь, що не пошкодую нi сил своїх, нi життя, боронячи вашу волю  i
хлiб святий! - урочисто проказав гетьман. - Слава Українi!
   Ще дужче забемкали дзвони, коли  павлюкiвцi  входили  у  мiстечко.  Люд
виснув на тинах i воротах, даючи дорогу вiйську. Чимало по вулицях лежало,
уткнувшись у землю, польських драбантiв.
   - Ач, як нас ляшки зустрiчають! - добродушно мовив Скидан. - Аж  носами
в землю повгрузали!
   Ось тут i сталося непередбачене. Один з драбантiв раптом  очуняв,  звiв
голову i випростав руку з пiстолем, цiлячись у Павлюка.
   - Гетьмане, стережись... - крикнув Гордiй i прямо з сiдла  стрибнув  на
драбанта, вдарив його по руцi. Куля  дзизнула  над  вухом  у  Павлюка.  Це
вiдбулося так швидко, що нiхто й словом не встиг прохопитися.
   - А бодай би ти скис, лядський недобитку! - i Гордiй Чурай так  стукнув
кулаком драбанта,  що  той  i  заковиз.  -  Тьху!  Казав,  пане  гетьмане,
повертаймо в Полтаву, у нас такого не сталося б, - мовив Чурай, зводячись.
- Бо в нас у Полтавi ляхiв як б'ють, так один раз!
   Отамани засмiялися, хоч оказiя були не з веселих.
   Зайнявши Крилов, гетьман вiдразу ж зiбрав старшин на  раду.  Ходячи  по
хатi та смикаючи себе за вус, Павлюк викладав свiй план:
   - Час не терпить! Коли почали - мусимо спiшити. Хто  захопить  верхiв'я
Днiпра, той i господар становища. В Криловi  я  роздiляю  вiйсько  на  двi
частини. Бiльшу доручаю полковникам  Биховцю  та  Скидану.  Задумка  така.
Мусимо якнайшвидше захопити побiльше простору,  де  б  могло  розвернутися
повстання. В першу чергу треба захопити всi мiста i замки  Правобережжя  i
Лiвобережжя. Особливо у верхнiй частинi  Днiпра.  Тому  загони  Скидана  i
Биховця сьогоднi ж, а найпiзнiше завтра вранцi  пiдуть  вгору  по  Днiпру,
захоплять в путi Воронiвку,  Бужин,  Боровицю,  а  просунувшись  ще  далi,
вiзьмуть Домонтiв i Бубнiвку. Дорогою будете  руйнувати  маєтки  й  замки,
захоплювати зброю i хлiб у панських  фiльварках,  обози,  коней  особливо.
Перш за все прилучайте до себе селян та мiщан.  За  Бубнiвкою  Биховець  i
Скидан роздiляються. Биховець  зробить  несподiваний  напад  на  Канiв,  а
Скидан  в  цей  час  оточує  Переяслав.  Переяслав  треба  взяти  будь-що,
будь-яким способом i будь-якою цiною. Вiд цього залежатиме  наш  подальший
успiх. У Переяславi заперся з обдуреними козаками реєстровий гетьман  Сава
Кононович i ворожа нам старшина на чолi з запроданцем Iляшем Караїмовичем,
котрi потопили в кровi Кодацьку  фортецю.  Це  нашi  найлютiшi  вороги,  i
пощади  їм  не  буде.  До  того  ж  в  переяславських   арсеналах   чимало
зберiгається зброї та пороху. Дiйшли до мене чутки, що навколо  Переяслава
дiє багато повстанських загонiв, їх треба об'єднати  й  забрати  а  собою.
Впоравшись  з  Переяславом,  Биховець  лишає  там  свою  залогу,   а   сам
рухатиметься в напрямку Чигирина. Гордiй Чурай дiятиме на волостях. Другий
загiн вiйська поведу я. Остряниця лишається при менi. Прямо  з  Крилова  я
пiду до Чигирина i там очiкуватиму Биховця i Скидана. Звiдти, як усе  буде
добре, ми купно вдаримо  на  Бiлу  Церкву,  i  таким  чином  все  верхiв'я
опиниться в наших руках. Ви мене зрозумiли, пани отамани?
   - Зрозумiли, пане гетьмане.

   Павлюк спинився посеред хати, жуючи кiнчик вуса.
   - Мо', що не так метикую, то поправте мене. Мо', в кого є краща задумка
- викладайте.

   Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався:
   - Я пристаю на думку пана гетьмана.
   - Я також, - подав голос Гордiй Чурай. - А коли б з Переяслава  вдарите
на Полтаву, то й зовсiм би добре було.
   - I я згоден, - озвався Якiв Остряниця.
   - А чи не вдарити нам спершу на Бiлу Церкву? - звiвся з лави Скидан.  -
А потiм, не зупиняючись, на Бар!
   - Що це дасть? - швидко запитав Павлюк.
   - Ми загородимо шлях коронному вiйську на Україну, - уточнив Скидай.
   - Але будемо мати у себе  за  спиною  фортецi,  повнi  жовнiрiв,  котрi
вдарять нам у спину, - сказав Остряниця.
   - А тим часом Сава Кононович з Караїмовичем  зберуть  своє  вiйсько,  -
вставив Гордiй Чурай, - а ми...
   - ...опинимося мiж двома вогнями, - закiнчив Биховець.
   - Звичайно, такий ризик є, - Скидан почухав потилицю. - Але ж i спокуса
велика...
   - Швидше  вдарити  по  коронному  вiйську?  -  запитав  Павлюк.  -  Нi,
полковнику, поспiшиш - людей насмiшиш. Ризикувати повстанням  я  не  буду.
Коли ми захопимо Бар i  розпочнемо  бiй  з  коронним  вiйськом,  Кононович
неодмiнно з цього скористається i вдарить нам у спину. А це  вже  поразка.
До  того  ж  ми  не  встигнемо  збiльшити  свої  сили,  запастися  зброєю,
провiантом та порохом.  Ми  будемо  гинути  пiд  Баром,  а  дрiбнi  загони
повстанцiв на Українi сидiтимуть склавши руки. Почнемо з верхiв'я  Днiпра.
Тiльки очистивши Україну, захопивши фортецi, з'єднавши всiх  повстанцiв  в
один кулак, можна думати про генеральний бiй. I все це  треба  зробити  до
осенi. До Рiздва вся  Схiдна  Україна  мусить  опинитися  в  наших  руках.
Коронне вiйсько збереться не ранiше глибокої осенi, ось тодi ми й дамо бiй
Конєцпольському. Але де саме, в Бiлiй Церквi  чи  в  Барi,  покаже  час  i
обставини . То як, пане полковнику? - повернувся вiн до Скидана
   - Пристаю! - твердо мовив Скидан. - Сьогоднi ж рушаю на Переяслав.
   - На цьому раду нашу й закiнчимо! Пани отамани  хай  займаються  своїми
справами, а до мене покличте писаря.
   Отамани вийшли, а до хати заглянув вiйськовий писар Роман Попович  i  з
порога запитав:
   - Кликали, пане гетьмане?
   - Кликав, Романе.  Ану  сiдай  до  столу  та  папiр  готуй,  будемо  до
переяславцiв унiверсал писати.
   Писар, молодий, високий i худий як  тичка  недавнiй  київський  бурсак,
заметеляв полами ношеної й переношеної ряси, сiв  до  столу  й  приготував
начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався  в  ньому  нiгтем,  потiм
почесав ним у своїх густих рудих кудлах.
   - Готово, пане гетьмане!
   - Пане писарю, ти хоч би змiнив свою попiвську рясу на козацький жупан,
- не втерпiв Павлюк. - Вiйськовий писар, а на кого схожий!
   - Та воно б i можна, - шморгнув облупленим носом писар. - Та  де  ж  ти
його дiстанеш, жупана. А до ряси я вже звик.
   - Ну, гаразд... - Гетьман запалив люльку i  жадiбно  затягнувся  димом,
пройшовся по хатi.
   - Пиши унiверсал. "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом  Запорозьким.
Пану отаману переяславському i всьому товариству, посполитим i всiй братiї
нашiй назавжди бажаємо вiд Бога доброго здоров'я", - продиктувавши, Павлюк
зачекав, доки писар скрипiв пером, i вiв  далi:  -  "Милостиво  оголошуємо
своїм вiрним i доброзичливим  товаришам,  що  я  з  дозволу  i  по  наказу
вiйська, незважаючи на великi ускладнення  вiйськовi,  посилаю  до  вас  в
Переяслав двох полковникiв: пана Карпа Скидана i пана Семена Биховця, а  з
ними вiйська Запорозького кiлька тисяч. Про що,  вашi  милостi,  як  вiрнi
товаришi мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковникiв".
   Павлюк  зупинився  посеред  хати,  гриз  мундштук  люльки  й  обдумував
подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадникiв Кононовича  i
Караїмовича, котрi вiдсиджуються зараз в Переяславi... Скреготнув  зубами,
до писаря:
   - Пиши! "Що  ж  стосується  тих  зрадникiв,  скiльки  б  їх  у  вас  не
виявилось, якi за обiди й банкети  у  ляхiв  видали  їм  наших  товаришiв,
багатьом iз яких вiдрiзали вуха, а самих їх вiдправили в Гадяч рити  рови,
- цих зрадникiв не заважайте ловити, а видайте їх  вiйську  моєму.  Ви  ж,
пани отамани, не хвилюйтеся i велiть  не  хвилюватися  своїм  товаришам  i
панам мiщанам, а допоможiть нам виловити цих зрадникiв, котрi  так  багато
заподiяли зла. Будьте єдинодушнi, згуртуйтеся i йдiть з п.п.  полковниками
до вiйська, а там ми вже гуртом погадаємо, як  далi  бути.  Але  якщо  ви,
бережи, Боже, вашi милостi, забажаєте захищати тих зрадникiв..."  Написав,
Романе?
   Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрiв з натуги.  Випростав  спину,
витер пiт.
   - Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далi.
   - Пиши. "...чи захочете самi до них приєднатися, то ми зо всiма  своїми
силами, з усiм вiйськом i артилерiєю рушимо до Переяслава i тодi побачимо,
чи буде хто захищати мерзенних  зрадникiв.  Отже,  вдруге  просимо  вас  i
суворо-пресуворо  наказуємо  iменем  вiйська  не  вiдважуватись   захищати
зрадникiв, але якнайшвидше спiлкуйтеся з нашими полковниками  i  вiйськом.
Пiсля всього поручаємо вас милостi Божiй. Дан в Криловi серпня 12 дня 1637
року"[4].
   - Готово, пане гетьмане. Що ще писати?
   - Поки досить, Романе. - Гетьман сiв до столу.  -  Унiверсал  залиш,  я
передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе iз здоровлям?
   - Н-нiчого, - розгубився писар. - Хвалити Бога...
   - Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, - у вуса посмiхнувся  гетьман.  -
Худий, як та лозина край дороги. Ти хiба в надголодь живеш?
   - Я, пане гетьмане, дух свiй гартую i тiлеса, - зiзнався зрештою писар.
-Тiлеса свої голодом морю.
   - З якого дива?
   - Щоб грамоту  зберегти,  -  похнюпився  Роман.  -  Коли  тiлеса  жиром
обростають - грамота тодi утiкає з голови.
   - Ну й дивак! - посмiхнувся Павлюк. - Грамоту, може, й збережеш, а дуба
з голоду врiжеш. Це точно.
   - Я хочу йти не в тiлеса, а в розум, пане гетьмане.
   - Йди у розум, Романе, а тiльки ж дбай про  своє  здоровля.  Куди  воно
годиться? Який же з тебе в бiсового батька козак, як ти од вiтру  хилишся?
I потiм затям: такi, як ти, я маю на оцi  твою  грамоту,  дорожчi  нам  за
десятьох неписьменних. I ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились?
   - Домовились, пане гетьмане, - весело мовив писар.  -  Не  знав  я,  що
потрiбний Українi.
   - Ще й як! - Павлюк поклав руку Романовi на плече. - Ось  як  здобудемо
волю, школи вiдкриємо, люд будемо навчати, щоб грамотнi всi були, як ото в
заморських країнах. А письменному i жити легше. То  ти,  Романе,  i  будеш
колись навчати письма ваш темний люд. Та це мрiї... Поки що мрiї...
   - 3 мрiями легше жити, пане гетьмане.
   - Не до мрiй зараз. Ми тiльки-но почали, i один Бог знає,  чим  все  це
скiнчиться... - Павлюк помовчав хвилю. - Та гаразд! Iди, Романе, та бiльше
не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бiсу свою засмальцьовану рясу!  Дивитися
на неї...
   - Але ж, пане гетьмане... - зам'явся писар. - У мене пiд  рясою  бiльше
нiчого немає.
   - От лихо! - почухався Павлюк. - Не нажив ще добра?
   - Я свiй скарб у головi ношу, пане гетьмане.
   - А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли своє
багатство в головi носиш. Та нинi ти вiйськовий писар i вигляд мусиш  мати
вельми пристойний. -Павлюк швидко зняв iз себе жупан i накинув його писарю
на плечi. - Носи i будь здоров!
   - Тобто... як? - Роман розгубився i стояв,  зiгнувшись  пiд  жупаном  i
боячися до нього доторкнутись. - А ви, пане гетьмане?
   - За мене не турбуйся! Україна знайде для свого гетьмана  жупан.  А  ти
ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми  великуватий,  та  кравцi  в
один мент перешиють. Дай Боже, щоб вiн тебе грiв!
   Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток,  постояв  бiля  столу,
дивлячись на унiверсал, обмiзковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й
Биховця в Переяслав, потiм пiдiйшов до вiкна. Майдан  був  вщерть  забитий
козаками. Чувся смiх, вигуки, тупотнява нiг...
   Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все  правильно
вiн обдумав, чи не схибив де на самiсiнькому початку? Вiдчув, який  важкий
тягар лiг на його плечi вiдтодi, як вiн узяв у свої  руки  долю  повсталої
України.  Тiльки  б  не  промахнутися,  не  пiддатись  зневiрi,  вистояти,
перемогти... Схопився, пройшов по хатi, спинився в кутку, де висiли образи
i тьмяно блимала лампадка. Незворушливi лики  святих  суворо  дивилися  на
нього, нiби багли зрозумiти, хто ж вiн, козак Павло Бут, вiдомий пiд iм'ям
гетьмана Павлюка, i чи зумiє вiн вистояти сам i Україну визволити?
   - Боже! Не за себе прошу! -  раптом  гаряче  прошепотiв  Павлюк.  -  За
Україну прошу, за неї знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену.  За
неї, Боже, молюся в душi своїй i вдень, i вночi... Допоможи  їй,  Боже,  i
гетьману її  Павлюку.  Ми  вiками  боремося  за  волю  й  вiками  головами
накладаємо, аби загорiлася сподiвана зоря волi. Чому ти мовчиш, Боже, чому
не поможеш нам, чи молитви нашi до тебе не доходять? Чому ти мовчав,  коли
в Зеленiй Гутi в церквi  твоїй  живцем  горiли  жiнки  i  дiти?  Чому  ти,
справедливий i всесильний, не  порятував  нещасних?..  Чому?  -  з  гнiвом
вигукнув Павлюк. - Чому?
   Лики святих, як i перше, були незворушно суворi.
   Павлюк опам'ятався.
   - Грiшний, Боже, на тебе розгнiвався.  Але  зваж  на  мою  молитву,  не
вiдгороджуйся вiд нас святими мурами. Не менi, землi рiднiй  допоможи,  бо
проклянемо тебе на вiки вiчнi!..


   Роздiл восьмий

   Пан королiвський комiсар i староста Ян Данилович знову встав не з  тiєї
ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся вiн по залах свого
палацу в розстебнутiм халатi, пiд яким не  було  нiчого,  крiм  волосатого
тiла (пан комiсар не мав челядь за людей, тому й  не  вважав  за  потрiбне
ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв  злiсть  на  челядi.
Та,  як  могла,  ховалася  по  найглухiших  закапелках,  але  Данилович  -
стрiляний горобець. Його  не  проведеш!  Вiн  виколупував  челядь  з  усiх
зашкалубин, витягував її за чуби, а витягши, товк  писком  у  стiну  чи  в
мармурову колону, приказуючи:
   - Чим бiльше бидло товчеш, тим воно стає слухнянiшим!.. .
   Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими,  потовченими  носами,
стiни в палацi зарябiли вiд червоних плям, i Данилович не  велiв  витирати
чи замазувати кров, "щоб бидло щодня бачило свою  юшку  i  не  дуже  дерло
хлопську кирпу".
   Поганi вiстi дiйшли до пана комiсара i  старости:  бунтарський  гетьман
Павлюк захопив Чигирин, а Карпе  Скидан  -  Корсунь.  Його  вотчина,  його
управа i староства - Чигирин i Корсунь - в руках  ворогiв  Корони.  А  вiд
коронного гетьмана нi слуху нi духу!.. А-а, пся крев! Спробуй пiсля  таких
вiстей уставати з тiєї ноги, цю треба!
   Вiдтодi, як Данилович змушений був в однiм спiднiм вистрибувати вночi з
чигиринського замку i до ранку тремтiти вiд холоду й ляку в копицi сiна на
околицi Чигирина, минуло мiсяцiв зо три. Вже осiнь. А вiн i досi  змушений
сидiти в глухiй Данилiвцi пiд охороною добiрних жовнiрiв i навiть носа  не
смiє потикати в Чигиринське  i  Корсунське  староства...  Пiсля  невдалого
послушенства в Чигиринi, рятуючись вiд хлопського полковника Скидана,  вiн
тодi ледь живий дiстався до Бара.
   - Ваша милiсть! Чернь бунтує! - замалим не  плакав  пан  комiсар  перед
коронним гетьманом. - Реєстровцi  з  покори  вийшли.  До  них  приєдналося
бидло. Моїх жовнiрiв перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив!
   Коронний на диво спокiйно його вислухав.
   - Перелякана шляхта, втративши своє лице i гiднiсть, замалим  не  щодня
прибiгає в Бар, - мовив вiн роздратовано. - I щодня  благає  жовнiрiв  для
захистку. А де я наберу жовнiрiв для всiх тих лицарiв, котрi втiкають сюди
в однiм спiднiм?
   Пся крев! Данилович змушений був проковтнути i цю образу. Не будеш же в
такому становищi загризатися з коронним! Лише прохрипiв:
   - Послушенство не допомагає! Чернь та  реєстровцi  чинять  свавiльство.
Палити їх треба! Мордувати! Вiшати! Я, королiвський  комiсар  i  староста,
змушений був у своїм староствi, як свиня, зариватися  в  сiно  i  всю  нiч
дрижакiв їсти. Вогнем i мечем треба пройти Україну! Реєстровцiв  у  хлопи!
Хлопiв у дугу!
   Коронний обiцяв, запевняв, що йому вiдомо про бунти на Українi i що вiн
ось-ось збере вiйсько для вгамування хлопiв. Але, поки збереться  вiйсько,
пан комiсар i староста нехай захищається своїми силами.  I  чекає  приходу
коронного вiйська... Матка Боска! Чим захищатися? Ким?  Гайдуки?  Надвiрнi
козаки? Та їм вiрити - без голови лишишся При  першiй  же  нагодi  на  бiк
чернi переметнуться. Ще й пана  свого  на  мотузяцi  приведуть.  Фiльварки
горять. Селяни на Сiч утiкають, мiщани вбивають старост i становлять своїх
вiйтiв. Чорта з два тепер в Чигирин сунешся чи в Корсунь! Так i дадуть  по
писку!
   Все ж таки Ян Данилович виклянчив у коронного  пiвсотнi  жовнiрiв,  але
щоб Русь ними викоренити, як того жадав пан комiсар, годi було  й  думати.
Довелося плюнути та вiддалеки погрозити комiсарським кулаком на свавiльний
Чигирин i запертися в своєму маєтку в Данилiвнi та чекати з  моря  погоди.
Так за все лiто й не вiдважився сунути  носа  в  Чигирин.  Повiсить  клята
чернь, як спопаде. А тепер i зовсiм туди не поткнешся: в  Чигиринi  Павлюк
окопався з своїм вiйськом. Пся крев! I Крилов у  його  руках,  i  Корсунь.
Скидан, ходять чутки, штурмує Переяслав... От сиди  й  трусися  в  палацi.
Добре, що хоч палац високим та глухим муром обнесений, а пiвсотнi жовнiрiв
день i нiч на вартi, i брама на мiцному замку. А коронного вiйська  як  не
було, так i немає. Данилiвський маєток, щоправда, один з найбiльших у пана
комiсара. I прибутковий. Має вiн гути, де  скло  на  продаж  виготовляють,
буди по виробництву поташу. Еге, поташ-то вигiдна  штука!  За  сто  десять
бочок поташу гданський купець вiдвалив  йому  аж  тридцять  тисяч  злотих!
Жирненько.  I  рудня  є,  хлопи  виплавляють  залiзо  з  болотяної   руди.
Селiтерний завод мусить вiдкрити, коли б тiльки чернь вгамувати. На щастя,
його поки  що  вогонь  обминає,  горять  сусiди,  але  хлопам  немає  чого
довiряти. А раптом повстанське вiйсько сюди нагряне?  Тодi  й  жовнiри  не
врятують! От i змушений пан комiсар п'ять заряджених пiстолiв на  нiч  пiд
подушку класти. Хоч i мулько на такому арсеналi  спати,  зате  безпечнiше.
Та, на випадок чого, хiба порятують тi п'ять пiстолiв, як у пана  комiсара
лише двi руки. Та й тi останнiм часом трусяться. Спробував вiн була  якось
у грака вцiлити, а що вийшло? Жовнiра  вгепав,  i  тепер  їх  у  нього  не
пiвсотнi, а сорок вiсiм (один жовнiр ще ранiше пiд п'яну руку втопився,  а
може, хто йому безкорисливо допомiг?). Та все одно й на п'яти пiстолях  не
спокiйно спиться. Тому доводиться пiд вiкнами спочивальнi  ридван  день  i
нiч напохватi тримати iз запряженими  кiньми  (коней  мiняли  через  кожнi
п'ять годин). Коли що - у вiкно i в ридван. I  в  Бар.  Однiєї  ночi,  пся
крев, так i сталося. Пан комiсар заснув на п'яти пiстолях, а  один  з  них
вiзьми й стрельни глупої пiвночi!.. Чи пан комiсар надто головою товкся  у
подушку, чи з капосним пiстолем щось трапилось, а тiльки так вiн  бабахнув
пiд вухом, що пан  комiсар,  оглушений,  як  тетеря,  вистрибнув  з  вiкна
спочивальнi прямо в ридван i, охоплений  жахом,  всю  нiч  гнав  ридван  в
напрямку Бара... Лише другоднi його розшукали жовнiри i  пояснили,  в  чiм
рiч. А-а, пся крев! Та хiба вiн мав час спросоння розбиратися, хто в нього
над вухом серед ночi бабахнув так, що аж у п'яти зашпигало. Добре, що  хоч
не вцiлив його триклятий пiстоль!
   - Вашмосць!..
   Пан комiсар здригнувся вiд несподiванки, загорлав:
   - Якого дябла?!
   Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (i його товк у стiну)  гнеться
в дугу, намагаючись не помiчати,  що  в  пана  комiсара  пiд  розстебнутим
халатом немає нiчого. - Вашмосць! Гонець з Бара!
   - Нарештi! - не втримавшись, закричав  пан  комiсар.  -Чого  та  стоїш,
телепню? Негайно впускай!
   - Слухаю пана, - дворецький визадковує.

   Гонець з Бара - це вже лiпше! Данилович  застiбує  халат.  Гонець  може
бути й шляхтичем. Та ось i вiн. Входить високий, ставний козак  з  чорними
вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем,  смаглявим,
обвiтреним,  з  чорними  блискучими  очима.  Але  голубий  жупан   виказує
реєстровця. Пан комiсар набурмосився. Вiдтодi, як  йому  в  однiм  спiднiм
довелося втiкати з Чигирина, реєстровцiв терпiти не може. Сердито питає:
   - Хто такий?
   - Гордiй Чурай, вашмосць! - голосно кричить  гонець.  I  витягується  в
струнку, поїдаючи очима Даниловича. - Iз Бара вiд його  милостi  коронного
гетьмана!
   - Реєстровець? - похмуро питає пан комiсар.
   - Саме так, вашмосць, сотник реєстру Гордiй Чурай! - крикнув гонець.  -
3 найвiрнiших  реєстровцiв  його  милостi  короля,  Корони  i  всiєї  Речi
Посполитої, вашмосць.
   Гм...  Найвiрнiший?  Це  вже  краще.  Побачимо,  який  ти  найвiрнiший.
Реєстровцям вiрити - що вовком орати. Давно їх треба на хлопiв обернути. В
дугу зiгнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпiти.  На  безриб'ї  i
рак риба.
   - Найвiрнiший, кажеш?
   - Саме так, вашмосць! - вигукнув гонець. - Такий вiрний,  що  далi  вже
нiкуди!
   - Чому коронний не прислав когось iз шляхти?
   - Шляхта, вашмосць, не  ризикує  й  носа  потикати  на  Україну.  Всюди
бунтiвна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палi опиниться. А  я,
вдаючи прихильника бунтарiв, в'юном прослизнув.
   Гм... I це правильно. Шляхтича зараз нi за понюх  тютюну  на  той  свiт
вiдправлять. А коли цей  плебейський  бевзь  найвiрнiший,  те  можна  його
використати. А потiм у хлопи! Усiх гамузом, i вiрних, i не вiрних!
   - Як там у Барi?
   - Нiчого, але гiрш, нiж у Полтавi! - випалив гонець. - Скажу, вашмосць,
нiде нема краще, як у Полтавi!
   - До чого тут Полтава? - витрiщався пан комiсар. Найвiрнiший  гонець  з
Бара втупився у пана комiсара безневинними i чистими, як у дитини, очима.
   - Поговiрка у мене така, вашмосць! Нема нiде краще, як у Полтавi.
   - Щось менi не подобається твоя поговiрка.
   - Але менi, вашмосць, подобається! -  з  тим  же  безневинним  виглядом
вiдповiдає гонець. - Маєток я  мав  у  Полтавi,  як  вiрний  служака  Речi
Посполитої. Так клята чернь спалила. Довелося втiкати в Бар. Але я своє ще
вiзьму. Я цю бунтiвну Русь дотла викореню!
   - Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палi її! На шибеницi!
   - Саме так, вашмосць! На краще чернь i не заслуговує! - вигукує гонець,
витрiщивши на пана комiсара  очi.  -  Ми  найвiрнiшi  вояки  його  милостi
короля, Корони i Рiч...
   - Гаразд... гаразд. Я не сумнiваюся у твоїй вiрностi, сотнику, - спинив
Данилович потiк клятви. - Коронне вiйсько скоро вирушить гамувати хлопiв?
   - Вже збирається, вашмосць! Ми таки покажемо чернi, де раки зимують! На
шибеницi, вашмосць! На палi її, вашмосць! Я, як найвiрнiший сотник Рiч...
   - Як справи на волостях? - вдруге перебив його клятву комiсар. - Маєтки
горять?
   -  Горять,  вашмосць!  I  добре  горять.  Я,  як   найвiрнiший   сотник
Рiчпосполитої, просто спокiйно дивитися не можу, як панське добро з  димом
вгору йде. Серце кров'ю обливається, вашмосць! Павлюк в Чигиринi сидить, а
Скидан сюди йде.
   - Куди це сюди? - витрiщився Данилович.
   - В Данилiвку, вашмосць!
   - Карпо Скидан? - здригнувся комiсар. - Цього ще не вистачало!
   - Саме так, вашмосць!
   - Та не кричи ти, як пришелепкуватий! -  замахав  руками  Данилович.  -
Багато в нього чернi?
   - Сот п'ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милiсть. Я його, каже,  на
палю посаджу!
   - Кого це?
   - Вашу милiсть.
   Данилович вбирає голову в плечi. А  в  нього  лише  пiвсотнi  жовнiрiв.
Виходить, кепськi справи. В Скидана милостi не  випросиш.  Мабуть,  уже  й
палю приготовив. Брррр! Аж морозить...
   - Не трусiться, вашмосць! Я i моя найвiрнiша сотня у вашому вiданнi!
   - Та не горлопань на увесь палац! - вiдсахнувся пан комiсар.  -  Тут  i
так голова вiд думок трiщить.
   - Не можу iнакше, вашмосць! - як i перше, вигукує гонець. - Вiрнiсть  з
мене так i пре! Бо  я  служу  не  бунтарям,  а  королю  i  Коронi.  I  моя
найвiрнiша сотня козакiв, вашмосць!
   - Щось ти надто розкричався: найвiрнiшi, найвiрнiшi - бурчить  комiсар.
- Ти справдi бевзь чи прикидаєшся?
   - Найсправжнiсiнький бевзь, вашмосць!
   - Воно й видно... Плебей!
   - Плебей, вашмосць, але найвiрнiший!
   - I не зацiпить тобi!
   Сотник здивовано витрiщився своїми безневинними очима на комiсара.
   - Хiба вашiй милостi було б лiпше, аби я привiв невiрних козакiв, котрi
б посадили вашу милiсть на палю?
   - Що ти менi палю тичеш?
   - Слово прохопилося, вашмосць! Але  мою  вiрну  сотню  не  впускає  пан
ротмiстр до замку! Браму зачинив, ще  й  погрожує  вiдкрити  вогонь.  Мене
впустили, а сотня пiд мурами тиняється. Але ж я її з самiсiнького Бара вiв
для захисту вашої милостi. А час гарячий,  принесе  Скидана  -  не  минути
вашiй милостi палi!
   - Ти знову про палю?!
   - Вибачаюсь, вашмосць!
   Данилович вагається:  впускати  чи  не  впускати?  До  реєстровцiв  вiн
особливої довiри не має. Та ще в такий час. Вже довелося вiд них  у  вiкно
вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр!  На  палю  посадить,  це  точно.
Лiпше реєстровцiв впустити.
   - Стривай, сотнику. Наторохтiв ти три мiхи, а суплiки вiд коронного так
i не показав. Лише мене з пантелику збиваєш.
   - Стараюсь, вашмосць! - чи не вперше в наївних  очах  Чурая  спалахують
глузливi iскорки.
   - Що-о? Де суплiка, пся крев?!
   - Папiр? - гонець уже вiдверто корчив з себе  дурника.  -  Який  папiр,
ваша милiсть?
   - Вiд коронного, сто дяблув!
   - А-а... вiд коронного, - здивовано протяг сотник. - Так  би  й  казали
зразу, ваша милiсть.
   - То де вiн?
   - Хто? - здивовано питає гонець.
   - Папiр, пся крев!! - аж скрегоче зубами пан комiсар. -  Вiд  коронного
де папiр? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хiба iнших не було?
   - Iнших послали до розумних, а мене до вашої милостi.
   - Ти глузуєш, сто  дяблув?!  Давай  суплiку,  бо  я  тебе  i  всю  твою
найвiрнiшу сотню на палi пересаджу!
   - Ось вам папiр! - в руках Гордiя Чурая пiстоль.
   - Е-е-е... - хрипить пан комiсар. - Що за жа-жарти?
   - Невеселi, вашмосць.
   - Як вас р-розумiти, с-с-сотн-мку? - Данилович нiяк  не  може  вiдвести
очей вiд  чорної  дiрочки  пiстоля  i,  зрештою  оговтавшись,  хрипить:  -
Ротмiстре!..
   - Тесе!.. - Гордiй  Чурай  приклав  пальця  до  губ,  осудливо  похитав
головою.  -  Ай-ай,  негарно  виходить.  Солiдний  пан,  а  верещить,   як
недорiзане порося.
   - Не згадуй менi про недорiзаних поросят!
   - Але я можу стрельнути, - посмiхається Гордiй Чурай. - I ваша  милiсть
матиме пречудову дiрку  в  лобi.  Не  годиться  верещати,  пане  комiсаре.
Сiдайте в крiсло i калатайте у дзвiнок, щоб прийшов дворецький. Ось так...
Тепер у ваших же iнтересах прошу зберiгати цiлковитий спокiй i не здiймати
шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку,  що  стрiляє,  приставлю
вам до спини. Чого ваша милiсть здригнулася i дугою спину вигнула? Лоскоту
ваша милiсть боїться?  Ай-ай!..  А  ще  хлопiв  збирався  вгамовувати.  Не
вигинай спини,  комiсаре,  сиди  рiвно!  I  вiльнiше.  Ось  так.  Нiби  ми
бесiдуємо.
   Чурай стає позаду  крiсла,  в  якому,  наче  дерев'яна  колода,  сидить
посинiлий пан комiсар, i приставляє йому до спини цiвку пiстоля.
   - Ось так, вашмосць! Пiстоль  спиною  вiдчуваєте?  (Данилович  поспiшно
киває головою). От i чудово. Ми нарештi порозумiлися.  Смiю  вашу  милiсть
запевнити, що пiстоль у мене найвiрнiший. Це єдина правда з усього,  що  я
тут наторохтiв. Сподiваюсь, пан комiсар не буде смикатись?  От  i  чудово.
Подальша картина вимальовується така, - соловейком заливається  Гордiй.  -
Ви спочиваєте в крiслi, а я, спершись на  крiсло,  слухаю  вашу  велемудру
бесiду. Але застерiгаю гра чесна. Один ваш  рух  -  i  ваша  спина  матиме
пречудову дiрку... Ну, ну, спокiйно, я ще не  стрiляю.  Чого  пан  комiсар
йорзає, наче хто їжака йому всунув у шаровари? Хоча життя - штука така, що
її й на базарi не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте,  пане,  що  ви
просто дрiмаєте в крiслi. Зайде дворецький, i  ваша  милiсть  велить  йому
впустити у двiр реєстрову сотню.  В  разi  вiдмови...  Прошу  не  вигинати
бубликом спини. Я лише застерiгаю... Ну ось i чудово. Калатайте ще  раз  у
дзвоник. Добре. Досить. Ех,  вашмосць,  коли  б  ви  хоч  раз  побували  в
благословеннiй Полтавi. Ворскла. Сади вишневi... Та я б там i панькатись з
вашою милiстю не став! Р-раз - i готово! Ну, ну, спокiйно...  Ми  ж  не  в
Полтавi, а у маєтку вашої милостi. Почулися квапливi кроки, хтось бiг.
   - Приготувались, вашмосць!
   У залу вбiгає ротмiстр. Гордiй Чурай натиснув  пiстолем  у  спину  пана
комiсара, той гикнув i випалив:
   - Впусти... е-е... реєстрову сотню... е-е... впусти... е-е...
   - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр знизав плечима i вийшов.
   Пан комiсар передихнув.
   - Можна я... е-е... лоба витру?
   - Будь ласка, - мило заторохтiв Гордiй Чурай. - Витирайте,  тiльки  без
крику. Я навiть вiдiйду на хвилю вiд вашої милостi. - Пiдiйшовши до вiкна,
Чурай виглянув у двiр. - Ну ось, поздоровляю вашу милiсть! Моя  найвiрнiша
сотня вже входить  у  двiр.  Сотня  i  справдi  вiрна...  Вже  й  шабельки
витягують.  Чудово!  Не  смикайтесь,  вашмосць.   Сотня   спершу   вирубає
жовнiрiв... Ех, заскочити б менi оце хоч на хвильку в мою рiдну Полтаву! -
мрiйливо мовив Чурай. -Крила б  за  плечима  виросли...  А  гаї  якi!..  А
дiвчата!..
   Одначе Даниловичу було не до  лiрики.  Ледве  у  дворi  залунали  першi
пострiли й  закричали  жовнiри,  як  вiн  гикнув  i,  петляючи,  побiг  до
дверей... Гримнув пострiл. Пан комiсар простягнувся посеред зали.
   - Ай-айi... - похитав головою Чурай. - I для чого було так гарячкувати!
Сидiла б ваша милiсть  у  крiслi  й  не  мала  б  у  спинi  дiрки...  Я  ж
застерiгав...
   - Вашмосць! - загорлав, вбiгши до зали, ротмiстр. - Реєстровцi  рубають
жовнiрiв!.. -  Осiкся,  вгледiвши  пана  комiсара  на  долiвцi.  -  Е-е...
Вашмосць...
   - Раджу не репетувати, ротмiстре, - спокiйно озвався  Гордiй  Чурай.  -
Чесне слово, я не виношу крику й тим бiльше поросячого вереску.  В  нас  у
Полтавi люди тихi, спокiйнi. Якщо й гарячкують, то хiба тодi, як їх з себе
виводять.
   Ротмiстр отетерiло витрiщився на Чурая i вихопив шаблю.
   - Зарубаю, пся кр-рев!
   - От iменне, - дiстав i Гордiй свою шаблю. - Буде тобi пся крев  зараз.
Полоскочу по ребрах, не боїшся лоскоту, ротмiстре?
   - Я?.. Ти бидло! Хам! - закричав ротмiстр. - Я уродзоний!.. Я не  шавка
якась шолудива!
   Ротмiстр налетiв на Чурая, той ухилився, i ротмiстр  рубнув  шаблею  по
крiслу.
   - Хоч i уродзона ваша милiс'ть, а нащо ж крiсла рубати?
   - Пся крев! Ти ще смiєш з  мене  глузувати?!  -  Ротмiстр  налетiв,  як
коршун. - Я т-тебе на к-капусту...
   Чурай вiдбив удар й одночасно пiдставив пiднiжку. Ротмiстр простягнувся
на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю.
   - Вставай, - спокiйно озвався Чурай. - Та шабельку пiдбери,  я  почекаю
вашу милiсть.
   Ротмiстр, жахно озираючись на Чурая, порачкував  до  шаблi,  вхопив  її
тремтячою рукою, звiвся. В палацi вже наростала тупотнеча нiг.
   - Давай швидше, ротмiстре! - нетерпляче вигукнув Чурай. - Моя шабля  ще
може знадобитися у дворi.
   Але ротмiстр визнав за краще втiкати, та ледве вибiг  iз  -зали,  як  з
усього розгону напоровся на дядька з вилами...
   - Ну, як там у вас? - вибiг Чурай iз зали.
   - Як у Полтавi! - вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках.  -
Жовнiрiв як мiтлою вимели! Вже люд  до  нас  збiгається.  Ходiмо,  Гордiю,
селяни до нас у загiн просяться.
   Гордiй Чурай весело засмiявся:
   - Недарма ж я запевняв пана комiсара, що моя сотня найвiрнiша!

   Ледве забемкав дзвiн, як селяни валом повалили  до  панського  будинку.
Скоро їх набився повен двiр, чоловiки були з косами, цiпами, вилами, а  то
й просто з дрючками, жiнки прибiгли з дiтьми  на  руках.  Не  гаючи  часу,
дядьки забирали у вбитих жовнiрiв  рушницi  та  шаблi,  стягували  чоботи,
кунтушi й тут же хазяйновито примiряли.
   - Панськi комори треба потрусити! - кричав хтось у гуртi. - Там  добра,
на наших горбах нажитого, чимало!
   Гордiй Чурай, стоячи на схiдцях  ганку,  уважно  розглядав  їхнi  лиця:
худi, зморщенi, шкура та  костi.  Жiнки  з  запалими  щоками  й  очима,  з
висохлими грудьми, чорнi як земля, тримали рахiтних дiтей,  в  очах  яких,
крiм голоду, не було бiльше нiчого. А сорочки  якi  на  них!..  Ну  й  пан
комiсар, до чого люд довiв!
   - Як живете, люди? - сумно запитав.

   Стало тихо, всi здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув:
   - Спасибi, отамане, що людьми нас назвав! Бо  тiльки  чули  все  життя:
бидло, худоба! I враз усi загаласували-закричали:
   - Живемо гiрш, нiж каторжани на галерах!..
   - Здирають з нас пани по сiм шкур! Наперед протислася жiнка iз  чорним,
землистим лицем.
   - Як пiд паном живемо,  питаєш,  отамане?  Поборами  пани  нас  душать,
дихнути не дають. Та й поборiв їм, жаднюгам, мало.  Ще  й  на  святки  нас
обдирають. Паска, чи Тройця, чи Рiздво, де хоч їм бери каплунiв,  поросят,
гусей та курей!
   - З десятини вiд баранiв бере! - почувся вигук.  -  А  ще  поволовщина,
вепровщизна!..
   - Ще й третього бика йому давай через кожнi три лiта!
   До Чурая протиснувся високий дядько в жовнiрськiм жупанi, з жовнiрською
рушницею в руках.
   - Що там каплуни! - крикнув вiн до гурту. - Барщину до  п'яти  днiв  на
тиждень довiв. А орендатори так i всi сiм днiв примушують горба гнути!
   Другий чоловiк вигукнув:

   - Жiнок наших гвалтують! I дочок! I заклекотiло, завирувало:
   - Що не так - в кайдани i в льох!
   - Голодом морять!
   - Калiчать нас!..
   - А Грицька Мотриного он нiзащо на палю посадили! Кровопивцi!
   - Несила бiльше терпiти гнiт!
   - Спасибi, отамвне, що забрав вiд нас лиходiя!
   Гордiй Чурай неквапливо вiдповiв:
   - Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозi всiх  панiв  знищити,
ваша помiч потрiбна, люди!
   Високий дядько в жовнiрському жупанi вибiг на схiдцi i, ставши поруч  з
Чураєм, крикнув до юрми:
   - Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, i
будемо всi разом з України панiв викишкувати!
   - Правильно! - загудiв, захвилювався натовп. -  Волi  хочемо  i  кращої
долi! До Павлюка, братове!
   - Веди нас, отамане!
   Гордiй Чурай руку пiдняв, вичiкуючи, доки вгамуються люди.
   - Справдi, немає чого нам довго балакати, братове!  Берiть  у  панських
конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте їх хлiбом - i в путь!..


   Роздiл дев'ятий

   Третього вересня старшина Iляш Караїмович дiстався нарештi Бара i  ледь
живий звалився з коня. Шлях вiд Чигирина,  де  йому  пощастило  вислизнути
з-пiд розстрiлу, до головної резиденцiї коронного гетьмана Речi Посполитої
Караїмович промчав вовком, уникаючи людних  мiсць,  вибираючи  лише  глухi
путiвцi. Майже не їв, не спав i на смерть загнав трьох коней... День i нiч
його тiпав панiчний страх, що його ось-ось  схоплять  повстанцi,  бо  вони
були скрiзь i всюди, а схопивши, посадять на палю, i  вже  нiяке  у  свiтi
чудо не врятує його вiд кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли  його
як божевiльного, не даючи нi спинитися, нi до пуття заснути... Вже в  Барi
його напоїли вином, аби сяк-так оговтався,  але  вiн  щохвилини  вовкувате
озирався, бо всюди ввижалися повстанцi. Зрештою, його запевнили, що в Барi
на палю його нiхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще  до  Бара  не
докотилося. Прямо з дороги Караїмовича,  брудного,  просякнутого  своїм  i
кiнським потом, повели до коронного гетьмана.
   Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з  круглим  тупим  лицем  i
довгою сивою бородою, сидiв бiля камiна в  накинутiй  на  плечi  соболевiй
шубi й мерзлякувато щулився. Хоч на дворi стояла ще  тепла  осiнь  i  лiси
горiли, охопленi багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько  i  нiяк
не мiг вiднайти теплого мiсця та вiдiгрiти своє затужавiле, холодне  тiло.
Лихоманка не покидала його кiлька  днiв.  Коронний  велiв  запалити  камiн
березовими дровами i сидiв  тепер  бiля  вогню,  але  й  там  не  вiдчував
полегкостi.
   Дивився на Караїмовича  i  не  йняв  вiри.  Той  Караїмович,  на  якого
найбiльше покладався, хитрий, жорстокий i самолюбивий,  котрий  за  золото
ладен рiдного батька продати, нинi зовсiм втратив голову. Невже на Українi
дiється щось неймовiрне?
   - Ваша милiсть! Ваш вiрний слуга i  пiднiжок  Iляшко  Караїмович...  Iз
зашморгу вирвався... Не спав, не їв, доки з Чигирина до Бара мчав...  Ваша
милiсть, Україна повстала! Вiд краю до краю кипить...
   Коронний дивиться на Караїмовича з почуттям огиди й страху.  Мимовiльно
згадав своє колишнє поневiряння в татарському полонi, коли вiн теж  отакий
брудний, обшарпаний (татари  в  перший  же  день  здерли  з  нього  багате
гетьманське вбрання) нидiв i трусився аж цiлих чотири роки, доки  його  не
спромоглися викупити з неволi... Згадав, i настрiй його  вiдразу  ж  почав
псуватися. Певно, й вiн мав отакий жалюгiдний вигляд, коли його  викупляли
з полону...
   - Догралися?! - крiзь зуби цiдить коронний.
   - Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили  все,
що могли, але Павлюк...
   - Знову цей Павлюк? Вiн же утiк на Сiч?
   - Так, ваша милiсть, утiк. Але  зiбрав  там  лотрiв  чимало  i  захопив
мiстечка Крилов i Черкаси. Реєстровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин,
а потiм з Биховцем пiшов угору по Днiпру i захопив усi замки й мiста аж до
самого Києва!
   Сивi брови коронного лiзуть на лоба. Матка Боска! Єзус Марiя, та  це  ж
знову повстання на Українi! Десять лiт минуло, як придушили Марка  Жмайла,
i все починається спочатку. Кодак повернули - Україна повстала...
   - Н-ну! - кричить вiн, не тямлячи себе. - Далi!
   - Биховець захопив Канiв, ваша милiсть, а Скидан  з  кiлькома  тисячами
оточив Переяслав.
   - А ви ж куди дивилися? Чи ви думаєте, що Рiч Посполита вас за  спасибi
хлiбом годує?
   - Ваша милiсть... - Караїмовича знову починає тiпати.  -Але  ж  це  був
наглий i несподiваний напад. Ми встигли зачинитися у фортецi, я, гетьман i
вiрна  вашiй  милостi  старшина.  Але  Скидан  оголосив  усюди  унiверсали
Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бiк... Ваша  милiсть!  Ми
все робили, аби стримати козакiв вiд зради Коронi, але, певно, Бог вiд нас
вiдвернувся в ту мить. Реєстровцi нас зрадили, схопили мене i  гетьмана  i
видали нас Скидану...
   - Що чинив Скидан у Переяславi?
   - Забрав армати, порох та кулi, ваша милiсть. У фортецi лишив залогу, а
сам з реєстровцями, котрi до нього пристали, та з черню з навколишнiх  сiл
пiшов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк iз своїм  вiйськом.  Дорогою  до
Скидана приставало багато чернi, вони палили фiльварки i вiшали  панiв  на
деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина...
   "Матка Боска!.. - подумки вигукнув коронний i  вiдчув,  що  його  знову
лихоманить. - Захопити стiльки мiст, i це на самому початку! А що  ж  буде
далi?"
   Коронний кутається в шубу, ближче пiдсiдає  до  камiна.  Знову  приступ
лихоманки... I хто б мiг чекати, що сотник реєстру отаке  затiє.  Треба  ж
було Кисiлю так необережно  випустити  триклятого  сотника!  Коли  б  його
скарали у Варшавi разом iз Сулимою, може б,  i  не  було  повстання...  Не
повертаючи голови вiд вогню, питає:
   - Куди вас привезли, Iляшку?
   - На  суд,  ваша  милiсть.  Судити  за  те,  що  ми  вiрнi  слуги  Речi
Посполитої...

   З Переяслава в Чигирин їх везли на возi.
   Караїмовича, Кононовича i ще кiлькох  старшин,  котрi  були  повиннi  в
загибелi запорожцiв пiд Кодаком та в багатьох iнших злочинах  проти  свого
народу. Караїмович майже не сподiвався,  що  його  помилує  чернь,  i  всю
дорогу  обдумував  сотнi  найрiзноманiтнiших  планiв  утечi,  але  жодного
пiдходящого так i не мiг вибрати. Вони лежали на возi iз зв'язаними руками
й ногами, а з обох бокiв їхали козаки, i про втечу годi й  думати.  Козаки
хмуро поглядали на бранцiв, як на непотрiб, з  яким  вони  марно  гайнують
свiй час.  У  їхнiх  очах  стiльки  ненавистi,  що  Караїмович  ладен  був
вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав  вiн  дивитися  в  блискучi
чорнi очi Дмитра Гунi, котрий був старшим серед козакiв. Хто-хто,  а  Гуня
добре знав, як Караїмович брав Кодак... "А що, коли Гуня,  аби  вiдомстити
за Сулиму, велить мене розтерзати  в  дорозi?  Хто  йому  завадить?  Скаже
Павлюку, шо вбито при спробi втечi, i капець!" О доле! Зовсiм недавно вiн,
Караїмович, вiз на возi Сулиму, а нинi везуть його самого... Але  Гуня  на
нього не дивився, а коли їхнi погляди випадково зустрiчалися,  то  гидливо
пересмикував плечима, наче вiн щойно вступив у  якесь  лайно...  Тонкий  i
ставний,  вiн  гордо  сидiв  у  сiдлi,  i  в  усiй  його  жилавiй  поставi
вiдчувалося, що вiн тут господар... Та ось один з козакiв, нi до  кого  не
звертаючись, заходився мiркувати вголос:
   - А на 'кий чорт ми цю погань тарабанимо аж  у  Чигирин?..  Робити  нам
немає чого? Їх же в Чигиринi все одно почеплять... Що тут, що там  -  одна
шана!
   - А й правда, - пiдтримав його товариш.
   - Не маєте права! - раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишнiй)
Сава Кононович. - Вам велено нас вiдвезти в Чигирин! I везiть!..
   - Цить, гнидо! - буркнув хтось iз козакiв. - Ми прав i справдi не мали,
коли ти при владi сидiв.  Тому  й  скрутили  тобi  руки,  щоб  права  собi
здобути!
   Кононович принишк, важко дихаючи. Вiд переляку вiн дуже пiтнiв i  своїм
потом  просмердiв  увесь  вiз.  Караїмович  вiдвертав   голову,   та   пiт
поверженого гетьмана, як власна  тiнь,  переслiдував  його  всю  дорогу...
Зненацька вiз зупинився.
   "Ось вона, остання мить... Гуня розквитається зi мною за Сулиму",  -  з
жахом подумав Караїмович i побачив, як один з козакiв витяг  шаблю  i,  до
чогось примiряючись, махнув нею в повiтрi... Караїмович вiдчув,  як  тонко
задзвенiла гартована криця... Нiколи не гадав, що так перелякається,  коли
гляне видимiй смертi  у  вiчi.  Вважав  себе  хоробрим  i,  здається,  був
таким... Колись навiть на ризик iшов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але
вiрив, що все минеться благополучно. Знаходив в собi сили погамувати  ляк.
А тут здав... I нiчого не мiг з собою вдiяти, одне  лише  тiпало:  будь-що
зберегти собi життя, вирватися з кiстлявих лап смертi.
   - Прости, Господи, нас грiшних i прийми душi нашi  у  рай  небесний,  у
царство твоє вiчне, - як дячок у церквi, забубонiв хтось iз старшин.
   Козаки зареготали.
   - Ач, куди, миршавець, лiзе! - сказав той козак, котрий витяг шаблю.  -
До Бога в рай преться. А ти заслужив  його?  На  землi  нагидив,  а  тепер
думаєш у рай дременути? Та ви там i самого Бога чортовi продасте, бо й  не
дихнете, як не зрадите!
   I, поблискуючи шаблею, пiд'їхав ближче... Караїмович  увесь  зiщулився,
вiдчуваючи на своїй шиї холодний подих смертi... Жадiбно вдихнув  повiтря,
i воно здалося йому солодким. "Дивно, - подумав вiн, - я нiколи навiть  не
здогадувався, що повiтря таке солодке".  Але  згадав  примовку,  що  перед
смертю не надихаєшся, i зовсiм занепав духом... Хоч  би  швидше  рубали...
Чому  бути,  того  не  минувати.  Вiн  програв...  Спершу  йому   щастило,
неймовiрно щастило, i вiн почувався хоробрим. Думав, що вiн i  є  таким...
Та досить було фортунi повернутися боком,  як  всю  його  хоробрiсть  наче
вiтром здуло. То хай рубає! Програв - сам на себе нарiкай!
   - Постривай, Овсiю! -  почув  вiн  голос  Дмитра  Гунi.  -  Нам  велено
привезти їх у Чигирин, де цих лиходiїв судитиме рада, то й  привеземо.  Бо
ми не розбiйники, щоб чинити самосуд, ми - повстанцi! - Останнi слова Гуня
вимовив гордо, i козаки мимовiльно випросталися у сiдлах.
   "Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! - подумки шаленiв вiд лютi Караїмович.  -
Благородних з себе корчать... "Ми повстанцi"...  Бунтiвники  ви,  лотри  з
великої дороги! Прийде сюди коронне вiйсько - всi на палях сконаєте  разом
з вашим благородством!"
   Нiби аж полегшало йому, ожив трохи,  як  примана  власної  смертi  дещо
вiдступила. Дорога довга, одноманiтна, заходився думати про власне  життя.
Невже кiнець? Невже вiн, кмiтливий  i  хитрий,  отак  спiткнувся,  що  вже
виправити похибку немає змоги? Все життя  його  вела  жадоба  до  злота  i
влади. Вiн слiпо їй пiдкорявся. Рвався до гетьманської булави, до влади  й
можностi. Думав, що чернь буде повзати в його ногах... Йому здавалося,  що
булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовiрно таланило!  I  ось
спiткнувся. Все полетiло шкереберть!
   - Вiдпустили б ви нас, панове козаки, - захникав  раптом  Кононович.  -
Нащо вам грiх на душу брати?
   До воза пiдскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив:
   - У святому письмi, пане Кононовичу, так  сказано:  убий  гадину,  тобi
вiдпущаються вольнiї i невольнiї грiхи.  Кононович  прикусив  язика.  Коли
проїжджали селами, Гуня звертався до них:
   - Ей ви, пани зрадники! Подивiться, як панськi маєтки горять, як люд на
коней сiдає. I ви хотiли нас приборкати?
   Караїмович i сам бачив, що твориться довкола. I коли та  чернь  встигла
озброїтись? Як ми прогавили, що Україна на коней сiла! Чи  ж  вдасться  її
назад у ярмо загнати? Вгамовував свою злiсть тим, що подумки вигадував для
повстанцiв найжахливiшi кари й тортури, i тiльки  тодi  трохи  легшало  на
серцi. В одному мiсцi дорога пiшла гаткою через мочари. Гатка  була  збита
колесами, воли збочили, пiрнули в драговину  й  потягли  за  собою  вiз...
Козаки навiть не встигли порятувати волiв. Вiз на якусь мить затримався на
поверхнi, а тодi повiльно почав осiдати на  дно.  Вже  пiрнули  колеса,  й
Караїмович побачив на днi воза багно. Воно булькало й смердiло,  пожираючи
вiз, i Караїмович зрозумiв, що все. Руки й ноги у них зв'язанi,  а  козаки
рятувати їх не будуть, радi й так їх здихатися.
   - Р-рятуйте! - заволав раптом Кононович. - Гинемо!
   - Туди тобi й дорога! - вигукували козаки. - На краще, нiж багно, ви  й
не заслужили.
   Караїмович уже плавав у возi, ще мить - i трясовина їх поглине.  I  вiн
закричав, не тямлячи себе вiд жаху, пройнятий смертельним переляком...
   - Ану, хлопцi, стягуйте ту погань з воза!  -  наказав  Дмитро  Гуня,  i
козаки не посмiли його ослухатися. Лише хтось буркнув:
   - Хай би топилися, менше б гидоти було на землi.
   - Нам велено їх в Чигирин доставити - виконуйте! - сказав  Гуня.  -  Це
наказ самого гетьмана!
   Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло  вiз.  Караїмович
довго не мiг прийти до тями, i всю  дорогу  йому  ввижалося,  що  пiд  ним
чавкає й смердить багнюка... Коли  в'їжджали  у  Чигирин,  дiти  бiгли  за
возом, шпурляли у них груддя й кричали:
   - Запроданцiв везуть!..
   Жiнки, позираючи на воза, дивувалися:
   - Нiби ж i на людей вони схожi...
   - Схожi, та не люди.
   - Авжеж... Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни!
   - А мабуть же, в них i матерi колись були.
   - Що ви кажете, кумо! Схаменiться! Якi матерi,  коли  це  упирi!  Хрест
святий кладу, що упирi. Вiдьма  як  ото  з  вовкулаком  знюхається,  то  i
вилупить упиря... А вони тодi кров iз людей ссуть. Їх як  осиковим  кiлком
не приб'єш у могилi, то лиха накоять.
   - Приб'ємо, не накоять!
   - Упирi... Упирi... - забувшись, бурмоче Караїмович.
   - Що ти белькочеш, Iляшку? - холодно питає гетьман.  -Ти  прийшов  сюди
спати? Розказуй, що далi!
   Караїмович трусить головою, вiдганяючи вiд себе жахнi спогади, i бачить
коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклi очi.
   - Ваша милiсть! - спохвачується. - Як  вiрний  слуга  i  пiднiжок  Речi
Посполитої...
   - Це я вже чув! - сердито перебиває гетьман. - Що тi бунтарi вчинили  з
Кононовичем i старшиною?
   - Пострiляли, ваша милiсть. Вивели їх за мiсто й поклали одним  залпом.
Лише я один чудом урятувався.
   - Чудом? - Гетьман чомусь пiдозрiло дивиться на Караїмовича.
   - Саме так, ваша милiсть, iнших слiв i пiдiбрати не можу. Без  чуда  не
вирвався б з їхнiх рук.
   Гетьман так само пiдозрiло  дивиться  на  Караїмовича,  i  борода  його
колихається, наче вiн сам iз собою беззвучно розмовляє.
   - А може, вони тебе просто... вiдпустили, га? Ось тiльки  неясно  менi,
за вiщо вони тебе вiдпустили?
   - Ваша милiсть, вони мене якщо й вiдпустять, то хiба що  на  той  свiт.
Дозолив я їм, сала за шкуру багатьом позаливав.
   - Гм..
   - Iстинно кажу, ваша милiсть. Схизмати тих, хто служить Коронi,  нiколи
не милували.
   - Це так.
   - Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем -  ось  чому  я
живий i стою перед свiтлими очима вашої милостi. I далi служитиму крулю  й
Коронi так же ревно, як досi служив.
   - Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. I твоєї вiрностi.  Викладай,  що
знаєш про повстанцiв, - такi вiдомостi менi дуже потрiбнi.
   Гетьман важко встає i,  притримуючи  руками  поли  шуби,  пiдходить  до
мармурового столика, на якому лежить карта України з позначенням всiх мiст
та сiл з маєтками.
   - Iляшку! - каже гетьман, не повертаючи голови. - Познач на  цiй  картi
всi тi  мiсця,  де  засiли  повстанцi.  Запиши,  скiльки  їх,  яка  в  них
артилерiя, обози, запаси провiанту тощо. Вiдзнач також,  де  найкоротшi  i
найзручнiшi дороги та переправи. Хрестики постав, де болота  й  трясовини,
урвища й лiси. Адже ти знаєш Україну?
   - Знаю, ваша милiсть. Все зазначу.
   Того  ж  дня  коронний  гетьман  Речi  Посполитої  спiшно   продиктував
унiверсал до реєстрової старшини України:
   "Станiслав на Конєцполi Конєцпольський, кастелян  кракiвський,  гетьман
великий коронний, староста руський, барський, ковельський,  переяславський
i прочая...
   - Усiх їх милостям п.п. старостам, державцям, пiдстаростам,  намiсникам
i урядникам українним оголошуємо., Отримавши звiстку,  що,  незважаючи  на
присягу, вiрнiсть  i  повиннiсть  свою  по  вiдношенню  до  маєстату  його
королiвської милостi, деякi бунтарi  затiяли  бунт  у  вiйську  Й.  К.  М.
Запорозькому  i,  стративши  свою  старшину,  збирають  до   себе   безлiч
свавiльного люду. Щоб завадити їхньому успiховi, закликаю вас iменем  його
милостi короля, аби ви тих, якi приєдналися до збiговиська бунтарiв,  якщо
вони протягом двох тижнiв не покаються i не зложать свої  повиннi  голови,
бiльше козаками не вважали. I, лишивши їх усiх  вольностей,  якi  дарованi
козакам реєстровим, старалися арештувати i вiдсилати їх до мене. Якщо вашi
милостi не в змозi будуть їх затримати, то ви мусите  поширювати  кари  на
їхнiх жiнок, дiтей, руйнувати їхнi домiвки, адже краще, щоб на тих  мiсцях
кропива росла, анiж множилися зрадники його королiвської  милостi  i  Речi
Посполитої! Дан в Барi 3 вересня 1637 року".

   - Ну ось ми й зустрiлися, Караїмовичу, - процiдив  крiзь  зуби  Павлюк,
коли вiз iз полоненою старшиною спинився  в  Чигиринi  па  майданi.  -  Не
чекав, пане зраднику?
   - Нi, -зiзнався Караїмович. -Я сподiвався, що тебе стратили  у  Варшавi
разом iз Сулимою.
   Павлюк пильно дивився йому в очi, i той, не витримавши його  вогнистого
погляду, поспiшно вiдвернувся.
   - Цього разу твоя взяла, гетьмане, - буркнув i вбрав голову в плечi.  -
Радiй!
   - Нема з чого! - вiдрiзав Павлюк. -  Вiд  того,  що  роздавиш  блощицю,
радощiв мало. Навпаки, бридко.
   Павлюк хотiв було йти, та Караїмович поспiшно крикнув:
   - Стривай, гетьмане!
   - Чого тобi? - запитав Павлюк, зупинившись. -  Останнє  своє  слово  ти
скажеш козацькiй Радi на судi.
   - Хiба не ти будеш зi мною розправлятися? -  здивувався  Караїмович.  -
Адже я тебе колись хитро заманив у пастку i в дерев'янiй клiтцi  привiз  у
Бар. На жаль, я не змiг насолодитися своєю  перемогою,  ти  втiк  на  моїх
очах. Тепер ти мене захопив i скрутив. Мсти.
   - Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче  мстити  тобi,  -
вiдповiв Павлюк. - Ти пiшов не проти Павлюка. Ти пiшов проти свого народу,
проти своєї землi. Народ тебе i буде судити!
   - Народ? Ха-ха! - зареготав Караїмович. - Була чернь i є! Було бидло  i
є, а народу немає! I не буде! А є гнiй, на якому ростемо ми, пани.  Будуть
однi лише пани. А ви - бидло! Це i є наша воля. Я боровся за таку  волю  i
буду боротися. Але це воля не для чернi, це воля для нас, панiв. Ляхи мене
паном зроблять, тому я за ляхами!
   - I багато ти за Кодак одержав?
   - Тисячу злотих i маєток.
   - Радий?
   - Аякже! Коли б мiг, то десять разiв би  вас  продав.  Тому  що  ви  не
хочете коритися, визнавати нас панами.
   - Таких блощиць лiпше давити! - почорнiв Павлюк. - I  як  тiльки  земля
вас носить?
   - А де вона дiнеться?
   - Вже недовго їй лишилося терпiти! - пообiцяв Павлюк.
   - Залякуєш?
   - Ти й так боягуз!
   - За своє життя боюся, бо хочу всмак пожити, -  не  таївся  Караїмович.
-Бо хочу бути паном.
   - А сам у ляхiв у ногах повзаєш?
   - Вони сильнiшi, нiж я.
   - Виходить, ти не пан, а раб! - I Павлюк пiшов, але Караїмовича  охопив
ляк.
   - Постривай, гетьмане!  -  вигукнув  вiн.  -  Я  все  життя  рвався  до
гетьманської булави, але доля передала її тобi. Для чого?
   - Хочу здобути волю для свого народу.
   - Для чернi? - здивувався Караїмович. - А як же  ви  будете  без  панiв
жити? Невже всi будуть рiвними?
   - Усi!
   - А працюватиме хто?
   - Кожний на себе i всi на всiх, - вiдповiв Павлюк. - Але тобi цього  не
зрозумiти, Караїмовичу. Незалежно вiд того, будеш ти жити чи  нi,  ти  вже
мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний,  бо  сiєш  заразу  навколо
себе.
   Обернувся i пiшов, широко та впевнено ступаючи.
   Караїмович зрозумiв: то кiнець.
   I тодi вiн  захотiв  жити.  Жити,  аби  мстити.  Всiм.  Не  Павлюку,  а
павлюкам. Щоб мстити Українi за те, що  вона  не  хоче  бути  хлопкою,  не
визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне
Павлюк, аби та чернь i думати бiльше  не  смiла  про  волю,  щоб  жила  на
колiнах бiля його нiг!..
   На нiч їх розсадили по льохах. Всю нiч Караїмович чув,  як  бiля  льоху
тупцяв вартiвник, i всю нiч гарячкове думав, як вирватися на волю.  Вiдчув
силу й енергiю, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього  визрiв
простий план. Що було сили, затарабанив у ляду.
   - Чого тобi? - глухо донiсся до нього голос вартiвника.
   - Маю важливi вiстi! - кричав Караїмович.
   - Маєш, то й май! - мовив вартiвник.
   - Вiдкрий, я тобi щось скажу! -  збиваючи  щиколотки  пальцiв,  трахкав
Караїмович у ляду. - Ей, послухай!
   - Та якої ти трясцi гупаєш серед ночi? -  крикнув  вартiвник,  присiвши
бiля ляди. - Гупай не гупай, а вранцi чкурнеш на той свiт!
   - Це я знаю! - крикнув Караїмович.
   - Ну, а коли знаєш, то й сиди! I не грюкай бiльше. Було б так жити, щоб
смертi не боятися.
   - Смертi я не боюся, -вiдповiв Караїмович. -  Хочу  тобi  перед  смертю
дещо повiдати. Менi все одно капець, а золото пропаде.
   - Яке золото? - насторожено озвався вартiвник. "Клюнуло",  -  полегшено
подумав Караїмович i повеселiв.
   - Те, що я закопав, -нарочито тихiше сказав Караїмович.
   - Де закопав? - доскiпувався вартiвник. - Та не бубони, бо нi дiдька не
чути! Де ти його закопав?
   - Буду кричати - хтось почує, -  ледве  стримуючи  збудження,  вiдповiв
Караїмович. - Мене скарають, i золото згине.
   - Та нiяка трясця нас не вчує, - вартiвник оглянувся. - Кажи, тут немає
нiкого. Глупа пiвнiч. Чи, може, ти брешеш?
   - Перед смертю не брешуть.
   - I то нiби правда, - сказав вартiвник  i  заходився  вiдмикати  замок.
Караїмович тихенько пiднявся на драбину, притаївся пiд самою лядою. Руки з
розчепiреними пальцями  виставив  поперед  себе...  Козак  вiдклав  замок,
пiдняв важку ляду i, нахилившись, мовив: - Кажи хутчiше, де  те  золото...
що ти зако...
   Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартiвника  за  горло,  рвонув  до
себе, i вони обоє полетiли в льох... Але шиї старшина  так  i  не  пустив,
навалився на оглушеного, отетерiлого козака, придавив йому колiном груди i
душив його за шию, поки той i не затих...
   Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху.  Вже  чулися  голоси  в
мiстi, iржали конi. Старшина тiнню майнув через городи на околицю  i  мало
не налетiв  на  козакiв...  Встиг  непомiченим  впасти  в  бур'ян  (i  тут
пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не  спiшили
йти з толоки. А вже днiло, в мiстi наростав лемент. Тодi Караїмович поповз
до стiжка сiна, вирив у ньому нору, залiз i затулився  сiном.  Думка  була
така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що  за  нiч  вiн  встиг
далеко втекти. Нiкому й на думку не спаде, що вiн днює в мiстi.
   Коли зiйшло сонце i вiн почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже
йде по слiду погоня? Його лихоманило й тiпало, аж сiно шелестiло. У  дiрку
в сiнi вiн побачив, як на толоку привели Саву Кононовича iз  старшиною,  i
все зрозумiв. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок:
   - Iменем народу, iменем вiйська Запорозького,  козацької  Ради,  iменем
пана  гетьмана,  зрадники  i  душителi  свого  народу  Сава  Кононович  iз
старшиною присуджуються...
   Гримнули пострiли...
   - Зрадника Караїмовича буде покарано по його спiйманню!

   Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен  роздерти  її  на
шматки... Потирає руки... О, вiн добре знає Україну,  її  дороги,  села  I
мiста! Поспiшно вiдзначає на картi всi входи й виходи, фортецi й мiста, де
i скiльки зосереджено павлюкiвцiв.
   "Жити, щоб мстити! - шепоче вiн побiлiлими губами - Щоб мстити Українi,
котра не визнає мене паном i прагне волi... Не бути  Павлюковi  гетьманом!
Швидше Україна кропивою заросте, анiж павлюки здобудуть їй волю!"


   Роздiл десятий

   Минуло, мабуть, з мiсяць, перш нiж, дивом вiдкараскавшись  вiд  смертi,
Роман Матусевич зiп'явся на ноги. Обережно переставляючи  кволi  ще,  наче
ватянi ноги, Роман iшов повз спаленi  хати  з  почорнiлими  бовдурами,  що
сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, i  вiд  цього
видовиська йому ще важче було йти. Спирався Оленi на плече. У всьому  тiлi
почував слабкiсть, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела
його до чорного згарища i пошепки сказала:
   - Там... була церква... Оте згарище - все, що вiд неї лишилося.  А  пiд
головешками, в попелi, прах жiнок i дiтей. -Олена затулила лице руками.  -
Церква була суха i згорiла; як свiчечка... Нiхто й вискочити не встиг.  Та
жовнiри б i не випустили.
   Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис.
   - Звiрi!.. Хижi звiрi, яких треба знищувати!..
   - На вулицi я надибала зарубану жiнку з немовлям, - пошепки розповiдала
Олена. - А панотець Никодим лежав неподалiк церкви. Я поховала їх в  однiй
ямi, другого дня, як жовнiри покинули село. Мо', й не зовсiм  зручно  було
ховати в однiй ямi священика з жiнкою, та хай Бог простить. У мене не було
сил, аби ще одну  яму  копати.  А  ти  в  непам'ятi  горiв  i  все  кудись
побивався...
   - Хоч хто-небудь вцiлiв iз Зеленої  Гути?  Олена  заперечливо  похитала
головою.
   - Катюги!.. - голубi Романовi очi зробилися чорними.
   - Зосталась у селi корова, - по хвилi озвалася Олена. - Я доглядала її,
доїла й напувала тебе силомiць молоком. Та ще пiвень до нас приблукав. Оце
i все, що лишилося вiд Зеленої Гути.
   Роман вiдчув, що пiд ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають
жовтi метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до  хижки,  як  знову
напувала гарячим молоком.
   Олена тодi опам'яталась серед ночi. Навпроти  вишнякiв  дотлiвала  купа
головешок, i Оленi здалося, що то  горять  очi  живцем  спалених  жiнок  i
дiтей. Закричала вiд болю й  жаху,  поповзла  вишняками,  то  в  один  кущ
тикаючись, то в другий, аж доки не вiднайшла Романа. Вiн тихо  стогнав,  в
грудях його щось булькало. На Олену звiдусiль дивилися яскравi цяточки,  i
вона нiяк не могла збагнути,  чи  то  вуглинки  тлiють,  чи  очi  спалених
благають про помсту, її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала
так до ранку. I всю нiч перед її внутрiшнiм зором у  чорнiй  пеленi  тлiли
криваво червонi вуглинки... Та iде чула, як десь мукала корова.
   Вранцi, ледь  засiрiло,  Олена  подибала  на  розвiдини.  Село  спалене
дощенту. Жодної вцiлiлої хати! Сумно i боляче було  дивитися  на  згарища,
комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудiв вiтер,  здiймаючи  хмари
чорного попелу, де-де ще тлiли  головешки,  смердiло  згарищем.  У  дворах
торготiли скелети обгорiлих дерев, хилиталися  шматки  недогорiлих  тинiв.
Ледве  тягнучи  ноги,  йшла  Олена  селом,  i  в  пам'ятi  поза  ii  волею
фiксувалися рiзнi деталi: лелека  посеред  вулицi  з  обгорiлими  крилами,
видно, злетiв, охоплений вогнем, з палаючої хати i  впав  посеред  вулицi,
трiснутий глечик на тичцi, вiтер сумно завивав у його горлi,  горобцi,  що
сиротливо сидiли купкою посеред вулицi й  горнулися  одне  до  одного,  не
знаючи, куди їм тепер приткнутися, i  лише  благально  цвiрiнькнули,  коли
вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидiв на бовдурi й дивився на
неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорiлий явiр, маяла, нiби
махала бiлими руками й благала порятунку, колодязний  журавель  з  вiдром,
високо пiднятим у небо, наче вiн хотiв гасити пожежу й застиг,  на  смерть
вражений  страшною  картиною,  мертва  жiнка  посеред  вулицi  з   мертвим
немовлям...
   Не пригадує, як вона вiднайшла в одному  з  дворiв  уцiлiлу  клуню,  як
перетягувала туди Романа, а потiм хоронила жiнку з дитиною i  священика  з
хрестом... Опам'яталась вiд голосного "кукурiку" червонястого когута.  Так
почалося їхнє життя  в  спаленому  селi.  Олена  нагрiла  води  в  якомусь
черепку, промила Романовi рану, приклала подорожника, перев'язала груди  i
задумалась: що ж робити далi?
   Пiвень не вiдходив од неї нi на крок, крутився пiд  ногами,  коли  вона
безвiльно, сама того не помiчаючи, блукала згарищем чи заклякло сидiла пiд
клунею й  годинами  не  ворушилася,  пiвень  пiдходив  до  неї  й  голосно
кукурiкав,  витягуючи  шию  i  ляскаючи  крилами  себе  по  ногах.   Олена
опам'ятовувалась i йшла до Романа...
   - Оленко... - раптом озвався одного ранку Роман i дивно на неї  глянув.
- А в тебе пасемко над скронею... сиве... - I поринув у небуття.
   Олена хотiла заплакати, але слiз уже не було. Так вона й  просидiла  до
вечора, зволожуючи Романовi спечеш губи та мiняючи подорожник  на  грудях,
що  також  швидко  висихав.  А  в  надвечiр'я  зненацька   почула   сумне?
му-у-у-у...
   Притьмом вибiгла з клунi, бо мала таке вiдчуття, що то  її  саме  життя
кличе. Посеред вулицi стояла бура шута корова i сумно озирала згарище,  не
вiдаючи, куди їй тепер iти.
   - Манько! Манько! - крикнула Олена перше,  що  їй  спало  на  думку,  i
корова, вгледiвши живу душу, заревiла  i  рушила  до  неї.  Олена  вибiгла
навстрiч, обняла її за шию, плакала i все повторяла: "Манько...  Манько...
годувальнице ти наша..."
   У корови було  розперте  вим'я,  вона  жалiбно  мукала,  i  Олена,  аби
полегшити їй муки, здоїла її просто на землю,  а  потiм  побiгла  до  того
дворища, де бачила на тичцi трiснутий глечик, надоїла молока.
   - Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком,  то
швидко на ноги станеш.
   Олена витягла з клунi очеретину, вiдломила дудочку i через  ту  дудочку
влила трохи молока Романовi в рот... Роман нiби очунявся, ковтнув  молоко,
i вона затремтiла на радощах, що вiн  буде  жити,  наперекiр  всьому  буде
жити! I корова Манька, i червонястий пiвень!
   ...За мiсяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клунi,
була вже пiзня осiнь, i на болотi  за  спаленим  селом  прощально  кричали
журавлi. Роман мружився вiд  нежаркого  осiннього  сонця,  жадiбно  вдихав
прохолодне i чисте повiтря... З дерев  облiтав  жовтий  лист  i  багрянцем
вкривав згарища, пливли срiбнi павутинки...
   - Ой, як хороше жити! - зiтхнув Роман на повнi груди i вiдчув, що  бiль
у серцi вже зник. - Як гарно  з  тобою  жити,  Оленко!  -  Ти  часто  менi
марилась... Буцiмто ми з тобою вiнчаємось у церквi. Стоїмо, побравшись  за
руки, пiдходить до нас отець Никодим i раптом нi з того нi з сього починає
заливати нас молоком... I я знову провалююсь у чорну порожнечу...  -  Узяв
її руки, припав до них губами. - Я нiколи не забуду, що мене врятували оцi
руки, вдихнули у мене життя...
   - Нi, - смiялась вона, - тебе врятувала Манька. I повела його на вигiн,
де паслася корова з великими добрими очима.
   - Ось твоя годувальниця, - Олена легенько пiдштовхувала Романа.  -  Ну,
пiдiйди, подякуй Маньцi за молоко.
   Роман гладив корову по шиї i мав таке вiдчуття,  що  вiн  щойно  вдруге
народився на бiлий свiт. У кожнiй клiтинцi його тiла бринить молода  сила,
оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино... Увечерi, коли вони
сидiли в  клунi,  вiн  поцiлував  її  в  губи,  потiм  у  щоки,  в  очi...
Червонястий пiвень злетiв аж на саму клуню й, виляскуючи крилами,  голосно
звiдти кукурiкав, вiтаючи нове життя, що бростилось на згарищi села...
   - Як ти жила, кохана, доки я в непам'ятi був? - запитав Роман.
   Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. I вiн зрозумiв, що їй було
тяжко i страшно однiй в руїнах, серед мертвих i спалених. Як  вона  ночами
тремтiла, тулячись до нього, а вiн горiв у непам'ятi, i їй все  ввижалося,
що з церкви виходять спаленi жiнки й виносять на руках спалених дiтей... А
вдень вона метушилася бiля нього, доглядала корову, разом з пiвнем  ходила
в спалений маєток, вишкрiбала  в  засiках  комори  по  жменi  борошна,  на
городах  копала  картоплю,  варила  i  годувала  його...   Вона   плакала,
уткнувшись йому в плече, а вiн  був  щасливий,  що  не  одинокий  у  цьому
тривожному свiтi... Вiдчував,  що  Оленка  вже  навiки  його,  найдорожча,
найкраща, найрiднiша людина у свiтi!
   Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селi, серед згарищ i праху,
i була з ними чиста i сильна молодiсть, котру не могло здолати нiяке зло в
свiтi.
   - Я ожив, щоб збожеволiти вiд щастя! - смiявся Роман, все ще не  вiрячи
у своє щастя.
   А ранками їх будив пiвень. Виходили з клунi, а  пiвень  уже  чекав  їх,
поважно походжаючи  побiля  клунi,  й  увесь  вiн,  вiд  яскраво-червоного
гребеня до золотисте-жовтих шпор, був до смiшного статечний... Олена доїла
Маньку, потiм вони пили  молоко,  i  пiвень  пив  iз  черепочка  i  гречно
поглядав на них, нiби дякував, i голос його з кожним днем дзвiнкiшав...
   Одного ранку вони прокинулися в передчуттi якоїсь тривоги. Мимо  їхньої
клунi вулицею спаленого села  йшли  бiженцi...  Роман  вийшов  на  вулицю,
погомонiв з ними i повернувся задумливий i печальний.
   - Знову смерть сюди суне, Оленко...
   - Скiльки ж нам жити серед пустки I згарища? - мовила Олена. -Треба йти
до людей, Романе.
   Роман ще i ще виходив до людей i повертався вiд них щораз  похмурнiшим,
зажуренiшим.
   - Невеселi вiстi, Оленко. Ляхи йдуть на Україну. Кажуть, велике  в  них
вiйсько i нищить воно все на своєму шляху. Сунуть вони  в  напрямку  Бiлої
Церкви, де буцiмто стоїть Павлюк з своїм вiйськом.
   - Пора й нам збиратися, Романе.
   - Куди?
   - До Днiпра, на Україну. - Олена помовчала. - Я кохаю тебе,  але  цього
менi мало. Мене Україна кличе, та, шо повстала. Хiба ми можемо  цiлуватися
i милуватися,  голи  вирiшується  доля  України?  Ми  пiдемо  до  гетьмана
Павлюка. До нього зараз вся Україна сходиться. А щастя... щастя не лише  в
коханнi. Щастя i в боротьбi. Щоб у  нас  були  i  зосталися  чистi  серця,
ходiмо!
   - Буде так, моя кохана.
   - Нам треба пошвидше йти до людей. - Олена знiяковiла й притулилась  до
його плеча. - Менi скоро будуть потрiбнi люди.
   Вiн стояв збентежений, боячись навiть дихнути.
   - Оленко...
   - Так, Романе...
   Вона взяла його руку, обережно притулила собi  до  живота  i  заплющила
очi. Так i стояли довго-довго, сполошенi, збентеженi й знiяковiлi.  I  вiн
зненацька вiдчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве
i сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, i  вiн  збагнув,  що
воно збирається в дорогу, вже йде в цей бiлий свiт, йде наперекiр руїнам i
згарищам, смертям i лихолiттям. Стукає, аби  приготували  йому  мiсце  пiд
сонцем.
   - Я буду боротися за його мiсце у цьому свiтi! -  прошепотiв  Роман  i,
опустившись на колiна, обняв її ноги й припав до них головою...

   Того ж дня вони вирушили до Днiпра.
   Попереду  перевальцем  ступала  корова,  на  коровi  сидiв  червонястий
пiвень, поважно й статечно позираючи на увесь бiлий свiт.
   - Який вiн смiшний! - сплеснула Олена руками  -  Сидить  на  коровi,  а
позирає навсiбiч, наче з царського трону.
   Вони йшли, тримаючись за руки, не вiдаючи, що їх чекає попереду. Йшли у
свiт широкий здобувати маленькому мiсце пiд вiльним сонцем.

   Роздiл одинадцятий

   Восени  в  Барi  спiшно  готувалися  до  походу  на  Заднiпрянщину,  де
зосереджувалися основнi сили  повстанцiв.  Коронний  гетьман  квапив,  аби
шляхта збиралася якомога швидше. У  всi  усюди  полетiли  гiнцi:  частинам
коронного  вiйська,  а  також  надвiрним  загонам  шляхти  i   реєстровцям
сходиться у Бар iз зброєю, провiантом i обозами. Першим  на  Україну  було
послано  Iляша  Караїмовича  з  загоном  реєстровцiв,  котрих  нашвидкуруч
нашкребли в Барi i котрi  пiдтримували  Рiч  Посполиту.  Коронний  гетьман
велiв  Караїмовичу  рухатися  на  Заднiпрянщину,  по  можливостi   уникати
сутичок, а розвiдувати головнi сили повстанцiв, куди  вони  пересуваються,
де зосереджуються, якi у них плани, i пiд загрозою смертної кари  залучати
на свiй бiк тих реєстровцiв, котрi ще не встигли перебiгти до Павлюка.  За
осiнь Караїмович  вiдгодувався  на  панських  харчах,  приодягся,  ожив  i
повiрив у свою  велику  мiсiю,  що  йому  самим  Богом  велено  приборкати
Павлюка. До всього ж його милiсть коронний гетьман  прозоро  натякнув,  що
пiсля перемоги  над  черню  гетьманська  булава  не  мине  його  рук...  I
Караїмович,  потираючи  руки,  подався  на  Україну  вивiдувати  все   про
повстанцiв.
   Одначе нi Станiслав Конєцпольський, нi його заступник, польний  гетьман
Микола Потоцький, не дуже вiрили в успiх Караїмовича. Проте на безриб'ї  i
рак риба...
   - I все ж Караїмович цiнна птаха для нас, -  сказав  Конєцпольський.  -
Вiн багато дав менi  цiнних  вiдомостей  про  повстанцiв,  сподiваюсь,  ще
бiльше роздобуде. Цей  хлопський  старшина,  що  лiзе  в  гетьмани,  ладен
торгувати своїм людом i оптом, I вроздрiб Допоки вiн буде  нам  потрiбний,
допоки його й використаємо.
   - Ваша милiсть, мене непокоїть та млявiсть, з якою  рихтується  коронне
вiйсько, - сказав Потоцький. - Вже невдовзi й осiнь мине, а ми  так  i  не
спромоглися зiбрати наше лицарство. А чернь тим часом збiльшує свої сили.
   Коронний махнув рукою:
   - Нинi шляхта не та, що ранiше  була.  Коли  їх  на  бал  кличеш,  один
поперед одного летять, а воювати козакiв не вельми...
   - Маю неприємнi вiстi, -  Потоцький  спохмурнiв.  -  До  мене  доходять
чутки, що в коронному вiйську завiвся нездоровий дух.  Лицарство  боїться,
аби не потерпiти вдруге такої поразки, яку воно вже скуштувало у  Ведмежих
лозах i бiля Курукiвського озера.  Тому  й  збирається  з  оглядкою,  якби
пошвидше дременути в кущi.
   - У вiйську справдi кепський дух, - згодився  коронний,  -  але  в  нас
немає  викруту.  Будь-що  вiйсько  треба  випхати  на  Україну,   i   воно
хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бiй. А поки суд та дiло, треба послати
до Павлюка послiв.
   - До тлуму шляхетних послiв? - аж зблiд вiд обурення польний гетьман. -
Чи не забагато честi, ваша милiсть? Адже, пославши послiв, ми визнаємо  їх
за силу, з якою змушена рахуватися Рiч Посполита!
   - На жаль, це так. -У Конєцпольського нервово засмикались губи. - Але в
нас немає iншого виходу. Послiв вiдрядiть негайно, пане польний  гетьмане.
I щоб вони якнайшвидше дiсталися Чигирина i  задобрили  Пав-люка  золотими
обiцянками. Хай обiцяють все, що  захочуть,  нам  важливо  виграти  час...
Зiзнатись, я мало вiрю в успiх послiв, але, як кажуть, чим чорт не жартує.
Жеби вiн згодився  розпустити  своє  вiйсько,  ми  б  лишили  йому  навiть
гетьманську булаву.
   - Досi перемагала шляхетська зброя, так буде i нинi! - бадьоро вигукнув
польний гетьман.
   - Чернь розгулялась по всiй Заднiпрянщинi, - мовив коронний. -  У  Барi
вже чимало зiбралося  збiглої  шляхти.  Особливо  багато  утiкає  панiв  з
Вишнивеччини.  Вчора  до  мене  прибули  переляканi  старости   з   Остра,
Коростеня, Пирога та Чернiгова. Всюди повстання. Чернь знахабнiла й глузує
з шляхти. Пан староста коростенiвський скаржився, що хлопи вiшають панство
на шовкових мотузках, але панство все одно волiє мати ликове  життя,  анiж
шовкову смерть!
   - Пся крев! - тiльки й прохрипiв Потоцький.
   - Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього  рушницi,
а взамiн йому лишили палицi. Хлопи, так би мовити, жартують.
   - Ми пройдемо мечем i вогнем хлопську Україну! - вигукнув Потоцький.  -
I нiхто вiд нас не дiждеться пощади, нi старе, нi мале!
   - Амiнь! - сказав коронний i мiцно стулив сухi й тонкi губи.
   Коронне вiйсько збиралося довго й неохоче.

   Спливала осiнь, а Конєцпольський  все  ще  нiяк  не  мiг  згукати  своє
лицарство. Поволеньки стягувалась мiсцева  шляхта,  лише  в  кiнцi  жовтня
зiбрались надвiрнi загони магнатства. То одна хоругва вiдстала, то  друга,
їх доводилось розшукувати, пiдганяти...
   Другого листопада  було  зачитано  королiвський  наказ:  усiм  коронним
вiйськам зайняти Україну, "погасити  пожежу"  i  лишатися  там  на  зимовi
квартири. Головним командувачем усiх вiйськ призначено  польного  гетьмана
Миколу Потоцького. В похiд  мали  виступити  третього  листопада,  але  нi
третього,  нi  четвертого  вiйсько  з  Бара  не  вийшло.  Жовнiри   почали
ремствувати: на носi зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися  не
з селянством, а з козацтвом.
   - З козаками воювати - не цiпом махати! -  доводили  жовнiри.  I  марно
Микола  Потоцький  метався  до  Бара,  зганяючи  докупи  вiйсько.  Жовнiри
розбрелися по мiстечку та його околицях, пиячили-гуляли i не поспiшали  на
майдан, де мав бути збiр. Тодi жовнiри почали  вимагати,  щоб  їм  наперед
виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана I кричав,  що  нi
дябла з цього походу не вийде, бо вiйсько розбрелося, як  отара  овець,  i
нiякими силами його не зженеш докупи!
   Коронний  гетьман  послав  до  жовнiрiв   головного   капелана   патера
Окольського, аби той пiд страхом Божої кари зiбрав  воїнство  на  майданi.
Патер два днi бiгав по мiсту, хапав за поли  кожного  жовнiра,  погрожував
всiма карами Божими i королiвським гнiвом, та так нi з чим i  прителiпався
до  гетьмана.  Тож  коронний  гетьман  змушений  був  врочисто   пообiцяти
жовнiрам, що, як тiльки тi виступлять в похiд, вiн негайно поїде  до  його
милостi короля i випросить платню наперед... I нарештi  сьомого  листопада
коронне вiйсько покинуло Бар.
   Полки виступали: 1.  Полк  коронного  гетьмана  пiд  командою  старости
Хмельницького Миколи Стогнева: гусарiв - чотири хоругви, козакiв -  чотири
хоругви, драгунiв -  три  ескадрони.  Маршрут:  на  Вiнницю,  Погребище  i
Бiлопiлля.
   2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскiльки  в
того перед самiсiньким походом щось зробилося негаразд  iз  шлунком,  його
замiнив вiйськовий стражник  пан  Лувчицький.  Гусарiв  -  шiсть  хоругов,
козакiв - п'ять хоругов, драгунiв -  два  ескадрони.  Маршрут:  на  Лiтин,
Острожок...
   3. Полк п. Казановського, старости  богуславського  i  писаря  польного
коронного: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв  -
два ескадрони. Маршрут: обiйти злiва Бiлу Церкву i вдарити  на  Тиврiв  та
Липовець.
   4. Полк Станiслава Потоцького, воєводича брацлавського  (брат  польного
гетьмана): гусарiв - три хоругви, козакiв-три  хоругви,  драгунiв  -  один
ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки i далi.
   Виконавши свої завдання (спалити й спустошити села й мiстечка по  своїх
маршрутах), полки десь у  груднi  мали  зiйтися  в  Бiлiй  Церквi  i  дати
вирiшальний бiй повстанцям Павлюка.

   Вiдрядивши вiйська на Україну, Потоцький ще на кiлька днiв затримався в
Барi, знаючи, що в Бiлу Церкву його вiйсько зiйдеться не  швидко.  Адже  в
дорозi полки через  кожнi  двадцять  верст  будуть  зупинялися  i  ставати
табором. Командири розсилатимуть на всi боки хоругви для "усмирiння  чернi
та викоренення бунтiв". Пограбувавши й спаливши село, погвалтувавши жiнок,
хоругва залишить пiсля себе згарище i  подасться  в  друге  село  усмиряти
чернь.  Тiльки  спаливши  i  сплюндрувавши  всi  навколишнi   села,   полк
пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все  на  своєму
шляху, полки будуть повiльно рухатися до Бiлої Церкви.
   Нарештi в серединi листопада Потоцький сiв у карету i в супроводi  двох
добiрних гусарських хоругов, закутих у важкi панцири, подався  й  собi  на
Україну, прямуючи до мiстечка Летичiв. Їхав вiн слiдами  свого  вiйська  i
майже щодня з вiконця карети бачив ту ж саму картину:  спаленi  села,  над
якими кружляло гайвороння.
   "Молодцi  мої  лицарi,  добре  погуляли,  -  радiв   польний   гетьман,
поглядаючи на сплюндрованi села, обгорiлi  бовдури,  на  повiшених,  котрi
гойдалися на деревах. - Вдруге чернь не вiдважиться  бунтувати,  покiрнiше
лизатиме чоботи своїм панам. Про павлюкiв i думати забуде".
   Виряджаючи вiйська, Потоцький наказував їм:
   - Пройдiться по Українi  вогнем  i  мечем!  Хай  чернь  на  вiки  вiчнi
запам'ятає ваш грiзний лицарський похiд! Лишайте за собою випалену  землю!
Забудьте про милiсть i жаль! Ви безжалiснi карателi! Не щадiть нi  старих,
нi малих! Перед Богом за вас буду вiдповiдати я,  польний  гетьман  Микола
Потоцький! Я завжди знайду з Богом спiльну мову, а ви робiть своє дiло!
   Тепер, їдучи, польний гетьман бачив, що вiйсько виконує його наказ.  До
Бiлої Церкви з Україною покiнчено, а до Рiздва вiн встигне пiднятися вгору
до Черкас, Чигирина, Канева, Переяслава i навiть Чернiгова. Все  пройде  з
мечем i вогнем. Хай спробує тодi побунтувати чернь!
   Так спливали днi за днями. Iнодi Потоцький  вилазив  з  карети,  кiлька
верст  гарцював  на  конi  попереду  гусарських  хоругов  i  вважав   себе
полководцем, як Александр Македонський, Ганнiбал i Цезар... Лiси стояли то
охопленi багрянцем, наче пожежами, то  були  затягнутi  легкою  пастельною
млою. Заростi шипшини полум'янiли червоними ягодами, i Потоцький, гарцюючи
поперед гусарiв, елегiйно просторiкував:
   - От, панове, вiзьмемо чернь, хлопiв. Чи здатнi вони милуватися  красою
золотої осенi, її барвами, вiдтiнками? Цiєю нiжною  пастеллю  чи  полум'ям
дубiв? Нi, панове, чернь брутальна,  груба,  дика,  вона  геть  позбавлена
естетики Вона по своїй вродженiй дикостi тiльки  й  здатна,  що  бунтувати
проти своїх господарiв. А чари природи не для неї. Замiсть того, примiром,
щоб милуватися золотою  осiнню  i  вiрно  служити  своєму  панству,  чернь
сваволить. От i має спаленi села!
   Несподiвано на дорогу  вийшов  православний  священик  у  довгiй  рясi,
простоволосий, з  великим  блискучим  хрестом  на  грудях.  В  першу  мить
Потоцький неспокiйно зайорзав у сiдлi,  бо  чимось  тривожним  вiйнуло  на
нього вiд цього дебелого похмурого попа,  та,  -  згадавши,  що  на  нього
дивиться  двi  хоругви  гусарiв,  Потоцький  зборов  неспокiй  i  глузливо
крикнув:
   - Що, попе довгогривий, вийшов грiхи нам вiдпускати?
   Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сiдлi, взявся руками в боки,  бо
трапилась нагода похизуватися, а такої нагоди польний  гетьман  нiколи  не
пропускав... Панотець подивився на нього пильно  з-пiд  насуплених  густих
брiв i глухо поспитав:
   - Можна й грiхи вiдпустити, але я мушу знати, кому їх вiдпускати?
   - Я - Потоцький! - гордо сказав вiн,  сподiваючись,  що  його  прiзвище
спантеличить попа. - Чи, може, ти не бажаєш менi вiдпускати?
   Потоцький вiдчув, що грається iз своєю смертю Священик одним невловимим
рухом висмикнув з-пiд ряси пiстоль i крикнув:
   - Слава Богу, що я тебе зустрiв! Ти душитель України! Сатана  в  обрiзi
людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа?..
   Пролунав пострiл... Куля просвистiла  бiля  самого  вуха  в  побiлiлого
польного гетьмана.
   - Прости, Господи, грiх мiй, що  промахнувся!  -  вигукнув  панотець  i
впав, зрубаний гусарами. Оточивши кiньми труп, вони кололи  його  списами,
топтали кiньми, а Потоцький, як сидiв  на  своєму  конi,  так  лантухом  i
зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, пiдняли  й  оглянули:  жодної
пошкрябини. Гусари переглянулись.
   - Це я зi злостi! - буркнув польний гетьман i, шкутильгаючи  на  забиту
при падiннi ногу, потелiпався до карети. - Чого повитрiщалися, пся  крев?!
- визвiрився вiн на гусарiв. - Я покажу вам, як охороняти свого  гетьмана!
Всяке бидло стрiляє у вашого гетьмана, а ви облизнiв ловите!
   I хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював
попереду гусарiв i не милувався золотою осiнню. На  кiлька  днiв  священик
позбавив його сну й апетиту. Досить було  склепити  повiки,  як  з  мороку
вiдразу ж вискакував розпатланий пiп з хрестом  на  грудях  i  пiстолем  в
руках...
   В наступнi днi зiпсувалась погода, золотої осенi  як  не  бувало!  Небо
обложили важкi хмари, зарядили дрiбнi холоднi дощi з ранку й до  вечора...
День у день. Почав облiтати жовтий лист, розвезло  дороги,  й  гетьманську
карету кидало з боку на бiк, гусари, набурмосившись, сидiли  в  сiдлах  як
мокрi кури й шморгали посинiлими носами. Потоцький був злий i не знав,  де
подiтися й на кому зiгнати свою злiсть. Та невдовзi  й  нагода  трапилась.
Навстрiч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посинiла, по самi  вуха
заляпана грязюкою, вона так похапливо впiкала  з  України,  що  навiть  на
польного гетьмана не звертала уваги. Спершу бiженцi втiкали купками, та  з
кожним днем їх бiльшало i бiльшало, аж доки не посунули  цiлими  колонами.
Втiкали пани з челяддю, гнали корiв поперед себе, коней,  на  возах  везли
скарб...
   - Та невже шляхетне лицарство забуло, як  брати  у  руки  шаблi?  -  не
втерпiв польний гетьман. - Вiд кого пани втiкають? Вiд чернi? Вiд бидла?
   - Але там таке твориться... таке твориться...  -  пробурмотiв  один  iз
шляхтичiв. - Вся Схiдна Україна повстала. На Заднiпрянщинi й у Поднiпров'ї
кожний хлоп вже козак i пан.
   - То панам лiпше ликове життя, анiж шовкова смерть? - лютує  Потоцький.
- Пани ладнi наплював на свiй гонор i втiкати з України, анiж  взятися  за
лицарськi шаблi?
   Потоцький хряпає дверцями карети ще злiшим, як був. По розкислiй дорозi
знову сунуть заляпанi по вуха шляхетнi бiженцi. Трохи не до землi  нависли
важкi свинцевi хмари, пелена мрячки затягла все у свiтi i ще бiльшу нудьгу
навiває на Потоцького. Ладен втекти вiд самого себе,  та  хiба  втечеш?  У
бiженцiв такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них,  починають
неспокiйно соватися в сiдлах.
   Коли пiд'їжджали до мiстечка Летичiв,  несподiвано  навстрiч  вискочили
вершники. Гусари миттю  взяли  гетьманську  карету  в  кiльце,  виставивши
списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не  стало  вiдомо,
що то виїхав йому навстрiч Iляшко Караїмович  з  вiрними  Речi  Посполитiй
козаками. Вiтаючи польного гетьмана, реєстровцi пiдкидали вгору  шапки,  i
Потоцький  трохи  заспокоївся.   Реєстровцi   на   чолi   з   Караїмовичем
супроводжували його карету в мiстечко.
   - Ваша милiсть! - розплився Караїмович в приторно-солодкiй посмiшцi.  -
Я приготував вам теплу хату, м'яку постiль i ситу вечерю!
   Проїхали вузенькою кривулястою вуличкою,  повз  мокрi  облупленi  хатки
Летнчева i зупинилися бiля  мурованого  кам'яного  будинку.  Вiдштовхнувши
слугу, Караїмович сам вiдчинив дверцi карети, пiдхопив пiд  руку  польного
гетьмана i повiв у свiтлу теплу  залу,  раз  по  раз  ласкаво  повторяючи:
"Сюди, ваша милiсть... сюди... Ось тут порiг високий, щоб ваша милiсть  не
спiткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку..."
   Караїмович зняв важку шубу з плiч  Потоцького,  труснув  її,  струшуючи
каплi дощу, i тiльки тодi вiддав слузi.
   - Ну викладай, Iляшку, що розвiдав?  -  сказав  повеселiлий  Потоцький,
потираючи руки та сiдаючи в крiсло бiля камiна. - Духом ожив?
   - Ожив, ваша милiсть, ще й як ожив, - заторохтiв Караїмович. -  Восени,
- признатися, був зовсiм занепав духом, та тепер, коли  бачу,  яке  грiзне
вiйсько суне на Вкраїну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося.  Iз
загоном вiрних Речi  Посполитiй  козакiв  я,  вдаючи  з  себе  прихильника
Павлюка, пройшов усе Заднiпров'я, добряче нашкодив...
   - Ха-ха!.. - не втримавшись, регоче гетьман. - Нашкодив їм... Як влучно
сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив!
   - Нашкодив хлопам i багато дечого побачив.  Якщо  ваша  милiсть  велить
менi хутчiше подати карту України, я все на нiй позначу.
   - Молодець, Iляшку!
   - Служу  вашiй  милостi  вiрою  i  правдою!  -  вигукнув  Караїмович  i
простягнув Потоцькому згорток. - Зводьте глянути, ваша милiсть.  Унiверсал
хлопського гетьмана до заднiпровцiв. Менi пощастило пристрелити його гiнця
й забрати сiю штуку.
   - Цiкаво, цiкаво... - Потоцький  розгортає  згорток  i  читає:  -"Павло
Михнович  Бут,  гетьман  вiйська  Запорозького,  поставлений   над   усiєю
Україною..." Iч, схизмат, як себе величає! Гетьман над усiєю Україною!  Ну
постривай, бунтаре, постривай!.. "Товаришам нашим п.п.  отаманам,  козакам
реєстру, всiм взагалi i всьому поспiльству i братiї нашiй, яка проживає  в
Заднiпров'ї.. " Так, - бурмоче Потоцький, пробiгаючи  очима  унiверсал.  -
Ага... "Оголошуємо вам, товаришам нашим, що одержана  звiстка  про  рiшучi
замисли жовнiрiв, котрi вже зiбралися до нас на Україну, в чiм Господь хай
не поможе їм! Тому я силою своєї влади i iм'ям вiйська..."  Ах,  як  добре
пише  хлоп!  Наче  вiн  справжнiй  гетьман.  Цiцерон!  "...iменем  вiйська
наказую, щоб ви, вашi милостi, не залишалися в безпечностi,  а,  запасшись
кiньми, хлiбом i зброєю, були  в  готовностi  протистояти,  як  i  подобає
лицарям, цим гнобителям вiри нашої грецької". Ах, яка поезiя! Хлоп,  а  як
пише! Ага, далi вже конкретнi поради... Цiкаво, цiкаво .  "Панам  отаманам
негайно прибути в мiстечко Мошни... Будемо радитись, як все  це  повернути
до доброї слави i пользи нашої. Дан в. Чигиринi...  Роман  Попович,  писар
вiйськовий власною рукою..."* Гм... Он як?

   * Справжнiй унiверсал Павлюка.


   - Цей схизмат Павлюк, ваша милiсть, пiдняв уже все Раднiпров'я.
   - То цi лотри збираються в Мошнах? - аж  ожив  Потоцький.  -  Очевидно,
вони хочуть i бiй там дати?
   - Так, ваша милiсть, саме так, - квапно каже Караїмович. - Хоча  Павлюк
i сидить в Чигиринi, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться  всi
бунтарi. Я все знаю. Велiть менi, ваша милiсть, швидше дати карту, i я вам
усе розмалюю, що треба.
   I Караїмович малював...
   Пiзнiше капелан польського вiйська патер Симеон  Окольський  запише  до
свого щоденника, що польний гетьман дуже  зрадiв,  коли  в  Летичевi  його
зустрiв Караїмович. Занотував до свого щоденника, що Караїмович  розповiв,
де  жили  зачинщики  бунту  (щоб  знищити  їхнi  сiм'ї),  де  стоїть  їхня
артилерiя, якi села й мiста треба захопити в першу чергу, який цього  лiта
був врожай у Приднiпров'ї, де повстанцi зберiгають зерно та iнший харч...
   Повеселiшавши од таких вiдомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Бiлу
Церкву, але через три днi його в дорозi наздогнала зима. Увечерi  перестав
дощ, що лив день у день, вночi задули холоднющi вiтри, мороз скував землю,
й на ранок зчинилася така завiрюха, що свiту бiлого не було видно.  Гусари
в своїх залiзних  обладунках  позаклякали  в  снiговiй  хвищi  i,  сяк-так
дiставшись мiстечка Бiлилiвки, сипонули по хатах  вiдморожувати  кольчуги,
кiраси, наручники, пiдколiнники. Грiмкотiли  мерзлим  залiзом,  проклинали
похiд, з  криком  i  прокльонами  стягуючи  з  себе  закрижанiлi  доспiхи.
Потоцький квапився, аби швидше дiстатися до Бiлої Церкви, а звiдти йти  на
Мошни, але випхати гусарiв з теплих хат на холоднi заснiженi  дороги  було
не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Бiлилiвцi на кiлька  днiв,
звiдки й послав на Україну такого унiверсала:
   "Микола iз Потоку  Потоцький,  воєвода  брацлавський,  гетьман  польний
коронний,  генерал  подiльськiй,  староста   кам'янецький,   летичiвський,
нiжинський i прочая.
   Всiм взагалi i кожному зокрема: п.п. полковникам,  осавулам,  сотникам,
отаманам i всiм вiйськам його королiвської милостi,  запорозьким  козакам,
котрi значаться в реєстрi Й. К. М. i дотримуються  вiрностi  й  повинностi
маєстату Й. К. М. Вiдомо вам чиню,  що  я  з  вiйськом  виступив  з  метою
усмирити свавiлля i примусити всiх пiдкорятися маєстату, а також  покарати
тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, реєстровцi, i розшукайте  серед
себе тих, якi порушили присягу i безневинно пролили  кров  старшин  своїх,
для того, щоб бунтарi одержали заслужену кару.  Знайте,  що  в  противному
випадку госiра шабля королiвських вiйськ  знищить  вашi  маєтностi,  ваших
жiнок,  дiтей,  майно  i  саме  ваше  життя.  Вдруге  нагадуємо,  щоб   не
реєстровцi, якi знаходяться серед вас, були арештованi  старостами,  а  ви
щоб  допомагали  старостам  приборкати  бунтарiв.  Я  гадаю,  що  ви   вже
врозумiлися, одержавши унiверсал Й. К.  М.  великого  коронного  гетьмана,
але,  можливо,  хто-небудь  з  бунтарiв  притаїв  його  вiд   вас,   тому,
наблизившись до вас" посилаю цей  новий  унiверсал.  Дан  в  Бiлилiвцi  26
листопада 1637 року"*.

   * Справжнiй унiверсал Потоцького.


   Роздiл дванадцятий

   На третiй день снiгова хвища трохи вгамувалася,  i  Потоцький  зiбрався
було в дорогу, як несподiвано, збившись  з  свого  маршруту,  в  Бiлилiвку
забрiв полк пана Казановського, старости богуславського i писаря  польного
коронного. Пан Казановський загубив десь у завiрюсi двi хоругви гусарiв та
один ескадрон драгунiв i мав намiр очiкувати їх в Бiлилiвцi.
   - Пан писар польний як далi так воюватиме,  то  й  голову  свою  власну
загубить i буде її чекати в Бiлилiвцi! -  не  втерпiв  гетьман.  -  Це  не
вiйсько, а стадо баранiв!
   - Який  пастух,  таке  й  стадо!  -  буркнув  Казановський,  розтираючи
заморожене вухо.
   - Пся крев! - побагровiв Потоцький. - Це що, бунт?
   - Похiд зовсiм кепський, ваша милiсть, - шморгав Казановськнй посинiлим
носом. - Жовнiри невдоволенi, що їм досi не прислали платнi!
   - Знову про плагню? - схопився Потоцький. - А про  славу  лицарську  ви
подумали?
   - Слава славою, а злото-злотом! - Казановський мацав обмороженi вуха  й
стогнав. - А-а-а... Сто дяблув!..
   - Снiгом треба терти! - буркнув Потоцький.
   - Тер, ще гiрше. - Казановський знову застогнав: - А-а-а, сто дяблув!..
Без платнi, ваша милiсть, жовнiри не пiдуть у бiй.
   - А ви побiльше по селах шастайте! -  порадив  гетьман.  -  Там  поживу
знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь.
   - Чернь голодрана, - зiтхнув польний писар. - Десяток хат обнишпориш  -
i нiчого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш - порожньо.
   - Хiба хлопи поховали своє добро?
   - А дiдько їх знає, мабуть, у них немає нiчого. I на них  таке  дрантя,
що й купи не тримається. Потягнеш з якої хлопки сорочку, а  вона  в  руках
розлазиться. А тут ще й холоднеча!
   - А ви з хлопками грiйтеся! - порадив Потоцький. - Гуртом  з  будь-якою
хлопкою впораєтесь!
   Ще одна розмова  вiдбулася  в  Потоцького  з  головним  капеланом  його
вiйська патером Окольським.
   - Дух в славному вiйську вашої милостi починає  падати,  -  перебираючи
чотки, тихим голосом говорив патер i всiм своїм набожно-смиренним виглядом
пiдкреслював, що буцiмто це його не стосується.
   - Ваша милiсть, будучи капеланом мого вiйська, для того  й  знаходиться
тут,  аби  Божим  словом  пiднiмати  дух  мого  лицарства!  -  не  втерпiв
Потоцький.
   - В таку холоднечу, - виправдовувався патер, - i Боже слово не  завсiди
доходить до воїнства.
   - В суху погоду йому зручнiше? - пустив шпильку гетьман.
   - Сину мiй, - все так же м'яко мовив патер, - я розумiю, що погода дещо
завадила поступовi вiйська вперед, що  у  вашої  милостi  багато  клопоту,
але... Але не треба iронiзувати над Божим словом.  Всi  ми  слуги  i  раби
Господнi, i всi ми  колись  будемо  там,  -  патер  пустив  пiд  лоб  очi,
дивлячись у стелю.
   - Я туди не спiшу!  -  буркнув  Потоцький.  -  Хай  спершу  чернь  туди
полетить!
   - Але Бог по достоїнству оцiнить  тi  злигоднi,  якi  терпить  в  цьому
походi ваша милiсть i вiйсько в iм'я коханої ойчизни. Можливо,  Господь  i
ниспослав на землю негоду, аби вивiдати мiру  мужностi  нашого  лицарства.
Все у волi Господа, а ми його раби i слуги.
   - Краще б Господь замiсть холоднечi послав платню для мого  вiйська!  -
буркнув Потоцький.
   - Все у волi Господа.
   - Всi грiхи мого  вiйська...  -  почав  було  гетьман,  та  патер  його
перебив, м'яко зауваживши:
   - Усмиряти чернь - то не  є  грiх!  Це  подвиг  в  iм'я  нашої  коханої
ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика  мiсiя  викоренити  бунтарiв.  Бог
завжди з вами!
   - Але я певний, що i чернь молить Бога, аби вiн їй послав перемогу  над
нами.
   - Бог нiколи не слухає чернi! - запально вигукнув патер. - Бо  чернь  -
то отара. А ми пастухи. Бог слухає не отару,  а  пастухiв.  А  ще  Господь
бачить згори, що чернь бунтiвна. Пiднявши бунт проти  своїх  панiв,  чернь
так само й проти Бога пiднiме бунт. Нi, ваша милiсть, Бог нiколи не слухає
чернi.
   Тут Потоцькому доповiли, що карета вже готова, її поставлено  на  сани,
запряжено три пари лiпших  коней,  i  його  милiсть,  коли  побажає,  може
вирушати в дорогу.
   - Ще одне, - звiвся Потоцький. - Я чув, що ваша милiсть веде подорожнiй
щоденник i все записує туди про наш похiд.
   - Дещо занотовую для iсторiї, - скромно опустив очi  патер.  -  Iсторiя
мусить знати про блискучу перемогу Речi Посполитої над черню.
   - Авжеж, - згодився гетьман. - Але сподiваюсь, що пан головний  капелан
не буде в своєму  щоденнику  акцентувати  увагу  на  деяких  неприємних  i
непередбачених дрiбничках нашого походу?
   - О нi, сину мiй! - вигукнув патер. - Я описую цей похiд як  визвольний
похiд шляхетного лицарства. Коронне вiйсько,  розпростерши  орлинi  крила,
вiдважно летить  на  бунтiвну  чернь,  аби  вiдновити  в  маєстатi  мир  i
справедливiсть. Амiнь!

   Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповiв, що в
Бiлилiвку  прибув  пан  Голецький,  товариш  iз  хоругви   пана   старости
ланцкоранського, i просить його прийняти.
   - Гiнцiв я прийму в Бiлiй Церквi, - невдоволено сказав гетьман.
   - Але, ваша милiсть... - джура був блiдий.
   - Що таке? - насторожився Потоцький.
   - Пан Голецький прибув з вiдмовою вiд подальшої служби.
   - Що-о?! -  Потоцького  аж  тiпнуло.  -  Коронне  вiйсько  уже  починає
розбiгатися по кущах? Тягни сюди того зрадника!
   Потоцький рвучко скинув з себе шубу i  нервово  закрокував  з  кутка  в
куток. Зайшов Голецький, зiгнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих,
байдужих до всього очах, з вiдмороженими вухами.
   - Пан Голецький вiдмовляється вiд подальшої служби? -крикнув Потоцький.
- Як не соромно пановi в такий час...
   - Я прибув вiд iменi всiєї нашої хоругви. - Голецький хрипло  закашляв.
- Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по
закiнченню року не бажає далi служити!
   Потоцький  вiдчув,  що  йому  стало  холодно.  Крекчучи   й   хрускаючи
суглобами, вiн нахилився, пiдняв з долiвки шубу, накинув на плечi, забувши
про своїх слуг, i мерзлякувато щулився, позиркуючи на  делегата  бунтiвної
хоругви...
   - У моєму вiйську завелися пацюки! - прохрипiв гетьман.
   - Прошу без образ, ваша милiсть! Ми  чесно  заявляємо,  що  не  бажаємо
служити!
   - I ви ще смiєте згадувати про честь? - закричав  Потоцький,  бризкаючи
слиною. - Якi ви лицарi! Ви дезертири!.. Наданою менi верховною  владою  я
примушу вас служити королю i Коронi!
   - Навiть сам Бог нас не присилує, - досить спокiйно вiдповiв Голецький.
-  Хоругва  уповноважила  мене  заявити  вашiй  милостi  про  це  з  усiєю
рiшучiстю!
   "А що, коли це перша ластiвка? - подумав польний гетьман i  вiдчув,  як
десь пiд серцем засмоктав млосний черв'ячок. - Що  буде  завтра,  як  iншi
хоругви вiзьмуть приклад з бунтарiв? А я ж не на прогулянку вирядився..."
   I голосом, що зовсiм занепав, запитав:
   - Може, у хоругви є якi претензiї до мене особисто?
   - Особистих претензiй до вашої милостi в хоругви немає!
   - То в чому ж рiч?
   - Хоругва наймалася служити до Нового року, - вiдповiв Голецький. - Рiк
закiнчується, i хоругва вважає себе вiльною вiд будь-яких обов'язкiв.
   - Але ж ми знаходимося не у Варшавi, а у ворожiй нам країнi! - вигукнув
Потоцький - Всюди чернь на  нас  точить  зуби.  Як  хоругва  може  зрадити
ойчизнi в такий час? В час, коли iстиннi сини Корони,  як  вiдважнi  леви,
кидаються на ворога, приносячи загальне благо i користь для нашої ойчизни,
коли...
   - Дозвольте перебити вашу милiсть! - буркнув Голецький.  -  Хоругва  не
бажає бiльше служити, i в мене  немає  часу  вислуховувати  балачки  вашої
милостi. Дозвольте вiдкланятись.
   - Пане Голецький, - благальне мовив гетьман. -Передайте своїй  хоругвi,
що я все ж вважаю  їх  справжнiми  синами  Речi  Посполитої.  Я  обiцяю...
Врочисто обiцяю, як тiльки прибудемо в Бiлу Церкву, я вiдразу ж дам  знати
його милостi коронному гетьману, i вiн негайно пришле платню.
   - Хоругва дослужила своє i не бажає далi служити!  -затявся  на  своєму
Голецький. - Але я обiцяю, що передам вашi обiцянки.
   - Це все? - кутаючись у шубу, запитав Потоцький.
   - Все, ваша милiсть! - Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених
вух.
   - Пацюки!.. - з безсилою люттю прохрипiв польний гетьман.

   Бiля  мiстечка  Паволоч  Потоцький  наздогнав  облiплений  снiгом  полк
коронного гетьмана пiд орудою старости  хмельницького  Миколи  Стогнева  i
разом з ним пiдiйшов до Бiлої Церкви. Не вiдаючи, хто в мiстi,  Потоцький,
аби не наскочити на козакiв, зупинявся на заснiженiй рiвнинi  пiд  якимось
хутiрцем, велiв вiйськам пiдпалити хутiр, аби "потеплiло", i  на  розвiдку
до мiста вiдрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши їй  ще  й
загiн артилерiї.
   Гусари хутко пiдпалили хутiрець (люду  в  ньому  не  виявилось,  певно,
повтiкали) i грiлися бiля величезних багать. На заснiжену рiвнину  снопами
полетiли iскри, головешки, падаючи в снiг, шипiли й шкварчали,  виповнюючи
повiтря чадом i смородом паленого.
   Та ось повернулася iз розвiдки хоругва i доповiла, що в Бiлiй Церквi ще
немає коронних вiйськ i, отже, пан польний  гетьман  матиме  честь  першим
вступити у мiсто.
   - А повстанцi? - запитав гетьман.
   - Повстанцiв у мiстi  не  виявлено,  ваша  милiсть.  Мiщани  й  частина
реєстровцiв, почувши про наближення коронних вiйськ, повтiкали  в  Чигирин
до Павлюка, а вiрнi його королiвськiй милостi козаки iз  старшиною  Клишем
готуються гiдно зустрiти вашу милiсть.
   - Дайте сигнал: вступаємо в Бiлу Церкву! - велiв Потоцький.
   Невдовзi три  пари  вiдбiрних  коней  дотягували  вже  карету  польного
гетьмана  до  передмiстя.  Навстрiч  їй  вийшла  купка  реєстровцiв  та  з
десяток-другий мiщан i сяк-так  вишикувались  у  шеренгу.  Старшина  Клиш,
велiвши купцi реєстровцiв,  як  тiльки  пiд'їде  до  них  панська  карета,
кричати "вiват!" i кидати шапки вгору, скочив на коня  i  помчав  навстрiч
польному гетьману, їхати ж з усiма реєстровцями Клиш не  зважився:  а  що,
коли пан гетьман, вздрiвши козакiв, що  мчать  до  нього,  сприйме  це  як
напад? Пiдлетiвши до карети, Клиш хутко зсунувся  з  коня,  зняв  шапку  й
низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш  ще  раз  вклонився,
трохи не торкаючись вузьким лобом снiгу.
   - Ваша милiсть! - закричав Клиш, кланяючись, як  тiльки  дверцi  карети
вiдчинилися. - Славний пане польний гетьмане Речi  Посполитої!  Вiд  iменi
реєстру бiлоцеркiвського, старшин i мiщан вiтаю вас земним поклоном  (Клиш
знову послав свiй лоб у снiг) з благополучним прибуттям у Бiлу Церкву!
   Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, i  реєстровцi,  що  стояли  вiддалiк,
щось закричали врiзнобiй i почали пiдкидати вгору шапки.
   - Я i мої вiрнi  козаки  вiддаємо  себе  у  повне  розпорядження  вашої
милостi! - вигукнув Клиш i на всяк випадок ще раз поклонився.
   - Спасибi за вiрнiсть королю  i  Коронi!  -  буркнув  Потоцький.  -  Ви
справжнi хло... - Потоцький трохи зопалу не ляпнув "хлопи", але  своєчасно
поправився: - гм... справжнi сини Корони.
   - Радi старатись,  радi  старатись!  -  заторохтiв  Клиш.  -  Тiльки  й
молимося за ваше здоровля та ваш успiх супроти лотрiв.
   "Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною,  аби  й  iнша
старшина на мiй бiк переходила", - подумав Потоцький.
   - Приємно, що ви дотримуєтесь вiрностi i присяги, пане  Клиш.  Я  видам
охоронний унiверсал на ваше майно, звiльню вас вiд поборiв!
   - Вiк будемо служити вашiй щедрiй милостi! - розцвiв Клиш.
   - Але чому так мало реєстровцiв у пана старшини?
   - Ваша милiсть... е-е... Мало, так зате вони вiрнi Коронi!  А  решта...
е-е.... збунтувалася i втекла до того лотра Павлюка.
   Не кажучи бiльше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, i три пари  коней
потягли карету  в  мiсто.  Слiдом  бiгли  реєстровцi,  кричали  "вiват"  i
пiдкидали вгору шапки...
   Потоцький зупинився з двома  хоругвами  гусарiв  у  мiському  замку,  а
коронному полку велiв розташовуватись в мiських хатах.

   Першi два днi в бiлоцеркiвському замку минули без  клопотiв  i  пригод.
Потоцький висиплявся  з  дороги,  вiдiгрiвався  в  теплих  покоях  (на  їх
опалення запобiгливий Клиш привiз кiлька возiв найкращих дров), вiд'їдався
(i тут Клиш встигав) - i очiкував короннi полки, котрi все ще  тяглися  до
Бiлої Церкви, губили свої хоругви i шукали  їх  на  заснiжених  просторах.
Зрештою прибув його особистий полк,  кiлька  вiдсталих  хоругов  iз  полку
коронного гетьмана та полку писаря польного. Невiдомо було,  куди  подiвся
полк Станiслава Потоцького, брата польного гетьмана.
   Зовсiм несподiвано до Бiлої Церкви прибув пан стражник коронний  Самуїл
Лащ, староста каневський та овруцький, i привiв iз собою надвiрну  гвардiю
- пiвтисячi вершникiв молдаван, татар та гайдукiв. Такiй негаданiй пiдмозi
гетьман дуже зрадiв, хай тепер Голецький з своєю хоругвою вшивається  куди
хоче.
   На  радощах  Потоцький  пригостив  пана  стражника  угорським  вином  i
прилiпив йому кличку "вiрного сина Корони".
   - Я такий!.. Я такий!.. - швидко хмелiючи,  просторiкував  стражник.  -
Мене навiть сам Павлюк боїться. Маю п'ятсот найкращих головорiзiв!..  Кому
хочеш голови позносять!
   По обiдi Потоцькому доповiли, що в Бiлу Церкву  прибув  корсунський  та
стеблiвський пiдстароста i просить його прийняти. Невдовзi в покої  зайшов
високий, тонкий, як тичка, пан пiдстароста з маленьким личком, але довгими
вусищами,  котрi  стирчали,  як  два  хвости,  й  являли   досить   веселе
видовисько. Потоцький ледве погамував у собi посмiшку.
   - Пшеджимирський! - гаркнув той, вирячуючи маленькi  очицi  й  метляючи
своїми вусищами. - Пан пiдстароста корсунький i стеблiвський!
   - Дуже радий пане Пже... Пше...
   - Пшеджимирський... - випалив пан пiдстароста. - Вибачаюсь, така у мене
хвамилiя, що не снiдавши й не вимовиш.
   - З нею ви, пане, вже якось самi розберетеся, - гмикнув Потоцький. - Як
справи у вас, пане пiдстаросто?
   Той виструнчився, випнув вузькi груди, вiйнув вусищами i крикнув:
   - Ми, корсунськi i  стеблiвськi  козаки,  вiрнi  його  милостi  королю,
Коронi i Речi Посполитiй! Ми  не  збираємося  приставати  до  бунтiвникiв.
Тiльки ледарi вдаються до свавiлля, а ми, корсунськi i стеблiвськi козаки,
пам'ятаємо свою присягу! Хай лише  ваша  милiсть  швидше  наступає  своїми
вiдважними вiйськами, i ми викореним Українуї
   - Благословляю вашi лицарськi пориви, - поблажливо мовив  Потоцький.  -
Чи не бачили бунтiвникiв пiд Корсунем i Стеблевом?
   - Горою стоїмо за Рiч Посполиту! - вигукнув пан пiдстароста.  -  Але  в
Мошнах збирається дуже багато бунтiвникiв. Там дiє полковник Скидан, права
рука Павлюка. Днями вiн прислав до нас у Корсунь  ось  такого  унiверсала.
Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милiсть!
   Потоцький узяв унiверсал, покрутив у руках i прочитав:
   "Товаришам нашим, п.п.  отаманам  реєстрового  вiйська,  поспiльству  i
братiї нашiй люб'язнiй, котра проживає в Корсунi i Стеблевi,  бажаємо  вiд
Господа Бога здоровля. Прохаємо, пiдтверджуючи iменем всього вiйська,  щоб
тi, хто називає себе товаришами нашими,  споряджалися  кiнно  чи  пiшо  i,
пам'ятаючи славу нашу лицарську,  права  i  вольностi  нашi,  з'явилися  б
добровiльно i в згодi, як чинили нашi предки по наказу  старшого.  I  вас,
товаришiв наших, прохаємо i переконуємо зiбратися в Мошнах, кiнно чи пiшо,
щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимагає  необхiднiсть.  Щоб
ми гуртом повстали проти тих душманiв i ворогiв вiри нашої. Якщо ж  ви  це
охоче виконаєте, то додасте слави i честi Українi. Пiсля всього  поручаємо
вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року"[5].
   Потоцький закiнчив читати унiверсал, не без заздрощiв мовив:
   - Хлоп, а як пише!
   - Iстинно так! - гаркнув Пшеджимирський. - Хлоп, а пише!
   - Я кажу, що поетично пише, - зiтхнув  Потоцький.  -  Наче  академiю  в
Європi кiнчав. Цi хлопи, скажу вам, не без Божої iскри,  -  повернувся  до
пiдстарости. - I як ви, пане, реагували на унiверсал Скидана?
   - Я застрелив бунтарського посла! - крикнув той.  -  I  помчав  у  Бiлу
Церкву до вашої милостi.
   - Ваша милiсть! - заглянув у залу джура. -  Прибув  втiкач  з  Корсуня,
просить спiшно його прийняти.
   - Втiкач з Корсуня? - звiв Потоцький брови i  здивовано  витрiщився  на
корсунського пiдстаросту. - Який ще втiкач? - Мабуть, щось  непередбачене,
ваша милiсть - блiднучи, забурмотiв пан пiдстароста.
   - Корсунського втiкача сюди! - крикнув гетьман. Тої ж митi  у  залу  не
зайшов, а вбiг засапаний реєстровець i впав на колiна.
   -  Ваша  милiсть,  хоч  карайте,  хоч  милуйте...  -  тут  вiн  побачив
переляканого Пшеджимирською, - Пане пiдстароста... Тiльки ви  поїхали,  як
корсунськi козаки збунтувалися проти Речi  Посполитої,  впустили  у  мiсто
Скидана i визнали владу Павлюка. Я мчав слiдом за вами, пане  пiдстаросто,
але не наздогнав вас.
   - Що це значить? - прошипiв, не тямлячи себе вiд гнiву, Потоцький. -  Я
вас питаю, пане Пше... Пже... Чорт би побрав твою хвамилiю! Я тебе  питаю,
остолопе! Ми, корсунськi козаки, вiрнi королю i Коронi!..  Чи  не  так  ти
щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в бiса пiдстароста, коли не знаєш,  шо
в тебе у мiстi твориться! Чого ти наставив на мене свої вуса,  таргане  ти
недобитий!
   Пан пiдстароста то вiдкривав, то закривав  рота,  втративши  дар  мови.
Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до  знетямленого  пана  пiдстарости,
схопив його за один вус, вiдсiк шаблею, кинув йому в лице, закричав:
   - Бевзь!.. Ти не достоїн носити такi вуса! Вiднинi по моєму  особистому
повелiнню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад  Корсунь!  А  тепер
геть з моїх очей, сто дяблув!


   Роздiл тринадцятий

   Одержавши наприкiнцi жовтня звiстку, що коронний гетьман збирає в  Барi
вiйсько  для  походу,  Павлюк  спiшно  послав  гiнцiв  з  унiверсалами  на
Заднiпрянщину,  кваплячи  тамтешнiх  козакiв  прискорити  приготування  до
вiйни. Вiдтодi повстанський гетьман уже не мав спокою. Дiставалося i  його
отаманам, котрi носилися з мiста в  мiсто,  пiднiмаючи  людей,  створювали
загони, споряджали обози з провiантом та порохом,  в  панських  фiльварках
виловлювали коней. Кизима Павлюк вiдрядив до  Бiлої  Церкви  iз  завданням
будь-що  перетягти  тамтешнiх  козакiв  на  свiй  бiк,  а  при  наближеннi
коронного вiйська вивести їх до Чигирина. Остряницю послав  у  Черкаси  до
Василя Томиленка, аби той iз своїми загонами рухався  до  мiстечка  Мошни,
куди ще ранiше вiдiслав Карпа Скидана. Мошни, як найбiльш зручне мiсце для
об'єднання всiх повстанських загонiв, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах
вiн збирався дати Потоцькому генеральний бiй. Всю  осiнь  невтомний  Карпо
Скидан стягував у Мошни розрiзненi повстанськi загони, запасався обозами й
зброєю. Одночасно Скидан  зробив  два  вдалi  походи  i  захопив  мiстечка
Стеблiв та Корсунь, значно поповнивши  козаками  своє  вiйсько.  За  Мошни
Павлюк був спокiйний, Скидан не пiдведе! На волостях всю осiнь дiяв Гордiй
Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бiдкаючись, що  до  рiдного  краю
шлях неблизький, а то б вiн хiба ж такий полтавський  полк  зiбрав,  Чурай
носився з села в село, визбирував окремi загони селян, а то й просто гурти
з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотнi для майбутнiх
полкiв.  Хоч  повстанському  вiйську  i  бракувало  досвiду,   вмiння   та
вiйськового хисту, але найбiльше доткала гостра нестача зброї  й  особливо
пороху. I коли Чурай  привiв  у  Монши  сотнi,  озброєнi  дрюччям,  Скидан
хапався за голову: де взяти зброю?
   - Хоч пальцем стрiляй! - бiдкався полжовник.
   - Тодi пiду ще панiв по  волостях  колошкати!  -  Гордiй  Чурай  рiшуче
насовував  шапку  на  лоба.  -  Мо',  в  якої  вашмосцi  хоч  на  обiхiдку
розживлюся!..
   I зникав з своєю сотнею.
   Сам же Павлюк  лишався  в  Чигиринi,  зайнятий  загальним  керiвництвом
пiдготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати новi загони
та вiдсилав їх у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по  всiх  усюдах
гiнцiв, закликав не баритися,  а  пошвидше  сходитись  у  Мошни...  Так  у
клопотах та пiдготовцi до вiйни й осiнь збiгла...

   Десь у листопадi в Чигирин прибули польськi посли.
   - Еге! - тiльки й мовив Павлюк. - Ляхи змушенi визнавати нас  за  силу,
коли шлють послiв. Це добре.
   Послiв було два: високий цибатий окань з рудими вусами  назвався  паном
Кемеровським, ротмiстром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун,
- паном Соколом, ротмiстром великопольської пiхоти.
   - I звiдкiля ж  пани  соколики  прилетiли?  -  весело  запитав  Павлюк,
поглядаючи на Сокола. Той почервонiв,  наче  налився  буряковим  соком,  i
трохи писклявим голосом закричав:
   - Прошу Павлюка... - запнувся й спiшно поправився: - пана  Павлюка  без
гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свiй гонор i за себе не ручаюся!..
   - Я ж не винен, що в пана прiзвище,  котре  зовсiм  йому  не  пасує,  -
розвiв руками Павлюк. - Я знав iнших  соколiв,  але  тi  не  вислужувалися
гнобителям свого народу.
   Сокiл надувся, вусами заворушив i гордо вiдказав:
   - Я горджуся й пишаюся тим,  що  мене  нобiлiтовано  i  маю  всi  права
великопольського дворянства!
   - Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить.
   Той знову налився буряковим соком, але  Кемеровський  осмикав  його  за
рукав i зацибав до Павлюка.
   - Пане гетьмане! - почав вiн поважно й неквапливо. - Ми прибули до  вас
з офiцiйною мовою. Нас уповноважив на це егомосць  коронний  гетьман  Речi
Посполитої.
   - Ви навiть визнаєте мене гетьманом? - здивувався Павлюк. -  Адже  мене
Україна вибрала, а не король.
   - Пане гетьмане, вас i Рiч Посполита визнає гетьманом. Павлюк уточнив:
   - Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем?
   Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками,  наче  дим
перед собою розганяв:
   - Для чого такi високi слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смiшно.
Нiякого народу немає,  не  було  i  не  буде.  А  є  стадо,  глум,  отара,
збiговисько, як хочте називайте. Або простiше: чернь. Смерди. Кмети. Ну  i
так далi.
   - Вiд назви селянина "кмет" походить  "кмiтливий",  -  нiби  мiж  iншим
зауважив Павлюк. -То я слухаю вас, пане посол.
   Коморовський розiйшовся, як кум на весiллi:
   - Якщо згодитись на хвильку, що бидло - це  народ,  -  патетично  затяг
вiн, - то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А  народ
- отара. I ця отара побiжить туди, куди ми її поженемо батогом.
   Павлюк швидко запитав:
   - То ви хочете, щоб я отару погнав на зарiз?
   - Знову не те, - зморщився Коморовський.  -  Усiх  на  зарiз  гнати  не
можна. Хтось же мусить працювати.
   - Ще б пак! - вигукнув Павлюк.
   - Його милiсть коронний гетьман прохає вас, пане  гетьмане,  не  давати
волi чернi, а, пiдхльоскуючи отару батiжком, погнати її...
   - ...прямцем у панськi ярма? - закiнчив за нього Павлюк.
   - Я бачу, що ми розумiємо один одного, - потер руки пан посол.
   - А менi здається, пане, - ледве стримав свою лють Павлюк, - що  ви  нi
дiдька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор.
   - Дарма, пане гетьмане, ой  дарма,  -  зацибав  з  кутка  в  куток  пан
Коморовський. - Адже Рiч Посполита ладна пробачити вам грiхи, визнати  вас
гетьманом, якщо пан гетьман негайно  розпустить  чернь  i  закличе  її  до
покори. I всi вашi грiхи перед Короною самi вiдпадуть.
   - З цього пива не буде дива, - спокiйно проказав Павлюк. - Боротьба  за
волю i кращу долю свого народу ще нiколи не  була  грiхом.  Принаймнi  для
мене. Для вас це, звiсно, смертельний грiх. Бо ви з  тої  породи  соколiв,
котрi гiршi за крукiв!
   Зачеплений за живе, пан Сокiл так i схопився:
   - Для чернi я ладен i круком бути! - вигукнув вiн  фальцетом.  -  Чернь
створена Богом, щоб служити нам, панам. I ми її вогнем i  мечем  примусимо
до покори. Пан коронний гетьман вiдряджає на Україну непереможне  вiйсько,
i воно винищить чернь до ноги!
   - Але, - Коморовський пiдняв вгору  кривий  вказiвний  палець,  -  його
милiсть коронний гетьман не хоче проливати кровi.
   - Звiдколи це коронний зробився таким святим, що став  пiклуватися  про
нашу кров? - в'їдливо поцiкавився Павлюк.  -Як  перепився  нею?  Чи  йому,
може, вже набридло палити живцем українських матерiв з дiтьми?
   Помовчали. Посли не знали, що вiдповiсти.  Пан  Сокiл  надимав  щоки  й
посилено сопiв,  пан  Коморовський  надто  уважно  вивчав  свiй  вказiвний
палець, начебто щойно його побачив на своїй руцi.
   - У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, - звiвся Павлюк. -  Що  пани
посли ще мають сказати?
   - Коли пан гетьман вгамує чернь, йому буде даровано булаву iменi короля
i в дарунок крулевщизну, - сказав Коморовський.
   - Я бачу, що Рiч Посполита не так мене зрозумiла, пане посол. Коли б  я
прагнув булави i крулевщизни, то дiяв би iнакше. Я душив  би  Україну,  як
Караїмовичi та iншi пани соколи.
   -  То  пан  гетьман  бореться  не  аа  гетьманство?  -  був  здивованiй
Коморовський. - Не за владу?
   - Пан посол, очевидно, мiряє мене своєю мiркою?
   - Це все? - запитав Коморовськйй.
   - Все, пане посол.
   - Що ж... - розвiв руками посол. - Мiг з паном  Соколом  своє  зробили,
застерегли пана гетьмана.  Але,  кров  свою  проливати  за  чернь?  Це  не
вкладається у моїй головi.
   - Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, - вiдповiв гетьман.
   Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного,  врiвноваженого
дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипiв у рудi вуса, i
його наче вiтром здуло.
   - Ви ще пошкодуєте, П-павлюк! - затряс кулаками Сокiл. - Ми  викоренимо
вашу бунтарську Русь! Ми їй поламаємо крила!
   - Свої крила  ви,  пане  Соколе,  давно  поламали,  повзаючи  в  покоях
магнатiв, то як ви дiстанете нашi крила? - запитав Павлюк. - Адже повзучий
повзає, а летючий лiтає. Нам з вами, як бачите, не по  путi.  Ось  так-то,
пане повзучий, чи то пак Соколе.
   Сокiл вилетiв, як ошпарений.
   - От лихо, - похитав головою Павлюк.  -  Мабуть,  я  не  вмiю  приймати
послiв, стрiмголов вистрибують.

   Минуло ще з мiсяць. З першим снiгом у Чигирин прийшов  Кизим  зi  своїм
загоном. Входили у мiсто з пiснею:

   Ой приїхав козаченько до бистрого броду,

   Там побачив дiвчиноньку, хорошу на вроду.

   Крикнув та гукнув "Давай перевозу,

   Бо пильнiї листи маю, їду до обозу!"

   Над мiстом весело й задерикувато злiтає пiсня:

   Вийшла дiвчина та й глянула в очi.

   "Не їдь, не їдь, козаченьку,
   темненької ночi!
   Нiчка темненька, дорiженька слизька, -

   Ночуй, ночуй, козаченьку,
   кватиронька близько!"

   - Здоров був, пане  гетьмане!  -  гудiв  Кизим,  поблискуючи  очима.  -
Приймаєш нас чи на дверi показуєш?
   - Таких веселих та  спiвочих  чом  i  не  прийняти.  З  якими  вiстями,
отамане? - ручкався Павлюк. - Ти нiби, Сидоре, аж побiльшав? Ростеш?
   - А ми, ковалi, завсiди ростемо, бо гаряче залiзо  куємо!  А  вiстi  не
зовсiм утiшнi. Потоцький  вже  в  Бiлiй  Церквi.  Ляхи  випалюють  села  й
мiстечка. Снiг чорнiє вiд попелу.
   - Хто зустрiв Потоцького в Бiлiй Церквi?
   - Навстрiч виїхав старшина Клиш з купкою зрадникiв Реєстровцi та мiщани
пiшли за мною.
   - То ходiмо дивитися на твоїх орлiв!
   Вийшли у двiр, i Павлюк аж зажмурився вiд слiпучо-бiлого снiгу.
   - Але ж i днина!.. А небо голубе, як по веснi.
   - Хто помер, той кається.
   - Коли знав, за що помер, - не кається, - вiдповiв Павлюк, з  насолодою
вдихаючи чисте морозна повiтря.
   Високий дебелань Кизим iшов, широко i твердо ступаючи,  снiг  пiд  його
ходою якось смачно хрумтiв: хрум-хрум... Йти з ним було приємно  i  легко.
Та ось i майдан, навпроти церкви стоять шеренгами бiлоцеркiвськi козаки  й
мiщани.
   - Здоровi були, молодцi! - привiтався Павлюк.
   - Здоров був, гетьмане! - в один голос вiдповiли бiлоцеркiвцi.  Павлюку
це сподобалось, коли в один голос, то спiльнота в них є. I весело запитав:
   - Чи не злякали вас, бува, ляхи?
   - Ляхи лякали, та ляки повтiкали, - вiдповiли бiлоцеркiвцi.
   - Тодi слово моє буде коротким. Досi ви служили ляхам, тепер  послужите
матерi своїй Українi. Перемоги я вам не обiцяю, перемогу ви самi здобудете
в боях. А головами накладете - недарма проллється ваша кров.
   Обiйшов  загiн,  придивляючись,  хто  як  озброєний,  похитав  головою.
Реєстровцi  ще  нiчого,  а  мiщани  тримають  в  руках  або  дрюччя,   або
залiзяччя... Кепсько iз зброєю. Павлюк важко зiтхнув, хоч би не вилiзло це
боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка,  замилувався  премiцним
та вродливим парубком. Як i  батько,  рослявий,  широкоплечий,  ставний  i
гарний. Так i пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий.
   - Як воно воюється, коваленку? - м'яко запитав Павлюк.
   - Та декому хочеться  боки  нам'яти!  -  сердито  засопiв  Кизименко  i
промовисто бликнув на батька.
   - Го-го-го! - зареготав Кизим-батько. - Це менi  синок  грозиться  боки
нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також своєму батьку трохи одного  разу  не
нам'яв боки.
   - Що ж це у вас, сiмейна спiрка?
   - Сiмейна, - посмiхався Кизим бiлозубою посмiшкою. -  Я  наполягав,  що
Бiлу Церкву треба залишити, а синок мiй вперся: тiльки  з  ляхами  битись!
Замалим було не почубились!
   - Я i в Чигиринi можу  нам'яти  чуба!  -  Кизименко  рiшуче  ступив  iз
шеренги, засукуючи рукава.
   - То давай, сину, поб'ємося навкулачки, -  весело  казав  Кизим,  також
засукуючи рукава.
   - Та чи ви подурiли? - втрутився Павлюк. - Ану киш, пiвнi Кизими!
   - Батько задарма здав Потоцькому Бiлу Церкву!  -  кричав  Кизименко.  -
Запершись у фортецi, ми могли б ще довго вiдбиватися. А так  вiдходимо.  I
допоки? Залiзо треба кувати, поки воно гаряче!
   - От ми й почекаємо, коли воно як слiд нагрiється, -вiдповiв Павлюк.  -
Коли вже з нього iскри будуть кресатися,  тодi  й.  вiзьмемось  за  молоти
кувати нашу волю.
   I раптом в кiнцi шеренги побачив Марину.

   Спершу  не  повiрив  власним  очам.  Марина  стояла  перед   ним   наче
намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому  кожушку  з  чорним
комiром, в шапцi, отороченiй смушком, з-пiд якої вибивалося  м'яке  русяве
волосся, за малиновим поясом стирчав  пiстоль,  червонi  чоботи,  як  мак,
горять на бiлому снiгу.
   - Ти?.. - чомусь  пошепки  спитав  Павлюк  i  вiдчув,  як  тепла  хвиля
огорнула його з нiг до голови. Вже давно йому  хотiлося  побачити  Марину.
Просто побачити, просто подивитися  на  неї...  I  ось  перед  ним  стоїть
ставний, чорнобровий козак з нiжним, зашарiлим вiд морозу лицем i  теплими
карими очима.
   - Я всiєю сiмейкою з ляхами воюю! - загудiв Кизим. - Ми з сином в похiд
збираємось, а Марина як та смола пристала, не вiддереш! Пiду  та  й  пiду!
Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дiвоче дiло вiйна. Так вона хоч i дiвчина,
а Кизимового роду. Як наврiпилась, так i  наполягла  на  своєму.  Довелося
взяти. Отакi дiла.
   - Я ще й стрiляти вмiю! - блиснувши  на  батька  насмiшкуватими  очима,
вiдказала Марина. - Не гiрш нiж усi Кизими!
   - От надiлив Бог сiмейкою! - весело гудiв Кизим-батько.
   Павлюк дивився на дiвчину, наче  заворожений.  Вона  стояла  перед  ним
чиста, незаймана, як перший снiг,  ма-рилась  йому  чарiвним  видивом,  що
невiдь-де взялося в заснiженому Чигиринi.
   - Вiйна, Марино, не для дiвчат, - тихо мовив Павлюк.
   - Я не боюся смертi, - просто вiдповiла Марина. - Хай  вороги  її  нашi
бояться. Я буду перев'язувати козакам рани i стрiляти коли треба. I  шаблю
можу в руках тримати.
   - Ми всi такi, Кизими! - гордо вигукнув старий коваль. - У  нас  i  рiд
увесь такий:  жiнки  чоловiкiв  за  пояс  заткнуть.  Моя  дружина  покiйна
маленька була, як дiвчинка, а як розiйдеться, то й сам бiс, бувало, з  нею
не зладить. Скiльки вона мене навколо кузнi  попоганяла,  дорогу  витоптав
утiкаючи. Але все одно по-моєму виходило.  Нiколи  їй  не  уступав.  Якось
ганяла мене, я в хату вскочив, пiд пiл  залiз,  а  вона  ногами  тупотить:
вилазь! Не вилiзу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. I не  вилiз.
Отакi ми, Кизими!..
   Марина засмiялась, карi теплi очi її  спалахнули  живими  iскорками,  i
Павлюковi здалося, що то бризкає живлюща волога з чарiвної криницi. I йому
стало весело, легко i гарно, на мить вiн забув про ту ношу, що  лежала  на
його плечах, про свої думи,  котрi  не  давали  йому  спокою,  i  смiявся,
щасливий, як нiколи...
   Невдовзi до Чигирина з'їхались отамани на раду. Першим  примчав  Гордiй
Чурай. В доброму кожусi, в  гостроверхiй  смушковiй  шапцi,  розпашiлий  з
морозу, з живими, сяючими очима, молодий i наче аж безтурботний, вбiг  вiн
у хату, гупаючи замерзлими чобiтьми, i в хату разом з ним мовби увiрвалося
саме життя - молоде, неспокiйне, радiсне.
   - Гарна днина, i мороз iз руками! - весело закричав вiн з порога. -  Та
в нас у Полтавi цеї пори ще краще буває!
   - У вас у Полтавi i снiг, мабуть, теплiший? - посмiхнувся Павлюк.  -  I
грiє, що добрий кожух!
   - Ще б пак! У нас кожухи iз снiгу шиють!  -  блиснув  зубами  Чурай.  -
Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродiйка.
   З цими словами Чурай шаснув рукою за  пазуху  i  витяг  звiдти...  дику
качку, весело заторохтiв:
   - Ось! Прошу любити й шанувати! Подивiться, люди добрi, яка краля,  хоч
i нещасна! - Посадив качку на долiвку, та сполошено крякнула й, осмiлiвши,
довiрливо подивилася на Павлюка одним оком, потiм другим. -  Бiля  Тясмину
її пiдiбрав, - широко  посмiхався  Чурай.  -  Озерце  вже  замерзло,  лише
посерединi жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася.
   Качка зашкутильгала по долiвцi, тягнучи  перебите  крило,  додибала  до
Чурая, сiла в нього бiля ноги.
   - На одному крилi не полетиш у вирiй,  -  зiтхнув  Чурай.  -Шкода  менi
стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить.  Мало  хто  не
позариться на живу душу, в якої перебите крило.
   - Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! - Павлюк обережно  погладив
качку, вiдчуваючи долонею м'яке шовковисте пiр'я. - Перезимує, а по веснi,
як будемо живi, як нам нiхто крил не поламає, випустимо.
   Зайшли Биховець та Остряниця, присiли бiля качки, гладили її.
   - Дике, а не боїться.
   - А того їй боятися, коли ви справжнi люди, - вiдказав  Чурай.  -  Вона
знала, до кого йти.
   - А добрий би з неї борщ був! - раптом сказав Биховець. -  Люблю  всмак
поїсти, особливо борщ з качатиною.
   - Що ти теревениш, полковнику?! - так i кинувся до нього Чурай. - Та  я
тобi за такi речi духопелкiв надаю. Вона ж,  нещасна,  сподiвалася  в  нас
притулок i захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у  нас  у
Полтавi. Ми б тебе швидко навчили птахiв любити не за м'ясо, а за красу.
   -  Здаюсь!  Пожартував!  -  нiяково  посмiхнувся  Биховець.   -   Слово
прохопилося. Хiба ж я не бачу, що вона нещасна?
   - Важко їй тут зимувати, знаючи, що iншi в теплих, краях,  -  задумливо
мовив Павлюк.
   - Наш обов'язок усiм скривдженим  допомагати!  -  не  вгавав  Чурай.  -
Будемо вважати, що рада отаманiв постановила: дику качку прийняти  в  наше
товариство!
   Остряниця сумно похитав головою:
   - Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом i  думаю:  i  ми  такi...  З
перебитим крилом. I силкуємось злетiти на одному крилi, маримо про  теплий
край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча.
   Всiх вразила ця  мова,  й  отамани  здивовано  i  вражено  дивилися  на
похнюпленого Остряницю. Крижаним вiдчаєм i гiрким сумом вiйнуло  вiд  його
слiв...
   - Нi, нi! - раптом крикнув Биховець. - Ти, Якове, духом занепав.  Нiяка
крига не сковує наших ясних вод!
   - I крил нам нiхто не поламає, допоки самi їх не зречемося! -  вигукнув
Чурай. - Людина тiльки сама собi може обламати крила.
   - А може, ми тiльки розправляємо свої крила? - запитав Павлюк. - А  лет
у нас ще попереду? Гордiй правду сказав: крила  людина  сама  собi  ламає,
коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її вiдчай  у  панцир  заковує.
Коли мрiї її заснуть навiчно.
   - Але щось же треба робити! - схопився Остряниця.  -Ляхи  вже  в  Бiлiй
Церквi, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто  сотником,  вiн
був рвучкий i гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрiмголов.
Та тiльки вибрали його гетьманом, вiн  ураз  перемiнився.  Довго  думає  i
гадає, перш нiж зробити крок, вагається, вичiкує... Я не впiзнаю Павлюка.
   Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у  вiкно.  Та  ось
вiн повернувся, тихо мовив:
   - Я й сам себе не впiзнаю.  Твоя  правда,  Якове.  -  Павлюк  зненацька
рвучко схопився, наче скинув з себе оцiпенiння, очi його блиснули  гостро,
голос забринiв запальною пристрастю. - Сотник Павлюк i справдi колись,  не
задумуючись, сторч кидався у вирви, гарячкував до безмiри i нi в  грiш  не
цiнив власне життя. Вiдтодi життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще
мiг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям.  Та  ще  хiба
життям сотнi. Але що можна було чинити сотнику,  те  не  велено  гетьману.
Гетьман Павлюк не має права ризикувати долею України  i,  не  задумуючись,
кидати її в круговерть. Своїм життям я й тепер можу ризикувати, але життям
повсталого люду - нiколи.  Мушу  бути  тверезим,  спокiйним  i  обережним.
Примiром, я програю, а я допускаю i такий хiд. То з чистою  совiстю  скажу
собi: Павлюк, ти зробив усе, що мiг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще
бiльше за тебе зробить хтось iнший, щасливiший. Можливо, той iнший з нашої
iскри роздмухає велике полум'я. Ось що я вам хотiв сказати, братове!
   Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцiлував його i, сiвши  на  лаву,
вiдвернувся до  стiни...  До  хати,  гупаючи  замерзлими  чобiтьми,  шумно
ввалився Кизим i загудiв з порога:
   - А чого це товариство задумалось? - Стягнув з себе  кожух,  повiсив  у
кутку. - А снiжок же надворi!.. Так i тягне тебе поборюкатися!..  Особливо
з молодичкою в снiжки погратися, а потiм чарчину випити, а ще потiм...
   - А потiм можеш не розказувати, - зiтхнув Чурай. - Викладай лiпше  нам,
що знаєш про ляхiв.
   Кизим сiв на лаву, запалив люльку.
   - Мої хлопцi розвiдали, що ляхiв зiйшлося в Бiлу Церкву  чотири  полки,
не рахуючи надвiрних команд та сильної артилерiї. Це набагато бiльше, анiж
ми на сьогоднi маємо.
   -- До всього ж у нас обмаль зброї, - озвався Павлюк. -Особливо в  селян
та в мiщан. Люди зовсiм беззбройнi.
   - Щоправда, дух  у  вiйську  Потоцького  зараз  кепський,  -продовжував
Кизим. - Жовнiри буцiмто платню наперед вимагають, а король бариться.  Та,
зрештою, не в цьому суть. Чи готовi ми йти зараз на Бiлу Церкву? Ось що  я
хочу запитати вас, товариство.
   -  Нi,  -  заперечливо  похитав  головою  Павлюк.  -  Селянськi  загони
здебiльшого ще беззбройнi, а козаки ще не всi зiбралися. Йти зараз на Бiлу
Церкву все одно, що пiдставляти голову пiд обух. До того ж раннi хуртовини
вiдрiзали вiд нас багато загонiв, чимало їх застряло в Заднiпров'ї. Ще  не
привезли всi армати, зараз обози переставляють з возiв на сани, а отже, не
пiдвезено порох, свинець та провiант. Доки всi зберуться, потрiбен ще час.
Для вирiшального бою я  вибрав  Мошни,  куди  найзручнiше  сходитись  усiм
загонам. У Мошнах всю осiнь дiє Скидан,  нещодавно  вiн  узяв  Корсунь  та
Стеблiв. Але чимало ще мiстечок залишається в руках ворожої нам  старшини.
I ще одне: увесь люд оповiщений, що збiр у Мошнах. Перегравати все  це  на
Бiлу Церкву, заново жмуритись вже пiзно. Хай  ляхи  сваряться  мiж  собою,
кожний згаяний ними день тiльки на  користь  нам.  Бо  нам  важливо  зараз
виграти час, пiдтягти загони й обози. I по змозi озброїти селян та  мiщан.
- Помовчав, крутячи вус. - Що скаже на це товариство?
   - Пристаємо! - за всiх вiдповiв Чурай, i отамани на знак згоди закивали
головами.
   - Тодi завтра вирушаємо в Мошни, де невдовзi має вирiшитися наша  доля,
- сказав Павлюк i поклав на стiл стисненi кулаки. - Не  будемо  передчасно
гадати, як воно складеться...

   А снiг сiявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м'який. На  деревах,
хатах, тинах, стiжках сiна непорушно виростали бiлi пухкi та пишнi  шапки.
Снiг устеляв свiт беззвучно, нiмо. Зникло все: земля, мiсто, люди, - всюди
був  один  лише  снiг,  i  бiлий  свiт  видавався  чистим,   мовби   щойно
народився... Такого бiлого-бiлого снiгу, мовчазного,  теплого  i  чистого,
Павлюк вже давно не бачив. Не втерпiв, вiдiклав свої унiверсали  й  вийшов
надвiр. Довго стояв  непорушно,  прислухаючись,  як  падає  снiг,  i  йому
здалося, що вiн маленький, безтурботний хлопчик у своєму селi, що немає  в
нього нiяких дум  i  клопотiв,  що  вибiг  вiн  у  двiр,  взувши  бабусинi
шкарбани,  й  зараз  накачає  снiгу  i  злiпить  отакезну  бабу...  Павлюк
посмiхнувся вiд повноти щастя i побрiв навпростець до левади, i доки йшов,
снiг облiпив його з нiг до голови,  нiби  вiдгородив  своєю  бiлизною  вiд
усього свiту. Сьогоднi у гетьмана видався вiльним вечiр, завтра вiн  знову
не матиме спокою i в головi буде тiсно вiд дум,  а  там  -  Мошни,  бiй...
Завтра буде все, крiм спокою i  тишi.  I  сьогоднi  йому  хотiлося  побути
наодинцi зi снiгом, бо сьогоднi вiн укутував землю, прикривав  її  рани  i
лихолiття, створював  хоч  миттєву  iлюзiю  щастя  та  солодкої  дрiмливої
байдужостi, коли хочеться безтурботно дивитися на  бiлий  свiт,  упиватися
тишею i забути про все.
   I - диво дивнеє! - снiг пахнув весною, якимось  незнаним  досi  зiллям.
Вiн не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клiтину тiла, i  годi  було
втямити, яким зiллям вiн пахне. То  Павлюковi  здавалося,  що  снiг  пахне
вишневим цвiтом. То уловлював у ньому запах зеленої бростi, яка  тiльки-но
вибростилась зеленим горбочком,  трiснула  на  весняному  вiтрi,  бризнула
клейким зеленим соком життя i обережно, сторожко-сполошено висунула кiнчик
першого листочка... То зненацька снiг запах м'ятою...
   - Павле!
   - Маринко... - прошепотiв вiн, не повертаючись. - Ти чи бiлий  снiг  до
мене озвався?
   Вiн рвучко оглянувся. Вся облiплена снiгом, пiдходила до нього  Марина,
наче виринала з бiлого дива, тiльки карi очi її  свiтилися  карим  теплом,
мов двi зорi в бiлому царствi. I вiн  пiшов  на  тi  зорi,  на  їхнє  каре
лiтепло.
   Марина взяла жменю снiгу, злiпила його i, смiючись, пошпурила, влучивши
Павлюковi в груди.
   - Прошу не сприйняти це як замах на життя гетьмана! -  I,  засмiявшись,
побiгла.
   Павлюк  наздогнав  дiвчину,  обхопив  її  за  плечi  i,  як  колись   у
далекому-далекому  дитинствi,  ще  пустотливим  хлопчиком,  натер  дiвчинi
снiгом щоки... Вони  смiялися,  а  потiм  обоє  зненацька  вмовкли...  Вiн
близько-близько побачив її розпашiле, розчервонiле лице з  теплими  карими
очима, снiжинки на  її  вiях,  сльозинки  пiд  очима,  що  утворилися  вiд
розталих снiжинок... А потiм - губи, i потягнувся до них, вiдчувши,  що  й
вона подалася йому навстрiч...  Її  губи,  ледь  охопленi  холодком,  наче
чистим осiннiм повiтрям, були м'якi, покiрнi i враз  затеплилися.  I  свiт
кудись зник, була лише свiжiсть, непочата, непорочна свiжiсть живої вологи
дiвочих губ. Але це тривало якусь  мить,  скороминущу  i  довгу,  як  вiк,
водночас. Вiн опам'ятався, бо раптом когось побачив у бiлiй пеленi снiгу.
   - Такий бiлий-бiлий снiг, - прошепотiв Павлюк.
   - Ти кого побачив? - запитала вона, пильно дивлячись йому в очi. - Кого
ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти її  побачив,  я  знаю.  Ту,  другу,
котра не дає тобi спокою, котра болем стоїть у твоїх свiтлих очах...
   Вiн мовчав... Марина вiдступила од нього  i  наче  розтанула  в  бiлому
снiгу.
   ...Тої ночi йому снилася  Олена.  Дивно  снилася.  Вони  йшли  вишневим
садом. Вишнi квiтли, бiлi-бiлi, наче молоком  облитi.  А  за  садом  лежав
снiг. Кучугурами. Увесь свiт був завалений снiгом, а вишнi квiтли.
   -- Незвичайно якось, - мовила Олена, -  вишнi  цвiтуть,  а  всюди  снiг
лежить. Що зараз - весна чи зима?
   - Зима, - вiдповiв Павлюк. - А вишнi квiтнуть тому, що ти бiля  мене...
Тому, що ти є на свiтi.
   Олена тихо посмiхалась.
   - В день святої Катерини я  поставила  гiлочку  у  воду.  Коли  гiлочка
зацвiте до Рiздва, то вийду замiж.
   - За кого?
   - Ще не вiдаю... Ось почнуться рiздвянi ворожiння, поворожу й дiзнаюся.
Вiзьму конопельок, опiвночi тричi обiйду навколо хати i посiю конопельки.
   Олена тихо заспiвала:

   Я, святий Андрiю,
   Конопельки сiю,
   Дай, Боже, знати,
   З ким весiлля грати...

   Павлюк дивився на неї здивовано.
   - Вночi менi мусить хтось приснитися, -  казала  Олена.  -  Хто  прийде
конопельки жати, той i буде моїм судженим.
   - Хiба не я твiй суджений? - вигукнув Павлюк. - Адже ти обiцялася? I  я
кохаю тебе. Я всi цi роки думав про тебе.
   - Не знаю... Нiчого не знаю...
   Якось боляче глянула на нього i щезла...
   А вишневий сад снiгом занесло...
   "Але ж я мушу йти i жати її конопельки", - подумав Павлюк, схопив серпа
i побiг... I буцiмто бачить вiн, що конопельки Олени вже кимось скошенi...
   - Хто? - прошепотiв Павлюк i прокинувся.
   "До чого цей дивний сон? - подумав вiн сполошено. -
   Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снiгу... Конопельки...  До
чого цей сон?..
   " За вiкном стояла бiла вiд снiгу нiч.


   Роздiл чотирнадцятий

   ...Олена виглянула у вiкно i  обiмлiла:  вуличкою  мчали  гусари.  Вона
якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до  вiкна,  i  зiр  її
бозна й для чого фiксував кожну деталь його залiзного  вбрання:  шолом  iз
шишаком i шматиною тканини, що  розвiвалася  в  нього  за  спиною,  груди,
закутi в панцир, металевi наручники сягали аж  до  лiктiв,  в  однiй  руцi
тримав щаблю й розмахував нею, а бiля сiдла в нього висiв палаш i стирчала
бойова сокира. В лiвiй руцi тримав довжелезний спис з прапорцем на  кiнцi,
такi ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у iнших  гусарiв.  Ось
вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузi, поверх якої була накинута
чорна шуба з бiлими вилогами, i щось закричав...
   I тої ж митi Олена нiби зi сну пробудилася.

   - Вставай, Романе, ляхи в селi! Гусари вулицею мчать!
   Роман схопився... На вулицi закричала жiнка.
   - Влипли, - тiльки й мовив Роман i став поспiхом одягатися.  -  Скiльки
пройти дорiг i в самому кiнцi в пастку...
   Вбiгла молодиця, в якої вони зупинилися на ночiвлю.
   - Ой, швидше ховайтеся, бо тi iроди вже людей хапають. Тебе,  чоловiче,
вб'ють, та й усе, а з  неї,  -  кивнула  на  Олену  -  ще  й  познущаються
гуртом...
   На вулицi кричали жiнки...  Роман  накинув  Оленi  кожушину  на  плечi,
потягнув за руку...
   - Швидше... Мо', городами проскочимо. Тiльки б вислизнути з села, а там
ми на волi...
   У сiнях почули, як у дворi дзвенять  мерзлi  панцири  гусарiв,  хропуть
конi, голосять жiнки... Роман рвучко вiдчинив дверi, i  разом  з  морозом,
снiговою пилюгою на нього ринулися якiсь чорнi потвори у всьому залiзному,
грiмкотливому, збили з нiг... Його тягнули вулицею, i вiн краєм ока бачив,
що по всiй вулицi потвори, закутi в залiзо, женуть  людей.  Та  й  те,  що
бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив  кулаком  у
груди чорну потвору, але  вiдчув,  що  його  кулак  натрапив  на  холодне,
слизьке залiзо й зоставив там шкiру iз  щиколоток,  бо  ж  надворi  мороз.
Потiм його вдарили в спину, i вiн полетiв у хлiв, де вже було повно людей,
стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось  iнший...  По  хвилi
свiдомiсть прояснилась, i Роман побачив, що опинився у  довгому  холодному
хлiвi, на стiнах якого густо сидить iнiй,  Олена  тримається  за  руку,  а
поруч них стоять i лежать нерухомо жiнки, дядьки, пiдлiтки, дiти...  А  до
хлiва вкидають все нових i нових односельцiв. Ось на порозi вирiс ротмiстр
з хвацько закрученими вусиками, великим носом i булькатими очима. Вiн  був
у шоломi iз гострим шишаком, в кольчузi, поверх якої була  накинута  чорна
шуба, тримав у руках важкий палаш, з  якого  стiкала  кров,  i  сам  важко
дихав.  А  з-за  його  спини  визирали  тi  чорнi  потвори   у   мерзлому,
грiмкотливому залiзяччi...
   - Ей, ви!.. Ук-ра-їн-цi-i! - протяг ротмiстр глузливо. -Охолоньте трохи
в  хлiвi,  а  ми  погрiємося  у  ваших  хатах.  А  коли  розiгрiємось,  то
прийдемо... Ха-ха!
   Гусари загрiмкотiли залiзом, зарипiли дверi, й чути було, як по той бiк
чiпляли замок.
   - Ой, людоньки, та що ж це буде? - почувся зойк.
   - Бога зовсiм не боїмося, от вiн i послав нам випробування,  -  озвався
бiля Романа маленький сухенький  дiдок.  -  Щоб  ми  в  своїй  гординi  не
забували, що все у Божiй волi!
   - Оленко, ти жива? - запитав Роман i, взявши її руки в свої, пiднiс  їх
до губ i почав хукати. - От як ми з тобою влипли! Зовсiм  уже  до  Павлюка
рукою подати...
   Вони стояли посеред хлiва в купi людей i поглядали на щiлини в  стiнах,
у якi дуло холодом  i  сипало  снiгом,  то  на  дверi,  за  якими  грюкали
залiзяччям гусари... Люди здригалися й ще тiснiше тислися одне до  одного,
ховаючи всередину дiтей, де зберiгалося хоч сяке-таке тепло.
   - От i бджiлки так зимують, - знову озвався маленький сухенький  дiдок.
- Зiб'ються в клубок i грiють одне одного своїм теплом. Тi, що зверху,  як
замерзнуть, лiзуть в середину клубка, а тi, що зiгрiлися, - нагору...
   - Мусимо врятуватися, - прошепотiв Роман. - Будь-що! Але як, я ще й сам
не знаю.
   - Ой людоньки! - знову закричала жiнка. - Та ми тут замерзнемо!
   - Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас?  Тобi  ж  видно
згори, що чиниться на землi.
   - Бог за панами руку тягне...
   - Не богохульствуйте! - верескливо закричав маленький сухенький  дiдок.
- Бог усе бачить i пам'ятає. Що кому найменовано, те й буде. I  ляхи  кари
Божої не минуть.
   Жiнки  на  якусь  хвилю  втихли.  За  благенькими  стiнами  вила,  гула
хуртовина, раз по раз сипало до хлiва снiговою крупою, намiтала горбок пiд
стiною. Нiхто не мiг зiгрiтися, всi  тислися  докупи,  стогнали,  зiтхали,
тихо плакали.... А байдужа завiрюха вовком вила й шарпала дверi,  свистiла
в дiрки, залазила в душi бранцiв.
   - Хлiв дощаний, - прошепотiв Роман. - А що, коли дошку вирвати?
   - Дошки знадвору прибитi, - сказав дiдок. - I примерзли так,  що  й  це
вiддереш.
   - Коли силою налягти... - почав було Роман, та той перебив:
   - Не на силу треба надiятись, а на Бога, Бог усе бачить.
   - То чому ж вiн не порятує нас? - сердито запитала котрась iз жiнок.  -
Хiба вiн не бачить, що ляхи на Українi чинять?
   - Все у волi Божiй, - сказав дiдок. - Мо', Господь випробовує нашу вiру
й терпiння? Молiться, i Бог порятує  нас.  Коли  не  тiло,  то  душi  нашi
грiшнi.
   - Це нас не влаштовує, - озвався Роман.
   - Все у волi Божiй, - бубонiв дiд. - Молiться, i Бог вас  не  лишить  у
бiдi...
   - Але треба щось робити, - стиха загомонiли чоловiки. - Не  загибати  ж
нам у цiм хлiвi!
   - Ви чоловiки, то й робiть! - пiдхопили жiнки. - Не дайте нас на поталу
ворiженькам. Ви ж бо нашi захисники.
   - Воно-то так, - чухались чоловiки, - та тiльки  як  ти  голими  руками
дошки вiдiрвеш?
   - Якi вони захисники? - почувся  сердитий  голос.  -  Захисники  он  до
Павлюка пiшли, а цi пiд боком у жiнок вигрiвалися. От i досидiлися!
   - Чого ти, Марфо? - хтось заступився за чоловiкiв. - Їх похапали, як  i
тебе.
   - Ото й похапали, що плохути! - не здавалася Марфа.
   Роман мовчки пройшовся попiд стiною, стукаючи кулаком.
   - Тут не дошки, а обаполи, та й тi попримерзали... Але ж i не гинути...
Ану йдiть, чоловiки, та всi гуртом натиснемо...
   Та пiд дверима почулися голоси, тупiт. Бранцi злякано стислися в  купу.
Скреготнувши, мерзлi дверi з трудом вiдчинилися, i в хлiв  п'яною  ватагою
ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й  пiстолями.  Гусари  вже  були  без
панцирiв, в  селянських  кожухах,  котрi  позабирали  по  хатах.  Попереду
розмахував шаблею ротмiстр з хвацько закрученими вусами.
   - П-панове! -  закричав  ротмiстр,  похитуючись.  -  Доношу  до  вашого
вiдома, що ми розiгрiлися i б-бажає-мо жiнок! Б-бажаємо веселитися.
   Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кiлькох жiнок, потягли  до
дверей...  Роман  першим  опам'ятався  й,  не  тямлячи  себе,  кинувся  на
ротмiстра.
   - Звiрi!.. Куди ви жiнок хапаєте! Бандити з великої дороги.
   - Ах ти ж хлоп!.. - витрiщився ротмiстр й з усього маху свиснув шаблею,
цiлячись Романовi в тiм'я. В  ту  мить,  коли  шабля  падала  Романовi  на
голову, пiдбiг дiд, нiхто не встиг  i  крикнути,  як  вiн  пiдставив  своє
маленьке й сухе плече пiд шаблю... Ротмiстр вiдсiк йому все плече з рукою,
i старий, як лозина, зiгнувся й беззвучно впав у горбик снiгу що намело  в
хлiвi...
   - Ах ти ж х-хлоп! - скреготнув зубами ротмiстр. - Та я ж тебе, с-смерде
вонючий!.. Конай тепер,  нiхто  тебе  не  доб'є!..  А  тобi  пощастило,  -
повернувся вiн до Романа. - Гаразд.  Поживи  ще  трохи.  Я  тобi  придумаю
цiкавiшу смерть.
   Прихопивши з собою кiлькох жiнок, гусари  зачинили  за  собою  дверi...
Роман кинувся до дiда, перевернув його, не знаючи, як  i  чим  перев'язати
йому страшну рану, та дiд кволо спинив його:
   - Облиш... Менi вже нiчого не треба... а та... молодий... живи.
   - Спасибi вам, батьку! - схилився над ним Роман.
   - Спасибi й тобi, що  батьком  мене  назвав,  -  старий  хрипiв.  -  Ви
молодi... живiть... борiться... - I затих.
   - Я ще... - раптом озвався дiд. -  Смерть  уже  за  плечима...  То  ви,
люди... Повiдайте все моїй душi... Про тих звiрiв... Душа моя  Боговi  про
них розповiсть... Та по-швидше, бо я вже...
   - Села палять, а нас з дiтьми на снiг  виганяють!  -  хтось  крикнув  у
вiдчаї...  Заворушилися  бранцi,  кожен  намагався  ближче  стати,  квапно
викладав людське горе.
   - Дiтей малих убивають!..
   - Жiнок та дiвчат гвалтують... На очах у батькiв.
   - Вiшають безневинних!
   - Села спалюють!..
   - Волi немає!.. Життя!.. 3 голоду помираємо!..
   - Ми ж не худоба, а люди!..
   - Розкажи, дiдусю, Господу Богу, все розкажи, як є!..
   - В Зеленiй Гутi у церквi матерiв з дiтьми спалили!  -  раптом  голосно
вигукнула Олена. - Розкажи й про це Богу.
   - Все... все Отцю нашому  небесному  повiдаю,  -  дiд  важко  дихав.  -
Прощавайте! Бог покарає людожерiв... Ждiть Божої помочi...
   Старий пересмикнувся, сказав: "Ждiть, я хутко" - i помер.
   Та ось пiд дверима почувся тупiт i галас.
   - Знову тi гвалтiвники!
   Дверi шарпнули, i до хлiва, як i перше, увiрвалися гусари, тiльки  були
вони ще п'янiшi, i ротмiстр уже нетвердо тримався на ногах.
   - Планове! - гаркнув ротмiстр. - Я р-розумiю, що в-вам  холодно!  Х-хто
хоче грiтися? Жiнки? П-прошу д-доб-бровiльно! Ну, хлопки, виходьте! Хто  з
вас  п-по-гарячiший...  ха-ха!..  Справжнiх  лицарiв  будете   обнiмати...
Виходь!.. - Тут його п'янi витрiшкуватi очi спинилися на Оленi. - Ах,  яка
краля! У-м-м... Пальчики оближеш. - Крикнув гусарам: - Цю -для мене!
   Роман кинувся на ротмiстра й ударом кулака збив його з  нiг.  Гусари  з
оголеними шаблями кинулися на Романа, та  ротмiстр,  зводячись  iз  землi,
сердито крикнув:
   - Стiйте, панове!
   Ротмiстр нарештi звiвся, випльовуючи кров, i, повiльно  ступаючи,  нiби
крадучись, пiдiйшов до Романа.
   - Я тебе не вб'ю, - важко дихаючи, сказав ротмiстр. - Зразу не  зарубаю
на мiсцi, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб  ти
п-помучився. Ти б-будеш сидiти тут...  I  знати,  що  в  цей  час  т-твоєю
жiночкою н-насолоджуються лицарi Корони. Це б-буде для  т-тебе  страшнiше,
анiж с-смерть!..
   I зненацька блискавичним ударом пiд груди ротмiстр збив Романа з нiг...

   Гусари затягли Олену в жарко  натоплену  хату,  що  складалася  з  двох
половин. В першiй пиячили з десяток  воякiв,  попiд  стiнами  лежала  гора
залiзних обладункiв,  всюди  валялися  списи,  довгi  важкi  мечi,  бойовi
сокири, на пiдвiконнях шоломи  з  шишаками.  В  хатi  було  душно,  гостро
смердiв пiт давно не митих  чоловiкiв.  П'янi  гусари  з'юрмились  навколо
столу, на якому стояла  зацькована  молодиця  в  розпанаханiй  сорочцi,  з
божевiльними очима. Гусарня примушувала її танцювати... Олена вiдчула,  як
затрiщало  полотно  сорочки  на  мордованiй  жiнцi,  i  ноги  у  неї  враз
пiдкосилися, стало страшно... "Вмерти...  вмерти,  тiльки  не  датись  тим
гвалтiвникам", - подумала вона i забiгала очима по хатi, з надiєю  шукаючи
своєї смертi, котра б урятувала її вiд глуму.
   - О-о, свiженька!.. - закричав один  з  гусарiв  з  брудним,  спiтнiлим
лицем. - Панове, я перший!..
   Тут  пiдбiг  ротмiстр,  штурхнув  його  кулаком,  i  той,   вiдлетiвши,
гуркнувся на кучу обладункiв пiд стiною.
   - На чужий коровай рота не роззявляй! - крикнув йому ротмiстр.
   - Це стосується i вас також, пане ротмiстре! - досить спокiйно  сказала
Олена, хоч в самої все хололо всерединi вiд страху.
   - Ха-ха-ха!.. - зареготав гусар. - Ти  дотепна,  моя  пташечко!  -  Вiн
схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, i
защiпнув за собою дверi. В хатi  було  напiвтемне,  лише  на  столi  кволо
блимала  благенька  свiчка  та  в  кутку,  пiд  образами,  тьмяно  жеврiла
лампадка.
   - Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то  погрiємось.  -  Ротмiстр,
розставивши  руки,  стуливши  слюнявi  губи   дудочкою,   так,   що   вуса
настовбурчились, як два рiжки,  посунув  на  Олену.  Вiн  був  у  вовнянiй
сорочцi i шароварах, на поясi висiв нiж у шкiряних пiхвах  й  метелявся  з
боку на бiк...  -  Прийди,  прилинь,  пташечко,  в  мої  гарячi  обiйми...
Ха-ха-ха!..
   "О Боже, де ж моя смерть-рятiвниця?"  -  в  розпачi  подумала  Олена  й
вiдскочила в куток пiд захист образiв.
   - До Бога поближче? - захрипiв ротмiстр. - Ге-ге! Ти  i  за  пазухою  в
Бога вiд мене не заховаєшся, курiпко!
   Кинувся до неї, спiткнувся й простягнувся на долiвцi, дзенькнувши ножем
на поясi. Олена в розпачi метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково
мацаючи руками в пошуках защiпки, та ротмiстр  уже  схопив  її  обiруч  за
талiю i потягнувся слюнявими губами до її лиця, дихнувши  перегаром.  Вона
вивернула голову, пручалася,  але  мiцнi  руки  ротмiстра  стисли  її,  як
обручем, i вона вiдчула, що пiд нею щезає долiвка. Ротмiстр пiдняв Олену i
кинув на постiль, сам навалився на неї. Олена пручалась i  вiдбивалась  як
могла, але вiдчувала, що їй не здолати його силу. В розпачi  вона  вкусила
його за руку, та вiн, рвучи на нiй одяг, не звернув на  те  уваги...  Тодi
Олена вiдчула, що її рука натрапила на рукiв'я ножа, що висiв у  нього  на
поясi. А далi неясно  пам'ятає...  Ротмiстра  трясла  лихоманка,  вiн  уже
доривав на нiй сорочку, як вона висмикнула в нього  нiж  i  що  було  сили
застромила йому в бiк... Вiн крикнув, захрипiв,  щось  бурмочучи,  i  враз
обм'як... Олена, натужившись, зiштовхнула його  з  себе.  Вiн  зсунувся  i
гуркнувся навзнак...
   Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку,  i
була наче оглушена, жоден звук не долiтав  до  неї...  Так  тривало  якусь
мить, потiм почула регiт гусарiв за дверима й  опам'яталась.  Заметушилась
по хатi, не знаючи, що дiяти, щось хапала, кидала, знову  хапала...  Потiм
нараз згадала  дощаний  хлiв,  людей,  що  чекають  смертi,  й  серед  них
Романа... Треба не лише самiй вирватися звiдцiля, а й людей  порятувати...
Забiгала поглядом по хатi й спинила  його  на  ротмiстровiй  кольчузi,  що
лежала на лавi, на шоломi з шишаком, на мечi i  пiстолi...  Ще  далi  вона
побачила його чорну шубу...
   ...Коли Олена в  одязi  ротмiстра,  кольчузi,  шоломi  i  чорнiй  шубi,
тримаючи в руках шаблю, вiдчинила дверi, то гусари навiть не обернулися до
неї. Декiлька з них хропiли просто на долiвках, ноги одного стирчали з-пiд
столу, а решта, утворивши коло - обнявшись, горланили пiсень...  Бiля  них
лежала гола замордована молодиця, i її груди були  закривавленi.  В  Олени
раптом визрiв жорстокий план помсти гвалтiвникам. Взяла зi столу  запалену
свiчку й вийшла в сiни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те  прядиво
пiд дверi, сунула в нього свiчку й, упевнившись,  що  прядиво  загорiлося,
вийшла з сiней i заперла надвiрнi дверi.
   ...Гусар, який стояв  на  вартi  пiд  дверима  дощаного  хлiва,  навiть
ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими  руками  Олена
вiдчинила дверi i за кричала:
   - Люди!.. Це я -  Олена!..  Вибiгайте,  люди,  палiть  хати  з  п'яними
гвалтiвниками! Вбивайте хижих звiрiв! Хапайте по хлiвах їхнiх коней - i до
Павлюка...


   Роздiл п'ятнадцятий

   Вiйсько розвалювалося на очах, i Микола Потоцький нiчого не мiг вдiяти.
Настало перше грудня. Рiчний строк  служби,  на  який  наймалися  жовнiри,
скiнчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими  сеймом,  лишалися
ще додатковi два тижнi, i вiйсько вже з чотирнадцятого грудня вважало себе
вiльним вiд будь-яких обов'язкiв перед  ойчизною.  В  тiм  числi  й  перед
головним  командувачем   польним   гетьманом   Потоцьким,   котрий   пiсля
чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в  Бiлiй  Церквi  лише  з  своєю
власною охороною та надвiрною гвардiєю Самуїла Лаща. Полки спiшно  провели
свої внутрiшнi ради й ухвалили: в зв'язку  з  тим,  що  їм  не  виплачують
протягом осенi платнi, а також зважаючи  на  зиму,  вiд  подальшої  служби
вiдмовитись!
   Переляканий Потоцький не знав нi дня,  нi  ночi,  бачачи,  як  на  очах
розкладаються полки, падає  дисциплiна  й  будь-яка  слухнянiсть.  Хоругви
щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти i, так нiчого й не
ухваливши, другого дня  знову  починають  мiтингувати...  Польний  гетьман
метався з Бiлої Церкви у Бар i назад, благав, умовляв  коронного  гетьмана
потурбуватися  перед  королем,  щоб  вiйську   спiшно   привезли   платню.
Конєцпольський обiцяв, але Потоцький, не дуже цьому вiрячи,  повертався  у
Бiлу Церкву, де на нього очiкували  вже  делегацiї  вiд  полкiв.  Делегати
вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вiрностi Речi
Посполитiй, лякав їх повсталими козаками i  змушений  був  знову  мчати  у
Бар... Вiйсько продовжувало розпадатися.
   - Ми не невiльники! - кричали охриплi  на  своїх  безкiнечних  мiтингах
вояки. - Ми вiдмовляємося вiд подальшої служби i негайно вимагаємо  плату,
яку заслужили цiєї осенi!..
   Зрештою Потоцький у вiдчаї видав наказ,  яким  зобов'язував  усi  полки
негайно вирушити на Заднiпров'я,  в  напрямку  Чигирина  та  Корсуня,  для
"вгамування бунтiвних козакiв самозванця  Павлюка".  Але  на  той  грiзний
наказ головного командувача вiйсько не звернуло щонайменшої уваги.  Бiльше
того:  бунтiвнi  жовнiри  видали  свiй  власний  наказ,  в  якому   велiли
поручникам усiх хоругов, переборовши опiр  своїх  офiцерiв,  не  звертаючи
уваги на головного командувача й  ойчизну,  прибути  четвертого  грудня  у
Фастiв на конфедерацiю!
   Першим про  цей  наказ  бунтiвного  вiйська  дiзнався  пан  Лувчицький,
вiйськовий стражник i командир другого полку,  особистого  полку  польного
гетьмана, котрий теж приєднався до конфедератiв.  Лувчицький  розвозив  по
полках  наказ  Потоцького  про  наступ  на  Чигирин  i,   дiзнавшись   про
конфедерацiю, того ж дня подався у Фастiв.
   В надвечiр'я вiн пiд'їжджав до мiстечка, яке бунтiвнi  жовнiри  вибрали
за свою тимчасову столицю. Трiщав мороз i мiцнiшав  з  тiєю  швидкiстю,  з
якою згасав короткий зимовий день. Снiг то рипiв, то стогнав пiд полозками
саней. Пан вiйськовий  стражник,  закутавшись  у  шубу,  почувався  зовсiм
кепсько.  Мороз  залазив  навiть  пiд  шубу,  та  гiрше  морозу  дошкуляла
конфедерацiя жовнiрiв. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй радi?  Що,
коли надумають  повернутися  у  Варшаву?  Матка  Боска!..  Вони  пiднiмуть
повстання у самiй Речi Посполитiй! Пан  стражник  зiтхав,  мало  вiрячи  в
успiх своєї поїздки.  Холоднi  заснiженi  рiвнини,  аж  синi  вiд  морозу,
обступали Фастiв з  усiх  бокiв.  Самого  мiстечка  не  було  видно,  лише
бовванiла фортеця та де-де тяглися вгору  немiчнi  димки  й  тьмяно,  наче
вовчi очi, блимали вогники в кiлькох мiсцях.
   При в'їздi в мiсто стояла стража.
   - Стiй! Хто?! - до саней пiдiйшов поручник з жовнiрами.
   Лувчицький зрозумiв, що перед ним не просто вiйськовий дозор, аби ворог
не зумiв увiйти в мiсто непомiченим, а варта конфедератiв. I  коли  б  вiн
назвав свiй чин, то його сани за голоблi повернули  б  назад...  Тому  пан
вiйськовий стражник бадьоро вигукнув:
   - Поручник третьої хоругви другого полку.  Спiшу  на  конфедерацiю.  Де
збiр?
   - У квартирi поручника першої хоругви коронного  канцлера,  -  вiдповiв
дозорець. - По цiй вулицi прямо, потiм  лiворуч  третя  хата.  Поспiшайте,
пане поручнику, бо коло[6] вже почалося.
   Коли пан стражник пiд'їхав до хати поручника першої  хоругви  коронного
канцлера, то побачив не один десяток саней, бiля  яких  тупцяли  закоцюблi
вiзники. Лишивши у санях шубу, бiгцем вскочив у  сiни,  де  вже  товпилися
жовнiри, i з трудом протиснувся в хату. Спершу вiн нiчого не  побачив,  бо
всюди були спини, i Лувчицький опинився наче в колодязi. Зрештою  вiдсунув
якусь спину i побачив, що хата повна делегатiв вiд усiх хоругов.
   Пан стражник напружив слух i насилу розiбрав окремi слова, уривки фраз:
"...єднаймося... стiймо на своєму... Геть похiд, хай живе конфедерацiя!"
   Працюючи плечима й лiктями, сяк-так протиснувся вперед I опинився  бiля
кола, в якому  одночасно  виступали  два  поручники.  Раптом  один  з  них
захрипiв i вмовк, а другий пiдвищив голос:
   - Панове! Нi про яку подальшу службу не може бути й  мови!  -  закричав
поручник, i всi делегати схвально загудiли. - Доки король не заплатить, не
визнаємо його влади!
   - Та це ж... Та це ж бунт!.. - не тямлячи себе, закричав Лувчицький.  -
Та як ви смiєте таке пасталакати, сини Корони i його милостi короля?!
   В хатi зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як  сполошено  загупало
його власне серце.
   - Це ж пан вiйськовий стражник! - пролунав раптом одинокий голос. - Хто
посмiв його впустити у коло? Вiн же не делегат, а прислужник Потоцького!
   - Геть стражника! - заревiли делегати. - Виженiть  його  в  три  шия  з
Фастова!
   Пан вiйськовий стражник хотiв було щось сказати, але дужi руки  схопили
його за комiр, виволокли на  вулицю,  кинули  в  сани  й  оперiщили  коней
батогами...  Пан  Лувчицький  опам'ятався,  коли  Фастiв  лишився   далеко
позаду...

   Вислухавши  пана  стражника,  переляканий  Потоцький  спiшно   вiдрядив
делегацiю у Фастiв у складi ротмiстра рейтарської хоругви пана Мочарського
i ротмiстра Ко-моровського з суворим велiнням будь-що проникнути в коло  i
пiд загрозою кари вгамувати конфедератiв.
   -  Зберiть  всю  свою  мужнiсть!  -  напучував  польний  гетьман  своїх
посланцiв. - Пам'ятайте, що конфедерати - це бунтiвники, а за вами  стоїть
маєстат, його милiсть король i вiрнi сини Корони!
   П'ятого грудня посли  польного  гетьмана  вже  пiд'їжджали  до  околицi
Фастова, де їх перестрiв дозор.
   -  Ми  посли  його  милостi  польного  гетьмана!  -  доповiв   ротмiстр
Мочарський. - Негайно пропускайте нас, пане поручнику!
   - Iменем короля! - вигукнув пан Коморовський.
   - А в нас тут, панове, своя влада, - ошкiрився поручник-конфедерат. - I
пан польний гетьман нам пхi!
   Поручник навiть сплюнув.
   Ротмiстр Коморовський схопився було за рукiв'я шаблi, та пан Мочарський
його спинив i благальне звернувся до поручника:
   - Коли так, пане поручнику, то негайно сповiстiть свою владу, що до неї
прибули посли польного гетьмана!
   Поручник неохоче буркнув жовнiру:
   - Метнись i повiдом коло про послiв.
   Мабуть, з годину просидiли гетьманськi посли в санях на околицi  мiста.
Поручник позирав на них з неприхованим глузом.
   - Це вже занадто! - шипiв Коморовський. - Що вони собi думають?  Гадаю,
не павлюкiвцiв треба усмиряти, а своє власне вiйсько!
   - Тут їхня сила i влада! - буркнув Мочарський. - Прошу пана  не  робити
дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злi, як зимовi вовки!
   Ще з годину чекали мовчки, а далi мороз вигнав послiв iз саней, i вони,
ляскаючи об поли руками, забiгали сюди-туди.
   - Ось так би й давно! - зареготав поручник. - Стривайте, панове, ви  ще
не так у нас побiгаєте!
   Згодом приїхав жовнiр i сказав, що рада впускає у мiсто послiв,  але  в
коло панам вхiд забороняється.
   - Що це ще за новина? -  бурчав  Коморовський.  -  Я  скоро  лусну  вiд
злостi!..
   - Раджу пановi не розсипатися передчасно, допоки його не луснули в  три
шия з Фастова! - не без шпильки порадив Мочарський.
   В коло їх i справдi не пустили. Коморовський  бiгав  навколо  саней,  а
Мочарський носився з однiєї хати в iншу, благав i зрештою таки  впросився.
Рада  допустила  в  коло  лише  одного  посла.  Хата  була  битком  набита
делегатами. Крик i гамiр не вщухали й на мить.  Пана  посла  вiдiпхнули  в
куток, де вiн i застиг покiрно.
   - Ми мусимо згуртуватися i не  уступити  королю  жодного  пункту  наших
вимог! - розмахуючи руками, галасував один з  делегатiв.  -  Договору  про
подальшу службу немає. I нiякої подальшої служби не буде! Ми не дурнi, щоб
у такий скажений мороз виступати проти козакiв.  Ми  замерзнемо  в  полях.
Гетьман не має  права  примусити  нас  iти  в  похiд!  Згiдно  з  сеймовою
конституцiєю, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо  воювати
без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерацiя!
   - Правильно! Нєх жиє! - закричали делегати. - Нiчого нам  було  пертися
сюди! В цьому краї люди злi!
   - Неврожай! - чулися окремi вигуки. - Чернь дубове листя  вже  їсть  та
висiвки. Ми також будемо голодувати!
   - Кажуть, у Павлюка дуже велике вiйсько!
   - З козаками воювати - не те що з черню!
   - Якщо i згодимося в похiд, то лише по веснi!
   Пан Мочарський трохи оговтався i закричав з кутка:
   - Я, особистий посланець його милостi польного гетьмана,  хочу  сказати
вам...
   - Заткнiть йому рота! - залунали вигуки. - Досить нам обiцянок!
   Та все ж бiльшiсть ухвалила надати послу слово.
   - Панове! - сказав Мочарський, сам  себе  пiдбадьорюючи.  -  Ще  нiколи
коронне лицарство не було таким безвiдповiдальним, щоб лишити службу в час
наступу i бiльше думати про жалування, нiж про безсмертну славу!
   - Котись ти з своєю славою подалi вiд Фастова! - пролунав насмiшкуватий
вигук. - Ми вже наслухалися й кращих слiв!
   - Сеймова конституцiя затвердила договiр до першого грудня!
   - Панове воїнство! - з свого  кутка  намагався  перекричати  Мочарський
делегатiв. - Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк  погрожує
вiдiрвати вiд Корони Україну, змушує  пана  польного  гетьмана  йти  проти
сеймової конституцiї i тримати вас ще на службi. Як  тiльки  ми  розiб'ємо
повстанцiв, так i повернемось додому!
   - Вiн збирається розбивати козакiв? Ха-ха! - реготали делегати.  -  Пан
посол дуже прудкий!
   - Хай гетьман лiпше везе жалування!
   - Ви одержите платню! -  зриваючи  голос,  вигукнув  Мочарський.  -  Не
забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полi бою!
   Останнi слова були сприйнятi як насмiшка,  i  пана  посла  безцеремонно
витягли  з  хати...  Лише  в  надвечiр'я  послам   повiдомили,   що   рада
конфедератiв нi до чого  не  домовилась,  а  ухвалила  провести  дев'ятого
грудня друге коло в Рокитному.
   З тим посли i повернулися в Бiлу Церкву.

   Вислухавши послiв, Потоцький i зовсiм занепав духом. Вселяло надiю лише
те, що конфедерати не дiйшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дiйдуть
згоди, пересваряться мiж собою, i  їх  тодi  буде  легше  приборкати.  Але
злiсть не минала. Допiкала холоднеча. Хоч палац опалювали  з  ранку  й  до
глибокої ночi, тепло не  трималося,  польний  гетьман  мерз  i  злився  ще
бiльше. Сидiв у покоях надутий як сич, нiкого не хотiв бачити  i  слухати.
Ось тобi й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтiвникiв,  а  власне
вiйсько саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й  подагра  допiкала  щодень
дужче й дужче, трiщали суглоби, бiль проганяв сон, i  Потоцький  до  ранку
скреготiв зубами. Злiсть на подагру (знайшла час i  мiсце!),  конфедератiв
(теж вибрали час!), козакiв Павлюка (не могли вони хоч  по  веснi  пiдняти
повстання!), на власну долю, що  закинула  його  в  цi  заснiженi  холоднi
простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не  час  зараз,
коли жовнiрський бунт не зайшов далеко, прохати в  короля  вiдставки,  аби
своєчасно вмити руки. I хай тодi iншi розхльобують  цю  кашу,  а  з  нього
досить!..
   Можливо, польний гетьман  так  би  i  вчинив,  та  несподiвано  з  Бара
надiйшла пошта. Коронний  гетьман  писав,  що  король  продовжив  подальшу
службу жовнiрiв, починаючи  з  першого  грудня,  i  велiв  скласти  списки
хоругов. Платня жовнiрам за одну чверть привезена в Бар, i незабаром  вона
буде  в  Бiлiй  Церквi.  Потоцький  мусить  скласти  списки  найзапеклiших
конфедератiв (але це треба  зробити  в  глибокiй  таємницi),  котрi  пiсля
повернення з походу будуть, як i годиться, покаранi у Варшавi!
   Польний гетьман пiсля листа трохи ожив i навiть заходився  щось  веселе
намугикувати пiд нiс. Та особливо повеселiв, коли в Бiлу Церкву прийшли  з
своїми загонами: пан секретар його королiвської милостi Адам Казановський,
пан брацлавський воєвода i заступник коронного  гетьмана  Адам  Кисiль,  а
також воєвода подiльський з надвiрною гвардiєю. Сили їхнi були не такi вже
й значнi, але в разi потреби їх вистачить,  аби  приборкати  конфедератiв.
Тому дев'ятого грудня польний гетьман зiбрався особисто в Рокитне на друге
коло конфедератiв.

   У Рокитному, куди польний гетьман прибув на свiтаннi, на нього та  його
почет нiхто не звернув нiякої уваги. Гетьман хмуро розглядав  кривi  тiснi
вулички, занесенi снiгом хатки.  Жовнiри,  побачивши  гетьманську  карету,
вiдвертали сизi вiд холоду носи.
   "Пся крев!.. До чого тiльки добунтувалися! - подумки лютував Потоцький.
- Писки вiдвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив
би вас, як поважати польного гетьмана!"
   В центрi Рокитного, на вуличках, майданi  -  всюди  юрмами  ходили  або
топталися на  мiсцi  жовнiри,  галасували,  розмахували  руками,  а  iнодi
доходило навiть до стусанiв... Тепер уже Потоцький вернув  нiс  вiд  свого
вiйська. Конфедерати утворили коло на майданi бiля  церкви,  де  зiбралися
депутати вiд усiх хоругов, полкiв та  окремих  загонiв.  Коли  гетьманська
карета спинилася, депутати  вмовкли  i  повернулися  до  карети.  Крекчучи
(доймала до кiсток клята подагра!), польний гетьман вилiз з карети i разом
iз своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землi був витоптаний
снiг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи  на  гетьмана.  Потоцький  вiдчув
мовчазну ворожнечу й вирiшив почати першим:
   - Я проганяю вiд себе думку, панове, щоб це зборище могло  зiбратися  з
лихими намiрами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сiмей i завжди
добровiльно вiддавали своє життя на вiвтар нашої ойчизни.  Трапилось  так,
що ви не одержали жалування з казни Речi Посполитої. Але ж  не  забувайте,
панове, що ви находитесь на виду в наших ворогiв, якi можуть  скористатися
з ваших чвар, i це нам дорого обiйдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше
дiйти згоди й вiдновити мир i порядок у вiйську.  Я  можу  засвiдчити,  що
служба ваша продовжена, про  що  скоро  надiйде  сповiщення  його  милостi
короля, не сумнiваюсь, що  незабаром  ви  одержите  i  жалування  за  одну
чверть.
   - Давайте плату наперед! - почувся чийсь роздратований голос. - Ми  вже
ситi обiцянками!..
   - А ви спершу послужiть Речi Посполитiй! - сердито крикнув  гетьман.  -
Усмирiть козацький  та  селянський  бунти,  тодi  й  вимагайте  платню!  -
Потоцький зробив паузу i по тому провадив далi  вже  спокiйнiше:  -  Прошу
вас, панове, не залишати мене самого в цiй бунтарськiй країнi, а разом  зi
мною подавити чернь та козакiв.
   Делегати, пошепотiвшись мiж собою, випхали наперед поручника.
   - Ваша милiсть пане польний гетьмане! - почав той. - Ми готовi  служити
королю й ойчизнi, пам'ятаючи, що павлюкiвцi для нас найпершi вороги  i  що
їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навiть, зважаючи  на
табiрну дорожнечу, ми зовсiм не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще
не закiнчили нашої ради, тому прохаємо вашу милiсть  i  панiв,  котрi  вас
супроводжують, полишити коло i дати нам змогу все як слiд обговорити!
   Потоцького   пересмикнуло:   його,   головного   командувача,   просять
забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:
   - Я почекаю!  Але  пам'ятайте!..  Щоб  рада  проходила  без  наруг  над
достоїнством його милостi короля i Речi Посполитої. Ви будете  вiдповiдати
за цiлiсть мого вiйська!..
   Потоцький та його почет повернулися i пiшли до своїх карет. Лише  патер
Окольський лишився в колi.
   - Хай i ксьондз вшивається! - почувся голос. - Нам  пiдслуховувачiв  не
треба!
   Патер почервонiв i крикнув:
   - Я пiду, але тут буде присутнiй сам Бог!
   - Давай, давай, повертай голоблi! - кричали жовнiри. - Без тебе знаємо,
хто тут буде!
   Виступали на радi майже всi делегати,  багато  галасували,  до  хрипоти
кричали, один одному  заважали  i  нiяк  не  могли  домовитись  до  чогось
певного. Спершу всi балачки точилися  навколо  питання:  служити  далi  чи
повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати:
   "Геть сейм, котрий притiсняє жовнiрiв!" Потiм хтось вигукнув, що час би
й конституцiю змiнити, аби жовнiри мали бiльше прав! Це вже було  занадто.
Ще, чого доброго,  делегати  почнуть  кричати:  геть  короля  i  саму  Рiч
Посполиту! Тому ротмiстри почали залякувати  делегатiв  й  погрожувати  їм
арештом... Рада перетворилася на бiйку. Ротмiстри марно намагалися навести
порядок, та їх нiхто не слухав. Конфедерати роздiлилися на групи i  почали
вести мiж собою переговори.
   Коли про це ротмiстри доповiли Потоцькому,  на  майданi  вже  клекотiла
справжня бiйка.
   "Матка Боска! - гетьман перелякався не на жарт. - Не дай Боже, пролунає
хоч один пострiл, i полки переб'ють один одного. Тодi менi  лишиться  хiба
що кулю собi в лоб пустити!"
   Зрештою бiйку сяк-так вгамували. Потоцький з'явився блiдий, аж  жовтий,
руки його тремтiли.
   - Панове!.. Панове!.. - благально  вигукував  гетьман.  -  Схаменiться!
Iменем короля закликаю: не доводьте конфедерацiю до кровi! Я ладен вам  зi
своїх коштiв виплатити жалування, тiльки вгамуйтеся!
   Згадка про грошi дещо заспокоїла делегатiв. Важко сопучи,  вони  стояли
похнюпленi, потираючи забитi мiсця.
   - Панове, що ж це твориться?! - репетував Потоцький,  i  руки  його  ще
дужче тремтiли. - Я привiв вас сюди  не  для  того,  щоб  ви  один  одного
тусали. Схаменiться, лицарi! Коли ви  будете  мене  слухати,  то  заживете
невмирущої слави на цьому свiтi, а на тому дiстанете блаженство. А якщо не
пiдете на ворога, то вас жде ганьба i кара, а на тiм свiтi - пекло!
   - Краще пекло з чортами, анiж воювати з козаками!
   Нерви Потоцького не витримали, вiн хотiв ще щось сказати про  справжнiх
синiв ойчизни, та натомiсть  почав...  схлипувати.  Марно  намагався  щось
сказати. Делегати остовпiли. А потiм почувся глузливий вигук:
   - Панове, бiжiть сюди! Гетьман плаче!..
   - Спiшiть, бо прогавите таке видовисько!..

   Потоцький врештi якось зладив з собою i, кленучи себе  за  слабкiсть  i
страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом i подумки  кляв  своє  вiйсько  i
свiт бiлий.
   - Ваша милiсть! -озвався один з поручникiв. - Годi вам тут рюмсати,  ми
не дiти. Нас слiзьми не розжалобиш. Наше рiшення таке: ми  готовi  служити
ще три тижнi, а потiм знову продовжимо конфедерацiю.  Але  служити  будемо
лише з тим начальством, кого самi собi виберемо!
   - Ви хочете, щоб я командував не вiйськом, а свавiльним збiговиськом? -
отямившись пiсля плачу, закричав гетьман. - Я швидше переламаю свою  шаблю
i викину її на смiтник, нiж пристану на таке!
   - Тодi вашiй милостi доведеться ще поплакати! -  почувся  насмiшкуватий
голос.
   Потоцький позеленiв, хапав вiдкритим ротом повiтря, а делегати глузливо
чмихали. Невiдомо, чим би все це скiнчилося, якби в  Рокитне  не  дiстався
бiлий вiд iнею гонець.
   - Ваша милiсть! - голосно крикнув той. - Дозвольте  доповiсти!  В  Бiлу
Церкву прибув пан  Жолкевський  з  коронною  артилерiєю.  Вони  засуджують
конфедерацiю i повнiстю пiдтримують вашу милiсть!
   Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешiптуватися.
   - Ось так, панове  конфедерати!  -  зловтiшно  обiзвався  Потоцький.  -
Заявляю вам вiдверто, що, коли ви й далi бунтуватимете,  я  змушений  буду
застосувати вiрну менi артилерiю!
   Ця погроза подiяла. Другого дня конфедерати доповiли, що вони закiнчили
конфедерацiю i готовi ще кiлька мiсяцiв служити Речi  Посполитiй,  але  за
умови, що їм буде  виплачено  жалування.  Гетьман  пообiцяв  поклопотатися
перед королем i того ж дня  вирушив  у  Бiлу  Церкву,  а  делегати  почали
роз'їжджатися по своїх полках
   Одинадцятого грудня Потоцький мав намiр кинути свої полки  на  Корсунь,
Богуслав та Чигирин i швидко вийти на пiдступи до Мошен.


   Роздiл шiстнадцятий

   Карпо Скидан вже збирався було йти з  Корсуня  в  Мошни,  але  негадано
принесло полякiв. Ополуднi  Скидан  пiднявся  на  мiський  вал  i  наказав
козакам, аби знiмали гармати й укладали їх на сани, як  зненацька  з  лiсу
виткнулись першi хоругви гусарiв  i,  розсипавшись  по  рiвнинi,  повiльно
просувалися до мiстечка.
   - Еге, та в нас сьогоднi гостi! - буркнув Скидан,  смокчучи  люльку.  -
Почекайте, хлопцi, з гарматами, доведеться  зараз  тим  панцерникам  слати
гостинцiв!
   На бiлiй заснiженiй рiвнинi чорних гусарiв було чiтко  видно.  Рухались
вони полем обережно,  оглядаючись,  часто  зупинялися,  збивалися  докупи,
певно, радились, i знову мiсили снiг... Скидан вибив об  гармату  попiл  з
люльки, сунув її за пояс i повернувся до гармашiв.
   - Ану, хлопцi, пальнiть по тих залiзяках! - кивнув на жовнiрiв.  -  Але
пiдпустiть їх трохи ближче... Джуро! Передай  козакам,  щоб  приготувалися
внизу бiля ворiт. Трохи поганяємо ляшкiв!
   Джура зник, гармашi, зарядивши гармати, очiкували сигналу iз запаленими
гнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи  збилися  докупи,  Скидан
махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетiти до лiсу й  вiдбитись,
перш нiж ядра досягли рiвнини. Навсiбiч разом з снiгом i  мерзлим  груддям
полетiли чорнi панцири.
   - Добре, хлопцi! - задоволено мовив Скидан.  -  Для  початку  годиться.
Може, хто з гусарiв хоче на той свiт, а дороги не  знає,  то  покажiть.  I
благословiть заодно!
   Вдруге вдарили гармати, поляки  розсипались  по  полю,  iржали  конi  й
бiгали без вершникiв, там i тут на снiгу чорнiли вбитi.  Вцiлiлi  посунули
до лiсу... Скидан спустився з валу  й,  вихопившись  на  коня,  погнав  до
брами, де чекали його козаки, пронiсся крiзь вiдчинену браму,  кинувши  на
ходу:
   - За мною, пани-молодцi! Нагодуємо ляхiв козацькою крицею!
   Забачивши козакiв, жовнiри сипонули чимскорiше до лiсу.
   - Ага-га-га! - кричав Скидан, звiвшись у стременах.  -  Що,  пани-ляхи,
ляки напали?!
   Кiлька  десяткiв  гусарiв  наздогнали  i  зрубали  на  ходу,  але  далi
переслiдувати вiдступаючих Скидан не захотiв. З лiсу  вдарили  гармати,  i
над полем наче хуртовина пронеслася.
   - Козаки, назад! - крикнув Скидан.  -  Провiтрили  коней  -  i  досить!
Розвiдаємо, що то за гармати, а там видно буде!
   Кiнь Скидана, наткнувшись на трупи  в  чорних  обладунках,  захропiв  i
шарахнувся вбiк.
   - Тю, дурний! - здивувався Скидан. - Нам живi ляхи  не  страшнi,  а  ти
мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залiзяччя.
   Козаки на ходу пiдбирали шаблi,  мечi  та  бойовi  сокири  вбитих,  але
панцирiв не чiпали: нащо вони козакам? В них  груди  мiцнiшi  за  панцири.
Повертаючись у мiсто, жваво  гомонiли  мiж  собою:  ляхи,  мовляв,  зовсiм
слабаки, коли  понатягали  на  себе  стiльки  залiзяччя.  Скидан  сковзнув
поглядом по вбитих,  вгледiв  ляха  з  одним  вусом.  Другий  був  начисто
зрiзаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не  гусар,  без
обладунку, в кунтушi й  чорнiй  шапцi,  але  при  зброї.  I  видався  нiби
знайомим.
   - Ба!.. - насмiшкувато вигукнув Скидан.  -  Та  це  ж  пан  пiдстароста
корсунський... Як його в дiдька? Пши... Пжи....
   Вчувши той вигук, "труп" здригнувся й зiщулився, намагаючись  вгрузнути
в снiг.
   -  Пан  Пшеджимирський!  -  нарештi  згадав  Скидан  прiзвище.  -   Ану
вставайте, годi вам труситися у снiгу. Їй-богу,  ще  простудитеся,  чиряки
висиплють.
   - Я не боюсь чирякiв! - хриплим голосом озвався пан пiдстароста.
   - Ти диви-и, який смiливець! - похитав головою полковник.
   Пшеджимирський посовався, посмикався на снiгу i,  кахикнувши,  змушений
був звестися, уникаючи дивитися на Скидана.
   - Чи не ранувато пан  пiдстароста  у  мертвяки  записався?  -  глузливо
вигукнув хтось з козакiв. - Чи, мо', з мертвяками  краще,  як  iз  живими?
Живого ще вб'ють, а мертвому що?
   - Я лежав без пам'ятi! - буркнув Пшеджимирський.
   - Вiд ляку!  -  уточнив  Скидан.  -  Ану,  пане  пiдстаросто,  трюхикай
попереду мого коня прямiсiнько в Корсунь!
   - Що ж це ти, пане полковнику, одновусого захопив? - жартували  козаки.
- Чи гiршого не мiг вибрати?
   - Дав маху! - смiявся полковник.
   На допитi пан пiдстароста благав його помилувати  i  навiть  на  колiна
ставав та до Скидана руки простягав. Виявився вiн балакучим,  виклав  усе,
що знав. За його словами виходило, що конфедерацiя уже закiнчилася щасливо
для Потоцького. Гетьман з одним полком просувається в  напрямку  Сахнового
мосту на Росi. Коронна артилерiя  вирушила  до  Богуслава.  А  до  Корсуня
пiдiйшли двi хоругви гусарiв пана коронного стражника з артилерiєю, та  ще
кiлька хоругов на пiдходi або вже пiдiйшли до лiсу. Ляхи дуже  поспiшають,
аби застукати козакiв зненацька та захопити їхню артилерiю.
   - А вус хто ж тобi вiдкарнав?
   - Пан польний гетьман, - скиглив пан Пшеджимирський. -Дуже вiн сердитий
пiд гарячу руку. Велiв ходити з одним вусом,  доки  я  не  вiдiб'ю  у  вас
Корсуня.
   - Хотiв другий вус повернути? - гмикнув Скидан. - А  голови  не  боїшся
втратити? Подумай над цим, пiдстаросто!
   Пшеджимирського заперли  в  льох,  а  Скидан  знову  пiднявся  на  вал.
Розглядав лiс, звiдки била артилерiя, i  думав,  що  вiйна  вже  почалася.
Тепер подiї закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати  Корсунь  певний
час вiн може, але в цьому немає потреби. Павлюк велiв негайно йти в Мошни,
де вiдбудеться вирiшальний бiй. Несподiвана поява ворога дещо переiнакшила
плани. Доведеться трохи затриматись...
   Ось iз лiсу густо посунули жовнiри.
   "Певно, пiдоспiли ще хоругви або й цiлий полк, - подумав  полковник.  -
Гусари, як  найбiльш  хоробрi,  поховалися  в  лiсi,  а  жовнiрiв  випхали
вперед".
   - Джуро! Передай козакам, щоб сiдлали коней i чекали мене бiля брами! -
До гармашiв: - Шлiть ляхам гостинцi!
   Ледве жовнiри наблизились на пострiл, як  гучно  i  лунко  вдарили  всi
мiськi гармати, i перша лава  атакуючих  полетiла  вгору  ногами.  Жовнiри
затупцяли на мiсцi, позадкували i кинулись чимдуж  до  лiсу.  Але  з  лiсу
чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнiрiв та гнати  їх  на
приступ. Жовнiри скорилися i знову почали шикуватись на полi i  рушати  на
приступ.
   Зненацька лiворуч з балки вискочив ще  загiн  i  понiсся  до  жовнiрiв.
Попереду летiв вершник в шоломi i кольчузi, за його  спиною  маяв  зелений
кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за  плечi
вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершникiв,  всi
були у польському вбраннi Скидан подумав  було,  що  то  поспiшає  пiдмога
супротивникам,  як  зненацька  переднiй  вершник  в  шоломi  й   кольчузi,
порiвнявшись з жовнiром, махнув шаблею, i той покотився в один бiк, а його
голова - в другий... Щемить - i загiн, що  вискочив  з  балки,  запрацював
шаблями, жовнiри так i посипалися додолу.
   Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня i крикнув:
   - Ану, хлопцi-молодцi, шугнiть, як блискавки, i допоможiть  тим  добрим
людям впоратись з ляхами!..

   ...Короткий, але гарячий бiй вiддзвенiв крицею i  швидко  згас.  Ворог,
всiявши поле трупами, поспiшно  втiкав  до  лiсу,  пiд  захист  гармат,  а
скиданiвцi з невiдомим загоном поверталися в мiсто. Поруч iз Скиданом їхав
той вершник у шоломi, кольчузi й зеленому кунтушi,  що  маяв  у  нього  за
спиною.
   - Ви хто такi? - поспитав їх Скидан дорогою.
   - А ви? - в свою чергу запитав вершник явно  не  чоловiчий  голосом,  i
Скидан побачив, що його лице нiжне, привабливе.
   - Ми - павлюкiвдi, - вiдповiв Скидан, - повстанцi.
   - То звiть i нас  повстанцями-павлюкiвцями,  -  посмiхнувся  нiжнолиций
воїн з тонкими чорними бровами. - Ми довго вас шукали.
   - Ти - жiнка? - здявовано  запитав  Скидам  у  вершника  й  кахикнув  з
нiяковостi, бо ще не доводилось йому бачити жiнку-воїна.
   - Олена Матусевич, - скупо всмiхнулася вершниця. -  А  це  мiй  чоловiк
Роман i мiй загiн.
   - Загiн в тебе добрий, - сказав Скадан. - Сам його в бою бачив. Але щоб
жiнка ним верховодила - про таке й не чув.
   - Ця жiнка варта кiлькох чоловiкiв! - гордо вигукнув Роман.
   - А ти, чоловiченьку, не  спiши  хвалити  свою  жiнку!  -  осадив  його
Скидан. - Сам бачив, чого варта твоя жiночка. Та й ти також. Ладна  у  вас
сiмеєчiка, дай Бог вам щастя. Ну а я - полковник Карпо Скидан.
   - От i познайомились! - засмiялась Олена. - Я така рада, що нарештi  ми
до своїх дiсталися! Намикались в дорозi чимало.
   Скидан з повагою поглянув на Олену, потiм на Романа.
   - Тобi, чоловiче, здається, i справдi поталанило!
   - Ще б пак! - аж розцвiв Роман, - Як нiкому!
   - Помовчи, чоловiченьку, - зашарiлась Олена.
   - Чого це ви у лядському вбраннi? - поцiкавився Скидан.
   - Свого не було, то ляхи подiлилися,  -  вiдповiла  Олена.  -  Коли  їх
притиснеш до стiни, вони щедрими робляться, подiльчивими.
   Олена розповiла, як їх гусари запирали в хлiв та що з того вийшло.
   - О, ми добряче тодi погуляли в селi! - вигукнув Роман. - П'ять хат,  у
яких спали гусари, з  димом  пiшли.  Разом  з  гусарами.  Покульбачили  ми
гусарських коней - i гайда. По дорозi до нас чимало  пристало  повстанцiв,
так i загiн вирiс.
   -- Смертi не боїтеся? - швидко запитав Скидан.
   - Не боїмося, пане полковнику,  -  вiдказала  Олена.  -  Ми  з  Романом
щасливi, а щасливi смертi не бояться!

   Того ж вечора Скидан вiдiслав  гiнця  до  Павлюка  в  Мошни,  передавши
гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велiв козакам
бути готовими до вiдходу на Мошни. Увесь вечiр польськi хоругви  гарцювали
побiля лiсу, але на поле, куди дiставали  мiськi  гармати,  поткнутися  не
зважувалися.
   "Чи не пiдлогу, бува, очiкують? - подумав Скидан. -  Чи  не  спробувати
поживитися тими гарматами, що бухають з лiсу? Була не була,  а  спробувати
не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зiпсуємо. А гармати нам зараз
ой як потрiбнi!"
   Ще   звечора   Скидан   вiдiбрав   для   вилазки   найдосвiдченiших   i
найкмiтливiших козакiв. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан вiдмовив.
   - Ви з дороги, то вiдпочивайте, бо завтра вас чекає похiд! А ми  вже  й
самi збiгаємо до ляшкiв.
   Опiвночi сотня козакiв на чолi з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи
поле злiва, де було болото  I  куди,  на  випадок  чого,  полковник  гадав
заманити погоню. Те болото навiть взимку не замерзало, хiба  що  зашерхало
та сяк-так снiжком його  притрушувало...  Невдовзi  вони  вже  звелися  на
узлiсся й, ховаючись за деревами та  кущами,  почали  просуватися  в  глиб
лiсу. Там i побачили ворожий табiр. На великiй  витоптанiй  галявi  стояли
першi намети, бiля  яких  гнулися  вiд  морозу  конi  й  походжала  варта.
Гармати, нацiленi жерлами в бiк Корсуня, стояли пiвколом попереду  табору.
Бiля них також тупцяв вартiвник i бив об поли руками...  Козаки  пiдповзли
ближче i залягли. Якусь мить Скидан вагався: що лiпше - напасти на табiр i
зчинити  шарварок  (з  переляку  сотня  козакiв  за  полк  видасться)   чи
спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою  вiн  спинився  на  другому:
гармати повстанцям зараз набагато важливiшi.
   Дав знак, i наперед виповзли "в'юни". Та ось вартовi (два бiля  наметiв
i один бiля гармат) зiйшлися докупи, щось стиха мiж  собою  перемовлялися,
набиваючи люльки тютюном. "В'юни" звалили їх у  снiг  беззвучно...  Козаки
тихо i безшумно заходилися знiмати жерла гармат з лафетiв (з  лафетами  та
великими колесами по такому снiгу все одно не витягнеш, а лафети можна й у
Мошнах поробити). Клятi  жерла  були  важкi,  на  кожне  довелося  ставити
замалим не десяток козакiв. Тож сотня Скидана, знявши десять  гармат,  вже
було потяглася ланцюжком до узлiсся,  як  зненацька  в  таборi  спалахнула
безладна стрiлянина, почулися крики, лайка!
   - Бiгом, хлопцi! - крикнув Скидан. - Хоч луснiть, а гармат не кидайте!
   Та тiльки встигли засапанi й  упрiлi  козаки  з  своєю  ношею  поминути
узлiсся, як їх настигла погоня. Довелося залягти й вiдстрiлюватися.  Ворог
ховався за деревами на узлiссi i тому був невидимий, козаки ж  залягли  на
бiлiй вiдкритiй рiвнинi й чорнiли на нiй, як граки...
   Скидан змушений був роздiлити козакiв: один  загiн  вiдстрiлювався,  не
даючи змоги  полякам  вискочити  з  лiсу,  а  другий  тим  часом  поповзом
перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це i юрмою висипали на
узлiсся... Скидан зрозумiв, що навiть потопити гармати в болотi вiн уже не
встигне. Довелося приймати бiй. Скиданiвцi, облишивши  гармати  на  снiгу,
кинулися навстрiч ворогу. Блиснули шаблi, закипiла сiча,  мовчазна,  люта.
Зненацька з-за горба, що вiдгороджував вiд  них  болото,  почали  вибiгати
темнi постатi, i з кожною хвилею їх все бiльшало i бiльшало.
   - Рубай ляшкiв! - пролунав дзвiнкий голос  Олени  Матусевич,  i  Скидан
вiдчув полегшення: ну й жiнка! I коли вона встигла?
   - Хлопцi-молодцi! -  повеселiлим  голосом  крикнув  Скидан.  -  Хапайте
гармати i чимскорiше до мiста!..
   А сам кинувся до Олени та її людей. Бiй спалахнув з новою силою. Поляки
й повстанцi рубалися мовчки, тiльки криця скреготiла-дзвенiла та снiг  пiд
ногами почорнiв.
   - Ага-га-га! - почувся бадьорий голос Романа. - Вiдiб'ємо вашi замашки,
пани ляшки!
   Поляки не витримали натиску й почали вiдходити в глиб лiсу, але  козаки
не мали достатнiх  сил,  аби  переслiдувати.  Обидвi  сторони,  пiдбираючи
вбитих та поранених, розiйшлися: поляки в лiс, новаки в мiст
   - Коле ти встигла, вiдважна жiнко? - вже  бiля  мiста  Скидан  розшукав
Олену. - Я ж велiв тобi лишатися за брамою.
   - Довелося порушити ваше повелiння, пане полковнику, i поповзти  слiдом
за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! - I гордо  додала:  -  Як
бачите, ми вчасно пiдоспiли.
   - Десять замовлених гармат при нашiй бiдностi -  це  вже  велика  помiч
повстанцям. - Скидан помовчав, розкурюючи люльку. - Ех,  молодята  ви  мої
хорошi та хоробрi!.. Ось витурлимо ляхiв з Україна хiба ж таке весiлля вам
вiдгуляємо!.. - По хвилi зiтхнув: -  Тiльки  ж  до  перемога  далеко,  ой,
далеко!..

   Вдосвiта, як проспiвали третi пiвнi, Скидан покинув Корсунь.  Захопленi
в нiчнiй вилазцi гармати, а також мiськi були пов'язанi на санях, i  валка
нечутне вислизнула з  мiстечка  в  напрямку  Дробовки...  Пан  пiдстароста
Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.
   - Бiс iз тобою, живи! -  буркнув  Скидан.  -  Тебе  вже  раз  покарали,
вiдрiзавши вуса, а я караних не  караю.  Геть  з  очей,  гидень  повзучий!
Вдруге не плутайся в мене пiд ногами!
   З тим i поїхали.
   А вранцi, як уже розвиднилось i вляглася снiгова хвища, що добре замела
слiди скиданiвцiв, до  Корсуня  пiдiйшов  з  двома  полками  й  артилерiєю
Потоцький. Не вiдаючи, хто в мiстi, вiн велiв на всяк  випадок  обстрiляти
Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а мiських ворiт  виїхав
вершник.
   - Почекайте! - крикнув Потоцький до гармашiв,  загледiвши,  що  вершник
розмахує руками. - Хлопи надумали здатися i вислали посла.
   По хвилi до Потоцького на кривiй клячi, то шкандибала, звiсивши  голову
трохи не до самої землi, пiд'їхав дав пiдстароста Пшеджимирський.  Нещасна
конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала  з  усiх  чотирьох,  а  пан
пiдстароста, мелькнувши йогами, велетiв у кучугуру й  загруз  там,  тiльки
ноги  звiдтiля  стирчали.  Регочучи,  жовнiри  витягли  пана  пiдстаросту,
поставили його на ноги.
   - Ваша малiсть! - досить бадьоро вигукнув пан пiдстароста. -  Дозвольте
доповiсти.  Пiдстароста  корсунський  Пшеджимирський.  Я  повернув   вашiй
милостi Хорсунь!
   - А реєстровцi де? - похмуро запитав польний гетьман.
   - Подалися iз Скиданом, - поскаржився вiн. - I коней  забрали,  а  менi
негодящу клячу зоставили.
   - А скiльки в Корсунi лишилося вiрних нам козакiв?
   - Один, ваша милiсть! Вiн не змiг виїхати навстрiч вашiй милостi, бо  в
нього перебитi ноги. Але серцем вiн з нами!
   - Бидло! - крiзь зуби  процiдив  Потоцький  i  навiдлiг  оперiщив  пана
пiдстаросту  нагайкою.  -  Глузувати  надумав,  пся  крев!  -  Крикнув  до
ротмiстра: - Всипте київ цьому паловi i заодно вiдрiжте йому i другий вус!
   Гусари з гетьманської охорони заходилися молотити пана пiдстаросту, але
той пiдняв такий вереск, що Потоцький поспiшна вскочив у карету й  зачадив
дверцi.
   Спинившись в Корсунi на день, Потоцький розiслав хоругва  в  навколишнi
села з наказом палити й нищити все на своєму шляху. Потiм  велiв  привести
до нього першого-лiпшого корсунського дiда. В  мiстку  майже  не  лишилося
людностi, козаки й  мiщани  пiшли  iз  Скаданом,  лише  де-де  можна  було
побачити ветхого дiда чи бабу. Спопавши на однiй  вулицi  старого,  гусари
тягли його до гетьмана...
   - Слухай, хлопе! - крикнув Потоцький, сидячи в крiслi  бiля  печi.  -Та
хочеш, щоб я подарував тобi життя?
   Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сивi вуса:
   - З брудних рук навiть власного життя не хочу брати!
   - Я велю тебе скарати на горло! - крiзь зуби процiдив Потоцький.
   - Знайшов чим лякати, - знизав плечима старий. -  Я  своє  вже  вiджив,
можна й на той свiт.
   I плюнув Потоцькому в лице.

   Дiда витягли надвiр i вiдрубали йому голову.
   - Шукайте другого дiда! - крикнув Потоцький ротмiстру  i  застогнав.  -
У-у, сто даблув!.. Швидше!
   Невдовзi притягли другого дiда, малого,  сухого,  наче  пiдлiток,  лише
кiстляве, пооране зморшками лице виказувало його вiк.
   - Слухай, старий, - скривився Потоцький. - Я простудився  в  дорозi,  i
давнiй ревматизм не дає менi покою. Аж ноги виламує.
   - Ваша милiсть! - жваво вiдгукнувся дiд, блискаючи маленькими, напрочуд
жвавими очима. - Чи не краще було б  сидiти  вдома?  Чого  його  по  свiту
воловодиться? I ноги тодi б не крутили. Я ось старий дiд-збудь вiк,  то  й
сиджу в Корсунi й не рипаюсь.
   - Замовчи,  старе  луб'я!  -  визвiрився  гетьман,  але  новий  приступ
ревматизму хутко його втихомирив. - У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий,  ти
хочеш злото мати? Дiстань менi зiлля.
   - Якого це зiлля, ваша милiсть?
   - Щоб ноги  не  крутили.  Вiд  ревматизму.  Ви,  чернь,  без  ескулапiв
обходитеся, i ваше зiлля лiпше, нiж нашi лiки. Я заплачу тобi.
   - Еге, он воно що, - аж свиснув дiд з подиву. - У бiдного пана  крутять
нiжки. Дiло, виходить, таке. Якщо я вилiкую пановi ноги, то пан ще  швидше
побiжить по Українi. Нi, ваша милiсть, селянське  зiлля  не  для  панських
нiг.
   - Я велю стяти тобi голову!
   - О, пан дуже великої думки про мою голову! - посмiхнувся  дiд.  -  Аби
пановi повикручувало ноги, я ладен i голову зложити.
   ...До третього дiда гусари поткнулися було в хату,  але  вiн  стрiв  їх
сокирою. Першого так обамбурив, що  той  i  не  трiпнувся.  Збиваючи  один
одного з нiг, гусари сипонули з хати, збилися  у  вузьких  дверях,  i  дiд
встиг ще двох прикiнчити... Розлюченi гусари пiдпалили хату i стояли, доки
вона не згорiла. Дiд так i не вибiг з вогню...
   Втративши всяку надiю знайти  дiда-травника,  Потоцький  велiв  нагрiти
йому пiску... В надвечiр'я доповiли, що  до  нього  проситься  якийсь  пан
Драбковський. Потоцький, грiючи ноги в торбi з пiском, велiв впустити. Пан
Драбковський - коротконогий пузатий шляхтич з товстим  м'ясистим  носом  й
переполошеними очима - впав на колiна бiля торби з пiском.
   - Ваша милiсть, рятуйте! Я - пан  Драбковський,  уродзоний  шляхтич,  а
мене, наче шолудиву  собаку,  вигнали  з  мiста.  Козаки  бунтаря  Скидана
захопили моє мiстечко, мене виштовхнули  в  плечi,  а  самi  заперлися  за
мурами.
   - Багато козакiв? - похмуро запитав Потоцький.
   - Тисяча буде, ваша милiсть! Та чернь  моя  до  них  пристала,  мiщани.
Уклiнно благаю вашу милiсть повернути  менi  мiстечко  i  все  майно,  яке
захопили тi лотри.
   - Розтирай ноги! - буркнув Потоцький.
   Пан Драбковський витрiщився, не знаючи, в чiм рiч.
   - Ноги розтирай, пся крев! - закричав Потоцький,  i  пан  Драбковський,
стоячи на колiнах, заходився квапно масажувати гетьману набряклi литки...


   Роздiл сiмнадцятий

   Пiд вечiр передовi хоругви Потоцького пiдiйшли  до  мiстечка  Драбiвка.
Вночi перепався мороз, снiг  пом'якшав,  осiв,  яскраво  сяяло  призахiдне
сонце.  Снiг  великими  ком'яхамй  налипав  до   гарматних   колiс,   конi
надривалися... Потоцький квапив  передовi  хоругви  захопити  мiстечко  до
настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти мiстечко  не  так
було легко. Драбiвку оточувала болотиста  гола  рiвнина,  де  чавкало  пiд
ногами i снiг плив з водою й багном. За болотом виднiвся  глибокий  рiв  з
крижаною водою.
   На валах мiстечка аж чорно  вiд  повстанцiв,  стоять,  люльки  смалять,
знiчев'я дим пускають. Нi метушнi й тим бiльше неспокою чи  тривоги.  Нiби
висипали на вал з  нудьги.  Та  ледве  хоругви  пiдiйшли  ближче,  як  вал
огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовнiри вiдступили.

   Потоцький спинився на безпечнiй вiддалi, у видолинку, зiбрав поручникiв
усiх хоругов, вичитував їм:
   -  Я  бачу  не  шляхетське  лицарство,  а  череду!  У  моїй  головi  не
вкладається, як це славнi лицарi Речi Посполитої задкують перед черню! Щоб
до ночi мiстечко було взяте! Вперед! Вас чекає слава!
   Пiдбадьоренi  гетьманом,  поручники  хвацько  повели  свої  хоругви  на
приступ, але з мiстечка ще гучнiше вдарили гармати й  самопали.  Зафурчали
ядра, полетiв снiг з багнищем, заляпуючи жовнiрiв.
   - Вперед! Вперед, пся крев! - галасували поручники. Хоругви, грузнучи в
мочаристiй низинi, побiгли на приступ з галасом. Вал мовчав...  Це  надало
смiливостi жовнiрам, i вони ще галасливiше подалися  до  мурiв.  I  раптом
невiдь-звiдки (так  здалося  в  першу  мить)  вихопився  шквал  вогню,  зi
свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав їх по болоту  й  затих  так  же
раптово, як i зчинився. Переляканi  жовнiри,  з  нiг  до  голови  заляпанi
грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а  далi,  схопившись  на  ноги,
кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гiнцiв, аби тi  завернули  назад
воякiв. Жовнiри збивали з  нiг  гiнцiв  i  вперто  сунули  у  видолинок...
Потоцький лаявся до хрипоти, але це  мало  що  допомогло.  Так  було  бiля
кожного мiстечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити  з  них
повстанцiв, виколупати їх замалим не по одному. А що його чекає в  Мошнах,
куди сходяться головнi  сили  повстанцiв?  Настрiй  вiд  цього  ще  бiльше
псувався. Не пiдеш же в Мошни, покинувши в себе  в  тилу  мiстечко,  повне
повстанцiв!..
   Втрете кинулися хоругви на мури i втретє вiдкотилися назад. Зрештою  по
мiстечку вдарила артилерiя, але ядра не дiставали навiть валу, плюхались у
рiв з водою. Один з козакiв на валу, глузуючи, зсунув  iз  себе  шаровари,
оголивши бiлу, до неприємностi, пся крев,  бiлу  сiдницю,  ще  й  поляскав
рукою: сюди, мовляв!
   Потоцький позеленiв.
   - Пiдтягнiть ближче гармати! Що ви бабляєтесь  бiля  якогось  хутора  з
десятьма дворами?!
   Гармати пiдкотили ближче, але козацькi ядра почали падати серед облоги.
Польськi гармашi, не витримавши бою, вiдсунулись назад. Та й замовкли.
   Потоцький вилаявся i велiв хоругвам поки що вiдiйти на схiд до лiсу,  а
коронному стражнику перейти Сахнiв мiст через Рось i розвiдати  дорогу  на
Мошни. А сам з гусарами подався на  ночiвлю  в  село  Нетреби  над  Россю,
наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанцiв з
Драбiвки.
   Село Нетреби розкинулося на крутому березi  Росi,  з  другого  боку  до
нього пiдступали перелiски. В царинi села в старому парку  стояв  панський
будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку  й  тепла.  Палац
був порожнiй,  хоч  кiньми  гасай,  гусари  звiдкiлясь  витягли  немiчного
глухого  слугу,  той  пробурмотiв,  що  пан  давно   втiк,   кинувши   все
напризволяще, а вiн, слуга, лишився за сторожа. Потоцький  звелiв  опалити
хоч кiлька кiмнат i в очiкуваннi тепла никав по холодних залах,  кутаючись
у шубу та обдумуючи рiзнi плани, як виманити Павлюка нiби на переговори  й
скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповiли,
що прибув Караїмович.
   - Негайно до мене! - нетерпляче вигукнув гетьман.
   Караїмович не зайшов,  а  вбiг  до  зали  дрiбними,  поштивими  кроками
(змiнився старшина, ранiше вiн тримався вiльнiше, навiть пробував у власну
гордiсть грати, але вiдтодi, як побував у полонi в Павлюка i на його  очах
стратили Кононовича, де й подiвся той рiденький гонор!), вбiг, намагаючись
не грюкати замерзлими чобiтьми, й заторохтiв, кланяючись:
   - Ваша милiсть, дозвольте вас вiтати з щасливим прибуттям до Росi!  Ви,
ваша милiсть,  i  ваше  шляхетне  лицарство  знаходитесь  у  самому  кублi
повсталої чернi.  Звiдси  до  Мошен  рукою  подати.  Ще  день-два  -  i  з
самозванцем Павлюком буде покiнчено. Я радий, безмежно  радий,  що  наступ
триває успiшно!
   - Викладай, Iляшку, де бував i що чував! - Потоцький зручно вмостився в
крiслi, не запрошуючи Караїмовича сiсти.
   - Ваша милiсть, хвилинки не сидiв. Все на ногах, на  ногах.  Вовка,  як
вiдомо, ноги годують, так i покiрного слугу вашої милостi. З вiрними  менi
козаками розвiдав дорогу на Мошни. Там зiбралося чимало  бунтiвної  чернi.
Щодень прибувають до мiстечка загони. Той самозванець їх спiшно  готує  до
бою, розбиває  чернь  на  сотнi,  полки...  Одне  слово,  корчить  з  себе
полководця. Загонiв у нього зiбралося немало,  але  озброєнi  вовн  абияк.
Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче  воювати.  Безумцi,
ваша милiсть.
   - Не думаю? -  озвався  гетьман.  -  Вони  знають,  на  що  йдуть.  -I,
помовчавши, додав: - Дороги ти знаєш, то завтра поведеш  передовi  хоругви
до Мошен.
   - Поведу, з радiстю поведу доблеснi вiйська вашої милостi.
   - Я доповiм про твоє старання, Iляшку, його милостi коронному гетьману.
Рiч Посполита вмiє оцiнити своїх вiрних пiднiжкiв.
   -  Радий  старатися,  ваша  милiсть,  радий   старатися,   -   кланявся
Караїмович, а кланяючись, витягував з-за пазухи  згорток.  -  Ось  дарунок
вашiй милостi. Унiверсал самозванця до мешканцiв Домонтова.
   - Читай, Iляшку!
   - Слухаю,  ваша  милiсть.  -  Караїмович  поспiшно  розгорнув  згорток,
вiдкашлявся. -"Павло Михнович Бут, з вiйськом Запорозьким.  Прохаємо  вас,
дорогi брати, вдень i вночi поспiшати з гарматами в Мошни, куди  сходиться
усе вiйська. Прохаємо вас i наказуємо iменем вiйська пiд загрозою  суворої
кари, хай  кожен  iз  вас,  хто  називає  себе  товаришем  нашим,  негайно
пiднiметься за вiру християнську i золотi вольностi нашi,  якi  ми  кров'ю
своєю заслужили. Скiльки в наших  мiстах  спустошено  церков,  а  в  селах
вирiзано дiтей та жiнок! Пiднiмайтеся усi як один на бiй, на захист  землi
своєї, вольностей своїх i народу свого! Потiм поручаємо вас Божiй милостi.
Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".[7]
   - Гарно виспiвує! - крiзь зуби процiдив  Потоцький,  i  в  його  голосi
вчувалася погано замаскована заздрiсть. - Просто Цiцерон!
   - Хлопський, ваша милiсть! - поштиво вставив Караїмович.
   Гетьман не звернув на нього уваги.
   - I звiдки у цих плебеїв такий хист до красного письменства?
   Караїмович знизав плечима: такi тонкощi були не для його нутра.
   - Мабуть, вiд диявола, вашмосць!
   - Ну, гаразд, -  безцеремонне  махнув  гетьман  рукою,  аби  Караїмович
вшивався геть. - Тепер я переконаний, що Павлюк i справдi обрав Мошни  для
вирiшального бою.

   Увесь  вечiр  Потоцький  приймав  гiнцiв,  котрi  прибували  з  полкiв,
вiддавав розпорядження офiцерам, i вже перед сном, коли в напалених покоях
було аж душно, а гетьман в м'якому халатi  збирався  залiзти  пiд  ковдру,
йому доповiли, що його знову хоче бачити Караїмович. Велiв впустити, хоч i
зморщився: по двiчi на день не хотiлося бачити цього служаку.
   - Ваша милiсть, перепрошую, що вдруге  вас  турбую  сьогоднi,  -  ще  з
порога заспiвав Караїмович, i Потоцький зловив у його голосi  масну  хтиву
посмiшку. - Я тут для вашої милостi... хi-хi... молодичку одну знайшов,  -
розтягував тонкi губи в солодкiй посмiшцi. -  Тепленька,  ваша  милiсть...
Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в  дорозi  воїну  без
жiнки скрутненько. А молодичка  в  соку...  I  пестити  вмiє  чоловiкiв...
хе-хе...
   - Приємно, Iляшку, приємно, - враз  ожив  Потоцький  -  Та  гляди,  щоб
вона...
   - Надiйна, ваша милiсть! Я ще й скупатись її примусив.
   - Ти в мене як євнух!
   - Стараюся, ваша милiсть, стараюся.
   Караїмович зник за дверима й по хвилi увiв молодицю.  Потоцький  метнув
похапливий погляд, i дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока,  горда,
в мiру повна. Лице ледь видовжене, матово-бiле. Чорнi брови, високе  чисте
чоло, губи як мак. Коси вiнком складенi круг голови.
   - Пiдходь, Глафiро, пiдходь, - метушився бiля молодицi Караїмович. - Не
бiйся, пан гетьман тебе...  хе-хе,  не  вкусить.  Пан  гетьман...  вони...
хе-хе... справжнiй  мужчина  i  вмiють  приголубити  вiрних  жiнок.  -  До
Потоцького вибачливо посмiхнувся: - Звинiть, ваша милiсть,  недотепу,  вiд
радощiв їй мову вiдiбрало.
   - А чого це ти так  зблiдла,  Глафiро?  -  Потоцький,  м'яко  ступаючи,
скрадливим  кроком  пiдiйшов  до  молодицi,  двома  пальцями  взяв  її  за
пiдборiддя.
   - Вiд радощiв, ваша милiсть, вiд  щастя...  -  Караїмович,  кланяючись,
визадкував i вже в другiй кiмнатi випростався.
   - Ху-у... - обережно перевiв подих. - Слава тобi, Господи,  сподобалася
гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку нiч - i я  на  конi...  -
задоволено потер руки. - Гетьманська булава  буде  моєю.  Пiсля  цеї  ночi
Потоцький хiба ж так заприязнiє до мене. Хi-хi!..
   Походив по кiмнатах палацу, вiдчуваючи, як  у  нього  горять  щоки  вiд
збудження, що вдалося ще бiльше догодити можному владицi. Все  складається
добре. Завтра вiн поведе полякiв до Мошен, з Павлюком буде покiнчено.  Рiч
Посполита оцiнить його заслуги i нагородить булавою... Насолодившись всмак
своїми мрiями, Караїмович знову пiдiйшов до гетьманської спочивальнi.
   "Цiкаво, як вiн там... Задоволений?  -  приклав  вухо  до  дверей,  аби
зайвий  раз  пересвiдчитись,  що  гетьман  задоволений,  i   вiдчув   щось
пiдозрiле... Спершу нiби хтось крикнув здавлено,  з  останнiх  сил,  потiм
захрипiв... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе  зi  страху,  рвонув
дверi й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на лiжко, душить його за
горло. Гетьман марно силкувався  вiдiрвати  її  руки  вiд  свого  горла  й
безсило хрипiв...
   - А-а-а!!! - закричав Караїмович й одним стрибком кинувся  до  Глафiри,
схопив за сорочку, намагаючись стягти  її  з  гетьмана.  Але  це  йому  не
вдалося, тодi, висмикнувши запоясник, загнав його Глафiрi  пiд  лопатку...
Глафiра вiдпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...
   - Прости мене, Господи, що не задушила сатану! - Ноги її пiдломилися, i
молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров'ю.
   Гетьман все ще лежав розiп'ятий  на  лiжку,  задерши  бороду  вгору,  з
виряченими очима й широко розкритим ротом.
   - Ваша милiсть! - заверещав переляканий Караїмович. - Ви живi?
   Захрипiвши, Потоцький  поволi  звiвся,  розтираючи  посинiле  горло,  i
втупився  в  Караїмовича  напiвбожевiльними  очима,  повними  смертельного
страху, лице мав сизе, налите кров'ю...
   - Н-ну?! - нарештi  отямився  Потоцький.  -  Потiшив?  Вiрну  пiдiбрав?
Навiть скупатися  її  примусив,  а  вона  менi  трохи  карку  не  зломила!
Перестарався, хлопе смердючий, аби менi догодити?
   - Простiть, ваша милiсть, простiть! - Караїмович  бухнувся  на  колiна,
благально руки простягав.  -Перестарався,  ваша  милiсть,  перестарався...
Багнув догодити... Усолодити вашу милiсть хотiв. А воно... Аби  ж  знаття,
що так обернеться...
   Не тямлячи себе вiд лютi, Потоцький садонув Караїмовича ногою з лице, i
Караїмович, упавши навзнак, не пручався i не боронивси, а  наче  закляк...
Потоцький гамселив його ногами по чiм попало, щось дико викрикував.
   "Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, - мигцем  носилися  думки  в
головi Караїмовича. - Що мене б'ють - не звикати... Вмиюся. Аби на палю не
посадив... Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золотi  гори  обiцяв...  Щоб
добровiльно вiддалася, усолодити ж його хотiв... А вона за горло... О-о...
Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на  палi  пересадити!  Всi
вони вороги, вороги..."

   ...I на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки,  з  щасливими,
замрiяними посмiшками, забувши про все на  свiтi,  вiдчуваючи  лише  тепло
рук...  Лише  як  надто  часто  i  грiмкотливо  починали   бити   гармати,
спохвачувались й винувато посмiхалися. Самим аж нiяково ставало.  Вогняний
пал бушує, а їм одне кохання...
   Вже вкотре жовнiри штурмують Драбiвку, та кожного разу,  лишаючи  трупи
на полi, вiдкочуються назад... Козаки  димлять  люльками,  гомонять.  Хто,
поглядаючи на Романа, заздрiсно зiтхне: щастить же ото чоловiку!
   Вечорiє... Жовнiри бiльше не витикаються з-за лiсу.
   - Побiгали, i досить! - смiється Роман i легенько стискує Оленину руку.
Спускаються з валу й вузенькою пiдвальною вуличкою простують до  маленької
хатини тiтки Соломiї, в якої  знайшли  собi  тимчасовий  притулок...  Снiг
приємно хрумтить пiд ногами.
   - А де ми будемо жити по вiйнi? - питається Олена.
   - В тому краї, де найбiльше волi! - вигукнув  Роман.  -  Але  десь  над
рiчкою. Може, над Россю, а може, над Днiпром, неодмiнно  над  рiчкою.  Щоб
левада була з вербами.
   - I калиною.
   - I калиною, - згоджується Роман. - А ще сад посадимо.  Який  захочемо,
такий i посадимо. I хату поставимо свiтлу, простору!
   - Тiльки б ляхiв з України вигнати! Ох, мiцно ж вони обсiли нашу  землю
- не вiддереш!
   - Виженемо! - впевнено кидає Роман. - Не тепер, то в четвер.
   - Та заходьте вже, молодята,  до  хати!  -  озивається  з  двору  тiтка
Соломiя. - Ворiженькiв хоч прогнали?
   - Дали по зубах, тiтко Соломiє!
   - Дай, Боже, щоб завжди їм  по  зубах  давали,  -  хреститься  Соломiя,
висока худа жiнка iз зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч  їй  лише
четвертей десяток пiшов. - Щось  менi  вже  й  не  вiриться,  що  ми  коли
по-людському будемо жити в своєму краї.
   - Вiрте, тiточко, вiрте!
   - Вiрю, - зiтхає тiтка, - та щось вiра моя хитається. Скiльки  вже  тої
кровi пролилося, а ми  як  були  худобою  в  панiв,  так  i  зосталися.  -
Спохвачується: - Та чого ж ви стоїте посеред  двору,  заходьте  до  тепла,
доки носи не посинiли.
   В маленькiй охайнiй свiтлицi тепло i затишно, смачно пахне  вареним.  В
темному кутку пiд образами ледь блимає лампадка.
   - То ви роздягайтеся, грiйтеся коло печi, -  призапрошує  господиня.  -
Хоч яке, а тепло в хатi. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хатi є. Хоч  у
руки зашпори не заходять.
   Балакаючи, витягує з печi горщик,  насипає  в  дерев'яну  миску  борщу,
котрий  густо  парує  ("Жиру  немає,  пiсний  зовсiм,  ото  й  парує,   як
несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хлiба.
   - Сiдайте, молодята, сiдайте, чим багатi,  тим  i  радi.  Борщ  пiсний,
крупина за крупиною з дрючком ганяється, та все ж  гарячий.  Воно  б  коли
засмачити було чим, то й добрiший був би, а так...
   Олена з Романом зi смаком вечеряють, а тiтка Соломiя сидить  бiля  них,
пiдперши долонею щоку, гiрко журиться:
   - Немає чого їсти... Зима йде, хоч зуби на  полицю  клади.  Кажуть,  по
селах уже дубове листя з висiвками змiшують i печуть замiсть хлiба. Ох ти,
Боже, що нас взимку чекає.
   - Ляхiв витуримо, панськi маєтки потрусимо, - озивається Роман. -  Пани
чимало хлiба поховали.
   - Господи, скiльки тої кровi вже пролилося! - хитає головою Соломiя.  -
Ось i мiй Охрiм... На тому тижнi й сховала, царство йому небесне. -  Жiнка
журно помовчала, зiтхнувши, звелася, в миснику, бiля порога, взяла глиняну
чашку, зачерпнула у вiдрi води, щось пошептала  над  нею  й  поставила  на
пiдвiконня. - Це для Охрiмової душi, - пояснила, сiдаючи на лаву.  -  Душа
покiйника з дев'яти днiв по смертi й до сорока прилiтає до хати воду пити.
А напившись, спочиває на рушнику бiля образiв. Хоч як не бiдно та голодно,
а я вже й обiди робила. I триднини, й десятини,  а  це  ще  на  сороковини
треба. Та тiльки не вiдаю, з чого той обiд готувати, як жменька  гречки  в
засiцi зосталася, та й ту мишi поточили. От i живи, надiйся... -Помовчала.
- А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скiльки кровi пролилося... От
i Охрiм мiй... ТIльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з вiйськом на
Вкраїноньку йде, Охрiм i почав людям казати: годi нам лиходiя i  шкуродера
свого терпiти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й  гайда  до
Павлюка. А пан наш, скажу  вам,  жаднюка  був,  з  кого  хочеш  три  шкури
злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський i давай межи людьми
чутки розпускати, що, мов, павлюкiвцi грабують усiх пiдряд. Ходить  ото  з
гайдуками по хатах i страхає людей. Поки бунтарi та грабiжники  не  дiйшли
сюди, каже вiн, давайте менi своє майно на зберiгання. Я його поховаю так,
що й сам бiс не знайде. А пройдуть павлюкiвцi, тодi й поверну вам  збiжжя.
Ось так хотiв лиходiй обiдрати людей! Мiй Охрiм i пiдняв  люд  на  сполох.
Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли  пана  Драбковського  з
гайдуками на снiг. Люди хотiли їх там i прикiнчити, та  Охрiм  заступився.
Вiн у мене добрий був, живої тварi, бувало, не зобiдить, не то що  людину.
Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хiба  ми  розбiйники  а
великої дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке вiн нашою працею нажив, i
годi. Люди й послухались, вигнали пана з мiстечка. Ще й  провели  його  за
браму. Їдь, кажуть, пане, та бiльше не вертайся до нас! Пан та гайдуки  на
коней сiли та по людях i бабахнули з пiстолiв!.. I зникли. Так i не  стало
мого Охрiма. А все того, що добрий був занадто. Добрi довго не живуть.
   Рипнули дверi, на порозi в клубах морозяної пари - Скидан.
   - Хлiб та сiль! - зняв шапку полковник.
   - Просимо, просимо, -  пiдхопилася  Соломiя.  -  Дякуємо,  що  в  гостi
зайшли, пане полковнику. Сiдайте в ряд, кажiть улад, щоб i Бог був рад! Та
й повечеряйте з нами.
   - Не вiдмовлюся. - Скидан  стягнув  з  плiч  задубiлого  кожуха,  потер
почервонiлi ширококостi руки. - Повечеряю, бо ще й не обiдав!
   Скидан сiв до столу, аж лава затрiщала пiд його вагою, поклав  руки  на
стiл, запитав:
   - Чого, люди добрi, невеселi?
   - Журимося, пане полковнику, - озвалась Соломiя. - А воно куди не  кинь
- всюди клин.
   - А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! - засмiявся Скидан i
взяв з рук Соломiї миску з борщем.
   - Звинiть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, -  бiдкалась
Соломiя. - Та все ж гарячий. I хлiб глевкий.
   - Глевкий, та на зубах легкий, - вiдказав Скидан, вечеряючи. - Це ще не
бiда, а буде й гiрше. Голод на Україну йде. Коли  б  з  ляхами  впоратись,
панськi комори б потрусили.
   Скидан не встиг i повечеряти, як у вiкно постукали.
   - Пане полковнику! - почувся  знадвору  глухий  простуджений  голос.  -
Хутко, бо справа нагальна.
   - Iду! - крикнув Скидан, натягаючи кожуха. - Знову якась приключка. - I
до Олени з Романом повернувся: - Думаю  вночi  вилазку  зробити.  Спiймали
одного ляшка, каже, буцiмто Потоцький ночує по той бiк  Росi  в  Нетребах.
Спробуємо до нього в гостi завiтати. Iду! Iду! - крикнув вiн, бо  знадвору
знову затарабанили,  i  вийшов,  наостанку  сказавши:  -  Гостри  шаблюку,
Романе!
   Олена з Соломiєю заходилися бiля печi миски мити,  стиха  гомонiли  мiж
собою, Роман сидiв на лавi й бруском точив  шаблю.  Iнодi  прислухався  до
жiночих розмов.
   - I скоро на свiт благословиться? - питала Соломiя.
   - Н-не знаю... - Олена зашарiлася, опустила голову. - По веснi...
   - Щаслива ти, - зiтхнула Соломiя. - А нам з Охрiмом не  поталанило.  Не
послав Господь дiточок. А так  хотiлося...  Без  дiтей  якось  i  жити  не
личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь,  бувало,  вночi,
лежу, прислухаюся. В хатi темно. А менi  мариться,  що  хтось  по  долiвцi
босими ногами тупотить. I так щоночi. Я вже й до  панотця  ходила.  Радить
вiн хату освятити та в першу  нiч  м'якиною  посипати  на  долiвцi.  Ми  й
вчинили так, хату освятили i м'якиною  посипали  долiвку.  Лежу  я  вночi,
прислухаюся... Чую,  мовби  рипнуло  що...  йде...  Вранцi  -повставали  з
Охрiмом, дивимося, а воно дитячi ноженятка  од  порога  до  самого  покутя
ведуть. I Бог зна, куда воно дiлося. Панотець каже, що то янгол  ходив,  а
це, либонь, недобре. Душа чиясь мається по свiту... Ох-ох...
   Вжик-вжик... спiває брусок на лезi козацької шаблi. Вжик-вжик... Снують
думки. Завтра-пiслязавтра з ляхами  вирiшальний  бiй.  Коли  б  усе  добре
скiнчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над рiчкою. Бiля левади.
Свiтлу, простору хату, i садок би посадили. Вжик-вжик... Пора  вже  дукати
про власне пристанище. По веснi їх троє буде,  нiяк  без  свого  кутка  не
обiйдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись...
   Тiтка Соломiя опускається навколiшки перед образами, де  тьмяно  блимає
лампадка, благально дивиться на суворi лики святих, молиться.
   - Отче наш, iже єси на небесах,  да  святиться  iм'я  твоє,  да  прийде
царствiе твоє, да буде воля твоя, яко на небесi,  i  на  землi,  хлiб  наш
насущний даждь нам днесь...
   Вжик-вжик...
   - Господи великий i милосердний, пошли побiду нашому  люду  горьованому
над панами лихими, ворiженьками лютими!
   Вжик-вжик...

   Вночi  Скидан  вибрався  на  вилазку.  Козаки  непомiтно  вислизнули  з
мiстечка, спустилися крутим берегом до Росi  i  принишкли,  прислухаючись.
Тихо. Потойбiч також нi звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим
шаром пухкого, не злежалого ще снiгу, що  так  i  шугав  з-пiд  нiг,  наче
пилюга. Роман iшов  поруч  iз  Скиданом.  Тихо  потрiскувала  крига,  ноги
провалювались у пухкому снiгу, наче в порожнечу, й тодi здавалося, що там,
пiд снiгом, нема крижаного панцира i ти булькнеш  на  дно.  Роман  iшов  i
думав про Олену.  На  душi  було  легко  i  чисто.  Олена  спала,  i  вiн,
збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо  ступаючи,  вийшов  з
хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хiба вiн надовго?  Вранцi,
як все скiнчиться благополучно, вiн, замерзлий, але  радiсний,  вбiжить  у
хату й поцiлує Олену в м'якi, теплi, ще соннi губи...
   Роман iшов замерзлою Россю й посмiхався.
   Коля виходив з хати, то на мить затримався  бiля  Олени,  схилився  над
нею. Вона ледь чутно дихала увi снi й посмiхалась куточками уст. Стримуючи
подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався  i  навшпиньках
вийшов.
   На порозi оглянувся."
   Соломiя озвалася з-за печi:
   - Не оглядайся, не оглядайся! Йди i не озирайся. Прикмета є  така:  хто
оглянеться, той не повернеться...
   Таке вигадала тiтка Соломiя. Як це вiн не повернеться до своєї  Оленки?
До рiдних карих очей? О нi! Тi очi свiтитимуть йому, як двi зорi, i  де  б
вiн не був, iтиме на променисте сяйво її очей,
   А яку вони хату  збудують  по  веснi!  Простору,  свiтлу  хату-озiю  на
осоннi. Небезпремiнно над рiчкою. Бiля левади з вербами i  калиною.  Олена
так любить калину. А потiм у них народиться маленький хлопчик  з  голубими
очима...
   Роман спiткнувся...
   - Чого це ти, козаче, на рiвному спотикаєшся? - зашепотiв Скидан. -  Не
спи, вiйна...
   Порипує крига... Трiснуло десь на плесi... Вiйна... Ну й  хай!  А  вони
будуть наперекiр всьому  кохатися!  I  впиватися  щастям.  Роман  вдосвiта
повертатиметься з вiйни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу  хату...
I цiлуватиме Олену в м'якi теплi губи, ще соннi...
   -  Це  ти,  Романку?  -  не  розплющуючи  очей,  прошепоче   Олена   i,
солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками.
- Але ж i холоднющий ти!..
   - Я з вiйни! - засмiється Роман, пiдхопить Олену на руки й закружляє  з
нею по хатi...
   Вибралися на берег.  Лiсок.  Рiденький,  снiгом  забитий.  Грузнучи  по
колiна в снiгу, пройшли лiсок i спинилися. Перед  ними,  занесене  снiгом,
виднiлося село Нетреби. До перших хат, засипаних снiгом, -  рукою  подати.
Скидан почекав, доки всi пiдтягнуться.
   - Далi, хлопцi, бiгом! - пошепки  наказав.  -  Як  сполохаємо  ляхiв  -
побiльший шарварок здiймайте,  горлянок  не  шкодуйте!  У  страху,  та  ще
спросонку, очi великi!
   Один за одним, нечутно,  беззвучно,  наче  примари,  зникали  козаки  в
нiчнiй млi. Ось уже й околиця села,  першi  хати...  Поминувши  їх,  мчали
вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снiгу.
   - Пiвколом, пiвколом  оточуйте  палац!  -  подав  голос  Скидан.  -  Та
передчасно себе не виявляйте!
   Козаки вже мiсили снiг у парку, що  оточував  панський  палац.  Наперед
подалися "в'юни". Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили,  а  тiльки
зненацька лунко вдарив  пострiл,  другий...  Жовнiри  та  гусари  очманiло
вибiгали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на  козакiв
i падали пiд ударами шабель.
   - Налiтай, хло-о-опцi! - на все  горло  закричав  Скидан.  -  Здiймайте
шарварок!
   I ночi як не було. Закричали козаки, зарепетували жовнiри, не розбереш,
де свої, а де чужi... Сплiталися клубками в снiгу, i снiг летiв  навсiбiч,
як вiд вихору. Разом  з  усiма,  охоплений  поривом,  бiг,  кричав  Роман,
потрапляв у якiсь клубки, сплетiння тiл, когось бив,  хтось  бив  його,  i
знову бiг, рубався i кричав... Раптом на  його  шляху  з'явився  жовнiр...
Роман налетiв на нього з усього розгону, вдарив шаблею,  i  той  пiрнув  у
снiг. Ще одного збив. Ось i Скидан.
   - Спати не хочеться i сон мене не бере?!  -  збуджено  крикнув  вiн  до
Романа, напосiдаючи одночасно на трьох жовнiрiв.
   - Постривай, батьку, я тобi пособлю! - сказав Роман  i  зрубав  першого
жовнiра. - На одного ворога поменшало!
   Тут вiн озирнувся i побачив пiд тином  темну  постать,  що  цiлилась  з
рушницi Скидану в спину.
   - Стережись, полковнику! -  вигукнув  Роман  i,  затуливши  Скидана,  з
шаблею в руках кинувся на темну постать пiд тином...
   Пострiлу вiн не почув, лише спалах побачив та щось в  силою  вдарило  у
груди. Мав таке вiдчуття, нiби на всьому бiгу нашпортнувся грудьми на щось
тупе, але гаряче, i воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрiзь...
   Снiг   чомусь   загойдався   пiд   ногами,   почервонiв   i    зробився
гарячим-гарячим... Марно вiн хапав його руками, аби остудити  груди,  снiг
пiк йому пальцi.
   - Оленко, де ти? - прошепотiв Роман, падаючи в  гарячий  снiг,  наче  у
полум'я... I на одну мить йому здалося...  Нi,  вiн  виразно  побачив,  що
вдосвiта повертається до своєї хатини, входить  навшпиньки  у  теплу-теплу
свiтлицю... I цiлує Олену в м'якi теплi губи, ще соннi...
   -  Це  ти,  Романку?  -  не   розплющуючи   очей,   шепоте   Олена   i,
солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м'якими руками.
- Але ж i холоднющий ти!..
   - Я з вiйни... - каже Роман i провалюється в гарячий снiг...







   Роздiл вiсiмнадцятий

   - Пане гетьмане! Чимскорiш iдiть, бо Остряниця впав  i  лежить  посеред
вулицi!..
   Павлюк вискочив з хати i побачив розпластане на снiгу тiло. Та доки вiн
добiг, Остряниця звiвся i стояв, похнюпивши голову.
   - Кiнь на чотирьох, та й той спотикається, - вибачливо посмiхнувся  вiн
до  Павлюка.  -  Ху...  Трюхикав  вулицею,  на  снiг   задивився,   голова
закрутилася, земля обертом пiшла... У вiчу  аж  чорно  стало.  Тьху  ти!..
Завтра бiй, а я на рiвному падаю! От вояка!
   Павлюк уважно подивився на змарнiле лице Остряницi, на  глибоко  запалi
щоки та очi, на сивi вуса, що безвiльно опустилися, й похитав головою.
   - Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?
   - Та чого ти до мене причепився? - обурився Остряниця. - Ти сам он геть
звiвся.
   "Кепська штука голодний обморок, - подумав Павлюк, хмурнiючи. - Це  вже
не перший випадок, коли козаки вiд недоїдання з нiг валяться... А що ж нас
по веснi чекає?"
   Йдучи вулицею, поспитав:
   - Як з хлiбом у нас?
   Остряниця лише рукою махнув:
   - Зерно тече, як вода! Кручусь як муха в окропi, i там  гаряче,  I  тут
пече, а зерно все одно не втримаєш. Вiйсько ж треба годувати,  а  манна  з
небес не сиплеться.
   Павлюк зажурився. З хлiбом скрутно. Того лiта на Українi був  неврожай,
до осенi люд ще сяк-так на городинi протримався, а з настанням зими  пiшов
по селах голод... Вже селяни дубове листя з висiвками змiшують  та  печуть
зеленi коржi. Трохи краще було з хлiбом у повстанцiв. Павлюк мав незначний
запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козакiв його ще  з  горем
навпiл i вистачило б... Та коли в Мошни з  усiх  уcюд  посунули  селянськi
загони,  вiйськовi  засiки  почали  швидко  спорожнятися.  Люди  приходили
голоднi, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх  сяк-так  пiдхарчовувати,
аби зовсiм не злягли. I Павлюк уже не одну нiч качався без  сну,  гадаючи,
як i чим прогодувати вiйсько. На якийсь мiсяць ще вистачить, а тодi то?  З
ляхами воюй,  та  ще  й  з  голодом.  Нелегко  доведеться,  обидва  вороги
сильнi... Поки що розiслав у всi мiста й  мiстечка,  в  панськi  маєтки  й
фiльварки загони, аби витрушували  хлiб,  але  панство,  втiкаючи  в  Бар,
палило хлiб, гноїло його в льохах i ямах. На селян же надiї  нiякої,  самi
на висiвках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От i крутись!  Остряниця,
вiдаючи вiйськовим провiантом, щодень урiзає норму, труситься  над  кожною
зерниною, а хлiб зникає...
   - Оце йшов до тебе  за  порадою,  -  Остряниця  важко  дихав,  на  ходу
стомлюючись. - Що чинити, не вiдаю.
   - Годуй людей, а там побачимо!
   - Але ж засiки порожнiють.
   - Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогоднi-завтра нас чекає бiй, для
багатьох вiн може бути останнiм. Хай люди хоч тепер уволю наїдяться. -  На
Остряницю скоса зиркнув. - Та  й  ти,  батьку,  як  з  хреста  знятий.  Не
годиться. В твоїх руках всi нашi харчi, а ти на вулицi падаєш з голоду.  -
Рiшуче взяв Остряницю за руку. - Ану ходiм лишень до баби Векли в гостi!
   Павлюк  повернув  у  бiчну  вуличку,  i  по  хвилi  вони  опинилися   в
маленькому,  занесеному  снiгом  подвiр'ї,  в  кутку   якого   притулилася
скособочена хатинка. Вже в  дворi  Остряниця,  принюхавшись,  вiдчув  ледь
вловимий запах хлiба i неспокiйно повiв головою. А коли зайшли до  хатини,
то свiжий i густий дух  хлiба  так  шпигнув  у  нiздрi,  що  Остряниця  аж
зажмурився.
   - Слава Богу! - привiтався, знiмаючи шапку. - В  цiй  хатi  подихаєш  i
ситий будеш!
   Баба Векла - маленька, зiгнута (вона вже й не розгиналася)  -  на  мить
повернула вiд печi сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червонi
вiдблиски вогню, привiтно мовила:
   - Навiки слава! Проходьте, люди добрi, сiдайте, коли ваша ласка. Я  вже
хлiбець загнiтила, невзабарi й  витягну.  -  I  додала,  орудуючи  в  печi
широкою дерев'яною лопаткою: - Яке це щастя  -  святий  хлiбець  випiкати!
Менi й сниться, що я хлiб з печi виймаю.
   - А звiдки ж ви його берете? - поцiкавився Остряниця.
   - Пан гетьман велить щодня двiйко хлiбцiв випiкати.  То  я  й  вiдводжу
душу, бо вже хтозна-коли й пекла.

   Остряниця пiдозрiло поглянув на гетьмана.
   - Хiба я не велiв берегти кожну жменю борошна, ще й  висiвок  до  нього
домiшувати?
   - Та так уже вийшло, - винувато озвався Павлюк. - Та  ти  сiдай,  потiм
будеш мене судити. У хлiб ми ще можемо висiвок додавати, а в порох  що?  А
його в нас раз-два...
   - Де зараз Потоцький?
   - Вже по сусiдству з  нами.  Вчора  увечерi  хоругви  переходили  через
Сахнiв мiст. З дня на день очiкую Скидана, i тодi ми всi вкупi. Але чекати
ляхiв не будемо, першi почнемо бiй.
   Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на пiдвiконнi.
   - Це ж нинi тiльки менi однiй таке щастя випадає - чистий рушник  перед
хлiбом стелити, - хитала головою стара. - По селах, кажуть, вже й  послiду
немає.
   Стара перехрестилася бiля печi, проказуючи: "Дай Бог, щоб  не  останнiй
раз святий хлiб з святої печi виймати", - взяла дерев'яну лопатку, шаснула
нею в пiч i витягла загнiчену рум'яну хлiбину. Поклала її  на  рушник,  ще
одну витягла. Перехрестила хлiб i заходилася ламати його на чотири шматки.
Iз розламаних куснiв вдарила така густа пара,  що  в  Остряницi  й  голова
обертом пiшла.
   - Хай полежить на вiкнi, спочине та схолоне, - казала мiж тим стара.  -
Покiйнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлiбця i ситi  будуть.  А
крихiтку хлiбця дозвольте  собацi  дати.  Такий  уже  звичай.  Старi  люди
кажуть, що ходили колись Бог i святий  Петро  по  землi,  зайшли  вони  до
однiєї жiнки хлiба просити. А хлiба тодi  в  людей  було  до  безмiри,  бо
колоски росли не такi, як тепер, а по всiм стеблi. Згори й до землi  самий
колосок був. От i хлiб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий  Петро
в тої жiнки хлiба, а  жiнка  саме  млинцi  пекла,  лава  у  борошнi  була.
Молодиця млинцем витерла лаву i запрошує сiдати. А  святий  Петро  i  каже
пану Богу: "Треба залишити їх без хлiба, бо вже й лави хлiбом  витирають".
От вiн у поле пiшов, взяв житню стеблину i давай її чухрати,  а  собака  й
завив... То вiн i лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба  давати
собацi перший хлiб.
   Та ось уже й хлiб  охолонув,  баба  Векла  взяла  по  шматку,  пiднесла
Павлюку й Остряницi.
   - Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлiбець був!
   Остряниця, все ще не вiрячи, що перед  ними  справжнiй  хлiб,  обережно
взяв кусень, вдихнув запах  i  з'їв  його,  навiть  сам  незчувся  коли...
Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хлiб у мене  щойно  був,
чи, мо', приснилося?
   - Охляв ти, добрий чоловiче, - зiтхнула стара. - Та кого тепер  здивуєш
голодом.
   Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно вiдкушував, тримаючи
пiд хлiбом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше  розтягнути  радiсть
зустрiчi з хлiбом... Павлюк так i не доторкнувся до свого шматка,  дивився
на нього сумно, зiтхав та хитав головою. По хвилi  глянув  у  вiкно:  бiля
ворiт стояв гурт дiтей. Павлюк встав i вийшов з хати.
   - Ану, козаки, хутчiше сюди! - весело гукнув,  i  дiти,  не  примушуючи
себе двiчi прохати, штовхаючи одне одного, як тi горобцi, пурхнули в двiр.
   - Пане гетьмане, i сьогоднi хлiбця нам дасте?
   - А казку нам розкажете?
   - А ляхiв скоро проженете?
   - Все буде, все, - казав гетьман, впускаючи в хату  дiтей.  -  I  хлiба
дам, i казку розповiм, i ляхiв витуримо. Тiльки  ви,  пуцьвiрiнки,  швидше
ростiть!
   Маленьке хлоп'я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало:
   - Коли б їсти було що, то ми б росли...
   - Ой лихо!.. - тiльки й мовив Остряниця. - Сiдайте до столу, може,  хоч
трохи пiдете в рiст.
   Дiти, щебечучи й блискаючи з радощiв запалими очима, всiдалися на лавi.
Остряниця вражено позирав на худi, аж синюватi їхнi личка,  на  загостренi
носики й голоднi очi, в яких затеплилася надiя, коли вони вгледiли хлiб на
столi... На нього, не клiпаючи, дивилася дiвчинка рокiв п'яти-шести, не  в
силi вiдвести погляд вiд шматка  в  руках  Остряницi,  й  надсилу  ковтала
слину. Вiн простягнув їй хлiб, вона  блискавично  вхопила  його  маленькою
кiстлявою рукою, розломила навпiл, одну половинку з'їла, а другу  заховала
в пазуху.
   - Кому? - тихо запитав Остряниця.
   - Мамi... - пропищало дiвча. - Вони хорi лежать.
   - То що, козаки, будемо хлiб їсти? - весело поспитав  Павлюк,  набравши
повнi руки куснiв.
   - Будемо!.. Будемо!.. - врiзнобiй закричали дiти, вихоплюючи з його рук
хлiб, i блискавично його з'їдали.
   - Господи Боже мiй... - зiтхала бiля печi баба Векла.
   Дiти простягали руки.
   - Дайте ще, пане гетьмане!
   - Хоч отакунький шматочок!..
   - У мене братик не встає...
   - А в мене мама ..
   Павлюк тицяв у худi руки куснi хлiба.
   - Їжте, їжте та ростiть пошвидше. Лицарi Українi ой як потрiбнi!
   Дiти ковтали хлiб i знову голодними очима дивилася на гетьмана.
   - Вище носи! - казав гетьман. - Здобудемо волю - буде вам i хлiб, i  до
хлiба!
   - А завтра приходити, пане гетьмане? - питалися дiти.
   - Приходьте, дiти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хлiба.
   - Хоч би швидше завтра було...

   "Завтра... Завтра, - думав  Остряниця.  -  Завтра  будє  бiй.  Коли  ми
вистоїмо, то баба Векла спече їм хлiба".
   - А тепер розкажiть казочку, пане гетьмане! - попрохала дiвчинка, котра
сидiла бiля Остряницi. - Про Телесика i бабу Ягу.
   - Про Телесика! Про Телесика! - гуртом закричали дiти.
   - Тодi слухайте, -  гетьман  розгладив  вуса  i  враз  перетворився  на
доброго, мирного дiдуся. - Жив собi дiд та баба, старi обоє були, дiтей не
мали.
   - Ляхи в них дiтей забрали! - вигукнула дiвчинка.
   - Може, й ляхи, - згодився гетьман. - От бабуся й  каже:  витеши  менi,
дiду, з дерева хлопчика.  Дiдусь  i  витесав  з  дерева  хлопчика,  бабуся
поклала дерев'яного хлопчика в колиску. Встали вранцi, а  в  дворi  ходить
хлопчик Iвасик - Телесик.
   - А хлiба вони Телесику дали? - поспитала дiвчинка.
   - Дали, - сказав гетьман, - багато-багато хлiба  дали.  I  став  у  них
Iвасик жита. Щодень рибку ловив, а мати йому обiдати носила.
   - Багато хлiба давала? - поспитав хлопчик, свiтячи голодними очима.
   - Багато, - пiдтвердив Павлюк. - От баба Яга й  на  -  думала  впiймати
Iвасика - Телесика.
   - А чия баба Яга? - запитала дiвчинка.

   - Н-ну, наша... - зам'явся Павлюк.
   - Е, нi! - заперечила дiвчинка. - Баба Яга не наша, а лядська.
   - А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, - згодився гетьман.
   - I пiдiслали її ляхи, щоб вона Телесика вкрала?
   - Авжеж, що ляхи, - згодився гетьман. - Хто ж  iще  пiдiшле  бабу  Ягу,
крiм ляхiв?
   Почувся  вибух,  приглушений  вiддаллю,  шибки  у  вiконцi  ледь  чутко
задеренчали... Павлюк вмовк на пiвсловi, прислухаючись.
   - Ось що, дiти, - сказав вiн, зводячись,  -  казочку  вам,  коли  живий
буду, завтра докажу. А тепер розбiгайтеся по хатах!
   - Пане гетьмане, а ви проженете ляхiв? -  тоненьким  голоском  запитала
дiвчинка. - Я дуже хочу їсти.
   - Проженемо, донечко, проженемо, - погладив її гетьман  по  голiвцi.  -
Для цього ми i взялася за шаблi, аби хоч вам бiльше не голодувати.

   - Хлiб везу-у-уть!
   - Хлi-i-i-iб!
   - Ура-а-а-а!
   - Живемо!..
   Все мiстечко  висипало  на  вали.  На  вулицях  тiсно  вiд  козацького,
селянського та мiщанського люду,  котрий  на  заклик  гетьмана  всю  осiнь
сходився у Мошни. Павлюк  та  Остряниця  ледве  пробралися  в  гамiрливому
натовпi, що, здавалося, не мав нi  кiнця,  нi  краю.  Повстанцi  пiдкидали
шапки вгору й кричали: "Хлiб! Хлiб!". В голодному  мiстi  люди  сидiли  на
мiзерному пайку, тому з швидкiстю блискавки поширилась чутка, що йде  обоз
в Мошни, повний зерна, i люд повалив навстрiч, до мiської брами.
   - Пане гетьмане, з хлiбом вас!  -  лунали  вигуки.  -  З  його  милiстю
хлiбом!
   Мiсяць тому Павлюк вiдрядив  Гордiя  Чурая  трусити  панськi  маєтки  i
будь-що роздобути збiжжя. I ось веселий полтавець повертається  з  обозом.
Павлюк пильно  придивляється  до  валки  й  хмурнiє.  Нi,  щось  не  видно
веселощiв на засмаглому худому лицi козака. Вiн пiд'їздить до  гетьмана  з
винуватим виглядом, опускає очi.  Довго  i,  певно,  без  всякого  бажання
спiшується, ще довше порпається бiля  коня,  зрештою  пiдходить,  уникаючи
дивитися на гетьмана. В кулак покахикує  без  причини.  Павлюк  переводить
погляд на сани обозу, й серце його боляче  стискається:  порожньо.  Гордiй
повернувся без хлiба. Це вже й люд побачив, бо враз  принишк.  Вгамувалися
крики, i, мабуть, кожний вiдчув ще бiльший приступ голоду. Павлюк мовчить.
   - Пане гетьмане, - тягнучи  слова,  починає  Гордiй  Чурай  i  дивиться
кудись убiк, мимо гетьмана. - Так я, значить, повернувся...
   - Чого ж це ти, Гордiю, невеселий i Полтави своєї не згадуєш?
   - Хлiба немає, - зiтхає Чурай. - I в нас, кажуть, на Полтавщинi  голод.
Всюди тепер зуби на полицi кладуть.
   - А де ж той хлiб, що ти навитрушував у панських маєтках?
   - Та дещо витрусив...
   - То де ж хлiб? Чи ляхи вiдбили?
   - Та нi-i... - тягне Чурай. - Роздав...
   - Як роздав? - аж крикнув Павлюк. - Кому?

   Гордiй з ноги на ногу переступає.
   - По селах... Людям...
   - Ти збожеволiв, Гордiю!
   Чурай не витримує i кричить:
   - На моєму мiсцi кожен збожеволiє, як люд на волостях з  голоду  конає.
Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть.  Не  мiг  же  я
кидати їх у бiдi. Ат! - зрештою махнув вiн рукою. - Карай мене,  гетьмане,
а тiльки роздав я хлiб. Вiз його у Мошни... Мимо якого села не їду, як  не
таюсь, все одно люди якимось чином дiзнаються, що я везу. Дiтей пухлих  на
руках виносять... На колiна стають...  Тiльки  очима  свiтять...  Просять,
молять, кричать... Ну не мiг же я... Хоч потроху, а давав дорогою. А що  я
мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?
   - Але ж у вiйську немає хлiба, - тихо мовив Павлюк.
   - Що ми люди, що вони! - Гордiй сердито бликнув на Павлюка. - У нас хоч
сякi-такi запаси, а там  -  смерть!  Села  вигибають,  мертвих  нема  кому
хоронити. Тiльки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити?  От  i
роздав хлiв до останньої зернини.
   Вулицею шкандибала згорблена  жебрачка  в  лахманинi  й  трусилася  вiд
холоду. Забачивши  гетьмана,  спинилася,  сперлася  на  костур,  простягла
посинiлу кiстляву руку з скарлюченими пальцями:
   - Дай, паночку, хлiбця... А  я  тобi  пiсеньку  заспiваю.  Про  коровай
весiльний...
   I, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:

   Засвiти, Боже, iз раю
   Нашому короваю,
   Щоб було видненько
   Краяти дрiбненько...


   Роздiл дев'ятнадцятий

   Пiд вечiр у Мошни примчав гонець.
   - Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвостi сидять!  -  мовив
вiн, осадивши коня бiля гетьманської хати. - До Ольшанки дiйшов, а далi нi
тпру нi ну! Цiлий полк причепився!
   Павлюк саме зiбрав у своїй хатi сотникiв та старшин i викладав їм  свої
думки щодо завтрашнього бою.
   -  А  що,  пани-молодцi,  провiтримось  трохи  та  й  Скидана  з   бiди
визволимо?!
   Товариство, не кажучи зайвих слiв, квапно  посунуло  з  хати.  На  ходу
натягнувши кожух, вибiг з хати i гетьман.
   - Сурмачi! Сурмiть збiр!
   Сяйнувши мiддю, засурмили труби, i кличний  звук:  "Всi  на  коней!"  -
полинув над мiстечком. Розбурхалася Мошна, висипала  на  вулицi,  заiржали
конi, залементували люди... Пiшi загони, поблискуючи вилами i косами,  вже
шикувалися бiля валiв, заздро позираючи на верхiвцiв.
   - В похiд  виступають  тiльки  комонники!  -  кричали  сотники.  -  Ей,
пiхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збiжиш!
   - Це ви попробуйте своїми кiньми з нами збiгти! - кричали пiшi.
   По якомусь часi тисяча  козакiв  уже  вихопилась  в  сiдла  й  невдовзi
залишила мiську браму. Павлюк пустив коня, тiльки вiтер засвистiв у вухах.
Звiвся в стременах, припав до гриви.
   - Ага - га - га!
   Любив швидку їзду, забував тодi про все: i про гiрке, i  радiсне.  Наче
на крилах летiв. Розтягнувшись, козаки  мчали  за  гетьманом,  поблискуючи
шаблями, рипiв-скрипiв пiд копитами снiг, прихоплений морозцем, i  мерзлим
груддям летiв навсiбiч... Туге холодне повiтря  дзвенiло  крицею  i  сiкло
лице. День догоряв, снiгова рiвнина поволi синiла, кам'янiла  вiд  морозу,
далекi лiси вже вкривалися сутiнками. Попереду, куди вони мчали, здiймався
дим, долинала приглушена вiддаллю стрiлянина. Вона то затикала,  то  знову
спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на  згiр'я
й далеко в долинi забачили побоїще в диму.
   - На рiвному ляхи наздогнали!.. -  перемагаючи  вiтер,  кричав  Павлюку
гонець. - Скидан змушений був табором стати... Саньми та возами  оточилися
козаки i б'ють по ляхах!..
   Ще здалеку побачив Павлюк, що жовнiри густо облiпили Скидана, аж  чорно
вiд них у долинi! Але й козаки (це видно було  по  трупах  жовнiрiв  перед
козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:
   - Ура-а-а-а!
   - Ура-а-а! - понеслося долиною й вiдбилося аж ген у гаї.
   I вмить вмовкло побоїще... Козаки, вiдiрвавшись од рушниць та гармат, з
надiєю озирнулися: хто ж там кричить? Жовнiри, йдучи на приступ, спинилися
й також придивлялися. Заднi розшолопали, в чiм  рiч,  i  почали  непомiтно
вiдступати.
   - Нашi-i-i-i! - закричали  козаки  i,  вихопивши  шаблi,  вибiгли  з-за
возiв... Павлюкiвцi вихором пронеслися мимо табору i з  ходу  врiзалися  в
гущавину жовнiрiв...
   - Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої крицi!  -
кричав Гордiй Чурай. - Ану налiтай, в кого шия тонка!
   Миготiли щаблi, кричали жовнIри, i снiг почав хутко червонiти.  Скiльки
тривав бiй, Павлюк не пам'ятає. Зрубавши кiлькох жовнiрiв, вiн  оглянувся:
ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рiвнинi за  жовнiрами,  котрi
сипонули на всi боки, як зайцi.
   - Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! -  не  вгавав  Гордiй
Чурай. - Та й прудкi ж якi!..
   Павлюк перехилився з сiдла, витер закривавлену шаблю об  труп  жовнiра,
сунув її в пiхви: решта вже й без нього обiйдеться.
   - Скидане? Де ти, полковнику?
   - Я тут, гетьмане! - примчав Скидан  на  конi,  розпашiлий,  збуджений,
шапка аж на потилицi, очi горять...
   - От налетiли, так налетiли!.. - вигукував  вiн,  блискаючи  зубами.  -
Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!
   - Що ж це ти, полковнику, так довго барився?

   - В Драбiвцi  засидiвся.  А  до  тебе  зiбрався  -  ляхiв  бiс  принiс.
Потоцький веде сюди чотири полки,  це  тисяч  з  десять  воякiв  буде.  Та
коронна артилерiя. До зубiв ляшки озброєнi.
   - Де зараз Потоцький? - запитав Павлюк.

   - Пiд Кумейками! Там його головний табiр.
   Павлюк помовчав, жуючи вус.
   - Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранцi вирушимо на  Кумейки  i
першi вдаримо! Скiльки гармат привiз?
   - П'ять корсунських та шiсть пiд Драбiвкою в  ляхiв  позичив.  -  Додав
скрушно: - Пороху трохи везу.
   -I в нас негусто. Так i не встигли селян озброїти. Нiчим.
   Бiй уже затихав, козаки, розiгнавши й порубавши  жовнiрiв,  поверталися
до Скиданового табору, весело перегукуючись.
   - Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей,  я
бачу, в тебе чимало.
   - По дорозi пристали, - вiдповiв Скидан. - Хоч беззбройнi, та ненавистi
повнi! I не тiльки чоловiки, а й жiнки заднiх не пасуть. До  речi,  я  ось
тебе познайомлю з своєю помiчницею.
   - Жiнка? - здивувався Павлюк. - Загоном орудує?
   - Ще й як! - смiявся Скидан. -  Будь-якого  чоловiка  за  пояс  заткне.
Славна молодичка, нiчого не скажеш. I красуня, i вiдважна. Шкода,  чоловiк
у неї загинув. Бiдна, мiсця собi не знаходить. Вони ж любилися, як голубiв
пара. Тепер сама... - Скидан звiвся в стременах, оглядаючи козакiв. - Ага!
Он i вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!
   Павлюк повернув голову й закляк у сiдлi. Не вiрив своїм очам. В  шоломi
й кольчузi, з шаблею при боцi, до нього  наближалася  його  далека  i,  як
гадалося, навiки втрачена юнiсть...
   - Оленко... - прошепотiв самими губами. - Невже це ти?
   - Павло? - швидко запитала вона.
   - Боже, скiльки я тебе чекав... I шукав...
   - А я, бачиш, сама прийшла. - Помовчавши, додала: - Забарилась, правда,
та дорога з Бахчисарая неблизька.
   Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку  з
потилицi на лоб i поїхав до табору, лишивши їх наодинцi. Та вони навiть на
помiтили його вiдсутностi.
   - Оленко... - прошепотiв Павлюк, наче в якомусь снi. - Не може бути, що
це ти... В шоломi, кольчузi... I кiнь бойовий пiд тобою. I гiркота в твоїх
очах...
   Перед ним сидiла на конi не юна тендiтна дiвчинка,  яку  колись  Павлюк
вперше покохав i котру несмiло вперше  поцiлував...  Нi,  перед  ним  була
змужнiла жiнка, схожа i не схожа на його Оленку. Хiба що карi очi... Але в
очах не весела безтурботна радiсть, як тодi, а сум, бiль, пiд очима - синi
кола. Вуста мiцно стисненi, в куточках уст залягли гiркi зморшки.  Вона  i
не вона... Не такою уявляв Павлюк зустрiч зi своїм коханням.  Не  кинулись
одне до одного, не зашарiлась Олена, навiть не  усмiхнулась.  Вона  далека
вiд нього в цю мить. I чужа... Нiби й не було колись мiж ними  палкого  та
щирого кохання... У Павлюка похололо на серцi, коли вiдчув, що  Олена  вже
не його, що вiн для неї чужий...
   - Оленко?..
   - Що, пане гетьмане?
   - Але колись я був для тебе просто Павлусем.
   В очах її забринiли сльози.
   - Що з тобою, Оленко? В твоїх очах стiльки горя й печалi!
   - Н-немає... - голос її затремтiв, - Романа... Мого Романа...
   Павлюк мiцнiше стис ногами боки коня. Вони таки  й  справдi  чужi.  Вiн
втратив її назавжди. А серце не хотiло вiрити.
   - Не осуджуй мене, що так сталося, - раптом квапно промовила вона. - Ми
з тобою цiлий вiк не бачились. А що було - те за водою спливло.  Ось  так,
Павлусику.
   - Але я й досi тебе кохаю.

   - Забудь мене, ради Бога, - тихо мовила Олена. - Я iншому  вiддалася...
I була з ним щаслива. А вчора... вночi... вiн загинув. В селi Нетребах над
Россю.
   - Оленко!
   - Мовчи!.. Я приїхала не до  Павла,  а  до  гетьмана  Павлюка!  Прощай.
Павлусю, навiки! Здрастуй, пане гетьмане!

   Була Зелена недiля. Зелена, клечальна, та ще й русальна... У  вербовому
вiттi, що звисало до ставу, кувала зозуля.  В  ставу  сплескувала  риба...
Павло стояв пiд вербою, а парубки сидiли колом i лiниво розглядали його  з
нiг до голови. Вони були, як на пiдбiр, усi  гарнi,  ставнi,  у  вишиваних
сорочках, рiзнобарвних шароварах,  смушкових  шапках.  Наче  князi.  Павло
боявся  їм  глянути  в  очi.  Вони,  парубки,  господарi  всiх  гулянок  i
вечорниць, а вiн так собi, хлоп'я-пахоля.
   - Ти диви-и, - лiниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. - I коли  воно
виросло? Вчора ж у пiсочку ще гралося.
   Парубки незлобиво смiються.
   Зрештою озивається їхнiй ватаг  Данило  Гарбуз,  молодий  чорновусий  i
чорнобровий парубок.
   - Надивилося товариство на цього хлопчака?
   - Та вже й очi болять, - вiдповiдає товариство. - Витягся хлопець.  Вже
не Павло, а цiлий Павлюк!
   - Товариство шановне! -  урочисто  починає  Данило  Гарбуз.  -  Хлопець
нашого села Павло Бут, син Мини Бута,  якому  вже  сповнилося  шiстнадцять
лiт, прохає нас прийняти його в наше парубоцьке товариство.  Щоб  вiн  мав
змогу ходити з нами  на  вечорницi  до  дiвчат  i  бiльше  не  водитися  з
дiтлахами. Чи так я кажу, хлопче?
   - Так! - озивається Павло. - Прошу вас, шановнi парубки, прийняти  мене
у своє товариство.
   - Ти диви-и... - тягне хтось. - Молоко ще он на губах не обсохло.
   - А ви не смiйтеся! - Павло стискує  кулаки.  -  Бо  можу  i  боки  вам
нам'яти!
   - Ох-ох!
   - Го-го-го!..
   Парубки лiниво регочуть на травi.
   - Еге, та воно нiби й на парубка вже схоже!
   - Де там... Пiдпарубчак!
   - А будеш слухати старших? - питає Данило Гарбуз.
   - Буду!
   Парубки переглядаються мiж собою.
   - А чого ж... Можна й прийняти...
   - Приймаємо, хлопець вiн лепський, худої слави  не  має  i  наше  чесне
парубоцтво ганьбити не буде!
   Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.
   - Тодi, шановне товариство, коронуймо  хлопця  Павла  Бута  на  парубка
Павлюка. Та хай вiн уже з нами на гульки ходить.
   ...Увечерi Павло частував парубкiв горiлкою,  частував  уже  як  рiвний
рiвних, як парубок парубкiв.
   - Ну, Павлюче, виходь сьогоднi на вулицю та назнавай  собi  дiвчину!  -
ляснув його по спинi Данило Гарбуз.

   Та Павло вже давно назнав дiвчину.
   Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось i
перелаз...
   - Оленко!
   - Ой, хто там? - почувся тоненький зляканий голосок.
   - Це я, Павло...
   - Цур тобi пек, отак налякав! - Оленка посмiхалася.
   - Оленко...
   - Забув, як звати?
   Вiн дивився на неї, боячись дихнути, на її нiжне, ще дитяче  личко,  на
карi  очi,  в  яких  було  стiльки   подиву   i   ще   чогось   весняного,
незбагненного...
   - Ти чого на мене так дивишся?
   - А хiба ти засватана?
   - Може, й засватана... - повела тонкою бровою.
   - Та я тим сватам таких духопелкiв надаю, що  й  дорогу  на  цей  куток
забудуть!
   Тин затрiщав пiд Павлюком.
   - Божевiльний, уже тин  трощикує!  -  сплеснула  Оленка  руками,  i  її
дзвiнкий смiх так i полинув над вечоровим селом.
   - А ти знаєш, хто я?.. - Павло аж випростався.
   - Павлусик... - пирхнула Оленка.
   - Еге, я вже Павлюк! I не хлопець, а парубок! - гордо вигукнув  вiн.  -
Мене парубки коронували бiля ставу.
   - Ой людоньки, вiн уже парубок! - Оленка вдруге сплеснула руками. -  Ця
дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорницi побiжиш?
   - I побiжу!
   - Овва!.. Яке пахоля!..
   Вона дивилася на нього широко вiдкритими чистими очима, в зiницях  яких
спалахували вечiрнi зiрницi... I Павлюк незчувся, як обхопив її  тоненький
стан, несмiливо ткнувся губами її щоки й вiдчув щось м'яке, нiжно-холодне,
наче м'ята, але бентежне, досi йому незнане...
   - Божевiльне пахоля!..
   Олена, зашарiвшись, втекла, а вiн, щасливий i гордий,  землi  не  чуючи
пiд ногами, всю нiч ходив бiля ставу та виспiвував:


   Так нацiлувався,
   Так намилувався,
   Як у садку соловейко
   Та й нащебетався...

   ...В'їжджали в Мошки, як уже вечорiло.
   - Оленко... Не треба плакати...
   Їхнi конi йшли поруч, Павлюк простяг руку i, ледь  повагавшись,  поклав
Оленi на плече.
   - Я прошу тебе...
   Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, i вiн  вiдчув,
як йому на руку закапали сльози.
   - Ти нiчого не розумiєш, Павле... - i вiдпустила його руку. - Менi свiт
без Романа померк... А нам з тобою не судилося...
   - Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.
   - I я не думала... - Олена дивилася прямо поперед себе, далека i  чужа.
- Я чекала тебе... Ти навiть не знаєш, як я тебе виглядала! А потiм у село
заскочили людолови. Зненацька, в недiлю рано-вранцi. Попiл з села  лишився
та руїни. А нас, дiвчат, похапали яничарники, за коси  пов'язали  одна  до
одної... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала...

   Павлюк ще нижче звiсив голову.
   - Одному Богу вiдомо, що ми зазнали по дорозi в люту неволю.  Так  я  в
Бахчисараї опинилася. На базар тi людолови нас вели. I тут  трапився  вiн.
Викупив мене. Я була зла i жорстока. Я  не  хотiла  бути  нiчиєю  бранкою.
Навiть його. Так я жила з ним пiвроку i... покохала його...
   Довго мовчали, конi  тихо  ступали,  порипуючи  снiгом.  Мiстечко  наче
провалювалося в темряву. Нiби й бiлого снiгу навколо не було. Гудiв вiтер,
сухий, колючий, злий.
   - Я розумiю тебе, Оленко, - вiн помовчав, пiдбираючи слова. -  Але  все
вже минуло... I ми знову разом... Вдвох...
   Олена похитала головою:
   - Нiщо не повторюється, Павле.
   - Оленко...
   - Я кохаю його... I ношу його дитину пiд серцем.
   Олена оперiщила канчуком коня i зникла в темрявi, наче її й не  було...
А в його вухах все ще дзвенiло:

   Так нацiлувався,
   Так намилувався,
   Як у садку соловейко
   Та й нащебетався...

   Але спiвав не вiн, Павлюк, а  хтось  iнший...  Чужий.  Незнайомий.  Але
щасливiший за нього...


   Роздiл двадцятий

   Того   дня   Потоцький   слухав   обiдню   ("...прохав   у   Богородицi
покровительства й, вiддаючись пiд її захист, - зазначає в своєму щоденнику
патер Окольський, - дав обiтницю: в честь Богородицi  спорудити  вiвтар  у
Летичевi"), як примчав гонець зi звiсткою: до Кумейок iдуть козаки,  йдуть
"смiло й сердито", веде їх сам Павлюк, судячи з  їхнiх  рiшучих  i  гордих
постав, козаки надумали першими розпочати вирiшальну битву!
   Польний гетьман  хоч  i  був,  за  словами  патера  Окольського,  надто
богомiльний (що, мiж iншим, не заважало йому вирiзати цiлi села!),  а  все
ж, не дослухавши обiднi, прожогом вискочив з похiдної церкви.
   - Коня! - молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не
виказати своєї тривоги.
   Йому пiдвели коня, допомогли  сiсти.  Бiля  палатки  юрмились  офiцери,
озиралися й перешiптувалися мiж собою.
   - Молiться, панове! - аж надто голосно кричав гетьман.  -  Настав  час!
Поле пiд Кумейками стане полем нашої честi i слави! За мною, орли!
   Офiцери, посiдавши на коней, помчали слiдом за польним гетьманом, так i
не пiдтримавши його робленої бадьоростi. Хоча Потоцький  i  вибрав  зручну
позицiю пiд Ку - мейками, неподалiк повстанської столицi  Мошни,  котру  з
одного боку захищали мочаристi болота з  непрохiдними  драговинами  та  ще
рiчка, а з другого, вiдкритого, боку велiв загородитися возами,  -  все  ж
певностi в перемозi не було. Офiцери неспокiйно совалися в сiдлах, гетьман
м'яв свою бороду. А все тому,  що  козаки  першими  зважилися  напасти  на
польський табiр. Пся крев! Чи вiдають вони, що в Потоцького чотири полки й
сильна артилерiя з великим запасом ядер i пороху? Чи надто певнi  в  собi?
О, то кепська штука, якщо чернь згуртована i певна в собi!
   Потоцький пiднявся на горб, притримав коня. Повстанцi  йшли  табором  в
шiсть рядiв з чотирма гарматами на чолi i двома по флангах. В серединi, як
найбiльш боєздатне i сильне, рухалось козацьке  вiйсько  пiд  бунчуками  й
прапорами, i Потоцький побачив, що воно  правильно  подiлене  на  сотнi  й
полки... Пся креаI Це таки вiйсько, а не збiговисько чернi, як вiн  гадав!
Недарма вони зважились першими напасти!
   Проте, оглянувши свої позицiї, трохи заспокоївся. Коронне вiйсько  було
надiйно захищене возами в десять рядiв, за якими стояла пiхота й  гармати,
ще далi - кiннота. На  чолi  позицiй  стояв  iноземний  полк  з  угорською
пiхотою та полк польного гетьмана пiд начальством пана обозного. По другий
бiк, праворуч, куди  прямував  Павлюк,  розташувалися  iншi  два  полки  з
коронною артилерiєю в центрi.
   "Не так уже й кепсько, - сам себе втiшав Потоцький. -  У  мене  вiйська
бiльше i позицiї вигiднiшi. Хай спробують вгризти... I все  ж...  Як  вони
могли зважитися першими наступати?"
   Польного гетьмана почали гризти сумнiви, його кiнь неспокiйно  гарцював
на горбi, неспокiйно почував себе у сiдлi i вершник. Вкотре  оглядав  свої
позицiї, заспокоював себе, а рука  мимоволi  м'яла  бороду.  Вiн  не  лише
сильнiший за повстанцiв, а й зарядiв має великi  запаси.  Павлюк  з  своїм
десятком гармат просто смiшний в порiвняннi з сильною коронною артилерiєю,
а все ж... Чому вiн зважився першим?..
   - Вашмосць! - осадив коня ротмiстр. - Вiтер дме нам у спину, козакам  в
очi!
   - Палiть! - кивнув гетьман, i ротмiстр помчав,  розмахуючи  шапкою  над
головою... - Це добре, що вiтер дме козакам в очi. Зараз жовнiри пiдпалять
Кумейки, а заодно й стiжки сiна та соломи, яких чимало побiля мiстечка.
   За його розрахунками, дим  вiд  пожежi  буде  виїдати  повстанцям  очi,
заважатиме добре цiлитись... Потоцький озирається, бiля  копиць  на  луках
забiгали жовнiри з палаючими  головешками...  Сьогоднi  вiтер  -  спiльник
полякiв. Це добре. Вiтер допоможе... Тим часом  ще  пiдпалять  мiстечко...
Над Кумейками вже шугнули дими. Гори, гори, повстанське мiсто! Дотла гори,
виїдай своїм димом чернi очi!.. Ось вже  запалали  першi  стiжки  сiна  на
оболонi. Як i гадалося, дим, низько  стелячись  над  заснiженою  рiвниною,
поповз навстрiч повстанцям.  Але  тi  йдуть  спокiйно  i  впевнено,  чiтко
дотримуючись подiлу на сотнi, над ними мають знамена й  бунчуки.  Попереду
пiд знаменами йде Павлюк з непокритою головою i шаблею в руцi. Пся крев!..
   Вони вирядилися,  наче  на  прогулянку!  Потоцький  скреготнув  зубами.
Проклята чернь, невже вона така хоробра? Але постривайте, постривайте, ось
розгориться мiстечко, гарячий дим з попелом виїсть вам очi! Оглядаючи
   повстанцiв, Потоцький здогадався, що основнi сили -  козацькi  полки  -
Павлюк веде прямо на чоло польського вiйська... Трохи  повеселiв.  Це  вже
лiпше, там якраз грузьке болото, ледь присипане снiгом. Хай лише  сунуться
павлюкiвцi в те багно! Он до тих  кущiв  дiйдуть  -  там  уже  починається
болото!
   Нетерпляче кусаючи губи, мнучи бороду, Потоцький з нетерпiнням  стежить
за рухом повстанцiв.  Йдуть  чiткими  рядами  iз  знаменами.  Без  жодного
пострiлу. Чому ж вони не потрапляють у  болото?  Здається,  вже  дiсталися
кущiв... I йдуть. Як на прогулянку. Жоден не спiткнувся, не провалився, не
розладнав строю... Адже там мусить починатися  драговина.  Що  за  химера?
Адже вiн точно знає, за тими он кущами, де край заснiженої рiвнини, то i є
пiдступне болото. Сунешся туди - нiг  не  витягнеш!  Морозець  благенький,
болото ледь зашерхло, снiг його пiдступно замiв... А  повстанцi  йдуть.  В
польного гетьмана на  лобi  виступає  холодний  пiт.  А  що,  коли  болото
замерзло? Вночi, наприклад? Пся крев! Невже болото пiдведе! Тодi - все!  I
гетьману починає здаватися, що там взагалi  й  болота  немає,  що  ось-ось
повстанцi перейдуть рiвнину i наваляться всiма силами... Тодi вiн програє,
бо надто понадiявся на болото i не укрiпив чоло... А козаки  йдуть.  Чути,
як вони свистять i викрикують: "Лящику, побiжиш до хащику!"
   Потоцький оглядає своє вiйсько. Жовнiри вже повiсили носи. Не на  таких
повстанцiв вони сподiвалися, на безладне  юрмисько.  А  тут  iде  вiйсько,
чiтко подiлене на сотнi й полки. Все  ближче  й  ближче.  Де  хоч  болото?
Жовнiри  починають  перешiптуватися  мiж  собою,  озираються   навсебiч...
Пiдвело болото...
   I в ту мить повстанцi зупинилися. Потоцький, все  ще  не  вiрячи  своїм
очам, полегшено зiтхає. Витирає мокрого лоба. Болото таки на  мiсцi,  воно
зупинило повстанцiв. Командири заусмiхалися один до одного,  кров  починає
приливати до їхнiх бiлих облич. Жовнiри  ожили...  Повстанцi,  спинившись,
стоять на мiсцi, певно, радяться, бо  вiд  Павлюка  розбiгаються  гiнцi...
Рушили... Чудово. Але вже не вперед, краєм огинають болото й простують  до
кiнця польськоi позицiї. Потоцький потирає руки. Вiн завбачив цей маневр i
в кiнцi позицiї укрiпив надiйно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив
туди iноземну пiхоту. Але зараз i тих сил, здається,  замало.  Шле  гiнця:
коронному стражнику з своїми хоругвами спiшно перейти на край позицiї!
   Огинаючи болото, повстанцi йдуть все тими ж рiвними рядами. З бунчуками
й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як  тримаються,  як  тримаються!..
Навiть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далi. Ось  вони
вже дiсталися середини бойової  лiнiї.  Зненацька  тишу  розривають  першi
пострiли.  Не  витримав  коронний  стражник,  його   гармати   б'ють,   аж
захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанцi - нi звуку. Йдуть.  Летить
снiг i мерзла земля. Цвиркає багно, заляпує бiлий снiг.  Повстанцi  йдуть,
все так же мають знамена i бунчуки. Все так же чiтко  дотримуються  подiлу
на сотнi й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються...
   "На що вони сподiваються? - шепоче  бiлими  губами  Потоцький.  -  Єзус
Марiя!.. Навiть  на  ядра  не  звертають  уваги.  Невже  думають  прорвати
оборону? Але ж вози в десять рядiв!  I  чому  вони  не  стрiляють?  Пороху
обмаль?"
   Ось  уже  по  козаках  вiдкрили  швидкий  вогонь  драгунськi   хоругви.
Потоцький спiшно шле гiнцiв: коронну артилерiю перемiстити на середину, на
чоло оборони i бити, бити прямою наводкою! Пiхотi перейти на праве крило i
там зайняти оборону... Не лякатись чернi. Козаки мовчать тому,  що  в  них
обмаль пороху.
   Бах-бах! Бах-бах!
   Вже вiдкрили вогонь козацькi гармати й самопали. Їх мало, але стрiляють
вони влучно.  Потоцький  бачить,  як  за  возами  падають  козацькi  ядра,
опустошуючи пiхоту. Жовнiри ховаються  за  возами.  Трiщать  вози,  летять
вгору колеса... Жовнiри розбiгаються... Повстанцi йдуть,  ведучи  на  ходу
вогонь.
   "Коли б  не  прорвали  оборони,  -  Потоцький  гризе  вус.  -  Якщо  не
зупиняться, не зважать на свої втрати, не зменшать  наступального  запалу,
то моє вiйсько не витримає. Де це  бачено,  пiд  такою  зливою  ядер  iти,
навiть не ховаючись! Матка Боска! Їм хоробростi  не  позичати.  Йдуть  пiд
ядрами та кулями, як пiд дощем. Хто б  мiг  подумати,  що  в  них  стiльки
витримки?"
   Дуєль мiж коронною артилерiєю i козацькою не вгаває й на мить.  Коронна
б'є похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька вiдповiдає  рiдше,  але
влучнiше. Пiсля кожного її залпу трiщать вози й метушаться жовнiри...
   Повстанцi йдуть.
   Йдуть крiзь завiсу суцiльного вогню.
   В Потоцького починає ворушитися волосся на головi.
   - Спинiться! - хоче вiн крикнути й ледве  повертає  в  ротi  пересохлим
язиком.
   Та зупинили повстанцiв не кулi та ядра, а дим... Повстанцi пiдiйшли вже
до середини польської позицiї, як вiтер подув з новою силою  i  погнав  їм
навстрiч клуби густого чорно-сизого та  їдкого  диму.  Охопленi  суцiльним
вогнем, що гоготiв i завивав, Кумейки так жарко горiли, що снiг на рiвнинi
почав шкварчати. Задимiли стiжки та скирди. Вiтер гнав густий гарячий  дим
на повстанцiв, стало важко дихати, потемнiло  на  рiвнинi.  Пекучий  попiл
слiпив очi...
   I повстанцi по знаку гетьмана почали вiдходити назад.

   - Скидан!
   - Я тут, гетьмане!
   - Вiдводь лiве крило! Дим та попiл виїсть нам очi!
   - А-а, сто чортiв!.. Як цей дим нам завадив!
   - Биховець! Вiдводь  праве  крило!  Та  спокiйно,  без  торопу.  Ми  не
тiкаємо, а вiдходимо з смуги диму!
   - А може, дим розвiється?
   - Доки згорять Кумейки, дим нам виїсть очi!
   - А-а, бiс тебе бери!.. Свiту бiлого не видно!..
   - Остряниця, вiдводь запорожцiв!
   - Гетьмане! Запорожцi чхають, але не хочуть вiдходити!
   - Вiдводь негайно! Чурай! Де Чурай? Гонець, мчи до Чурая, хай вiдводить
селянськi загони!
   - Слухаю, пане гетьмане!
   - Я поведу середину. Всiм вiдходити, доки не виберемося з диму. В  кого
тлiє одяг на плечах, гасiть снiгом. Та гармати бережiть!
   В суцiльному диму й гарячому попелi,  що  летiв  з  Кумейок,  повстанцi
почали вiдходити, на ходу ведучи вогонь з гармат i  самопалiв.  Вiтер,  як
найнявся послужити ляхам, все дужчає й  дужчає.  Гоготить,  свище  вогонь,
пожираючи  Кумейки,  сильнi  пориви  несуть  на  рiвнину  хмари  жеврiючих
вуглинок, гарячого попелу... Шкварчить снiг й укривається шаром золи. Дим,
дим, дим... На козаках тлiють жупани, i вони  не  встигають  струшувати  з
себе жарини. Наче цiлий свiт зайнявся й  трiскотить  у  вогнi,  корчиться,
конає. Сонце зникло в диму, дим  роздирає  горло,  їсть  очi...  Кашляючи,
повстанцi нагинають голови до землi, аби вхопити чистого повiтря.
   Павлюк розумiв, що цей вiдступ може закiнчитися для повстанцiв зле. Але
триклятий дим з гарячим попелом, дрiбним i пекучим,  що  залазить  в  нiс,
очi, рот... А була добра задумка:  чiткими  рядами,  зберiгаючи  спокiй  i
витримку, чiтко i злагоджено йти на ворога, дiючи на його ляк, навалитися,
зав'язати бiй...
   Вирнув з диму Гордiй Чурай, шапка на  ньому  димiла,  жупан  в  кiлькох
мiсцях прогорiлий, лице в сажi. Але, попри все, бадьорий i навiть веселий.
Чхаючи вiд диму, закричав збуджено, бликаючи бiлками очей:
   - Налякали було жовнiрiв, i дарма!.. Бачив, як сипонули  з-за  возiв!..
Коли б не чортiв дим!
   - Шапка горить! - крикнули йому.

   Чурай стяг шапку, вибив її об колiно, денцем витер лице i знову надiв.
   - Що там шапка!  Новою  обзаведусь,  тут  аби  дiло  наше  не  згорiло.
Додумались же ляхи з димом... А щоб їх лизень злизав!
   - Як настрiй?
   - Бойовий, гетьмане! Мої селяни мiцно тримаються i  духом  не  падають.
Тiльки розвiється дим, вдруге будемо наступати.

   I зник у диму, як у воду пiрнув.
   Вискочив Остряниця, кашляючи й витираючи сльози вiд диму.
   - Гетьмане! Де гетьман? Павле, це ти? Потоцький  в  обхiд  диму  послав
кiнноту!
   - Передай: швидше виходити з диму й окопуватися!
   Та окопатися повстанцi не встигли. Ледве вони вийшли з диму й спинилися
на рiвнинi, як налетiла коронна кiннота. Окопуватися не було вже  часу,  й
Павлюк велiв спiшно оточити  табiр  возами,  виставивши  голоблi  навстрiч
коням... Похапцем встановили гармати.
   - Ближче пiдпускайте! - кричав Павлюк. -  Цiльтеся  влучнiше!  Бережiть
порох та кулi!
   Коронна  кiннота  не  сподiвалася  на  опiр   повстанцiв   i   жорстоко
поплатилася за свою самовпевненiсть. Перший залп гармат i  самопалiв  з-за
возiв скосив кiлька хоругов. Недобитi залишки спiшно вiдкочувалися  назад,
давлячи кiньми свою ж пiхоту. Потоцький зрозумiв, що мить критична. Аби не
дати повстанцям як слiд окопатися, нi, тим бiльше, перегрупувати сили,  не
рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирi гусарiв.
   Козаки їх пiдпустили поближче, а  тодi  вдарили  з-за  возiв  шквальним
вогнем... Полетiли конi, загрiмкотiли обладунками гусари, падали на чорний
вiд попелу снiг... Але кiлька їхнiх хоругов все  ж  прорвалися  до  самого
табору. Бiй спалахнув мiж возами. Селяни хапали дрюччя, голоблi й молотили
гусарiв по головах, не маючи зброї, вилазили на вози  й  голiруч  стрибали
гусарам на спини, вивалювали їх iз сiдел, падали з ними  на  снiг,  душили
їх, били дрюччям, кололи ножами та рiзницькими  швайками.  Тi,  падаючи  з
коней, гуркали своїми панцирами, верещали й  хрипiли,  коли  їх  душили  й
товкли, i в тому хаосi важко було що  розiбрати.  Та  новi  й  новi  хвилi
нападникiв вихлюпувались на табiр, i одними голоблями боротися з ними було
важко. Проте боролися... Ось пробiг з голоблею Скидан, вискочив на воза  й
почав молотити ляхiв по головах. Трахне -  летить  гусар,  гуркаючи  своїм
обладунком.
   - Готовий! - вигукує Скидан, потягне люльку i нового гусара  по  головi
обамбурить. - I цей готовий!..
   Ось пробiг з колесом в руках  Гордiй  Чурай,  бачить,  зчепилися  двоє,
селянин i гусар. Навернув колесом гусара.
   - Як у нас в Полтавi! - блиснув зубами й подався з своїм колесом в саму
гущу. З довжелезним шворнем в руках пронiсся Остряниця i  давай  молотити,
аж грiм стоїть!.. Павлюк з Биховцем удвох однiєю голоблею вергають.
   - Раз, два!.. - розмахнулись i трахнули. -  Пан  чи  пропав,  двiчi  не
вмирати!..
   Покотилися гусари... Всюди трiск i гуркiт, брязкiт залiза, передсмертнi
крики, хрипiння коней i удари, удари... Беззбройнi селяни й мiщани голiруч
стягують ляхiв, б'ють дрюччям, цiпами, колють косами, швайками, душать  за
горло... I ворог не витримав натиску беззбройних людей...
   - Тiка-ають! - пронiсся клич. - Пани ляшки втiкають!
   - Гармашi! - крикнув Павлюк. -  Бийте  по  бiгунах!  Самопали,  вогонь!
Мушкети!..
   Спалахнула стрiлянина. Козаки б'ють по втiкаючому ворогу, та гусари вже
ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанцi кидають голоблi,  витирають
спiтнiлi лоби.
   - Ну й намолотили! - вигукує Гордiй Чурай. - Цiпом так  не  намахаєшся,
як голоблею! Коли б оце трапилась менi молодиця, то, мабуть, i обняти б її
не здужав!
   - Давай сюди молодицю! - озвався Скидан. - Ми ще здужаємо  обняти!  Хоч
пороху в порохiвницях i  мало,  та  сила  ще  є.  Поп'ють  ще  нашi  шаблi
шляхетської крiвцi!
   - Люди добрi! - подав голос Остряниця. - В кого немає зброї,  берiть  у
гусарiв.
   Селяни кидаються до вбитих, знiмають зброю, та скiльки її вистачить?
   - Пане гетьмане! - примчав Биховець. - Пороху обмаль!
   - Триматися до вечора!  -  наказує  Павлюк.  -  Будь-що,  а  до  вечора
протриматися!
   Павлюк подався оглядати табiр, в багатьох мiсцях  велiв  стягти  докупи
вози, розбитi спiшно зiбрати, зв'язати i заткнути ними проломи в  оборонi.
Так вiн носився з одного кiнця табору в другий, аж доки  не  почув  голос,
котрий примусив його здригнутися.
   - Павле!
   Все ще не вiрячи почутому, повiльно озирнувся.
   - Ти?
   - Я, - спокiйно мовила Марина, випростовуючись над  пораненим  козаком,
котрого вона щойно перев'язала. - Чому ти здивувався? Хтось же мусить вашi
рани перев'язувати!
   Вона дивилася на нього великими печальними очима.
   - Чи ж довго люди голими руками вiдбиватимуться вiд закутих  у  панцирi
гусарiв?
   - Доки б'ються їхнi серця, а в них доки клекотiтиме люта  ненависть  до
панства!
   - У тебе кров на щоцi, Павлусю...

   Вона вперше назвала його  Павлусем,  вiн  схопив  її  руку,  поцiлував.
Марина витерла йому кров.
   - Бережи себе, Павлусю...
   - Як усi, так i я.
   - I я, - прошепотiла вона.
   Вiн нахилився, поцiлував її в губи.
   - Бережи себе, в мене, крiм тебе, нiкого немає.
   - Пане гетьмане! Ляхи сунуть!

   Пригорнув її до себе, жадiбно надивлявся в карi очi.
   - Не будемо прощатися. Ми ще зустрiнемося.
   - Бийте ворога, а я перев'язуватиму вашi рани.
   - Пане гетьмане!
   Павлюк востаннє пригорнув Марину i побiг до возiв з божевiльно-щасливим
усмiхом в свiтлих очах. По  всiй  рiвнинi  на  повстанський  табiр  сунули
польськi полки. Пiхота й кiннота. Снiг на рiвнинi вже геть стоптали, чорна
гола земля, змiшана з попелом i кров'ю, - наче величезне  пожарище.  Ворог
суне досить завзято, вiрить у свою перемогу.
   - Старшин i отаманiв з сотниками - до мене!
   Збiглися старшини, отамани, сотники.
   - Слово моє буде коротким!  -  рiзко  мовив  гетьман.  -  Порох  у  нас
закiнчується. Зостався невеликий запас. Озброєнi тiльки козаки,  селяни  з
вилами й косами, а дехто й  цього  не  має.  Але,  попри  все,  триматися!
Нелюдськими  силами,  як  хочте,   але   тримайтеся!   Вiдступ   для   нас
зараз-смерть! Загибель повстання. Все! Йдiть по своїх мiсцях i  найдiть  у
собi надлюдськi сили!
   Першою на табiр налетiла угорська та нiмецька пiхота.
   - Вогонь!
   Бах-бах!
   Ховаючись за возами, козаки били з самопалiв  i  мушкетiв,  а  мiсцями,
коли найманцi надто близько проривалися, i  з  пiстолiв.  Бiй  клекотiв  з
пiвгодини, козаки вже взялися за шаблi й почали тiснити пiхоту,  винищуючи
її врукопашну. Найманцi позадкували. Але на них тисла гусарська кiннота  i
вперто їх гнала вперед, на  повстанський  табiр.  Бiй  спалахнув  з  новою
силою... Зрештою почалося найгiрше. Потоцький пiдтягнув коронну артилерiю,
i та вдарила прямою наводкою по табору... Затрiщали,  розсипаючись,  вози,
падали козаки, конi... А ядра раз по раз падали в таборi, сiючи  смерть  i
калiцтво. Повстанцi були  майже  незахищенi  i  тому  сотнями  гинули  пiд
ядрами. Зрештою  в  таборi  спалахнула  пожежа,  пiвтабору  було  охоплено
вогнем, в якому гинули пораненi. Вогонь,  якого  нiкому  було  гасити,  бо
табiр без угаву атакувала кiннота, дiстався до возiв з  порохом.  Пролунав
величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору.  Загинуло
кiлькасот козакiв i селян, останнiй запас пороху злетiв у  повiтря.  Табiр
огорнув дим, трiщав вогонь, iржали конi, конали пораненi, оглушенi вибухом
повстанцi повзали  по  обвугленiй  землi,  -  часом  без  рук  та  нiг,  з
виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кiннота  увiрвалася
в напiвзруйнований табiр i пiшла рубати поранених.
   Здавалося, кiнець. Все. В таких нелюдських умовах, без  зброї,  пороху,
спустошений табiр уже мiг тiльки гинути пiд  ударами  шабель  та  копитами
чужих коней... I все ж люди знайшли в собi силу i  кинулись  на  ворога  з
такою ненавистю, б'ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцiлiлi
селяни й мiщани голiруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили
в калюжах кровi, самi гинули десятками, але й  ворожi  ряди  спустошували.
Козаки й запорожцi трималися до останньої краплi кровi, вистрiлявши набої,
хапалися за шаблi, за голоблi, i бiй не вгавав нi на  мить.  Закривавлений
Павлюк  носився  в  тому  побоїщi,  кидався  де  найважче,  пiдбадьорював,
пiднiмав дух, налагоджував оборону i мчав далi...  Табiр  витримав  перший
навальний удар кiнноти i  цим  врятував  себе  вiд  остаточного  розгрому.
Гусари, охопленi жахом i панiкою, враженi  неймовiрним  зусиллям,  з  яким
вiдбивалися повстанцi, хвиля за хвилею вiдкочувалися назад. Їм  здавалося,
що не лише живi повстанцi б'ються, б'ються й мертвi...
   Та ледве гусари вiдступили, як по спустошеному,  згорiлому  й  залитому
кров'ю табору почала  густо  бити  коронна  артилерiя,  ядра  шматували  й
терзали те, що вже  не  раз  було  пошматоване  i  розтерзане...  Ховатися
повстанцям не було  де,  ядра  падали  на  беззахиснi  голови,  але  табiр
тримався. Поляки не вiдважувалися кидатися на  приступ  страшного  табору,
продовжували його засипати ядрами...
   Над полем бою западав вечiр. Небо на заходi було криваве,  наче  й  там
клекотiла сiча, i сонце хутко пiрнуло в криваву млу. Козацький табiр димiв
i горiв,  в  калюжах  кровi  конали  пораненi,  бо  нiкому  було  подавати
допомогу. Наче  злякавшись  побаченого,  нiч  поспiшно  вкутувала  побоїще
чорною пеленою, i довго-довго ще в пiтьмi жеврiли тисячi вуглин,  конаючи,
iржали конi, та вiтер, гарячий, iз запахом кровi й диму, сумно  завивав  у
степу...
   Українська воля була залита кров'ю.
   Через багато столiть  вiйськовi  статистики  й  iсторики  пiдрахують  i
запишуть в графу "Втрати в найбiльших  битвах  у  Схiднiй  Європi  в  XVII
столiттi" i битву пiд Кумейками: шiсть тисяч повстанцiв!

   Серед ночi Потоцькому  доповiли,  що  повстанцi  вiдходять  у  напрямку
Мошен.
   - Вашмосць! - звернувся коронний стражник.  -  Дозвольте  переслiдувати
Павлюка!
   Потоцький здивовано на нього глипнув:
   - Пан коронний стражник, мабуть, стратив  рештки  здорового  глузду.  Я
радий, що Павлюк хоч вiдiйшов i дав нам сякий-такий перепочинок.  А  лаври
Пiррової перемоги хай залишаться комусь iншому!
   - Вашмосць! А чому б не спробувати?
   - Навiть мої старi жовнiри ще не потрапляли в такий сильний вогонь,  не
бачили ще стiльки трупiв, - вiдповiв польний гетьман. - Стiйте табором! До
ранку нiкуди й ногою! Не вистачало ще в темрявi вскочити у пастку!
   Вийшов стражник, зайшов обозний.
   - Як з кулями? - запитав його Потоцький.
   - Витратили, вашмосць!
   - Що? - аж здригнувся Потоцький. - Всi п'ятдесят тисяч?
   - Так, вашмосць, п'ятдесят  тисяч!  -  пiдтвердив  обозний.  -  Це  був
жахливий бiй, вашмосць!
   - Ну i ну!.. - похитав головою гетьман. - На одну лише битву  п'ятдесят
тисяч куль! Я гадав, що їх вистачить на увесь похiд.
   - Саме так i я гадав, вашмосць!
   - Гадав! Гадав! - вигукнув Потоцький. - Коли б ви менше гадали, а лiпше
билися, то здолали б повстанцiв, не витративши i двадцяти тисяч куль!  Iди
геть!.. Стривай! Видай вiйську  свинець,  i  хай  спiшно  виливають  кулi.
Допоки не виллють, щоб i очей не стулили! Та виставте подвiйну охорону!
   - Слухаю, вашмосць!
   Потоцький щiльнiше закутується в шубу, грузне в  похiдному  лiжку,  але
тепла не знаходить. Зимно в палатцi, зимно на душi  в  польного  гетьмана.
П'ятдесят тисяч куль за одну  битву!  Ось  тобi  й  чернь!  Чотири  полки,
десятки допомiжних команд з iноземною  пiхотою  цiлий  день  гризли  їхнiй
табiр i не взяли. Козаки  вiдступили.  Не  втекли  похапцем,  панiчно,  а,
протримавшись день, вiдiйшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них
було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи  тисяч  ядер.  А  що,  коли
козаки повернуться i вночi нападуть на польський  табiр?  А  його  вiйсько
бiльше не має куль...
   Потоцькому стає жарко, вилазить з-пiд шуби:
   - Ротмiстре!
   - Слухаю, вашмосць, - ротмiстр з особистої  охорони  польного  гетьмана
сунув голову в палатку, ворушить вусами.
   - Мої хоругви мають кулi?
   - Так, вашмосць! Хоругви особистої охорони вашої милостi в бою не брали
участi, охороняючи вашу особу.
   - Добре! Йди! Та пильнуйте менi!..
   - Слухаю, вашмосць!
   Потоцький трохи заспокоюється i знову  закутується  в  шубу.  Та  ледве
склепив повiки й поринув в короткий сон, як почало  здаватися,  що  козаки
оточують табiр... Жовнiри хапаються за  рушницi,  стрiляють,  а  звуку  не
чути.
   - Ага, ляшки, - регочуть козаки, - жолудями тепер стрiляйте!
   Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув
   зубами i, кутаючись у шубу, вийшов з  намету.  Козакiв  нiде  не  було.
Всюди горiли багаття, жовнiри спiшно виливали кулi. До ранку нiхто з них i
не прилiг. Сидiли бiля вогнищ хмурi, злi, майже не балакали мiж собою.
   "Духом занепали, - не без тривоги подумав гетьман. - Ще одна така битва
- i я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з своєю охороною!"
   Вранцi вiн побачив поле бою, всiяне  трупами  гусарiв  та  жовнiрiв.  I
вiдвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. I хто б  мiг
подумати, що чернь здатна на такий бiй?! Досi не втямиш: хто виграв  битву
пiд Кумейками? Повстанцi чи поляки? Вiн чи Павлюк?  Втрати  з  обох  бокiв
величезнi. Отож вiд чернi можна всього сподiватися, а вiн гадав  легко  її
розiгнати.
   Прискакав коронний стражник.
   - Вашмосць! Треба швидше йти звiдси, бо жовнiри зовсiм занепали  духом.
Це поле  i...  цi  трупи  їхнiх  товаришiв...  Трупiв  дуже  багато,  вони
навiвають сумнi думи жовнiрам. У вiйську повзуть нездоровi балачки.
   - Якi? - запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.
   - Рiзне базiкають, вашмосць! Що нас, мовляв чекає попереду, коли  чернь
за один день стiльки вiйська перемолотила? Крiм  того,  жовнiри  починають
знову нагадувати про жалування.
   Цього ще не вистачало! На гусарiв можна покластися, а жовнiри,  того  й
гляди, дременуть... Та ще й цi трупи, гори трупiв!
   - Передай вiйську, що коли воно  буде  слухняним,  то  я  виплачу  йому
жалування з власної казни! - сердито вигукнув Потоцький,  знаючи  наперед,
що обманює, та iншого виходу не було. - Розвiдку в Мошни послали?
   - Так, вашмосць! В Мошнах немає нi Павлюка, нi його козакiв. Кажуть, що
вони вiдiйшли на Черкаси.
   Це враз пiдняло настрiй Потоцькому.
   - Коня! - крикнув бадьорим голосом. - Вiйську  виступати  у  Мошни!  Не
шкодувати нiкого, нi старих, нi малих! Я за вас один вiдповiм перед Богом!


   Роздiл двадцять перший

   Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим свiтом  сiра
мла, суха й колюча, i нi з мiсця. А то снiгова крупа засiється, i здається
тодi, що ранок, так i не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно
виє вiтер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало днiти, неохоче,  сумно,
наче з примусу.
   "Навiть бiлий день до нас не хоче  з'являтися,  -  зiтхнувши,  подумала
баба Векла. - Та й для чого розвиднятися? Чи  мало  горя  на  нашiй  землi
бiлий ранок надивився?"
   Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в  холодному  кутку,
де стояли похмурi сутiнки-дiди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден  звук
не долiтав знадвору. Наче вимерло мiсто. Увечерi тiльки й розмов було,  що
про битву пiд Кумейками. Подейкували, що то  була  страшна  битва,  багато
полягло козакiв, а снiг  червоним  став  од  їхньої  кровi.  Вночi  козаки
вiдступили. А куди - нiхто не вiдав. А ще казали, що  ляхи  дотла  спалили
Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цiлої не лишилося вiд осель. Тепер ось  i
до них черга дiйшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..
   - Отче наш, iже єси на небесах,  да  святиться  iм'я  твоє,  да  прийде
царствiє твоє... - шепоче баба Векла молитву, а  думки  її  знову  навколо
сьогоднiшнього дня крутяться. Що то буде, що буде?  У  мiстечку  жiнки  та
дiти лишилися, та ще старi... За себе вона не турбується, вiджила вже вiк,
а дiти ж... Що їх чекає, коли ляхи увiрвуться в мiсто?.. -  Да  буде  воля
твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь  нам  днесь...  -
прочитала молитву, а полегкостi не вiдчула. Гiркi думи сушать голову.
   Звелась, подибала пiч розтоплювати. Щоб там не було,  а  гетьман  велiв
дiтям випiкати по двi буханки, i вона випече. Нема  нiчого  святiшого,  як
хлiб пекти. Та дiтей годувати. З цими думками й посадила  хлiб  на  гарячу
черiнь, загнiтила i вийшла  надвiр.  Ранок  був  сiрий,  похмурний,  хмари
зависли низько, ледь не чiпляються  за  дерева,  i  вiд  того  бiлий  свiт
видався ще важчим, сiрiшим. I на душi в баби Векли теж сiро. Якесь неясне,
глухе передчуття сковувало їй руки й  ноги.  У  мiстi  стояла  сторожка  й
гнiтюча тиша. I мiсто принишкло в очiкуваннi лиха. Нi-нi, та й завиє  десь
собака,  певно,  й  собачу  душу  гризе  безнадiя,  бо  скiмлить   тоскно,
моторошно.   Собаки   вони   швидше   вiдчувають   лихо,   анiж    людина.
Перехрестилась, подибала в хату.
   Застелила чистим  рушником  пiдвiконня  i  чи  не  вперше  в  життi  не
вiдчувала втiхи. Витягла хлiб, розломила, кладучи на  рушник.  Запах  його
трохи заспокоїв стару.
   - Господи, вiдведи вiд нас лихо...
   Виглянула у вiкно й побачила зграйку  дiтей.  Малi  сиротливо  тулилися
одне до одного на снiгу, влякано озиралися... Баба Векла шаснула  в  сiни,
виглянула у двiр:
   - А чого це ви як неприкаянi гнетеся? - гукнула. - Заходьте, козаки, до
хати, гостинця вам спекла.

   Дiти, боязко озираючись, зайшли в хату.

   Збились у зграйку бiля порога.
   - Проходьте, проходьте до столу,  -  метушилася  стара.  -  Ось  я  вас
хлiбцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.
   - Бабусю, а де пан гетьман? - поспитала дiвчинка.
   - Та воює, дитино, воює.
   - А ляхи до нас iдуть! - вигукнув хлопчик.

   Стара як могла заспокоювала малечу:
   - Їжте, їжте хлiбець святий. Прийдуть ляхи та й  пiдуть.  А  вам  рости
треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидше виростали та  лицарями  ставали,
батькiв своїх, родину свою захищали. Час нинi такий, багато козакiв  треба
Українi.
   Зненацька над мiстом пронiсся гул. Залунали пострiли,  i  дiти  злякано
збилися докупи. Забряжчали шибки...
   - Ляхи йдуть! - вигукнув хлопчик i заплакав.
   - Цить, дурненька, - сказала дiвчинка.  -  Ось  прийде  пан  гетьман  i
вижене ляхiв.
   Та вже почувся тупiт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори.
Дiти перезирнулися.
   - Хто то?
   - Їжте, їжте святий  хлiбець,  -  шепотiла  стара,  i  руки  її  дрiбно
тремтiли. - Виростайте, дiтки, козаки Українi ой як потрiбнi.
   Заiржали конi... Тупiт уже заповнював мiсто.
   - То баба Яга летить! - вигукнув хлопчик.
   - Не наша баба Яга, а лядська! - уточнила дiвчинка. Зненацька на вулицi
пролунав крик, пронизливий, смертельний. I обiрвався  раптом.  Баба  Векла
виглянула у вiконце i вiдсахнулася. Вулицею мчали чорнi потвори на конях i
волочили за собою жiнку. Промчали i зникли в  завулку,  а  на  їхнє  мiсце
вирнули новi. З десяток їх завернув до неї в двiр... Спiшуються.
   - Дiтки, - сказала стара тихим голосом, - у вiкна не дивiться,  хутчiше
залазьте ось сюди пiд припiчок i сидiть там як мишi. Тут вас нi  куля,  нi
вогонь не дiстане. Та глядiть  менi,  анiчичирк.  Нiби  вас  i  немає.  Бо
знайдуть вас ляхи - не помилують!
   Зляканi дiти слухняно полiзли пiд припiчок i принишкли в  пiтьмi.  Баба
Векла перехрестила їх, сама перехрестилась, шепочучи "Отче  наш",  ступила
на порiг i впала, навпiл розрубана шаблею...
   Всю нiч Олена не вiдходила вiд поранених. Їх наносили ще звечора  повну
хату, лежали вони покотом на  соломi  у  важкому  гарячому  забуттi.  Вона
металася вiд одного до  другого,  поїла,  перев'язувала  рани,  прикладала
зiлля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах.  Це  були  тяжко  пораненi  в
битвi пiд Кумейками козаки й селяни. Їх уже не можна було везти, бо  жоден
з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому їх лишили в однiй з  хат,
в глухому завулку Мошен. Мали слабку  надiю,  що  Потоцький,  женучись  за
козаками, обмине Мошни. Вiйсько пiшло далi, а Олена добровiльно лишилася з
пораненими. Перша нiч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали,  горiли  в
жару й раз по раз поривалися з криком: "Рубайте!.. Рубайте ляхiв!"
   - Потерпи, рiдненький, потерпи, дорогенький... - благала то одного,  то
iншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду,  готувала  вiдвари  з
трав... За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло  перед
очима. Та це й лiпше, бо Олена вже  боялася  лишитися  наодинцi  з  своїми
думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала їх, чи  не  в
кожному з них вбачала Романа. I їй здавалось, що десь i Роман отак  стогне
в мареннi на соломi й кличе її...
   Опiвночi  вийшла  до  колодязя  по  воду.  Нiч  потрiскувала   морозом,
пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве  витягла  вiдро  води  обледенiлим
журавлем. Передихнула. Всерединi колодязного зрубу понакипали брили льоду,
але колодязь  парував  густою  теплою  парою.  Десь  там  у  його  глибинi
плюскотiла жива вода, i мороз не мав  сили  туди  дiстатися  i  виморозити
цiлющий напiй. Наперекiр всьому колодязь парував, в його  глибинi  била  й
пульсувала нескорена душа. Чи не так i людина, думала Олена. Як би її горе
не сковувало кригою, як би не виморожувало з неї живий дух,  все  одно  на
денцi її  душi  збережеться  крихта  тепла  i  вiри.  I  нiколи  холод  не
виморозить в людських душах прагнення до волi, нiякi невдачi не  вб'ють  у
нiй потягу до  боротьби...  А  настане  весна,  розтопить  крижанi  брили,
вирветься воля...
   Так думаючи, Олена кип'ятила воду в  печi,  заходжувалась  промивати  й
перев'язувати рани... Ледь блимає свiчка на столi, в хатi душно,  нудотний
запах кровi пiдкочується до горла... Голова йде обертом.  Зцiплює  зуби...
Так i минала перша нiч. Десь пiд ранок, коли пораненi забулися  у  важкому
забуттi, Олена присiла на лаву i тiльки тодi вiдчула, як стомилася... Тiло
мовби чуже, не пiдвладне їй. Притулилася спиною до стiни, задрiмала.
   Снилось їй зелене жито.
   "Це добре, - подумала вона увi снi, - жито - це життя".
   Побачила себе й Романа в полi. Йшли вони стежкою, побравшись за руки...
Жито  зелене-зелене.  Гарно  так,  весна.  Небо  над  ними  голубе,  вiтер
ласкавий, щось у вуха наспiвує... Бринить повiтря. Легко ж... Роман i каже
їй:
   - Я вже збудував хату, простору i свiтлу. Над Днiпром. I  левада  є.  I
верби над левадою.
   - А калина? - питає Олена.
   - I калина, - смiється Роман.
   А на зеленому житi стоїть бiлий лелека.
   - Глянь, Романе, який гарний бузько! - вигукує Олена. - То  наш  синок.
Подивись, Романку, на свого сина!
   Раптом бузько з бiлого зробився червоним. I впав посеред жита. I бачить
Олена, що житом iдуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито...
   - Не смiйте-е! - кричить Олена, -  То  ж  хлiб  наш  святий!  То  життя
наше!..
   I прокинулась... Сидiла на лавi, притулившись спиною до стiни.  В  хатi
було повно гусарiв. Вони ходили по хатi i довгими блискучими мечами кололи
поранених.
   - Що ви робите!? - закричала Олена i кинулась до них. - Звiрi!
   Високий дебелий гусар замахнувся на неї мечем.
   - Стривай! - спинив його другий. - Така краля нам ще знадобиться.
   На Олену накинулись кiлька полякiв, скрутили руки  i  потягли  з  хати.
Вулицi були забитi жовнiрами, вони витягували з хат жiнок,  рвали  на  них
одяг, топтали, били кольбами i реготали... Скрiзь лежали трупи, уже горiли
першi хати, жiночi, зойки не втихали й на мить.
   "Як татари", - тiльки й подумала Олена.
   Її привели на майдан, штовхнули в юрму напiвроздягнених  людей.  Майдан
був оточений верхiвцями, всюди стояли гусари з списами в  руках  i  кололи
тих, хто не мiг стояти на ногах.
   - Ей ви, бидло!  -  крикнув  ротмiстр  в  кольчузi,  поверх  якої  була
накинута  шуба.  -  Ану  слухайте  унiверсал  його  милостi  короля   Речi
Посполитої. Ми вас вгамуємо, пся крев!..  Ми  вiдiб'ємо  у  вас  охоту  до
бунтiв, схизмати!
   Ротмiстр розгорнув згорток паперу.
   -  "Владислав  IV,  Божою  милiстю  король  польський,  великий   князь
литовський,  руський,  прусський,  мазовецький,  жмудський,  лiфляндський,
смоленський, чернiгiвський, шведський,  готський,  вандальський  спадковий
король!" - Ротмiстр набрав побiльше повiтря в легенi i знову  закричав  на
увесь майдан. - "Усiм взагалi  i  кожному  особисто!  Старостам  i  урядам
городським, пiдстаростам i державцям  всiх  наших  маєтностей  на  Українi
оголошуємо нашу королiвську милiсть. Люб'язнi нам вiрнопiдданi!  Свавiльнi
козаки ухилилися вiд присяги i  вiд  належної  нам  повинностi,  вони  все
бiльше мiцнiють i проливають шляхетську кров. Вимагаємо,  щоб  ви  повсюди
карали смертю цих бунтарiв, забирали  їхнє  майно  i  суворо  приборкували
бунти, викорiнювали мечами їх всюди, де вони з'являться... Дан у Варшавi 1
грудня 1637 р., царювання нашого в Польщi в  п'ятий,  у  Швецiї  в  шостий
рiк"[8].
   - Люди-и-и! - рвонувшись вперед, закричала  Олена  -  Не  слухайте  цих
катюг i вiшальникiв! Козаки-павлюкiвцi  -  то  нашi  славнi  лицарi!  Вони
борються iз лядськими душогубами за вашу волю!
   Як чорнi круки, накинулися гусари на Олену, збили з  нiг,  топтали  її,
били кольбами, i снiг навколо Олени почервонiв. Потiм схопили її за коси й
потягли майданом.
   - Iдiть до козакiв, люди! До Павлюка! - кричала Олена. -  Вiрте,  люди,
колись здолаємо лютих ворогiв!..
   На неї знову накинулись, шарпали довго i  люто,  а  потiм  заткнули  їй
ганчiркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла i залишала за
собою кривавий слiд. Бiля одного з возiв стояла бочка з порохом, до неї  й
пiдвели Олену.
   Ротмiстр у шубi поверх кольчуги моргнув жовнiрам.
   - Ану насипте цiй  кралi  пороху  в  пазуху!  Побачимо,  що  вона  тодi
заспiває!..
   Жовнiри юрмою посунули до бочки з  порохом,  вибили  клепки,  регочучи,
набирали пригоршнi пороху й сипали Оленi  в  пазуху.  Двоє  гусарiв  мiцно
тримали її за зв'язанi руки.
   - Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! - горлав ротмiстр.  -  У  нас  його
вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!
   Згодом ротмiстр вигукнув:
   - Досить!.. Дайте вогню!
   Йому пiднесли палаючу головешку.
   Ротмiстр, граючись головешкою, пiдiйшов до Олени.
   - Замерзла, красуне? - помахував ротмiстр головешкою, котра сичала,  як
змiя. - Потерпи, голубко, зараз ми тебе погрiємо.  Бiльше  не  будеш  така
балакуча. Хiба що на тiм свiтi будеш  до  непокори  Посполитiй  закликати.
Пiдпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бiгай собi на здоровля! Ото весело  буде,
як у тебе горiтиме пазуха! Ха-ха!
   - Пiдпалюйте, пане ротмiстре! - кричали нетерплячi вояки. -  Бiдненька,
вона ще замерзне!..
   - Погрiйте її, пане ротмiстре, погрiйте!..

   Ротмiстр вiдступив на безпечну вiддаль, витягнув руку  з  головешкою  i
ткнув її в груди Оленi.
   Два гусари, котрi тримали Олену за руки, вiдскочили в рiзнi боки. Олена
стояла непорушно. Сорочка на грудях почала  димiти,  ще  мить  -  спалахне
вогник, i порох, зашипiвши,  вибухне  їй  в  лице  слiпучо-бiлим  яскравим
полум'ям...
   - Горить! - закричали жовнiри.

   Охоплена вогнем Олена з останнiх сил кинулася до возiв i впала на бочку
з порохом...
   - А-а-а-а! - закричав ротмiстр, обхопивши голову руками. - Рятуйтеся!
   Та було  вже  пiзно.  Нiхто  з  ворогiв  не  встиг  утекти,  як  стався
оглушливий вибух, i ротмiстр з жовнiрами полетiли вгору...


   Роздiл двадцять другий

   Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши  Мошни  кров'ю,  Потоцький
пiшов на Черкаси, куди буцiмто вiдступив Павлюк. Аби не потрапити часом  у
пастку, вислав поперед себе три хоругви  коронного  стражника.  Просувався
обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усiх бокiв густо облiпили
гусари.  На  всяк  випадок  тримав  коронну  артилерiю  бiля  себе.   Така
обережнiсть була не зайвою. На волостях дiяли повстанськi загони й замалим
не щодень нападали на тили польської армiї.  Особливо  дошкуляв  численний
загiн якогось Кизима. Одного разу вiн так знахабнiв, що вiдважився напасти
на другий полк, i той ледве вiдбився, зазнавши чималих втрат.
   Спершу Потоцький гадав,  що  досить  Павлюковi  потерпiти  поразку,  як
повстанцi розбiжаться по кущах, мов зайцi.  Та  вийшло  навпаки.  Розвiдка
доносила, що повстання шириться з кожним днем, мiщани  виганяють  з  своїх
мiст старост та урядовцiв, вибирають власну  старшину  та  створюють  новi
загони. Лише  брак  зброї  i  особливо  гостра  нестача  пороху  утримують
повстанцiв вiд великих сутичок з вiйськами Потоцького. Тому вiн  поспiшав,
вбачаючи  в  швидкостi  половину  успiху.  Треба  було  будь-що  не   дати
повстанцям об'єднати свої  сили  й  зiбратися  в  Черкасах.  Одначе,  коли
Потоцький пiдходив до Черкас, його стрiв коронний стражник i  доповiв,  що
Павлюка в мiстi немає.
   - Вашмосць! - Стражник був блiдий. - В мiсто не можна вступати. Черкаси
охопленi вогнем!..
   - Пся крев! - крiзь зуби вилаявся Потоцький. - Не будемо ж ми на  снiгу
ночувати. Негайно гасiть пожежу!
   - Але це немислимо, вашмосць! Горить майже двi тисячi козацьких хат. Не
мiсто, а пекло. На вулицi можна засмажитися швидше, нiж на пательнi!
   Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрiї.
   - Хто пiдпалив мiсто?
   - По мiсту бiгали якiсь жiнки з головешками в руках i  палили  хати,  -
доповiв стражник. - Але ми не встигли цьому перешкодити, бо мiсто вже було
охоплене вогнем.
   - Чернь ладна живцем згорiти, анiж здатися на нашу милiсть.
   - Саме так, вашмосць! Всi вони схожi на ту божевiльну, котра  в  Мошнах
пiдiрвала собою бочку пороху.
   - До речi, ротмiстра та його жовнiрiв поховали?
   - Поховали, вашмосць! Все, що лишилося вiд них, згребли до одної ями.
   Бррр!.. Обережнiсть, i ще раз обережнiсть. Нi на мить не вiрити  чернi.
Навiть зв'язану до себе не пiдпускати. Так буде  певнiше,  коли  вiн  хоче
живим звiдси повернутися.
   - Вашмосць! Як бути з ночiвлею?
   Потоцький насуплено  оглянув  пустельну  заснiжену  рiвнину  з  якимось
обгорiлим селом на видноколi й закутався в шубу. Видноколи  були  аж  синi
вiд морозу. Над рiвниною кружляло гайвороння, тут i там зграями перебiгали
сiрi звiрi. Певно, вовки. Нi деревця, нi кущика. Тiльки снiговi замети. Ще
раз глянув на обрiй,  де  бушувало  полум'я:  увесь  той  бiк  вiдсвiчував
кривавим вiдблиском.
   - Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма!  Рушайте  до  Черкас,
подивимось, що там.
   Але до Черкас i  близько  не  можна  було  пiдiйти.  Мiсто  палало,  як
велетенський смолоскип, тисячi вогнiв зливалися в один, з  страшною  силою
гоготiли, здавалося, що море вогню ось-ось  пiдпалить  небо  i  свiт  тодi
рухне й сконає в полум'ї. Сильний вiтер гнав на рiвнину  iскри,  встеляючи
снiг гарячим попелом. Потоцький велiв  спинитися  за  кiлька  верстов  вiд
мiста. Сидiв у каретi, вбравши голову в плечi, не знаючи, що тепер дiяти i
куди серед ночi податися. На палаюче мiсто моторошно було дивитися.
   "Божевiльна чернь! - подумки лютував польний  гетьман.  -  Лiпше  вогню
вiддасть, нiж нам. От i спробуй їх приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби
сам живцем не згорiв чи не полетiв угору ногами, як той ротмiстр!"
   Полки похмуро дивилися на палаюче мiсто,  i  на  їхнiх  обличчях  грали
червонi вiдблиски. Жовнiри вiдверталися, а тiльки вiтер  дужчав,  починали
задкувати. Густо несло попелом, обгорiлими головешками, котрi  з  сичанням
падали в снiг.
   Патер  Окольський  спробував  було  пiдняти  занепалий   дух   вiйська,
заявивши, що пожежа - то справа Божого гнiву.
   - То Господь наш карає свавiльну чернь лютим вогнем небесним, - бубонiв
патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. - Господь велiв  своєму
громовержцю спалити хлопськi оселi.
   - Лiпше б вiн подумав, де ми  будемо  ночувати,  -  буркнув  гусарський
ротмiстр,
   - Слово Боже i в степу не дасть замерзнути, - повчально прорiк патер. -
Звертайтесь подумки до Бога, i у вас потеплiє на серцi.
   - Я б  iз  задоволенням  повернув  оце  до  теплої  хати!  -  скривився
ротмiстр. - Там напевне б ми вiдiгрiлися!
   Та ось пожежа почала потроху  вщухати.  Пожерши  хати  i  не  знаходячи
бiльше  нової  поживи,  вогонь  занепадав,  величезнi  язики  над   мiстом
зменшувалися, падали. Там,  де  було  мiсто,  виднiлося  чорне  згарище  з
обгорiлими бовдурами.
   Потоцький послав хоругву на  розвiдку  i  та,  повернувшись,  доповiла:
мiсто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з  жаром,  снiг  розтанув
вiд вогню, i на вулицях повно гарячої води.
   - Пся крев! - прохрипiв Потоцький  i  велiв  ставати  табором  у  полi.
Вiйсько було зле, чулися нарiкання, та Потоцький  пошвидше  залiз  у  свою
карету i закутався аж у двi шуби...
   Вранцi в табiр примчав Iляшко Караїмович iз сотнею вiрних  реєстровцiв.
Потоцький вже пробачив йому той випадок iз  молодицею  в  селi  Нетреби  i
досить привiтно зустрiв свого вiрного слугу.
   - З якими вiстями, Iляшку?
   - Ваша милiсть, всю нiч з коня не  злазив,  так  спiшив,  -  заторохтiв
Караїмович. - Багато дечого розвiдав, ваша милiсть.
   - Де Павлюк?
   - У Боровицi, вашмосць, заперся! Остряницю вiдрядив на Сiч по допомогу,
Скидан i Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам вiн у  Боровицi
сидить. Треба спiшити, вашмосць, допоки той  самозванець  не  зiбрав  новi
сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровицi, вашмосць!
   За кiлька верстов вiд Боровицi Потоцький  пропустив  поперед  себе  два
полки, а сам з хоругвою гусарiв опинився в  ар'єргардi.  Хоча  розвiдка  й
доносила, що козаки мiцно заперлися в мiстечку, польний гетьман все  ж  не
вiдважився їхати попереду вiйська. Мало що може  трапитися  в  дорозi!  Та
цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.
   Полки пiшли до Боровицi i невдовзi сховалися за лiсом, гусари, оточивши
з  усiх  бокiв  карету  польного  гетьмана,  їхали  неквапом.   Потоцький,
похитуючись у каретi, мiркував, що  навряд  чи  цiєї  зими  йому  вдасться
приборкати повстання. Все частiше й частiше навертався вiн  до  думки,  що
доведеться розпочати переговори з Павлюком,  козакiв  умовити  будь-що  на
капiтуляцiю на якихось  дрiбних  умовах,  а  їхнього  гетьмана  тим  часом
захопити й привезти до Варшави. Навiть якщо  повстання  й  триватиме,  все
одно, привiзши бунтiвного гетьмана в столицю  маєстату,  Потоцький  матиме
вигляд переможця. От тiльки як виманити Павлюка?
   Спустилися в долину, проїжджали  побiля  замерзлого  болота,  на  якому
густо стояли копички сiна. Потоцький велiв зупинити карету i,  пiдкликавши
до себе ротмiстра, ткнув пальцем на копички:
   - Пане ротмiстре, ви звернули увагу на сiно? Чи не правда, гарна пожива
для наших коней?
   - Саме так, вашмосць! Станемо  табором,  я  пришлю  жовнiрiв  за  сi...
е-е... вашмосць...
   Потоцький з подивом поглянув на ротмiстра: чого це вiн раптом застиг  з
розкритим ротом, нiби йому сунули туди  розпiрку?  Та  перевiв  погляд  на
болото й онiмiв...  На  його  очах  копички  сiна  розсипалися,  а  з  них
вискакували козаки з шаблями й пiстолями в руках... I мчали на полякiв...
   - Сто дяблув!.. Козацька засада! - не тямлячи себе, закричав Потоцький,
поспiшно кинувся в карету й щiльно зачинив дверцi. - Поганяй, поганяй, сто
дяблув! - закричав вiн, та карета нi з мiсця...  Загрiмкотiли  пострiли...
Потоцький виглянув у вiконце - й мову йому вiдiбрало: з протилежного боку,
з лiска, вирнув загiн  вершникiв  i,  поблискуючи  шаблями,  мчав  сюди...
Гусари їх не бачили, бо вiдбивалися од козакiв.
   - Ротмiстре! - закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. -
Злiва козаки!.. Чому стоїть карета,  пся  крев?!  Як  ви  захищаєте  свого
гетьмана, ротмiстре? Я велю посадить вас на палю!
   Карета нарештi рушила, пiдстрибнула, заходила ходором i  спинилася,  бо
впав кiнь в упряжцi. Дверцi вiдчинилися, Потоцький, висунувши руки,  марно
ловив їх i не знаходив. Бiля  карети  творилося  щось  неймовiрне,  падали
конi, люди, гримiли пострiли, все змiшалося, сплелося, клекотiло  й  ревло
одним клубком. Потоцький все ще не мiг спiймати дверцi. I  тут  вiн  через
голови гусарiв побачив вершника з свiтлими, як ромашки, очима.
   Їхнi погляди зустрiлися...
   -  Почекай,  вашмосць,  я  зараз!  -   вигукнув   свiтлоокий   вершник,
прорубуючись до карети... Потоцький з жахом дивився на  його  закривавлену
шаблю, що все падала i падала на голови гетьманської охорони...  Гарячково
шастав у себе на поясi, шукаючи пiстоля, а його, як на  грiх,  не  було...
Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи  голову  руками,  впав  на
сидiння й раптом вiдчув,  що  карета  перекидається  й  летить  у  снiгову
круговерть.
   ...Отямився вiн, сидячи на снiгу.
   - Вашмосць! - крикнув коронний стражник. - Вчувши пострiли,  ми  летiли
сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць...
   - Де Павлюк? - захрипiв Потоцький i, набравши в жменю снiгу,  тер  собi
лоба, бо нiяк не мiг прийти до тями.
   - Самозванець, вашмосць, встиг утекти.
   - Багато загинуло охорони?
   - Половина, вашмосць!
   - Єзус Марiя!..
   Коли пiдiйшли до Боровицi - маленького заснiженого мiстечка, - на валах
маяли козацькi знамена. Козаки спiшно зводили новi  укрiплення.  Виходить,
Караїмович правду  казав:  Павлюк  тут.  Тепер  аби  тiльки  не  випустити
бунтарського гетьмана, i можна з трiумфом повертати голоблi до Варшави. Не
буде ж вiн, Потоцький, всю зиму ганятися по Українi за черню! Йому  досить
привезти Павлюка у Варшаву, i король повiрить, що з повстанням  покiнчено.
I бiльше вiн ногою не поткнеться на Україну!
   Коронна артилерiя вже вiдкрила  вогонь  по  мiстечку,  ядра  падали  на
вулицях Боровицi, спалахувала пожежа,  але  вогонь  хутко  зникав.  Певно,
козаки  гасили...  Полоцький  велiв  кинути  на  приступ  мiстечка  кiлька
ескадронiв драгунiв. Та ледве вони пiдiйшли до валiв,  як  тi  огризнулися
таким шквалом вогню, що драгуни  на  очах  в  польного  гетьмана  кинулися
врозтiч.
   - Боягузи!.. -  лютував  гетьман.  -  Невже  драгуни  забули,  що  таке
лицарська слава?! Негайно до мене поручника!..
   Невдовзi той примчав, вiн був  блiдий,  i  нижня  губа  його  неприємно
тремтiла.
   - Хлоп'як, пся крев!.. - визвiрився на нього Потоцький. - Пан  поручник
схожий на мокру курку! Ганьба!..
   - Але, вашмосць, козацькi гармати б'ють прицiльно...
   - Для справжнього лицаря Посполитої чернь не перешкода! Бери мiсто,  бо
я посаджу тебе на палю, боягузе!
   Поручник помчав, i ескадрони вдруге подалися  на  приступ,  але,  як  i
перше, з мiста  вдарив  шквал  вогню...  Потоцький  зрозумiв,  що  з  ходу
Боровицю не взяти. Вiйсько стало табором за  версту  вiд  мiста  i  почало
готуватися до штурму. Вперед були пущенi хоругви з лопатами. Риючи  окопи,
вони  повiльно  просувалися  до  мiста.  Бiля  окопiв  ставили   дерев'янi
палiсади. Ховаючись за них, жовнiри крок за кроком просувалися  до  валiв,
пiдтягуючи гармати.
   Так i день збiг. Вже в надвечiр'я Потоцький викликав до  себе  в  намет
Адама Кисiля, сеймового комiсара в справах реєстру.
   - Пановi комiсару реєстру доведеться сходити в Боровицю!
   - Вашмосць, я готовий послужити коханiй ойчизнi, - тiпнув бородою  Адам
Кисiль. - Я мало  вiрю  в  те,  що  нам  пощастить  цiєї  зими  приборкати
повстання.  Треба  вдатися  до  хитростi,  вашмосць.  Сильнiшого  звiра  й
пiдступнiшого  за  хитрiсть  немає.  Треба  будь-що  захопити  Павлюка   й
обезголовити повстання.
   - Отож я й доручаю вам цю роль, пане воєводо! Йдiть у  мiсто  i  вмовте
козакiв на переговори. Якщо козаки припинять опiр, їм буде збережено життя
i свободу. Аби лиш  вони  вийшли  з  мiста  й  Павлюк  прибув  до  нас  на
переговори. А там ми вже  скрутимо  крильця  й  цiй  пташечцi.  Вас,  пане
воєводо, недарма називають лисицею. Виманiть того  вовка.  Заодно  хай  не
забуває пан воєвода, що саме вiд нього колись утiк Павлюк!..

   Був тихий i теплий вечiр, легенько  сiявся  снiжок.  Павлюк  сперся  на
гармату i думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що  вiдступ  -
це ще не програш. Мiщани вбивають  польських  старост  i  приєднуються  до
нього. Все новi й новi загони месникiв з'являються в лiсах.  Час  грає  на
Павлюка. Згодом обернеться на Сiч Остряниця i приведе свiжi  сили,  Скидан
та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!..
   Снiг погустiшав, закружляв лапатий, наче зграї бiлих горобцiв запурхали
над мiстом. Павлюк, велiвши  дозорцям  пильнувати,  спустився  з  валу.  З
приємнiстю вдихав свiже i чисте повiтря. Йшов вулицею,  прислухаючись,  як
по дворах весело  перегукуються  козаки.  I  вiд  того  гомону  настрiй  у
гетьмана помiтно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свiчку...
Зiтхнув, дивлячись на кволий вогник свiчки.
   - Павлусю... - почулося тихе й нiжне.
   Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сидiла на  лавi  в
кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Вiн радiсно усмiхнувся й  простяг
до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла бiля грудей.
   - Спасибi, що прийшла, бо менi так було сумно без тебе.
   - Як ти змарнiв! - вона провела долонями по його щоках. - Аж  почорнiв,
щоки запали... А зморщок скiльки!.. Тiльки очi свiтлi, як i були.
   - До весiлля помолодiю, Марино...
   - Ми оточенi,  -  плечi  Марини  здригнулися.  -  В  Потоцького  велике
вiйсько. Що нас чекає? Адже це поразка.
   - Аж нiяк не поразка! -  запально  вигукнув  вiн.  -  Потоцький  хоч  i
женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише  випотрошили
його вiйсько, вони й вiру пiдiрвали у швидку i легку  перемогу  над  нами.
Нi, моя кохана, битва пiд Кумейками - то лише початок нашої боротьби!
   - Але ж ти вiдступаєш!
   - Я хочу зберегти вiйсько. А тим часом Острявиця приведе запорожцiв  iз
Сiчi. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. I тодi ми влаштуємо
ляхам новi Кумейки. Нi, ляхи пiсля Кумейок уже  не  тi.  Ось  побачиш,  не
сьогоднi-завтра вони почнуть з нами переговори!
   Той спокiй, та  впевненiсть,  з  якими  говорив  Павлюк,  передалися  i
Маринi. Вона посмiхнулася крiзь сльози й прошепотiла:
   - Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. I побудемо вдвох.
   - Давай! - посмiхнувся вiн. - Хоч на одну  мить...  Зненацька  у  вiкно
постукали.
   - От i побули вдвох, - зiтхнув Павлюк i крикнув: - Хто там? Заходьте до
хати, коли дiло є!
   - Пустiть колядувати!.. - почувся тоненький голосок.
   - Ой Боже ж мiй! - схопилася Марина. - Як же це я забула? Та  завтра  ж
Рiздво, а сьогоднi кутя. Святий вечiр...
   Павлюк метнувся у двiр i по хвилi впустив у хату  п'ятеро  дiтей,  двох
високих хлопчикiв ї трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у  руках  звiзду
на довгiй палицi.
   -  Спасибi  вам,  колядники,  що  завiтали,  -   дякував   гетьман.   -
Проходьте... Колядуйте, прошу вас.
   Дiти хором вигукнули:
   - З Святим вечором будьте здоровi, господарю i господине!..
   - Спасибi, i ви будьте здоровi! - урочисто мовив гетьман. - Та  ростiть
все вгору i вгору!..
   Колядники поскидали шапки,  поштовхалися  трохи,  перешiптуючись:  "Ти,
Мотько, починай..." - "Нi, ти, Хведьку..." Зрештою маленький хлопчик почав
тоненьким голоском:

   Iз-за гори, iз-за кам'яно!

   Святий вечiр!

   Колядники, хором вигукнувши: "Святий вечiр", - пiдхопили:

   Та вiдтiль виступає велике вiйсько,

   А попереду пан Павлюк iде.

   Пан Павлюк iде, коника веде.
   Хвалиться конем перед королем.

   Та нема в короля такого коня,

   Як у нашого пана Павлюка!

   Гетьман дивився на  колядникiв  i  бачив  себе  маленьким  хлопчиком...
Святвечiр... Через плече в нього торбина, в руках -  звiзда.  Село  снiгом
занесене, потрiскує мороз... Грузнучи в кучугурах, часом  провалюючись  по
пояс, мiсять вони снiг вiд хати до хати... Колядують:

   Хвалиться стрiлою
   Перед дружиною,
   Да нема у дружини
   Такої стрiли.
   Як у нашого пана Павлюка!

   ...Яке то було щастя, як надходив Святвечiр!... Мати так i сяяла доброю
усмiшкою, тихою, лагiдною. Батько врочисто  покахикує,  а  на  покутi  пiд
образами - кутя в мисцi на сiнi стоїть. Узвар у глечику. На столi  -  чого
тiльки немає! Пирiжки, ковбаса, сало. Мати наливає в кутю  узвар  iз  груш
(якi ж бо вони солодкi!), ще й меду додає. Шепоче: "Собi кутя на покутя, а
узвар на базар. Туди несемо на руках, а вiдтiль будемо  везти  на  волах".
Батько поважно читає пресвяту  Тройцю,  потiм  всiдаються  вечеряти.  Мати
ставить череп'яний полумисок з пирогами, батько наливає собi вишнiвки.
   - З Святим вечором будьте здоровi! I ти, жiнко, i ви, дiти, i ти, хато,
i ти, дворе, i ти, бiлий свiте!

   А випивши, закушує пирiжками, питається:
   - А чи видно мене, дiти, з-за пирогiв?
   - Не видно, тату, не видно!
   - Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно!

   ...Да бувай же здоров, пане Павлюк!

   Да не сам з собою,
   З отцем, з матiр'ю,
   Зо всiм родом.
   Святий вечiр!

   Проспiвали колядники, вигукнули хором:  "Щедрий  вечiр!  Добрий  вечiр!
Добрим людям на здоровля!"
   Павлюк витяг капшук, обiйшов дiтей, кожному по злотому дав.
   - Спасибi, що провiдали нас, з  Святим  вечором  повiншували.  Ростiть,
дiти, щасливi!
   Веселi й задоволенi побiгли колядники з хати.

   Марина пiдiйшла до Павлюка, поцiлувала його:
   - З Святим вечором будь здоровий, коханий!..
   Гуп-гуп - в сiнях! I ось до хати ввалився розпашiлий  з  морозу  Гордiй
Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморi.
   - З Святим вечором,  пане  гетьмане!  Я  й  козаки  запрошуємо  тебе  й
господиню твою на вечерю!
   - А кутя буде?
   - Буде i кутя, i до кутi! Як у Полтавi!

   Павлюк взяв Марину пiд руку.
   - Тодi ходiмо, доки нас веселi люди запрошують. Покуштуємо  полтавської
кутi в Боровицi!..

   Пiзно ввечерi Павлюк з Мариною поверталися з кутi. Рiденький  i  теплий
снiжок сiявся над Боровицею тихо i врочисто. I вечiр був тихий та свiтлий,
нiби нiч не нiч i день не день...
   - Як гарно в свiтi жити! - вихопилося в Марини.
   - Гарно... - згодився Павлюк.
   Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо падає снiг. Для них  в
ту нiч не iснувало нiкого, то була тiльки їхня нiч. I вони насолоджувалися
нею, блукаючи тихими заснiженими вуличками, обережно ступаючи  по  чистому
м'якому снiгу, як по бiлих диво-килимах... Були стомленi, але щасливi...
   - Це наш святий вечiр, кохана, - шепотiв Павлюк. - I нiч свята сьогоднi
буде. I жити хочеться, й любити... - Вiн  пригорнув  її  й  прошепотiв:  -
Прошу тебе, стань моєю дружиною. I народи менi сина.  Маленького  Павлуся.
Коли раптом зi мною що станеться, то на Українi буде ще один Павлюк.

   - Пане гетьмане, доброго ранку! - Гордiй Чурай, гупаючи чобiтьми,  вбiг
у хату. - 3 Рiздвом будьте здоровi!
   - Спасибi... Тссс... Марина спить, - посварився Павлюк. - Чи  у  вас  у
Полтавi всi такi галасливi?
   - Усi, - смiявся Чурай,  а  його  чорнi  блискучi  очi  сяяли  -  буяли
молодечим життям. - Але ж  яка  в  мене  новина!  Ляхи  посла  вельможного
прислали.
   - Цього й слiд було чекати, - пошепки вiдповiв  Павлюк.  -  Якщо  посла
прислали - Потоцький уже видихся. Де пан посол?
   - У дворi тупцяє та снiг мiсить. Я його в хату  не  пустив,  хай  перед
гетьманським порогом постовбичить.
   Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки  i  вийшов  надвiр.  Адам
Кисiль в довжелезнiй рудiй шубi, що полами вгрузала в снiг, стояв  посеред
двору в оточеннi козакiв... Павлюк потягнувся, подивився на сонце  i  нiби
ненароком глянув на посла.
   - Ба!.. Пан воєвода!  -  весело  вигукнув  Павлюк,  нiби  здибав  свого
давнього приятеля. - Якими вiтрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще  з
Бара!
   Адам Кисiль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.
   - Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? - насмiшкувато мовив
Павлюк.
   - Я з самого ранку стовбичу в цьому дворi! - визивно крикнув Кисiль.  -
Я вже увесь снiг тут перетовк. Це неповага!
   - Не всiм же й повагу виявляти. Сподiваюсь, пан воєвода на  мене  не  в
обидi, що я колись у Барi вiкно в його замку вибив?
   - Я надзвичайно радий! - буркнув Кисiль.

   Так вони перемовлялися, стоячи на вiддалi один вiд одного: Павлюк  бiля
порога, польський посол посеред двору.
   - То чого ж пан воєвода прибув до нас? Снiг у дворi товкти?
   - Я прибув вiд єгомосцi польного гетьмана! - Адам  Кисiль  потупцяв  на
мiсцi, але змушений був пiдiйти до Павлюка. - Прибув з ультиматумом!
   - Добродiї! - звернувся  Павлюк  до  козакiв.  -  Покажiть,  як  пановi
воєводi та його ультиматуму звiдси вибратись.
   - Але я ще не все сказав! - поспiшно мовив  воєвода.  -  Я  прибув  для
переговорiв. Єгомосць польний гетьман не бажає бiльше проливати кров.
   - Чию? - поспитав Павлюк.
   - Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, - з цинiчною
вiдвертiстю вiдповiв воєвода. - Коли б пан Павлюк був трохи  розумнiший  i
вгамував би хлопiв, то...
   - То ясновельможнi пани мiцнiше б їм всiлися на шиях? - додав за  нього
Павлюк.
   - Не будемо шпигати один одного, - досить мило всмiхнувся Адам  Кисiль.
- Чи не лiпше погодитися на мир?
   - На яких умовах, пане посол?
   - Єгомосць польний гетьман обiцяє зберегти i  життя,  i  волю  козакам,
якщо вони припинять опiр. Але про деталi миру єгомосць чекає пана гетьмана
у себе в наметi. Життя i волю вам, пане гетьмане, твердо обiцяно.
   - Передай, пане воєводо... - Павлюк якусь мить зважував свої слова. - Я
прибуду до нього на переговори.

   Павлюк тихенько зачиняв за собою дверi й навшпиньках пiдiйшов до лiжка.
   - Ти... пiдеш? - тихо озвалася Марина.
   - Не спиш? - сiв на лiжко Павлюк.
   - Я все чула.
   - З Рiздвом, моя люба! - Павлюк нахилився й поцiлував її в  теплу  шию,
де сторожко билася синя жилка. - Надворi така чудова погода! I тихо  як  у
вусi. Наче й немає вiйни.
   - Потоцький тебе чекає? - тривожно запитала Марина i, схопившись,  сiла
на лiжку, довге чорне волосся її розметалося по бiлих округлих плечах.
   - Яка ти гарна! - прошепотiв вiн, милуючись нею. - Я такий щасливий, що
ти в мене є!.. - Вiн  помовчав  хвилю.  -  А  до  Потоцького  я  пiду.  Не
турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послiв,
то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.
   - А може, вiн скористається?
   - Все може трапитися. - Павлюк гладив її плече. - Ти тремтиш?
   - Бо ти затiваєш гру зi смертю. Це  небезпечно.  Це  надто  небезпечно!
Нi-нi, я тебе нiкуди не вiдпущу! Краще разом загинемо на валах мiста,  нiж
до ляхiв iти. Чує моє серце бiду лютую. Ляхи пiдступнi, їм вiрити -  що  з
хижим звiром в однiй хатi жити. Як не  задушить,  то  розтерзає.  В  ляхiв
немає жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати.
   - Я знаю, - сказав Павлюк.
   - То чому йдеш, коли знаєш?
   - Менi, Марино, треба виграти час,  -  обняв  її  Павлюк  за  плечi.  -
Затiяти переговори, тягнути, вiдтягувати... Час працює не на ляхiв, ось  у
чiм суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навiть дечим
поступлюся  ляхам.  Лише  б  приспати  їхню  пильнiсть.  Повстання  тiльки
починається, i виграти зараз час - все одно, що життя!
   - А коли ляхи з тобою...
   - Навiть якщо зi мною що станеться,  повстання  не  загине.  Iншi  його
очолять. Хоч би й твiй батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз  в
Поднiпров'ї людей. - I додав твердо: - Що б там не загрожувало менi, але я
мушу виграти час!
   - Навiть власним життям?
   - Навiть власним...
   Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадiбно  цiлував  її
щоки, мокрi вiд слiз, губи, очi.
   - Допоки б'ється моє серце, ти завжди будеш зi мною!
   - Гетьмане! - почувся знадвору голос Гордiя Чурая. - Конi покульбаченi,
ляшки вже нас чекають!
   - Iду! - крикнув Павлюк i востаннє обняв Марину. - Я такий щасливий, що
ти в мене є! Скажи менi щось на прощання.
   - Я... Ти iди... - тихо мовила Марина. - Коли треба - йди. За  мене  не
турбуйся. Аби була воля на Вкраїнi, а решта...  Решта  буде.  Постривай!..
Нi, йди, якщо треба. А я... народжу тобi сина.
   - Господи, який я щасливий! - вигукнув Павлюк. - Та мене жоден ворог не
здолає. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому  Павлюку.  У
малому Павлюку, який колись стане великим!
   Вiн уклонився їй i вийшов з хати, i вона  чула,  як  молодо  i  завзято
зарипiв снiг пiд його ногами...


   Роздiл двадцять третiй

   Дiзнавшись, що Потоцький оточив Павлюка  в  Боровицi,  Кизим  iз  своїм
загоном спiшно подався виручати гетьмана. Два днi i двi ночi, не даючи  нi
людям, нi коням спочивку, гнав Кизим свiй загiн i  надвечiр  третього  дня
вже був у Монастирських  Луках.  Звiдси  до  Боровицi  рукою  подати,  але
змучений загiн уже не  мiг  рухатись.  Кизим  змушений  був  спинитися  на
ночiвлю. Ледве дiставшись теплих хат, козаки попадали покотом  i  поснули,
навiть вiд вечерi вiдмовившись. З усього загону на  ногах  трималося  лише
кiлька вартових-дозорцiв та сам Кизим iз сином. Хоча  надворi  потрiскував
мороз, батько з сином роздяглися до пояса i, вийшовши  надвiр,  заходилися
обтиратися снiгом "вiд утоми". До малинового кольору натирали один  одному
спини i, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батьковi, що  не  треба
було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спiшити в Боровицю.
   - Мало що може трапитись, коли ляхи обложили мiсто! - запально  доводив
син, iз злiстю натираючи снiгом своє молоде й мiцне тiло так, що  воно  аж
рипiло. - Обтерлись би снiгом, втому зiгнали - i гайда!..
   - Ти хотiв, щоб серед ночi конi з нiг попадали? - сердито гудiв батько.
- А ляхи б i накинулись на нас, як вовки.  Зелений  ти  ще,  сину,  в  цих
дiлах!
   - Я - зелений?! - аж пiдстрибнув Кизименко.
   - Тю, тю на тебе! - замахав Кизим руками.  -  Ще  з  кулаками  на  мене
кинешся. I звiдки цi Кизими такi гарячi беруться? Слова не  можна  мовити,
так i спалахують вогнем.
   Вони стояли один проти одного, високi, широкоплечi,  мiцнi,  й  сердито
натирали один одного снiгом.
   - Ху!.. Аж на душi полегшало! - задоволене кректав Кизим. - Наче  тягар
з плiч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, бiля горна як  напечуся,  а
вибiжу, снiгом витруся - i знову свiжий, як огiрок.
   - I я такий! - додав син.

   Обоє весело зареготали.
   - Пане отамане! - прибiг до них козак з дозору. - Там якийсь  загiн  до
села йде. Начебто нашi козаки.
   - А ти звiдки знаєш, що вони нашi? - запитав Кизим. -  На  лобi  в  них
понаписувано?
   - Та вони гiнця наперед вислали.  Кажуть,  що  до  Павлюка  в  Боровицю
поспiшають. А отамана їхнього Куделею звати.
   - Куделя... Куделя, - повторив про себе Кизименко. - Не чув...
   - Тепер отамани та загони як гриби пiсля дощу ростуть, - сказав батько.
- Всiх не знатимеш.
   - Багато їх? - поцiкавився Кизименко.
   - Та, кажуть, з пiвста, - вiдказав козак.
   - То чого ж ти стоїш? - вигукнув Кизим. - Бiжи та запрошуй  козакiв  на
вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю пiдемо!
   Козак позiхнув, почухався  i,  вилiзши  на  коня,  потрюхикав  вулицею,
опустивши голову на груди. Батько з сином  зайшли  до  хати  й  заходилися
одягатися. Господиня - немолода мовчазна жiнка, котра за  увесь  вечiр  не
зронила й слова, - мовчки назбирала на стiл сяку-таку вечерю  i  почовгала
спати в хижку.
   - Не хнюп носа, сину! - повчав батько. - Завтра нi свiт нi зоря  будемо
в Боровицi. Отож мiцнiше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.
   - Зате ти, батьку, як сорока, трiскотиш!
   - Що ти  сказав?  -  схопився  ображений  Кизим.  -  Ти  свого  батька,
славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобi зараз!..
   - Не пiдходь, батьку, бо й я можу духопелкiв надавати!
   - Своєму батьковi?
   - А мене батько вчив нiкому в броду не  стояти  i  не  забувати,  що  я
ковальського роду, якому немає переводу.
   - Твоє щастя, що i я ковальського роду! - буркнув батько i сiв на лаву.
- Побережiмо лiпше сили для важливiшого дiла.
   Та ось на вулицi зацокали пiдкови, i батько з сином вийшли з хати. Бiля
двору спiшилося кiлька десяткiв вершникiв, простуючи подвiр'ям.
   -  Добривечiр,  пане  отамане!  -  привiтався  перший,  високий,  худий
чолов'яга. - Я - отаман Куделя, а то мої хлопцi!
   - Малувато в тебе хлопцiв-молодцiв! - ручкався з ними Кизим  (Куделя  з
болю аж присiв i довго потiм непомiтно розминав свою руку). -  Куди  ж  це
товариство зiбралося проти ночi?
   - Спiшимо в Боровицю до Павлюка, - вiдказав Куделя. - Ходять чутки,  що
його крiпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?
   - Ранок вечора мудрiший, - вiдповiв Кизим. - Спиняйтеся на  ночiвлю,  а
завтра з свiтом разом поїдемо.  Ми  також  в  Боровицю  мчали,  та  з  нiг
збилися. Я Кизим, а це мiй син  Кизименко.  Заходьте  до  хати  та  будьте
гостями.
   I повiв Куделю з кiлькома дядьками до хати.  Решта  чомусь  барилася  в
дворi. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся,  вiдчуваючи  якийсь  неспокiй.
Здалось, що кiлька прибулих козакiв  повернули  за  хату.  Це  насторожило
Кизименка, вiн i собi подався за хату...
   - Ей, козаче, кресало маєш? - пiдiйшов до  нього  один  з  прибулих.  -
Посiяв своє в дорозi...
   Кизименко уважно глянув на нього, але полiз рукою до кишенi.  I  тої  ж
митi сильний удар пiд груди вiдкинув  його  назад.  Хоча  у  вiчу  йому  й
потемнiло, але втримався на ногах, лише присiв. I, коли  нападник  кинувся
на нього, рвучко випростався i вдарив його головою у живiт. Той  вiдлетiв,
брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих...  Другий  стрибнув  на  спину,
Кизименко, пригнувшись, мотнув його,  i  той,  перелетiвши  через  голову,
також гуркнувся на землю. Але тут  на  коваля  налетiло  двоє,  вiн  i  їх
позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок  i  з
такою силою брязнув ним об стiну, що чути було, як трiснув у того череп...
А потiм на Кизименка навалилося чоловiк п'ять, вiн i їх розкидав  у  снiг.
Та  невiдомих  було  багато,  i  вони  ще  бiльшим  гуртом  накинулися  на
коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею,
валив решту з нiг.
   - А - а, диявол!.. - чулися крики. - Здоровий як бик!
   - Вiн нас усiх переб'є!
   - В тiм'я його бийте!..
   - Ножем!..
   - Потоцький велiв їх живими похапати!..
   - Та бий його!..
   Зцiпивши зуби, Кизименко люто вiдбивався,  кулаками,  ногами,  головою,
нападники хряпались об землю, i деякi з них бiльше не пiдводилися.  Збивши
останнього з нiг, вiн метнувся до хати, встиг ускочити в сiни й  крикнути:
"Зрада, батьку-у-у!" - як пекучий удар в тiм'я звалив його на долiвку...
   Кизим саме взявся за ложку й присунув до  себе  миску  з  борщем,  коли
зненацька в сiнях пролунав синiв крик. Вiн здивовано  глянув  на  "отамана
Куделю" i побачив у його руках пiстоль.
   - Спокiйно, пане отамане! - крiзь зуби процiдив Куделя. -  Козаки  твої
сплять,  а  сина  твого  ми  вже  прибрали.   Не   раджу   тобi,   ковалю,
гарячкувати!..
   - Що вдiєш, коди ми, ковалi, вiд народження гарячi, - спокiйно  озвався
Кизим i глянувши у вiкно, крикнув: - Оточуйте, хлопцi, зрадникiв!
   Куделя мимовiльно й собi глянув  у  вiкно.  Цього  було  досить.  Кизим
хлюпнув йому гарячим борщем межи очi, перекинув стiл i, в темрявi  вибивши
вiкно, вивалився разом з рамою в снiг.
   - Хапайте його, хапайте! - верещав у хатi Куделя.
   Хтось було кинувся на Кизима, та вiн з такою силою вдарив  кулаком,  що
той i не тiпнувся. Кизим вибiг на вулицю i закричав:
   - Козаки-и! Зрада-а!
   За ним  гналося  десяткiв  зо  два  чорних  постатей,  i  вони,  певно,
зрозумiли, що їм коваля не здогнати. Переслiдувачi попадали в снiг I  дали
залп, цiлячись Кизимовi в ноги. Двi кулi вп'ялися втiкачевi у праву  ногу,
й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу вiдчував
лише до колiна, а далi йому здалося, що порожньо, немає навiть чим дiстати
до землi. Вiн спробував нею стати, але  пекучий  бiль  рiзнув  його,  наче
бритвою. В головi на якусь мить запаморочилось,  Та  вiн,  зцiпивши  зуби,
застрибав на однiй нозi... Тут його наздогнали i збили з нiг. Головою  вiн
вiдбив двох нападникiв i, сидячи  посеред  вулицi,  виставив  уперед  свої
могутнi ковальськi руки. Першого ж ворога, котрий кинувся  на  нього,  вiн
схопив за ноги i закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з нiг...
   - Хапайте його живцем! - верещав Куделя.
   - Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, - спокiйно мовив Кизим. -  Коли  ти
такий хоробрий, то перший i хапай мене!
   Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тодi напали тi,  що  були
попереду, i за мить на вулицi  вже  качався  клубок  тiл,  котрi  хрипiли,
гарчали i тусали один одного кулаками.  З  того  клубка  виповз  Кизим  i,
тягнучи за собою перебиту ногу, уже дiстався  до  тину  й  спробував  було
звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз  обм'як  i
зсунувся в снiг...

   Опам'ятався Кизим у хатi.
   Якраз доспiвували третi пiвнi. Хтось лив йому  воду  на  голову.  Кизим
ворухнув закривавленими губами... Вода, що стiкала з голови на лице,  була
липка й солона. Голова гула, як дзвiн, i розколювалася на шматки, наче  по
нiй хто гупав молотом. Його  хотiли  пiдняти,  та  вiн,  вiдштовхнувши  їх
плечима, сам звiвся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед  очима
нарештi розвiявся, i Кизим побачив перед собою косi хижi  очi,  що  так  i
випромiнювали задоволення.
   - Оклигав? - майже весело поспитав косоокий. - Але ж i здоровань  ти!..
Скiльки живу, ще таких бугаїв не зустрiчав.  Ледве-ледве  тебе  вкоськали.
Сiмох моїх кращих козакiв голiруч  поклав,  поки  тебе  не  обамбурили  по
головi. Та ще троє нiяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один  удар
- i череп трiскається... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрiчатися!..
   - Ти хто? - запитав Кизим, притулившись спиною до  стiни  i  переносячи
всю свою вагу на здорову ногу.
   - Iляш Караїмович! - вiдказав косоокий. - Може, чув про мене?
   - Чув! - сказав Кизим. - Стерво завжди так  смердить,  що  його  далеко
чути. А ти вже добряче нагадив на Українi. Вiдомий зрадник.
   - Ще б пак! - зареготав Караїмович. - Я радий, що ти  мене  так  високо
цiниш. Не хвастаючись, скажу:  мастак  я  заманити  жертву  в  сiльце.  Що
поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем.  А  я
мисливець. Коли  яку  птаху  треба  в  сiтку  заманити  -  Караїмович  тут
незамiнимий.
   До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.
   - Пане ротмiстре! - кинувся до нього  Караїмович,  i  голос  його  враз
зробився запобiгливим,  покiрним.  -  Дозвольте  доповiсти.  Це  i  є  той
знаменитий коваль Кизим, - котрого єгомосць польний гетьман велiв захопити
живим!
   - Молодець, Iляшку! - гусар ляснув  Караїмовича  по  плечу.  -  Ти  наш
вiрний пiднiжок, i ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, - повернувся  вiн  до
Кизима, - стiй на ногах, бо доведеться тобi багато  посидiти.  На  палi...
ха-ха!..
   - Ляхiв за собою водиш? - повернувся Кизим до Караїмовича.
   - Сам не встигаю, - охоче вiдповiв Караїмович. - Та й  що  вдiєш,  коли
бiльшiсть реєстровцiв за вами.
   Знадвору донеслися пострiли. Кизим рвонувся  й  застиг,  прислухаючись.
Пострiли трiскали поодинцi.
   -  То  гусари  приводять  до  послушенства  твоїх  вояк!  -   ошкiрився
Караїмович. - Ти їх так загнав, що без заднiх нiг спали. Доводилося декого
за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина  все  ж  встигла  утекти,  а
решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снiгу. А  з  рештою  ти  ще
побачишся... На палях...
   - Як же таку гидоту тiльки земля  наша  носить?  -  з  ненавистю  мовив
Кизим. - Бiльшого катюги, нiж ти, й серед татар не знайдеш!
   Тим часом до хати ввели зв'язаного Кизименка.
   - Ось i друга птаха! - вигукнув Караїмович. - У батька вдався,  мiцний,
як чорт. Його обухом по головi стукнули - i нiчого. Витримав, чорт!  I  де
вона, така дужа чернь, виростає?
   - На рiднiй землi! - вiдказав Кизим i до сина повернувся: -  Чи  так  я
кажу, сину?
   - Так, батьку! - вiдповiв Кизименко. - Та лихо, що свої продають.
   Впала сива Кизимова голова на груди.
   - Вiд того i тяжко, що свої... I Павлюка не виручили, i самi  в  халепу
вскочили.
   - Павлюку ваша допомога вже зайва! - скривив рот в посмiшцi Караїмович.
- Потоцький вже скрутив йому крили.

   - Виманили, людолови?
   - Авжеж, виманили та й пiддурили. З вами iнакше й не можна. Не виманиш,
не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори  до  себе...  Ну  i
скрутили вашому ватагу руки бiлi... Ха-ха!.. Не сьогоднi-завтра до Варшави
вiдвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти.

   На сходi вже сiрiло.
   Караїмович  вийшов  надвiр,  вдихнув  на  повнi  груди  свiже  морозяне
повiтря, потягнувся до хрускоту в  суглобах  i  вiдчув  себе,  як  нiколи,
бадьорим.
   - Ех, бiс його бери, як хочеться жити! - вихопилося в  нього.  Солодко,
як солодко жити, бодай i  вислужуючись  перед  паном  ляхом.  А  Кизиму  й
Павлюку вже не жити на бiлому свiтi. А вiн живе.  Щасливий.  Бадьорий.  На
повнi груди п'є морозяне повiтря. I щастить же!  Боже,  як  йому  щастить!
Кого вже не вiдрядив на той свiт, а сам на волi, чини хапає... На мить  аж
страшно стало. А що, коли раптово все це скiнчиться? Одного разу вiн трохи
було не влип. Де там! Вiдкараскався вiд смертi. I знову iншi гинуть, а вiн
- живе! I пан польний гетьман ним задоволений.  Ще  б  пак!  За  цю  осiнь
Караїмович добряче для єгомосцi постарався.  Щоправда,  в  Нетребах  трохи
було не спiткнувся, передавши кутi меду з  тою  триклятою  молодицею,  та,
слава Богу, все скiнчилося благополучно. Єгомосць хоч i потовк йому ногами
ребра, i синцiв насадив, шо й досi не щезають, та помилував... Бо  цiнить,
бо вiрнiшого, нiж  Караїмович,  не  знайдеш  у  всьому  реєстрi.  I  тепер
Караїмович не просто старшина. Вiн уже старший реєстру  його  королiвської
милостi українських козакiв! Можна вже й кирпу гнути.  Старший  -  це  вже
пiвгетьмана. Не сьогоднi-завтра булава опиниться в його  руках.  А  якийсь
рiк тому вiн був звичайнiсiньким собi реєстровцем у Переяславi.  Не  кожен
здатний так високо стрибнути! Та ще за рiк! Тепер вiн пополює за  булавою,
i тодi вся Україна опиниться в його руках!
   Україна!.. Вiчно бунтiвна i вiчно непокiрна Україна, коли вже  вдасться
тебе назавжди придушити? Скiльки тебе не  приборкуй,  не  заливай  кров'ю,
скiльки не страчуй у Варшавi твоїх гетьманiв та отаманiв, а  ти  все  одно
непокiрна, пiднiмаєш повстання за  повстанням!  Невже  немає  такої  сили,
котра тебе навiчно  вгамує?  Ось  i  Павлюка  закували  в  кайдани,  а  що
змiнилося? Повстання й далi розгоряється... Але ж добре,  що  хоч  Павлюка
виманили,  трохи  легше  на  душi.  Чи  вiрив  Павлюк  золотим   обiцянкам
Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом вiн шитий!  Очевидно,  хотiв
виграти час,  допоки  повстанцi  зберуться  з  новими  силами.  Коли  його
скрутили i закривавленого вели, вiн тодi запитав Караїмовича:
   - Чому ж не радiє панський пiднiжок?

   В Караїмовича тодi прохопилися розпачливi слова (як  вiя  потiм  картав
себе за той мимовiльний вiдчай!):
   - Ти гинеш, але Україна знову пiднiмається! Павлюкiв ми ще знищимо, але
нам цього замало!
   Караїмович  скреготнув  зубами,  проклинаючи  себе  за  ту   мимовiльну
слабкiсть... А чи ж так вона вже мимовiльна? Остряниця  та  Гуня,  кажуть,
Сiч пiднiмають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують... От i  чекай
нової пожежi!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козакiв  з
Боровицi в поле, зачитали їм умови капiтуляцiї: неухильно  виконувати  всi
накази коронного гетьмана i  бiльше  нiколи  не  бунтувати.  Вони  нiби  й
погодилися,  але  якими  вовкуватими  очима  дивилися  на   нього,   Iляша
Караїмовича, коди Адам Кисiль зачитав їм унiверсал про те,  що  вiн,  Iляш
Караїмович, призначається старшим, реєстру!  М'якими  умовами  капiтуляцiї
Потоцький хотiв задобрити реєстровцiв, на свiй бiк перетягнути. Але  що  з
того? Вони ладнi були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй їх
тримати в покорi, тiльки загавишся - виберуть собi нового Павлюка!..
   ...Заскрипiли полозками сани.
   -  Ей,  сюди!  -  крикнув  Караїмович,  вибiгаючи  на  вулицю.  -  Сюди
повертайте, тут пташечки сидять!..
   По хвилi гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих  в  кайдани.
Кизим спирався на синове плече.  Порiвнявшись  з  Караїмовичем,  Кизименко
спинився.
   - Рано радiєш, запроданцю! - Коваленко вигнувся  i  блискавично  вдарив
Караїмовича ногою в живiт... Свiт у того померк, коли падав у снiг.
   - Чортiв коваль, бика з нiг звалить! - мовив гусар. -  Ей,  обережно  з
ним, бо вiн нам усiм дух повипускає!..


   Роздiл двадцять четвертий

   Хтось пошкрябав  по  склi  i,  певно,  вже  не  мав  бiльше  сили,  щоб
постукати.
   - Хто? - притислася Христя лобом до шибки.
   - Я... - почулося ледь чутне, i безсилi, закляклi пальцi впали...
   - Хто "я"? - вигукнула Христя i крiзь прохукане вiд морозу кружальце  у
вiкнi побачила зiгнуту жiночу постать, облiплену снiгом. - Хто, Господи?
   - Ма-арина...
   - Ой Божечку ж мiй!.. - Христя метнулася в сiни, загримiла  засувом.  -
Ти наче з неба впала... Та заходь, бо закоцюбнеш.
   Марина наче прикипiла морозом до стiни, не годна зробити  бодай  кроку.
Христя обхопила її, вiдчуваючи пiд руками замерзлий, наче  луб'яний  одяг,
втягнула в хату.
   - Ой, та ти ж зовсiм задубiла, ненько моя рiдненька! -  Христя  заледве
постягувала з Марини одiж, що торохтiла вiд морозу, як висохла шкура. - Та
звiдки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу?
   - З Боровицi, - Марина ледь прошепотiла бiлими губами. -  Схопили  пани
ворiженьки його...
   - Кого це, небого?
   - Павлюка... Вiн погодився на переговори, аби виграти  час,  а  ляхи  й
полонили його... Пiдло схопили...
   - Знайшла кого звинувачувати в пiдлостi! - похитала Христя  головою.  -
Та ляхи без пiдлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо  без  рук
зостанешся. I як ти дiсталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки
загризли б... Невже ж ото аж iз самої Боровицi йшла?
   - З Боровицi, тiточко, сама не знаю, як допленталась...
   - А батько ж де, брат?
   - Не знаю... Нiчого не вiдаю. - Марина притулилася спиною до стiни, над
силу говорила. - Десь iз ляхами б'ються, коли живi... Повсюди ляхи  велике
свавiлля  чинять,  села  випалюють,  людей  поголовне  мордують.  Наче  не
Україною я пройшла, а пеклом.
   - Уже й до Києва погромища докотилися, - зiтхала тiтка. - Що воно  буде
тепер? Де ж воля наша i правда?
   - Кривда правду побила.
   - I завжди так, вiдколи свiт стоїть. - Тiтка Христя сидiла, журно  руки
опустивши. - Що нас завтра чекає?

   Марина застогнала...
   - Господи, та ти гориш уся, - кинулась до неї тiтка.
   - Немає в мене бiльше рiднi, крiм вас, тiточко.
   - Живи, небого, в мене, мiсця нам вистачить. - Христя пiдвела Марину до
лiжка. - Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре,  що  ти  до
мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручнiше жити... Лягай,  лягай,
дочко.
   - Тiточко! - жахно схопилася Марина. - Вовки он за вiкном... Чуєте,  як
виють?
   - Та то ж вiтер гуде-завиває, схаменися! - Тiтка вкрила Марину ковдрою,
а зверху ще й сiрячину накинула - Зiгрiйся, бо тремтиш  уся.  То  в  холод
тебе кидає, то в жар.
   Марина вiдкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, i
злякано прислухалася до завивання вiтру за вiкном.  А  згодом  поринула  у
небуття, закрутилася в снiговiй круговертi, пiрнула в  задушливу  хвищу...
То провалювалася в бiлий морок, то виринала  на  мить,  спрагло  облизуючи
спеченi губи. Христя змочувала їй  губи,  напувала  вiдварами  з  трав,  i
Марина на якусь  хвилю  заспокоювалась...  То  раптом  щось  квапно-квапно
Павлюку торохтiла... Все благала його  не  йти  на  переговори  до  ляхiв.
Павлюк дивився на неї свiтлими  очима,  в  яких  билася  туга  i  бiль,  i
сумно-журно намугикував:

   Зажурився соколонько,
   Бiдна моя голiвонько,
   Що я рано з вирiю вийшов -

   Нiде сiсти, гнiзда звити,

   Малих дiток розплодити...


   - Тiточко,  тiточко,  затримайте  його!..  -  схопилася  Марина.  -  Не
пускайте його до ляхiв!.. Скажiть, що я тут... Марина...
   - Господь з тобою!.. Кого?..
   - Павлюка!.. Вiн щойно був тут. Я чула... вiн спiвав...
   I  падала  на  гарячу  подушку,  провалювалася  в  чорну  прiрву.  Коли
приходила в себе, розповiдала:
   - Потоцький не мiг взяти Боровицю i прислав до Павлюка воєводу  Кисiля,
щоб розпочати переговори. Павлюк i  погодився.  Я  прохала  його  не  йти,
заклинала - не послухався. Хотiв виграти час, вiйсько  своє  вiд  загибелi
врятувати... I пiшов...
   - I ляхи його схопили?
   - Спершу нi... Бо козаки лишалися в Боровицi, а їх звiдти нелегко  було
викурити. От Потоцький i каже Павлюку: хай козаки припинять опiр,  вийдуть
з мiста i приймуть клятву на вiрнiсть Посполитiй. А за це  їм  i  гетьману
буде збережено життя i свободу. Павлюк повернувся в  Боровицю  з  козаками
радитись. Так i так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо.
Ляхи повiрять нам i повернуться в Бар. А тим  часом  Остряниця  запорожцiв
приведе, за зиму зберемо великi сили i по веснi розпочнемо наступ.
   Не доказавши, Марина поринала в небуття i бачила там Павлюка.
   - Ти живий, Павлусю?! - кидалась йому навстрiч.
   - Як бачиш, - вiн сумно усмiхався й легенько обнiмав її за плечi -  Хоч
ляхи й зубами скреготiли, i "пся крев" горлали,  а  зачепити  не  посмiли.
Бояться, що потiм козаки з мiста не вийдуть. Поки що мене вiдпустили.
   - Ти погодився припинити опiр?
   - Погодився, бо  iншого  викруту  немає,  -  Павлюк  розвiв  руками.  -
Боротися до загибелi ми завжди встигнемо. Лiпше буде зберегти  нашi  сили.
Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли  пiдпишу
договiр, Потоцький пiде з України, а ми спiшно будемо готувати новi  сили.
- Востаннє поцiлував її. - Бережи себе, Маринко!
   - Ти куди? - зойкнула Марина.
   - За умовами договору я змушений буду вивести козакiв у поле,  де  вони
дадуть клятву Потоцькому.
   Вiн пiшов i бiльше не повернувся.
   Кiлька днiв Марина ховалася на горищi. Не за себе боялася, за дитя  пiд
серцем. З горища бачила, як вишикували козакiв  пiд  мiстом,  як  польськi
комiсари зачитували їм умови капiтуляцiї, а потiм козаки пiшли... А Павлюк
не повертався. Його, Гордiя Чурая та ще кiлькох  старшин  Потоцький  велiв
схопити, в кайдани закувати i вiдвезти до Варшави. Так цiною  свого  життя
зберiг Павлюк своїх  козакiв,  а  з  ними  i  повстання.  В  Боровицi  вже
хазяйнували прибiчники Караїмовича. Марина вночi  вислизнула  з  мiстечка.
Коли опинилася в полi - охопив  вiдчай.  Куди  йти,  куди  подiтися?..  Не
вiдала, де батько i брат, лише згадала, що в Києвi мешкала тiтка Христя...
I подалася в дорогу. Пробиралася глухими путiвцями, замерзала в степах, не
раз лише чудом вiд голодних вовкiв рятувалася...
   - Ой, тiточко, я  таке  бачила,  таке  бачила...  -  стискувала  руками
голову, стогнала. - Доберуся до  села,  а  воно  дощенту  спалене...  Однi
комини  та  бовдури  стирчать.  А  люди...  Боже  мiй,  люди  на   деревах
гойдаються...
   - Страшнi часи надходять, - хрестилася тiтка - Ляхи  що  хочуть,  те  й
чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Нiжинi всi вулицi кров'ю
залив. На шляхах, що ведуть до  Нiжина,  шибеницi  поставив  i  повстанцiв
вiшав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде.
   Три днi Марина лежала без пам'ятi,  ледве  виходила  її  тiтка  Христя.
Звелась через тиждень, вiд вiтру хиталася, на ногах  не  трималася.  Тiтка
згребла у вузол ще дiвоче своє вбрання i гайнула  на  ярмарок,  аби  якого
харчу вимiняти. Марина сидiла бiля вiкна, наче закам'янiла. Тiтка довго не
поверталася, десь по обiдi Марина вийшла надвiр. Рухалась, наче  увi  снi.
Було тихо й тепло, мороз пересiвся, вiтер  вгамувався.  Вдихнувши  свiжого
повiтря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.
   Бум!.. Бум!.. Бум!.. - почулося зненацька, й Марина злякано  розплющила
очi. На вулицi гуркотiв барабан, i люди поспiшно збiгалися на його  звуки.
Марина й собi попростувала. Гурт оточив  огласника,  котрий  щось  кричав,
розмахуючи руками. Марина пiдiйшла ближче, напружила слух.
   - Ей ви, мiщани! - горлав рудий здоровило. - Пiд  загрозою  кари  йдiть
усi на гору Киселiвку!
   "Чого це я туди йтиму?" - подумала Марина.
   - Йдiть на гору Киселiвку! -  не  вгавав  огласник.  -  Йдiть  на  гору
Киселiвку! Таке довелiння єгомосцi польного гетьмана Потоцького.  На  горi
Киселiвцi будуть карати вiдомих бунтарiв, прибiчникiв самозваного гетьмана
Павлюка, коваля Кизима i сина його... Йдiть на гору Киселiвку!"
   "Кизима i сина його", - повторила подумки Марина i вiдчула,  як  у  неї
пiдкошуються ноги, а перед очима  запурхали  чорнi  метелики...  Хтось  її
пiдхопив пiд руки, хтось тер скронi снiгом, доки вона не  отямилася.  А  у
вухах все ще лунало: "Кизима i сина його!"
   Край вулицi стояв слiпий лiрник з порожньою торбою через плече, за  яку
тримався посинiлий вiд холоду i  голоду  хлопчик-поводир.  Лiрник  дивився
невидючими очима поперед себе, повiльно крутив ручку лiри  i  пiд  тужливi
звуки тремтливим старечим голосом спiвав:


Та на бiду, на горе козак уродився:

В чистiм полi край дороги
   ляшкам знадобився.

   У недiленьку вранцi тая славонька

   стала:

Взяли ляшки сiромаху, забили в кайдани.

   Ой, на руки кайдани,
   на ноги скрипицi,

   Та й вкинули сiромаху
   у темну темницю...

   - Люди добрi, - прошепотiла Марина, - покажiть  менi,  де  та  проклята
Киселiвка?..
   Голос слiпого лiрника забринiв раптом з негаданою силою:

   Та приїжджає жовнiр,

став його питати:

"Чи є в тебе, козаченьку,
   отець, рiдна мати?"

   "Ой, є в мене родина -
   вся Україна!.."

   Як дiсталася до Киселiвки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, i
з кожною вулицею їх бiльшало i бiльшало. Десь грiмкотiли барабани, кричали
огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив  i
плив, сумний, зажурений... Натовп нiс  Марину,  вона  майже  не  вiдчувала
землi пiд ногами, а в її  вухах  все  лунало  й  лунало:  "Кизима  i  сина
його..." I вона все ще не могла повiрити, що то батько її i брат... Пливла
в натовпi, а бачила рiдне мiсто Черкаси...  Свiй  двiр,  де  ще  дiвчинкою
зростала. Гула кузня, гоготiв вогонь у горнi... Бачила, як батько вихоплює
з горна малинове залiзо, кладе його на ковадло... Дзень-бом,  дзень-бом...
Iскри так i шугають навсiбiч, наче зграйки золотих  метеликiв  пурхають...
Дзень-бом, дзень-бом...
   - Спiши, сину, кувати залiзо, покiль воно  гаряче!  ~  повторює  батько
своє улюблене прислiв'я. Вони обоє, i батько, i син, як  двi  краплi  води
схожi, закiптявленi сажею,  червонi  вiд  горна,  дужi,  напрочуд  веселi,
тiльки поблискують бiлими зубами...  Дзень-бом,  дзень-бом...  З  раннього
рана й до темна дзвенить кузня, шугають  iскри  з-пiд  молотiв,  i  Маринi
здається, що вони розлiтаються по  всьому  свiту,  несучи  людям  добро  й
тепло... Ледве, бувало, - нi свiт нi зоря, - загомонить кузня, а люди  вже
кажуть:
   - Пора й нам за дiло братися, в Кизимiв кузня спiває.
   Марина  пливе  й  пливе  у  юрмi,  i  здається,  кiнця-краю  немає  тiй
моторошнiй дорозi. То там, то тут зринають уривчастi розмови:
   - Кого каратимуть?
   - Кажуть, що Кизима з сином.
   - Чули, в Лубнах повстання?
   - Тепер всюди за коси беруться...
   - То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?
   - Авжеж! Лiпшого коваля, нiж вiн, годi й шукати. Золотi в  нього  руки.
Хотiв щастя викувати, а смерть собi здобув...
   ...Дзень-бом, дзень-бом... Вiдколи  себе  Марина  пам'ятає,  вiдтодi  й
спiвала у їхньому дворi кузня. I скiльки там перековано залiза на плуги  й
чересла, ножi й шаблi, на борони й колеса!.. А якось батько викував квiтку
iз залiза. Що то була за краса!.. Кожен листочок  -  як  живий.  Дихнеш  -
затремтить...
   - А чого вона чорна? - запитала Марина.
   - Бо праця наша чорна i хлiб наш чорний, - вiдповiв батько.
   ...Натовп нiби наразився на невидиму стiну.

   Марина стукнулася у чиюсь спину i теж спинилася. Невже  прийшли?  Куди?
Чого? Нараз  пригадалося  :  "Кизима  i  сина  його..."  Марина  зiп'ялася
навшпиньки i побачила море голiв. "Кизима i сина його..."
   - Люди добрi, пропустiть мене... - ледь чутно  шепоче  Марина,  а  куди
вона поривається, i сама не знає.
   Натовп хвилюється, гуде...  I  зненацька  подається  вперед,  пiдхоплює
Марину, несе... I Марина зрештою бачить згiр'я. Чи  гору.  Вона  бiла  вiд
снiгу.
   Маринi здається, що гора посивiла з горя...
   На  горi  пiвколом  стоять  гусари,  i  їхнi  чорнi   обладунки   рiзко
видiляються на бiлому снiгу.
   - Ведуть!.. Ведуть!.. - почувся крик.
   Натовп колихнувся i завмер.
   Марина подалася  вперед  i  побачила  батька  i  брата.  Батько  тягнув
поранену ногу, спираючись на синове плече.
   "Посивiв татусь", - подумала Марина.
   Батько i брат були простоволосi, в сорочках... Вони  ступали  по  снiгу
босими ногами, i Маринi стало холодно - холодно.
   Ось вони зупинилися i  вклонилися  людям.  Натовп  вiдповiв  на  поклон
поклоном.
   - Дивiться! Всi дивiться! - загорланив огласник. -  Зараз  за  бунти  i
непокору маєстату Речi Посполитої буде посаджено на палю вiдомих бунтарiв,
якi цiдили шляхетську кров, Кизима i сина його Кизименка!
   I тiльки тут Марина побачила два високi стовпи,  на  кiнцях  яких  були
гострi металевi наконечники...
   - Буде посаджено на палi Кизима та сина його Кизименка!.. -  не  вгавав
огласник. - Буде посаджено на палi...
   - Люди! - раптом крикнув батько на все своє могутнє горло.  -  Слухайте
лiпше мене, коваля Кизима, i сина мого коваленка. Коли завинили чим  перед
вами - не поминайте лихом!
   - Бог простить! - вiдказав натовп.
   - Будьте людьми, люди, а не бидлом! - гримiв Кизим. - Ви не худоба!  Ви
вiльнi. Бог вас поробив вiльними, а ляхи забрали у вас волю! БорiтесяI  Що
ми не змогли, те подужайте ви!
   - На Сiч утiкайте люди! - почула Марина братiв голос - Всiх вас ляхи не
скарають. Україна велика!..
   - Куйте залiзо, поки гаряче! - гукнув батько.
   - Щоб iскри сипались! - додав син.

   Батько високим i дужим голосом заспiвав:

   Розвивайся, сухий дубе,
   Завтра мороз буде,
   Гей, завтра мороз буде!

   Пiсню пiдхопив ковалiв син:

   Убирайся, козаченьку,
   Завтра похiд буде,

   Гей, завтра похiд буде!

   I Марина вiдчула, що бiля неї спiвають люди, вся гора Киселiвка  спiває
козацьку пiсню:

   Я морозу не боюся,

   В мороз розiв'юся,

   Гей, в мороз розiв'юся.
   Я походу не боюся,

   Завтра й уберуся.

   Спiвала пiсню й Марина, спiвала,  вiдчуваючи,  як  б'ється  у  неї  пiд
серцем дитя. Швидше, швидше з'являйся, сину, на бiлий свiт, i  зануртує  в
тобi гаряча нескорена кров Павлюкiв i Кизимiв!
   Козацькому роду та й не буде довiку переводу!..





   _КНИГА ТРЕТЯ_
   __
   _ВИЛIТАЛИ ОРЛИ, ВИЛIТАЛИ СИЗI..._


   Ой, то ляхи - вражi сини
   Вкраїну зрубали,
   Течуть рiки кривавii
   Темними лугами.
   Ступай, коню, пiдо мною
   Широко ногами,
   Iдуть ляхи - вражi сини
   В погоню за нами.
   Летить орел понад полем
   I в повiтрi в'ється,
   Ой, там, ой, там славний козак
   З поляками б'ється.
   Ой, годi вам, вражi ляхи,
   Руську кровцю пити,
   Не один лях молоденький
   Осиротив дiти.
   З народної пiснi


   _ПРОЛОГ_
   __
   ...Першим стратили Гордiя Чурая.
   Хвилю тому чи двi Гордiй ще  задивлявся  на  весняне  варшавське  небо,
хитав головою i, як завжди, добродушно дивувався:
   - Ото вже не думав, що й у ляхiв небо голубе!..
   - Кажуть, що небо всюди однакове, - озвався Павлюк.
   - Однакове, та чуже. А на Українi, - Гордiй замрiяно посмiхався i  наче
аж молодiв у ту мить, - воно рiднiше. I блакитнiше...
   - Правда твоя, брате! Над рiдною землею i небо рiднiше!
   Вони стояли на високому помостi, аж рудому вiд засохлої кровi (чи не на
цьому помостi закипiла гаряча кров  Iвана  Сулими!),  в  оточеннi  ворожої
юрми, що глухо гудiла й викрикувала злi погрози "українним схизматам". Але
стратенники не  звертали  на  те  збiговисько  щонайменшої  уваги  i  тихо
гомонiли мiж собою, i їхньої мови  навiть  барабани  не  могли  заглушити.
Обидва хоч i молодi, але вже срiбновусi (за полонянську  зиму  вуса  iнеєм
взялися), в бiлих сорочках, схудлi,  змарнiлi,  катованi  й  мордованi,  з
слiдами численних тортур на тiлi, але спокiйнi, впевненi в своїй  правотi,
знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови... То затихали, то  знову
гримiли барабани, а вони розмовляли мiж собою, нiби пiсля  довгої  розлуки
здибалися два приятелi i гомонять собi про те  i  се...  Один  свiтлоокий,
задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними  iскорками  в  живих
зiницях, котрi нiколи не гасли бодай i в найскрутнiшi хвилини життя...  Не
вгавають на майданi барабани...
   А вони гомонять мiж собою.
   - А в Полтавi яке небо? - питається Павлюк.
   - О-о-о! - тiльки й вигукнув Чурай. - В Полтавi небо що очi коханої...
   Павлюк глянув на мiсто своєї загибелi. Все у Варшавi було високе, чорне
i гостре: гостроверхi дахи  магнатських  палацiв  з  кольоровими  вiкнами,
незлiченнi вежi будинкiв, що тiснили один одного у вузьких вогких завулках
Старого Мiста i, не знаходячи мiсця на землi, витягувалися  вгору,  гострi
шпилi костьолiв, що скидалися на закам'янiлi  скелети  якихось  чудовиськ,
ратуша i Свентоянський собор також намагалися проштрикнути  небо  гострими
списами своєї верхотури... Глянув на майдан - чорнi  капелюхи  ченцiв,  що
оточили помiст i нiяк не дiждуться кровi  схизматiв...  Вiдвернувся...  Не
хотiлося на них дивитися в останню мить свого життя.
   - Нiчого менi так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, -
зiтхнув Гордiй свiтлою, тихою журбою. - Хоч одним оком. Хоч здалеку...  Та
ще якби скупатися у свiтлiй  Ворсклi,  надiти  чисту  вишивану  сорочку  i
посидiти на березi пiд зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку...
Ех, гетьмане, нiколи ти не був у нашiй Полтавi,  а  дарма!  Благословенний
рiдний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою i потопає у вишневому
садку. А дружина яка в мене гарна!  Горпина...  Вона  ж  мене  кожен  день
виглядає... А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, нiколи ти  не  чув,
як моя дочка спiває!  Куди  тим  солов'ям!..  Не  дiвчина,  а  диво  якесь
золотоголосе!.. Сама й пiснi складає... Хотiв би я хоч одним оком глянути,
якою виросте моя дочка!..
   За мить до страти не знав Гордiй Чурай, що мине небагато часу - i  його
дочка стане нацiональною гордiстю України,  а  легендарна  слава  народної
пiснетворки понесе її iм'я над  вiками...  Марина  Чураївна,  славнозвiсна
пiснярка  з  Полтави,  на  вiки  вiчнi  прославить  рiдний   край   своїми
невмирущими  пiснями.  Через  десять  лiт  по  загибелi  Чурая  i  Павлюка
почнеться Велика Визвольна вiйна проти польського панування на Українi,  i
пiсня Марини Чурай "За  свiт  встали  козаченьки"  стане  маршовою  пiснею
козацьких вiйськ. Не один десяток пiсень складе i виспiває за своє коротке
життя Марусенька - надзвичайно вродлива, горда й талановита  дочка  Гордiя
Чурая, i тi пiснi увiйдуть в золотий фонд української культури,  i  будуть
їх люди вiками спiвати по всiх усюдах.
   Та доля дiвчини буде трагiчною.
   Виведуть її одного ранку, як i батька оце, на дерев'яний  помiст,  i  -
стане бiля дiвчини кат iз сокирою. Тiльки буде це не у Варшавi, а в рiднiй
Полтавi. I буде сказано люду, що Марина Чурай  з  великої  любовi  отруїла
свого зрадливого коханого - козака  Полтавського  полку,  i  полковий  суд
засуджує її до страти - "з отсєченiєм голови єя".
   I в останню мить примчить у Полтаву гонець  з  Києва  i  зачитав  наказ
гетьмана України про помилування, i в тому наказi буде згадувано  i  його,
Гордiя Чурая, iм'я:
   "...наказую: зарахувати  голову  полтавського  урядника  Гордiя  Чурая,
вiдрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини  Чурай,  в  пам'ять
героїчної загибелi батька i заради чудових пiсень, що вона  їх  складає...
Марину  Чурай  з-пiд  варти  звiльнити.  Гетьман  України  Богдан  Зiновiй
Хмельницький".
   Нiчого не знав тодi на варшавському помостi Гордiй Чурай. Прощаючись  з
милою Полтавщиною, спiвав вiн останню в своєму життi пiсню:

   Ой, Україно мила,
   Краю пам'ятливий:
   Там я любив дiвчину,
   Там я був щасливий.
   Жив собi в мiстечку,
   Круг своєй родини...

   Гучно забили барабани, i кат обiрвав Чураєву пiсню.
   Гупаючи об помiст, пiдiйшов  вiн  у  червонiй  накидцi,  в  капюшонi  з
вузькими прорiзами для очей. За його знаком два помiчники накинули  Гордiю
на руки петлi i, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою...
   - Ей ви! - крикнув їм Чурай. - Не дуже  тягнiть,  бо  ще  й  руки  менi
повикручуєте! - Вiн i за мить до страти не втрачав бадьоростi й  гумору  i
тих веселих iскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. -  Постривайте,
вiдьомськi вилупки, бо маю з братом попрощатися!..
   Гордiй повiльно згинав у лiктях руки, i помiчники  ката,  впираючись  у
помiст, не змогли розiгнути  йому  рук  i  посунулись  до  нього  на  туго
натягнених мотузках.
   - Прощай, мiй брате гетьмане! - Гордiй уклонився Павлюковi.  -  Помремо
зараз - вдруге не доведеться... Тiльки й того...
   - Будь здоров, брате! - Павлюк встиг його поцiлувати,  як  загрiмкотiли
барабани, блиснула в повiтрi гострим лезом сокира...
   I Павлюк лишився на помостi один.
   "Гордiй Чурай зробив усе, що мiг, - думав вiн в останню мить. - Все, що
встигла вiдпустити йому праведна його доля. I я встиг. I вдячний долi,  що
вона була чесною до мене, не дала менi розмiняти  життя  на  дрiб'язок.  Я
принiс пiдневiльному люду своєї батькiвщини ковток волi. Один лише  ковток
волi. Не вiдаю, багато це чи мало,  але  ковток  п'янкої  волi  я  дав.  I
викресав у серцях  iскру,  з  якої  колись  спалахне  велика  пожежа,  але
роздмухає її вже хтось iнший..."
   Йому накинули на руки петлi, i перш нiж його розiп'яли над колодою, вiн
встиг побачити Чигирин... I бiлий-бiлий снiг. I себе з Мариною серед  того
непорочного снiгу.
   "Прости мене, кохана, що не принiс тобi щастя. Але ти завжди зi мною, i
я щасливий, що ти в мене була, є i будеш, i тебе  навiть  сокира  ката  не
забере в мене..."
   Над Свентоянським собором туркотiли голуби, кружляли над майданом, наче
й собi хотiли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України...
   "Що таке,  зрештою,  смерть?  Це  просто  журавель  не  повертається  з
вирiю... Бо навiчно лишається в польотi..."
   Прощай, Україно!
   Блиснула сокира, i голуби над майданом злякано злетiли вгору.


   Роздiл перший

   Стративши  гетьмана  повстанської  України,  магнатство  на  цьому   не
заспокоїлось, а по веснi 1638  раку  зiбралося  у  Варшавi  на  сейм,  аби
обкарнати i тi куцi-прекуцi пiльги та "вольностi"  українського  козацтва,
котрi були скрiпленi так званим Курукiвським трактатом 1625 року.
   Iсторiя того договору така. Восени  1625  року  Україна  була  охоплена
повстанням, котре очолив вибраний на  гетьмана  запорожець  Марко  Жмайло.
Пiсля ряду запеклих  битв,  особливо  бiля  Курукiвського  озера[9],  коли
польське вiйсько було вкрай виснажене,  коронний  гетьман  Конєцпольський,
аби врятуватися, вiдрядив у повстанський табiр своїх послiв з  пропозицiєю
про мирну угоду. Поляки  завжди  так  викручувалися:  вiдчуваючи  неминучу
поразку,  спiшно  пропонували  мир,  використовуючи  нестiйку,   а   часом
реакцiйну козацьку старшину, i вже потiм, вгамувавши  повстанцiв  золотими
обiцянками, чинили по-старому. Так сталося  i  бiля  Курукiвського  озера.
Хоча сили повстанцiв також  були  пiдiрванi,  все  ж  вони  мали  чисельну
перевагу. От  тiльки  не  спромоглися  її  закрiпити.  Повстанський  табiр
ускладнювали внутрiшнi суперечностi: реєстрова старшина прагнула  угоди  з
панством,  сподiваючись,  що  вдячне  панство  урiвняє  її  в   правах   з
великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва волiла й далi боротися  за
свою волю. П'ятого листопада в козацькому таборi стався переворот:
   од Жмайла вiдiбрали булаву i гетьманом проголосили  Михайла  Дорошенка.
Того  ж  дня  Дорошенко  прийняв  умови  польської  сторони   i   пiдписав
Курукiвський трактат, за яким  реєстр  мав  бути  не  бiльше  шести  тисяч
козакiв (при Сагайдачному, наприклад, реєстр був фактично  необмежений)  i
подiлявся на п'ять  полкiв:  Київський,  Переяславський,  Бiлоцеркiвський,
Корсунський, Канiвський.  Щоправда,  учасникам  повстання  було  оголошено
амнiстiю,  а  реєстровцям  даровано  ще  й  "вольностi":  право  займатися
риболовлею, мисливством та торгiвлею. I ось по веснi 1638 року,  стративши
Павлюка, панство постановило на сеймi переформувати козацтво  i  позбавити
його всiх пiльг i  "вольностей"  Курукiвського  трактату.  На  сеймi  була
прийнята  "Нова  Ординацiя  вiйська   Запорозького,   реєстрового,   котре
перебуває на службi Речi Посполитої".
   "Ми знищуємо на вiчнi часи, - зачитали  на  сеймi  постанову  про  нову
Ординацiю, - всi пiльги, прибутки  i  право  на  вибiр  старшини,  котрими
козаки користувалися... Ми ухвалюємо, щоб тi, хто брав участь у повстаннi,
були перетворенi у хлопiв... Посаду гетьмана нiколи не буде займати  особа
iз козацької маси, гетьмана буде призначати король iз шляхетського  стану.
Iз шляхти будуть вибиратися осавули й полковники".
   За  козаками  лишалося  право  вибору  лише   сотникiв   та   отаманiв.
Реєстровцям  заборонили  вiльно   пересуватися   по   Українi,   займатися
торгiвлею. Реєстр також було зменшено i вибрано  заново.  Сейм  гадав,  що
нова Ординацiя раз i назавжди покладе край повстанням на Українi.
   Вiдразу ж по закiнченнi сейму два гетьмани, коронний  Конєцпольський  i
польний Потоцький, зiйшлися за угорським вином, аби  узгодити  свої  плани
щодо подальшого упокорення бунтiвної України. Ситуацiя з початку 1638 року
для Польщi складалася так. Коронне вiйсько було роздiлене на двi  частини.
Перша, значно менша, стояла в самiй Польщi неподалiк прусського кордону (в
Пруссiї було неспокiйно, до всього ж пiдливав  жиру  у  вогонь  i  Данцiг,
котрий претендував на морське  воєводство),  головнi  ж  сили  ще  з  зими
минулого  року  стояли  в  Українi,  зайнявши  Поднiпров'я,  Приднiпров'я,
Заднiпров'я та всi шляхи й переправи по Днiпру. Вже другий рiк  в  Українi
було неспокiйно, то там, то тут спалахували повстання,  мiста  виходили  з
покори польським старостам, в лiсах дiяли  загони  мiсцевих  ватажкiв.  Iз
стратою  Павлюка  у  волостях  нiчого  не  змiнилося,   пожежа   тлiла   i
розгорялася. Остаточно вгамувати Україну було доручено польному  гетьману,
одначе  той,  передавши  вiйська  своєму  братовi,  полковнику  Станiславу
Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм i зволiкав  з  поверненням  в
Україну, зiславшись на поганий стан здоров'я.
   "Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував реєстр, i  з  мене  досить,  -  сам
перед собою виправдовувався польний. - Хiба я мало гибiв в  Українi,  мало
ризикував своєю головою? Нема дурних! Хай лiпше  брат  викорiнює  хлопськi
бунти, якщо це йому вдасться!"
   Але  виду  про  свiй  душевний  злам  не  подавав,  тримався  гордо   i
самовпевнено, як i личить бравому переможцю.
   - Я перемiг з Божою помiччю хлопського гетьмана,  а  нова  Ординацiя  й
зовсiм вломила реєстру карк! - пiднявши золотий кубок  з  янтарним  вином,
хвацько вигукнув польний. - Шляхетський  гордий  чобiт  дощенту  розтоптав
хлопськi вольностi. Я радий, що старшина реєстру  вiднинi  буде  з  можних
родiв. - Сьорбнувши вина, мрiйливо протяг: - Мм-м...  Вино  пречудове!  Це
справжня олiмпiйська амброзiя! Хоча, - продовжував вiн перервану  тему,  -
повернемося до повстання. Iляшко Караїмович, теперiшнiй старший реєстру, i
не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата  українця  вiн
випустить бiльше кровi, анiж ми. А вже сiм шкур злупить, будьте певнi!
   Коронний гетьман, вмочивши сухi губи  у  вино,  задоволене  плямкнув  i
похитав головою:
   - Але ж угорцi мастаки виготовляти  вина!  П'єш  його,  власним  язиком
закусиш i не вгледиш як... Та-ак... Щодо Караїмовича. Вашмосць має  рацiю.
Я нiяк не хочу применшувати моцi Посполитої, але без таких запроданцiв, як
Караїмович, нам би довелося сутужно.
   - О, так, - згоджується польний. -  Попереднє  повстання  Марка  Жмайла
тiльки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бiк.  До  речi,
так було й при Наливайку, Косинському, Трясилi, i сподiваюсь,  -  що  й  у
майбутньому  буде.  Допоки  караїмовичi  зраджуватимуть   своїх   же,   ми
загрiбатимемо жар чужими руками.
   - На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупiться, - каже коронний
i пiднiмає кубок. - Отож за
   перемогу?
   - Так, за перемогу, вашмосць! - вигукує Потоцький.
   - Пан польний хiба не збирається в скорiм часi повернутися в Україну  й
очолити священну вiйну супроти схизматiв?
   - Я... е-е... - запитання коронного застукує  Потоцького  зненацька.  -
Звичайно, радий i далi служити своїм фамiльним  мечем  дорогiй  ойчизнi  i
Коронi, але  почуваю  себе  кепсько.  Минулий  похiд  дався  взнаки  моєму
здоровлю. Одначе з черню впорається i мiй брат. Я п'ю за золотий спокiй  у
нашому королiвствi!
   - О нi! - похмуро хитає головою коронний. - Про золотий спокiй поки  що
рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокiрну Русь!
   Пiдходить  до  вiкна,  ледь  пригублює  кубок  i  довго   дивиться   на
гостроверхi дахи Старого Мiста, на шпилi ратушi i  Свентоянського  собору,
хитає бородою:
   - Цеї весни не чекати нам i срiбного спокою в маєстатi!
   - Але ж нова Ординацiя... - починає польний.
   - Нова Ординацiя хоч i знищила привiлеї та вольностi  реєстру,  але  не
стала панацеєю вiд усiх наших бiд! Сейм постановляє,  а  козаки  по-своєму
чинять. I нiчого їм не варто вдруге розпочати  похiд  за  свої  вольностi.
Дарма що голова Павлюка стирчить на тичцi, нового гетьмана це  не  злякає!
Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волi. Вони  й
закликають хлопiв до себе на Сiч. Я одержав не зовсiм  приємнi  вiстi  вiд
урядникiв: на Запорiжжя втекло близько шести тисяч хлопiв. Нове  повстання
неминуче!
   - Пся крев! - прохрипiв Потоцький - Чи не я перед Рiздвом топив у кровi
Україну? Смiю запевнити, що Лiвобережжя  i  Правобережжя,  де  я  пройшов,
вкрашалося шибеницями. Нiжин i Київ вкрилися трупами. Я лютував, як  барс!
Садив хлопських отаманiв на палi, нищив їх  без  лiку!  I  все,  виходить,
марно?
   Коронний  нiчого  не  вiдповiв,  хмуро  дивлячись  в  золотий  кубок  з
угорським вином...
   Ще через кiлька днiв надiйшли вiстi,  що  запорожцi  та  втiкачi-селяни
вибрали на гетьмана Якова Остряницю, а в помiчники  йому  -  Дмитра  Гуню.
Щодень надходили тривожнi вiстi  вiд  українських  старост:  хлопи  юрмами
втiкають за пороги, запасаються харчем та зброєю, збирають грошi  на  нове
повстання. Схизмати до того знахабнiли, що навiть влаштували свiй  шпиталь
в Трахтемировi при Межигiрському монастирi.
   Конєцпольський почав спiшно готувати новi полки  на  Україну,  вiдiслав
гiнцiв, аби в Чигиринi  й  Кременчуцi  виставили  сильнi  залоги.  Коронне
вiйсько велiв  просунути  ближче  до  порогiв  з  наказом  перехопити  там
Остряницю. Вiйна почалася!


   Роздiл другий

   Сотник реєстрової сотнi, що була розмiщена у мiстечку  Голтвi,  Ничипiр
Хрущ, маленький кругленький чоловiчок з  моложавим  червонощоким  лицем  i
пишними рудими вусами, вийшовши з церкви,  старанно  перехрестився,  надiв
шапку, поправив шаблю на поясi i, тримаючи в однiй руцi свiчку, а  долонею
другої затуляючи благенький вогник, аби дурний вiтрисько не  задув,  бува,
з-за рогу вогонь страстей, обережно почимчикував до свого обiйстя.
   Був страсний четвер, i над мiстечком линуло завзяте бемкання дзвонiв. З
церкви, хрестячись, один по одному виходили мiщани  та  козаки.  Захищаючи
долонями свiчки, розходилися по вузьких кривулястих вуличках та  завулках.
Благополучно принiсши додому вогонь страстей, закiптявлювали  на  сволоках
чорнi хрести, а свiчки, задмухавши, ховали за iконами. Така свiчка вiднинi
зватиметься страсною i допомагатиме як  од  негаданого  лиха,  так  i  вiд
хвороб, хоча б вiд злої трясучки. Варто лише тричi вимiряти ниткою свiчку,
затим нитку спалити, а золу з святою водою в четвер натщесерце  випити,  i
трясучку тодi як рукою знiме! При важкiй смертi душа чогось не може з тiла
вирватися, конаючому дають потримати в руках страсну  свiчку,  якщо  тяжкi
пологи, то засвiчують її перед iконами. А в  грозу,  аби  грiм  не  спалив
хати, свiчку тричi по хатi проносять i ставлять на покутi.
   Отож нiс до своєї хати страсний вогонь i сотник Хрущ,  але  думки  його
невтiшнi блукали далеко-далеко i вiд страсного вогню, i навiть  вiд  самої
Голтви. Не давала покою сотнику нова Ординацiя, котра обкарнала i без того
куцохвостi вольностi реєстровськi. "Що ж то воно буде? - зiтхав  сотник  i
скрушно хитав головою. - Ще одна  така  Ординацiя,  i  реєстрове  козацтво
поробиться хлопами в панiв". По мiстах i замках розтикав Потоцький  сильнi
залоги. I в Голтвi  жовнiрський  загiн  отаборився.  Спробуй  тепер  ляхiв
викурити! Хоча й духом падати ще ранувато. Доки шабля в  руках  -  доти  й
козакуй! Полетiли по веснi чутки,  що  Яцько  Остряниця  продовжує  справу
Павлюка. А невдовзi й достовiрнi вiстi надiйшли: вийшовши з Сiчi,  гетьман
дав  бiй  Потоцькому  пiд  Срiбним,  потiм  захопив  Кременчук,  Хорол  та
Омельник. I кажуть, що зараз вiн зовсiм недалеко вiд Голтви рухається.  До
Остряницi з усiх усюд люд збiгається. I сотник Хрущ нi-нi, та й  думає:  а
чи не вдарити по ляхах самому та вийти навстрiч Остряницi? Вiд такої думки
сотник аж розхвилювався. Чого сидiти склавши руки? Кульбачити коней - i  в
похiд! Як завжди, коли збуджувався, страх як курити захотiлося! Сотник  аж
губами заплямкав. Та доки люльку приготуєш та вогню викрешеш, вiтер  ще  й
страсну свiчку погасить. А тодi не обберешся лиха! Рiдна жiночка  по  саме
горло нагодує духопелками. Не те що на ляхiв  напасти,  дихнути  всмак  не
дає! А вже як накрутить на руку оселедця та заходиться макогоном перiщити,
то хоч-не-хоч, а затанцюєш! Отож  надiлив  Господь  такою  жiночкою!  Полк
ляхiв не такий страшний, як Параска Хрущиха. Хоробрий сотник Хрущ, не грiх
i похвалитися, по татарських голомозих  головах  хiба  ж  так  його  шабля
гуляла, не один наскок на кримськi улуси робив, а ось з  власною  жiночкою
не зладить. Тiльки гляне панi сотникова, в боки вiзьметься, гримне,  то  в
пана сотника й шабля з рук випорскує. Тьху, та й годi! Нi за  якi  дукати,
нi за якi битi таляри чи злотi не згодиться пан сотник вийти на прю з панi
сотниковою. Хай їм грець, i дукатам, i талярам, i злотим, не чiпай жiнки -
менше грiха!
   От i зараз, велiла йому принести з церкви страсного вогню, i несе Хрущ,
бо що вдiєш? А тут ще й шаблюка раз по раз мiж ногами  плутається,  сотник
спотикається, сердито бурчить:
   - Ну дивись ти!.. Чи ж не причеплива! Не iнакше як Параску зачула, от i
лiзе пiд ноги, наче лякливе щеня!..
   Подумав сотник, i раптом наче гармата на вулицi бабахнула:
   -  То  ти  ото  так,  дорогий  чоловiченьку,  щоб  тобi  коти  оселедця
засмоктали,  страсний  вогонь  затуляєш?!.   Хiба   ж   тобi   повилазило,
дорогенький, що свiчка вже й погасла?
   Крикнула Параска, а свiчка тiльки  пурх  з  рук!..  Пан  сотник  так  i
отетерiв посеред вулицi: недарма ж таки шабля плуталася мiж  ногами,  чула
бiду, ой, чула, кривобока!.. I як же вiн не вберiг страсний вогонь, най би
вiн горiв i не переставав! Наче з-пiд землi, виросла  перед  ним  Параска,
висока, дебела, вдвiчi вища i бiльша за маленького кругленького сотника i,
взявшись одною рукою  в  могутнiй  крутий  бiк,  другою  помахувала  перед
спантеличеним носом пана сотника. В тiй руцi був замашний макогiн.
   - Понюхай, чим ця штука пахне?
   Пан сотник носа вiдвернув: спасибi, нанюхався!
   - Чого це ти як  в  рот  води  набрав,  чоловiченьку,  най  би  в  тебе
привселюдно  очкур  у  шароварах  трiснув?!  -  проспiвала  Параска  таким
голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Чи не я тебе посилала по страсний
вогонь, а ти що це, любий, несеш менi з церкви?  Погаслу  свiчку,  най  би
тобi чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоцi закiптявлюватиму?
   Не встиг пан сотник i очима клiпнути, як панi сотникова - хвать його за
оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечi!
   - Щоб знав, як берегти страсний вогонь!..
   - Панi Хрущихо... панi Хрущихо... -  отямившись,  заволав  пан  сотник,
марно намагаючись вивiльнити  свого  нещасного  оселедця.  -  Схаменiться,
Парасочко, ми ж бо на вулицi! Люди на нас дивляться...
   - Йому людей соромно! - закричала на всю вулицю Хрущиха.  -  Подивiться
на нього, людоньки, йому соромно, що рiдна жiнка макогоном його уму-розуму
навчає! Та хай усi видять, як я за тебе, телепню  гороховий,  пiклуюся  та
розум тобi макогоном доточую. Ось тобi страсний четвер!.. Ось тобi страсна
п'ятниця! Ось тобi...
   Хто зна, чим би закiнчилося це навчання (панi  сотникова  добралась  ще
тiльки до страсної недiлi), як  на  вулицi  невiдь-звiдки  взявся  молодий
чорнявий парубiйко i вражено протяг:
   - Хi-хi-хi! Тiтко! Та у вас спина iззадi!..
   - Хi-хi-хi! - й собi затягла Хрущиха. - Як же це я?.. - I,  вiдпустивши
оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. - Що там ще за трясця?
   - Та спина, кажу, у вас iззадi! - посмiхався чорнявий парубок.
   - Без тебе знаю, що спина у мене позаду! - вiдказала Хрущиха  i  тiльки
тут збагнула, що парубiйко бере її на глузи. - Ах ти ж, босото!..
   Тим  часом  бравий  сотник,  як  i  подобає  справжньому  вояцi,  встиг
скористатися  з  непередбаченої  ситуацiї,  крикнув  своєму   визволителю:
"Рятуйся як можеш!" - кинувся навтьоки. Парубок чкурнув  за  ним,  i  обоє
вони, вскочивши у завулок, присiли пiд плотом, аби перечекати грозу.
   - Ну, спасибi, виручив! - сотник поплескав парубка по плечу. - Бо клята
жiнка зовсiм би оселедця вирвала. Вона  в  мене  така,  що  й  чорту  роги
вправить.
   Вийшли на вулицю, сотник поправив  шапку,  шаблю  при  боцi  i  прибрав
войовничу позу.
   - А чи не податися нам у шинок до Лейби i прилити зустрiч?
   - Радий, та часу катма, - парубок облизав губи. - Нагальне дiло маю, до
дядька спiшу.
   - Ти нiби не тутешнiй, - сказав сотник. - Хто твiй дядько?
   - Сотник Хрущ. Мо', чули про такого?
   - Чув, чув, аякже... - сотник пiдозрiло оглядав парубка. - Навiть знаю,
що сотник Хрущ - це я.
   - Тю! Пощастило! А я Онисько Завiрюха.
   - А-а, це той самий Онисько? - протяг Хрущ.
   - Той самий, - радо закивав парубiйко.
   - Не чув такого! Звiдкiля ти?
   - А звiдти, - тицьнув парубiйко в бiк Псла. - Вiд Остряницi.
   - Вiд самого Остряницi?

   - Вiд самого, пане сотнику. - Парубiйко, озирнувшись, квапно зашепотiв:
- Джура я в нього. Пан гетьман з вiйськом стоїть за Пслом.
   - А казали, Остряниця у Кременчуцi?
   - Змушенi були вiдiйти до Голтви.  Пан  гетьман  мене  послав  наперед.
Прошмигни, каже, в Голтву до вiрного сотника  Хруща.  I  коли  вiн  ще  не
ополячився, то хай сеї ночi, як проспiвають третi пiвнi, вiдчинить браму.
   Сотник Хрущ пiдкрутив вуса.
   - Передай гетьману, що  сотник  Хрущ,  як  iстинно  вкраїнський  козак,
зустрiне його в Голтвi. Хай пiдходить опiвночi до  мiста,  i  ми  покажемо
ляхам страсний четвер!..

   Вже другi пiвнi проспiвали, як  Ничипiр  Хрущ,  урвавши  своє  старанне
хропiння, котрим вiн удавав, що мiцно спить, i звiвши голову над подушкою,
сторожко прислухався. Параска мирно сопiла собi пiд ковдрою...
   "Спить, окаянна! - радо подумав Хрущ i перехрестив її для  певностi.  -
Спи, голубко, спи... А менi пора, бо сотня чекає..."
   Тамуючи  подих,  сотник  обережно  вислизнув   з-пiд   теплої   ковдри,
нашвидкуруч зодягнувся i тiльки-но хотiв було чiпляти до пояса  шаблю,  як
зненацька важка i тверда рука, мов камiнь, лягла йому на плече. Сотник так
i закляк на мiсцi.
   - Куди це ти збираєшся, пане сотнику? - нiжно проспiвала Параска,  i  в
сотника мороз по спинi пройшов.
   - Я? - здивувався сотник.
   - Ти,  сотнику,  -  пiдтвердила  Хрущиха.  -  Куди  це  ти  серед  ночi
рихтуєшся?..
   - Я... е-е... по потребi... до вiтру...
   - А шаблюку для чого чiпляєш?
   - Е-е... Парасочко, на дворi темно, хоч в око стрель...  -  забелькотiв
Хрущ. - Та й пiвнiч глупа... Ще й чорти навкулачки не  билися...  То  я...
е-е... на всяк випадок...
   - Не белькочи, як той гиндик! - Параска  а  довгiй  полотнянiй  сорочцi
посунула на нього, навпомацки безпомилково вхопила чоловiка за  оселедець.
- То куди це ти дженджуришся?
   Пан сотник скис. От i спробуй з  такою  жiночкою  вигнати  жовнiрiв  iз
Голтви! А чи ж не  вiн  домовлявся  з  своєю  сотнею,  що  вони  зберуться
опiвночi на березi Голтви, знiмуть варту i...
   - Ти менi не зiтхай, а кажи, до якої молодицi клинцi пiдбиваєш?  У  яку
гречку надумав серед ночi стрибати? Гляди, чоловiченьку,  до  часу  глечик
воду носить!
   - Та зовсiм не до молодицi, Парасочко! - трохи повеселiв  сотник.  -  В
моєму вiцi та в гречку стрибати?  Гай-гай,  не  узяв  його  кат,  все  вже
минулося. Схаменися, який я джигун! Та й на бiса менi молодиця, коли я вiд
рiдної жiночки свiту бiлого не бачу!
   - Нiби правда, - роздумливо мовила  Параска,  але  оселедця  з  рук  не
випускала. - Викладай, як панотцю на сповiдi, куди замандюрився?
   I сотник змушений був викласти все, як на сповiдi.
   - То  ви  хочете  Остряницi  пособити?  -  Параска  нарештi  вiдпустила
оселедця. - Зроду-вiку не думала, що мiй чоловiк ще на щось придатний!
   - Парасочко-о-о! - в розпачi затяг сотник. - Ти нам  повстання  зiрвеш!
Без обинякiв тобi скажу!
   - Не репетуй, бо всю Голтву згвалтуєш! - шикнула Параска - Ти чому менi
зразу не сказав, що так i так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А  хотiв
тихцем з-пiд ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчiше!
   По якiйсь хвилi Параска вже стояла вдягнена.
   - Ти чого як стовп стовбичиш? Нiкуди  я  тебе  самого  не  пущу!  Удвох
пiдемо ляхам боки латати. Де моя зброя?  Ти  думаєш,  я  остання  спиця  в
колесi? Нехай наших знають! Зброю!
   Сотник швиденько подав Парасцi  замашний  макогiн,  розчулено  шморгнув
носом i поспитав:
   - Хiба ти, Парасочко, мене ще кохаєш?
   - Кохаю! - вигукнула Параска. - Та менi, може, свiт бiлий без  тебе  не
милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а вiн  витрiшки  продає!
Ходiмо ляхам страсний четвер показувати?
   - Так, так, Парасочко! - радо вигукнув Хрущ.  -  Ми  їм  покажемо  нову
Ординацiю! Ходiмо, Парасочко, ходiмо ляхам роги  вправляти!  Живого  мiсця
вони не знайдуть на собi!

   Остряниця зупинився в лiсi бiля Псла. Навiть тимчасовий табiр  завбачно
велiв окопати шанцями, обгородити возами  й  виставити  посилену  охорону.
Така осторога була не зайвою: вiд самого Кременчука слiдом iшов  полковник
Станiслав Потоцький з вiйськом, що  набагато  переважало  повстанське.  До
всього ж вiн мав сильну артилерiю, а це також доводилося враховувати.
   Козаки окопувалися, а гетьман,  гукнувши  джуру  -  меткого  запорожця,
парубчака Ониська Завiрюху, - пiшов з ним понад Пслом.
   - Бачиш он ту дорогу? - показав рукою на другий берег.
   - Бачу, пане гетьмане, i готовий ноги на плечi та бiгом! Я прудконогий,
як заєць. Вуха прищулю - й гайда!
   - Тодi мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща.  Та  гляди,
не виклич пiдозри, бо  в  Голтвi  лядська  залога.  Тримайся,  наче  ти  з
ближнього села до дядька  в  гостi  простуєш.  Скажи  сотнику  Хрущу,  хай
поменше воює з своєю жiнкою, а вiдчинить вночi нам браму. Не забудь, третi
пiвнi проспiвають - ми бiля Голтви!
   Джура тiльки холошами полопотiв!
   Остряниця оглянув табiр i лишився задоволеним: козаки добре  окопалися.
День згасав у болотистому мочаруватому лiсi над Пслом. I ледве сонце сiло,
як здiйнялося справжнє комарине побоїще. Козаки  без  угаву  вiдмахувались
вiд кусючої  орди,  але  палити  багаття  Остряниця  не  велiв.  Потоцький
нишпорив неподалiк, то лiпше до пори до часу себе не виказувати. Та гiрше,
нiж комарi, допiкали Остряницю власнi думки. Чи вдасться йому  те,  що  не
вдалося Сулимi й Павлюку? Вони  зложили  голови,  але  повстання,  пiдняте
ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рiк минає, як ллється кров, а
воля як була далеко, так i лишилася. Козаки забагли, щоб вiн очолив рух по
веснi 1638 року. Вiн очолив  i  вийшов  в  Україну...  Чи  ж  вистачить  у
повстанцiв сил цього разу? Шiсть тисяч козакiв та селян зiбралося по веснi
на Сiчi i вручили йому свої долi. I мрiї, i  палкi  прагнення.  Веди  нас,
гетьмане! Вiн повiв повсталий люд.
   Згадується, як то було...

   Над Днiпром линув такий згук, наче над водою раз по раз  били  гармати.
Лунко репалась, трiщала крига, клекотiла  шуга...  Днiпро  скидав  крижанi
кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи  шугу,  ринула  рiкою
велика вода, затопляючи низини  й  острови.  Остряниця  стояв  на  крутому
березi Днiпра й дивився на льодохiд. Велетенськi крижини наповзали одна на
одну,  з  гуркотом  стискалися,  розсипалися  й   крутилися   в   скаженiй
круговертi.

   "Ось так i сила людська, - думав Остряниця. - Скiльки не заковуй  її  в
кайдани, скiльки не гнiти, а надiйде час, пробудиться зi сну жага волi,  в
друзки рознесе кайдани i розiллється великою водою по всьому краї".
   Над Днiпром дув вологий вiтер, гостро й гiрко  пахло  вiльхою,  молодою
лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство  вибрало  старшину
Якова Остряницю своїм гетьманом... Вiн прислухався до трiскоту крижин, а у
вухах все ще лунав набат на сiчовому майданi... Били  довбишi  в  литаври,
скликуючи товариство на раду, гудiв весняний вiтер над матiр'ю Сiччю, коли
над майданом злетiло одне слово: "Остряниця!"
   Курли-курли...
   Остряниця задумливо звiв голову: журавлi у високостi. Але ж якi  раннi!
Крига з Днiпра, снiг iз землi, а вони вже курличуть.  То,  напевне,  весна
буде швидкою...
   Пiдiйшов Гуня, мовчки дивилися на журавлiв. Трiщала  крига  на  Днiпрi,
курликали журавлi, ще гiркiше запахло вiльхою, молодим полином...
   - А Павлюк не повернувся з вирiю, - зiтхнув Гуня. - I батько  Сулима...
I багато - багато нашого славного товариства не повернулося з  вирiю.  Пiд
одними Кумейками, як скло, шiсть тисяч товариства лягло!
   - Ось i наша черга настала, брате, - обняв його Остряниця. -  Полетимо,
а чи повернемося? Iнодi мене сумнiв гризе. Чи вийде  що  з  цього?  Чи  не
задарма гинемо?
   - Коли на вiвтар волi кров пролита,  то  не  марно!  Не  ми,  так  iншi
кайдани розiб'ють!
   - Будемо вилiтати, Дмитре!
   - Пора вже! - подав голос Скидан. - 3 великою водою i ринемо в Україну.
   - Гiнцiв уже розiслано? - запитав Остряниця.
   - Як журавлi, розлетiлися, - озвався  Биховець.  -  Навiть  на  Волинь,
Подолiю та Покуття посланi. Люд готується i чекає тебе, гетьмане.
   - Гляньте, пани отамани! - раптом вигукнув  Гуня,  показуючи  рукою  на
Днiпро. - Довговухе товариство в Крим по сiль попливло!
   Отамани оглянулися. Неподалiк вiд  берега  пливла  крижина,  а  на  нiй
сидiло троє чи п'ятеро зайцiв, злякано прищуливши вуха.  Крижину  несло  у
водяну круговерть...
   - Загинуть сiрi нi за цапову душу! - Остряниця збiг з кручi  i  подався
понад берегом, випереджаючи крижину. Зайцi,  вiдчувши  рятунок,  з  надiєю
звели голови. Та ось гетьман розiгнався, стрибнув на першу крижину i,  щоб
не впасти, присiв. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця  ребром,  але
гетьман встиг перестрибнути на другу, та  з  трiском  розкололася,  i  вiн
опинився на третiй. Так, перестрибуючи з  крижини  на  крижину,  Остряниця
нарештi дiстався до зайцiв.
   - Перепудились, сiрi? -  весело  поспитав,  запихаючи  зайцiв  собi  за
пазуху, двох пiдхопив пiд руки i пострибав з крижини на крижину, аж доки й
не опинився на сухому. Посмiхаючись у вуса, повитягав  iз  пазухи  зайцiв,
але довговухi ще не дiйшли тями. Злякано тислися  до  землi,  i  вона  пiд
ними, певно, хиталася...
   - Гайда, хлопцi, гайда! - погладив їх гетьман. - Та  вдруге  обачнiшими
будьте!
   Зайцi, отямившись, тiльки й мигнули  бiлими  кiнчиками  куцих  хвостiв.
Отамани весело засмiялися.
   - Так про що ж ми рiч вели? -  пiдiйшов  гетьман  до  отаманiв.  -  Про
похiд? Ляхи навряд чи нас так рано  чекають,  треба  поспiшати.  Вирушаємо
завтра. Як i  мiзкували:  я  пiду  з  частиною  вiйська  сухим  шляхом  по
Лiвобережжю  в  напрямку  Кременчука,  а  тодi  на  Хорол.   Дмитро   Гуня
пiднiметься з човнярами по Днiпру i захопить  вище  Кременчука  переправи,
щоб вiдрiзати ляхiв вiд Правобережжя.  А  правим  берегом  пiде  Скидан  в
напрямку  Чигирина.  Що  маємо  робити?  Винищувати  коронне  вiйсько   на
Лiвобережжi, а тодi - на Поднiпров'я. В похiд, братове!

   ...Остряниця - походив берегом Псла i повернувся до табору.
   - Ще не прибiгав Онисько?
   - Нi, пане гетьмане! - Козаки махали  гiлками,  вiдганяючи  комарiв.  -
Кусають, хай їм грець!
   - Та в'їдливе ж створiння! - буркнув худий  жовтий  селянин  у  драному
солом'яному брилi. - Нi куля їх не бере, нi вилами не проштрикнеш  капосну
душу!
   - Але один засiб є, -  озвався  Остряниця,  смокчучи  люльку.  -  Треба
переловити всiх комарiв, повiдривати їм носи i вiдпустити їх з миром...
   - Для чого? - здивувався дядько в брилi.
   - А хай собi лiтають, - незворушливо мружився гетьман, вiдливаючи кулю.
- Безносi комарi вже не  зможуть  жалити  i  зробляться  все  одно  що  тi
метелики. Так менi ще колись покiйний дiд раяв.
   Козаки i селяни зареготали, смiх покотився табором, i комарi наче стали
не так вже  допiкати.  Люди  привiтнiшали,  хтось  уже  заходився  колiнця
викидати, смiх зринав там i тут...
   Остряниця вкотре обходить табiр  i,  зайвий  раз  впевнившись,  що  все
гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка  веде  в
Голтву... На нiй нi душi...
   А спогади знову течуть i течуть...
   Двадцять  п'ятого  березня  передовi  загони  Остряницi  пiдходили   до
Зозулинець - першого села по путi  в  Україну.  Широко  розлилися  веснянi
води, здається, увесь бiлий свiт  пливе  за  водою.  Остряниця  спокiйний.
Потоцький навряд чи жде  зараз  гостей  iз  Сiчi.  Тим  гiрше  для  нього.
Увiрвуться вони в Кременчук, як снiг на голову!..  Зозулинцi  туляться  по
схилах балки, дощi та вiхоли обшмарували хати, жовтою глиною свiтять,  якi
в низинi, то й водою пiдпливли.
   Бам-бам-бам!.. В селi дзвiн не вгаває, не набудеться.
   Навстрiч люд вибiг. Попереду пiп у довгiй чорнiй рясi.
   - Чи не Остряниця вас веде, воїнство запорозьке?
   - Остряниця, панотче!
   - Благослови, Боже, святе i праведне товариство! - панотець хреста  над
головою здiймає. - 3 весною будьте здоровi, лицарi нашi! З  Благовiщенням!
Сьогоднi день архангела  Благовiсника.  Все,  що  зачинається  цього  дня,
благовiсним стає.
   - Перша ластiвка сьогоднi з вирiю вилiтає, - додає  з  гурту  бiлий  як
молоко дiд з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн.  -  Ласкаво
просимо, товариство, до нас. Подався б i я з вами, та воно вже не до Петра
менi, а до Рiздва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора їхати.
   - Ще повоюємо, дiду! - гудуть козаки.
   - Вiдвоював я своє, - журиться дiд. - Не в гору моє  життя,  а  з  гори
котиться. Та й сам я мохом уже порiс. Землею пахну...
   Сiльськi  дядьки,  погомонiвши  мiж  собою,  розбiгаються  по  хатах  i
невдовзi повертаються з вилами i косами, а дехто з шаблями  та  мушкетами.
За ними з плачем бiжать жiнки.
   - Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та  пошвидше,  доки  нас
жiнки не позавертали. Пiдемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собi,
то дiтям нашим!
   - На Кременчук, братове!..

   "На Кременчук... На Кременчук..." - шепоче  Остряниця.  Вiн  узяв  тодi
Кременчук з ходу, до ноги винишивши жовнiрську залогу.  За  Кременчуком  -
Хорол  та  Омельник.  Поляки  й  опам'ятатися  не  встигли,  як  повстанцi
захоплювали мiсто за мiстом. Поповнивши свої  запаси  зброєю,  порохом  та
провiантом, Остряниця не затримався нi в Кременчуцi, нi в Хоролi. Навстрiч
йому з великими вiйськами уже поспiшав Потоцький. Гетьман збирався поки що
маневрувати i тим часом вибрати зручне мiсце для бою. Перше:  в  нього  ще
малувато було сил; друге: нiякого озброєння в  селян,  крiм  кiс  та  вил.
Повторяється те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького  не
пiдеш. П'ятнадцять тисяч ляхiв проти трьох тисяч в Остряницi -  не  вельми
втiшно. Тому гетьман i надумав вiдiйти до Голтви, добре закрiпившись  там,
дати бiй переважаючим силам  Потоцького.  Затим  i  Дмитро  Гуня  з  своїм
загоном пiдоспiє.
   - Пане гетьмане! - почувся голос.  -  Онисько  Завiрюха  повернувся.  А
очима сяє, як злотом!
   - А чого ж менi сумувати? - смiється джура.  -  Час  такий,  що  не  до
журби. Сотника Хруща знайшов,  пане  гетьмане!  Його  саме  жiнка  посеред
вулицi чубила.
   - Тодi то i є сотник Хрущ, - посмiхнувся Остряниця. - А тепер викладай,
що там у Голтвi!


   Роздiл третiй

   ...Третi пiвнi проспiвали.
   Голтва  стояла  на  високому  лiвому  березi  однойменної  рiчечки  при
впадiннi її в Псьол. Мiсто сполучалося  з  багнистим  рiдколiссям  правого
берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця i вивiв передовi загони.
Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу  темряву.
Мiсто як вимерло... Вiдспiвали третi пiвнi... Тихо...
   - Озвись, ОниськуI - шепнув Остряниця.

   Онисько приклав долонi до рота:
   - Пугу! Пугу!
   - Пугу! Пугу! - почулося по той бiк мосту.
   - Козак з Лугу! - вигукнув гетьман. - По конях, хлопцi!
   Козаки миттю вихопилися в сiдла.
   - Рушай, товариство! - наказав Остряниця  i  першим  вилетiв  на  мiст.
Заторохтiв, заходив ходором мiст пiд копитами.
   Проскочили мiст i помчали темними  вузькими  вуличками.  Там  i  тут  у
вiконцях принишклих хатин блискали i злякано гасли вогники... Ось i замок.
Брама вiдчинена. Остряниця влетiв у замкове подвiр'я,  за  ним  козаки,  й
ураз стало тiсно в дворi...
   - Пане гетьмане?! - почувся в темрявi голос. - Сотник Хрущ вiтає тебе в
замку Голтви!
   - Де жовнiри? - запитав Остряниця.
   - А ми їх заперли та в облозi  тримаємо,  -  мовив  Хрущ.  -  Пора  вже
випускати.
   Спалахнула стрiлянина... Жовнiри вибiгали в двiр, на ходу стрiляючи,  i
часто навмання, падали пiд ударами козацьких шабель.  А  мiсто,  наповнене
повстанцями,  вирувало.  Лементували   люди,   iржали   конi,   грiмкотiла
стрiлянина. Жовнiри ще деякий час вiдстрiлювалися,  та  замок  уже  був  у
руках козакiв, i залога почала здаватися. Жовнiри вибiгали з  хат,  кидали
рушницi й кричали:
   - Проше пана, не стрiляй!

   - Що з полоненими чинити? - питався десь у темрявi Хрущ.
   - Пускай їх на небо! - залунали голоси.
   - Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють!
   - Стiйте! - вигукнув Остряниця. - Тим, хто здається, я зберiгаю життя!
   - А вони б нам не зберегли! - закричали обуренi козаки. -  Як  звiрi  б
накинулись!..
   - Але ми не звiрi!..
   Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.
   - Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! - заторохтiв товстун.  -
Мiсто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане  гетьмане,  тут  бiльше  вже
немає чого робити!
   - А де той базiкало?! - пролунало  сердите,  i  з  темряви  вигулькнула
висока й дебела молодиця з дрючком  в  руках.  Вздрiвши  її,  сотник  Хрущ
шмигнув за спину Остряницi.
   - Ану виходь  лишень,  вояко,  сюди!  -  гримнула  Хрущиха,  i  сотник,
пом'явшись, покiрно вийшов. - Проси пана гетьмана до нас на гостину.
   - А чого ж... - Хрущ так i випростався. - Як господар запрошую...
   - Збрехав, аж пальцi знати! - вигукнула Хрущиха. - Та з яких це ти  пiр
господарем зробився?  Ану  кажи  менi  негайно:  моя  дружина  i  я  також
запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.
   Остряниця посмiхався, спостерiгаючи за розгубленим сотником.
   - Не гарячися, не гарячися, Парасочко, i з себе не виходь,  -  бурмотiв
сотник i повернувся до  Остряницi:  -  Пане  гетьмане...  Я...  тобто  моя
дружина i я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снiдати!..

   Вранцi гетьман оглянув Голтву. Мiсто було обгороджене частоколом. Понад
Пслом  кишать  комашнею  мочаристi  драговини.  Це  добре.  Сюди  ляхи  не
поткнуться. Вузький мiст, що  сполучає  замок  з  правим  берегом,  зручно
тримати пiд прицiлом.
   - Еге, та тут оборонятися можна  скiльки  захочеш!  -  торохтiв  сотник
Хрущ. - А ще коли о-он на тiй могилi поставити армати, то й зовсiм буде як
у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки пiд нiгтi заганяти.
   Оглянувши мiсцевiсть, Остряниця заходився вкрiплювати мiсто.  Вiдкритий
бiк пiвкола - вiд одного берега до другого  -  велiв  загородити  земляним
валом i поставити палiсад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на
редут. Того ж дня повстанцi почали нагортати  вал  вiд  одного  берега  до
другого, рили шанцi,  на  могилi  встановлювали  гармати.  Десь  по  обiдi
гетьман обходив з  сотником  Хрущем  лiнiю  оборони,  як  почувся  жiночий
лемент. З бiчної вулички вирнув гурт жiнок. Попереду,  розмахуючи  руками,
широко ступала висока i дебела Хрущиха.
   - Не iнакше як мене годувати бебехами йде! - зблiд сотник Хрущ i  почав
заходити за спину Остряницi. - Ще й жiнок собi  на  пiдмогу  взяла,  тепер
начувайся! Боки хiба  ж  так  полатає,  ще  й  буханцями  нагодує!  Будьте
свiдком, пане гетьмане, мокрого мiсця з мене не  зостанеться.  От  надiлив
Господь жiночкою! Полатає ребра нi за пухлу душу!
   - А для чого ж ти її брав? - посмiхнувся Остряниця.
   - Я? Брав?! - здивувався Хрущ. - А хай лiпше її дiдько бере, то,  може,
швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла i сама на собi оженила. Як
курча в сiльце, заманила. Спiймала колись за оселедця i  гримає:  хочу  я,
щоб ти, сотнику, по добрiй волi на менi оженився!
   - I що ти їй сказав, сотнику?
   - Що я їй сказав, коли вона така, що й кiшцi хвоста зав'яже. Мусив  iти
в церкву. Так за оселедця i повела мене... Але я йшов по  своїй  волi,  бо
Парасочка менi подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч i мухи в неї в  носi
грають!
   Гурт жiнок порiвнявся з валом, i Хрущиха скомандувала:
   - Стiй, жiноцтво! - Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: - Пане
гетьмане! Нате i мiй глек на капусту!  Я  i  моя  пiвсотня  жiнок  виявили
бажання разом з усiма нагортати вал.  Де  нам  ставати?  Ми  хвоста  ляхам
вкрутимо!
   - Нашого полку прибуло! - весело сказав гетьман. - Ставайте он  з  того
краю та вкручуйте ляхам хвоста!
   - Пiвсотня-а! - затягла Хрущиха. - За мною! Козак чортовi  не  брат,  а
козачка не сестра!
   - Еге! - вихопився з-за гетьманської спини сотник Хрущ. - Бачили,  пане
гетьмане, яка в мене жiночка? Чисте золото червоне! Свiт обiйдеш, а кращої
не знайдеш. Вона не тiльки пiвсотню,  а  й  полк  збере.  Бойова  жiночка!
Козир-баба! Не в кожного така трапляється! -  сотник  гордовито  пiдкрутив
вуса.
   - Справдi варта золота твоя Параска, - пiдтакнув гетьман.
   - I я так думаю! - вигукнув Хрущ.

   А вiд валу так i стрельнуло:
   - Що ти там мудруєш, чоловiченьку, не порадившись зi мною?
   - Я... е-е... кажу, що ти в мене найкраща!
   - А-а, це нiчого, - озвалася Хрущиха. - Думай так i далi.

   Повернувшись вiд валу, Остряниця посадив  двох  писарiв  i,  ходячи  та
смокчучи люльку, диктував унiверсал:
   "Якiв Остряниця, гетьман з вiйськом Запорозьким, зо  всiм  товариством.
Панам полковникам, отаманам, сотникам i всьому товариству,  поспiльству  i
всiй братiї нашiй, Лiвобережнiй i Правобережнiй Українi бажаємо  вiд  Бога
доброго здоровля.
   Милостиво оголошуємо всьому товариству,  що  я,  вибраний  вiйськом  на
гетьмана, прийшов i зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка,
котрого вороги нашi стратили у Варшавi, де вже страчували не одного нашого
лицаря. Прохаємо i наказуємо iменем вiйська нашого, щоб  тi,  хто  називає
себе товаришами нашими, споряджалися кiнно i пiшо  i  сходилися  оружно  в
Голтву, як чинили нашi предки з наказу старших, щоб  хоробро  дати  вiдсiч
ворогам нашим. Нападайте на фiльварки, палiть їх,  виганяйте  урядовцiв  i
лядських старост з мiст i фортець. Всiх, кому дорога честь  i  воля  наша,
хто хоче своєю ясною зброєю послужити Українi i здобути їй волю,  прохаємо
i наказуємо йти нам на помiч. Пiсля цього вручаємо вас Господу Богу. Дан в
Голтвi дня 27 квiтня 1638 року".


   Роздiл четвертий

   Першого травня до Голтви пiдiйшов  iз  вiйськами  Станiслав  Потоцький.
Оглянувши з високого горба навколишню мiсцевiсть,  полковник  побачив,  що
Голтва добре вкрiплена, i  так  просто,  з  ходу  її  не  вiзьмеш.  Мiсто,
обнесене частоколом, стояло на крутому березi Голтви  при  впадiннi  її  в
Псьол, а вузький кут мiж  Голтвою  i  Пслом  козаки  перегородили  високим
валом, що впирався в береги обох рiчок. Шлях у мiсто був  мiцно  запертий,
вал густо наїжачився самопалами й мушкетами, а за валом на високiй  могилi
редут. Повстанцi залягли за валом i в  шанцях,  перегукуються  мiж  собою.
Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розiзлило жовнiрiв, i вони
зробили залп, що не завдав нiякої шкоди повстанцям.
   - Еге-ей! - обiзвалися козаки з високого редута. - Обережнiше! Куди  ви
стрiляєте, тут же люди сидять!
   Регiт покотився валом, рясний та гучний, виводячи  з  себе  жовнiрських
вояк. Козаки глузували, почувалися добре.
   "А цей Остряниця собi на умi, - подумав Потоцький - Пальця йому  в  рот
не клади. Тямущий i, певно,  хитрий,  коли  зумiв  так  добре  використати
мiсцевiсть. Спробуй сунутися в кут мiж двома  рiчками.  Вiйсько  ляпне,  а
бунтарiв i не вгризеш!"
   Полковник сердито спльовує. Виявляється,  Остряниця  -  це  серйозно  i
надовго. А вiн сподiвався на легкий бiй... Ну i пiдiклав  же  йому  рiдний
брат  свиню!  Сам,  не  впоравшись  з  повстанням,  утiк   у   Варшаву   й
вiдсиджується в столицi, а ти вгамовуй хлопiв, як хочеш!
   - Обозний! - сердито вигукує полковник.
   - Слухаю, проше пана! - пiдскакав обозний Кохань.
   - Вiйську стати табором, - не дивлячись на обозного, мовить  полковник.
- Всiм рити шанцi, нагортати вал!
   - Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором?
   - Перед козаками! - верескнув полковник. - Навпроти їхнього  валу  свiй
вал нагортайте вiд берега й до берега!
   - Слухаю, вашмосць!
   -  Пан  полковник  гадає  надовго   тут   отаборюватися?   -   запитав,
пiд'їжджаючи, поручник князь Iєремiй Длотовський. - Чи не  забагато  честi
для хлопiв?
   - Пан поручник хотiв, аби козаки з-за валу перемолотили моє вiйсько?  -
ущипливо запитав Потоцький. - Також забагато честi для хлопiв!
   - На вал, проше пана, немає рацiї кидатись, можна  в  обхiд,  -  сказав
Длотовський i тицьнув рукою в бiк Псла. - Переправившись он там на  правий
берег, штурмовi загони вийдуть до того довгого i вузького мосту i  вже  по
ньому увiрвуться у замок. I тодi козаки за валом опиняться в пастцi.  Тодi
вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев!
   - Гм... Це вже краще! - Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. -
Справдi, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий.  А  що,  коли
бiля мосту засада? Жовнiри до одного ляпнуть.
   - I жовнiрiв не треба  посилати,  -  нiби  вгадавши  думки  полковника,
озвався князь. - Хай реєстровцi Караїмовича викурюють своїх з мiста. А  на
помiч їм дати два полки iноземної пiхоти.

   Караїмович стояв на березi Псла i квапив козакiв, котрi шукали брiд  та
обтикували його тичками.
   - Швидше повертайтеся, тюхтiї! Пан полковник велiв якнайшвидше вийти на
той берег! Лiвiше, лiвiше берiть, де пiщана коса!
   Зрештою брiд вибрали.  Караїмович  оглянувся:  три  тисячi  реєстровцiв
скупчилися в низинi бiля Псла, за ними розташувалися два  полки  iноземної
пiхоти. Все в нутрi Караiмовича клекотiло, але вигляду  не  подавав,  лише
подумки кляв Потоцького. Чортiв  лях!  Не  захотiв  ризикувати  жовнiрами,
посадив їх за вал, а пiд кулi  посилає  реєстровцiв  та  iноземну  пiхоту!
Чужими руками хоче жар загрiбати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться
пiдставляти голову пiд обух. Опинишся на тому мосту  пiд  кулями  -  вiрна
смерть! Та що вдiєш, на чийому возi їдеш, того й пiснi спiвай!
   - Переправляйтесь! - махнув вiн рукою i сам почав спускатися з горба. -
Будемо з чернi вiрьовки сукати!
   Реєстровцi  безладним  натовпом  посунули  до  води,  за  ними  неохоче
заворушилися iноземнi  пiхотинцi.  Був  травень,  i  над  рiчкою  тьохкали
солов'ї.
   "А бiс вас бери! - лаявся Караїмович. - Спробували б ви по  тому  мосту
побiгти, побачив би, як ви тодi затьохкали б!"
   Зрештою перебралися на правий берег. Вузька  дорога  до  мосту  була  з
одного  боку  затиснена  рiчкою,  з  другого  -   болотяним   рiдколiссям.
Караїмович пiдозрiло позирнув на болото. Гибле мiсце. Коли б не вскочити у
пастку, бо потiм з мочарiв i не виберешся. Драговина на драговинi, най  її
дiдько бере!
   Все ж бадьоро вигукнув:
   - Пiдтягнiться!.. Трьома рядами - вперед!..  Ми  таки  вправимо  голотi
роги! Хай не чекають вiд нас пощади вороги Корони!
   - Зацiпило б тому горлодеровi! - зненацька почувся голос.
   - Хто?! - люто крикнув Караїмович, - Це ти пащекуєш, Бараболя?
   - Ну я... - похмуро озвався козак. - Чи не можна правди казати?
   - Забудь, що в тебе язик у ротi! Я опiсля бою з тобою побалакаю!  А  ви
чого роти пороззявляли? Сказано - вперед!
   - Побалакаєш, якщо вцiлiєш! - буркнув козак. - Ляпнемо тут нi за цапову
душу! Полатають нам ребра!
   Дорога  спускається  у  вибалок,  потiм  круто  йде   вгору,   повертає
праворуч... Ось уже й мiст, рукою подати. Навколо нi душi. Тихо. Хiба що у
власному  вусi  дзвенить.  Дивно,  думає  Караїмович,  чому  Остряниця  не
влаштував тут засiдку? Хiба вiн не знає, що цим мостом легко увiрватися  в
мiсто? Коли прогавив - дорого  поплатиться!..  Ось  уже  й  першi  обаполи
мосту. Караїмович вибiгає на мiст, хреститься. Дасть Бог,  все  обiйдеться
благополучно. Напевне ж  Остряниця  забув  про  цей  мiст.  Шлях  у  мiсто
вiльний!
   - Вперед, козаки, вперед! -  кричить  Караїмович.  -  Куц  виграв,  куц
програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед!
   Мiст довгий - довгий i вузький...
   Пропустивши поперед себе першу сотню, Караїмович  бiжить  з  другою.  А
мiст такий довгий, що нi кiнця йому, нi краю, здається, i  не  буде.  Десь
там брама. За нею замок i мiсто. Але який довгий-довгий мiст! I вузький...
На тiм боцi вiн ще вужчим видається. Наче докупи стулився. I нi душi  бiля
мосту i бiля брами. Невже Остряниця прогавив?
   Розмахуючи шаблею в однiй руцi й пiстолем у другiй,  Караїмович  щодуху
несеться мостом.  Реєстровцi  та  iноземна  пiхота  геть  запрудили  мiст.
Тупотнява нiг все наростає, скриплять-торохтять пiд ногами обаполи... Мiст
потроху починає розгойдуватися i потрiскувати... Чи ж витримає? Караїмович
вiдчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу  вирви  i
вода, як скажена, клекоче. Ще й камiння виступає з води.
   Наддає ходу, аби пошвидше пробiгти мiст, i йому здається, що вiн бiжить
по лезi козацької шаблi... Досi йому щастило,  неймовiрно  щастило.  Попри
все, вiн живий. I схопив чин  старшого  реєстру.  До  гетьманської  булави
рукою подати. А там -  маєтки,  чини...  О,  кожному  хочеться  помазатись
паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий  мiст!  Чому
вiн такий довгий i вузький? Чи буде йому коли кiнець? I що його  чекає  на
тому боцi? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тiм боцi, як  i
перше, нi душi... Нi звуку...
   - Куц виграв, куц програв! - крикнув Караїмович. - Вперед!..
   I зненацька залп...
   Рiзкий, оглушливий, наче  хто  розпеченим  залiзом  по  блясi  сипонув.
Засвистiли кулi... Перша лава реєстровцiв упала, як косою скошена... Знову
залп!
   - А-а-а! - закричав хтось на пуп. - Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали!
   А потiм уже важко було розрiзнити окремi залпи, били раз  по  раз,  без
угаву, били невидимi стрiльцi iз засiдки,  тiльки  кулi,  як  рої  ос,  на
смерть жалили реєстровцiв... Мiст устелявся трупами...  Зчинилася  панiка.
Пострiли злилися в один суцiльний страшний  гул.  На  очах  у  Караїмовича
впала перша сотня, гинула друга, рiдiла третя...  Iноземна  пiхота  лоском
лягла. Повiтря так густо насичене кулями, що врятуватися вiд них  не  було
змоги.
   - А-а-а-а!
   - По-о-омо-о...
   Все  глухне  в  тому  суцiльному  передсмертному  крику...  Клубок  тiл
покотився, збив поручнi, й тiла, як камiння, посипалися  у  воду.  Вбравши
голову в плечi, Караїмович, як несамовитий, мчав  мостом,  збиваючи  всiх,
хто потрапляв на його шляху. Та ось  уже  й  кiнець  мосту.  Тут  кулi  не
дiстануть. Караїмович  витер  мокрого  лоба,  оглянувся...  Реєстровцi  та
iноземнi пiхотинцi все ще сипалися у рiчку, крижнем падали на мосту. А тi,
якi повернулися на берег, чимдуж втiкають дорогою.  Караїмович  подався  й
собi понад берегом, махнувши рукою  на  конаюче  вiйсько.  Що  його  чекає
попереду, навiть гадки не мав. Це вiн втямив лише  тодi,  як,  вибiгши  на
дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була  перетята.  Справа  -  крутий
берег рiчки, злiва - драговини... Попереду -  засада.  Вибирай,  де  лiпша
смерть. А смерть всюди одна. I життя одне. I Караїмович зрозумiв, що  все.
Повстанський загiн, пропустивши їх до мосту,  завалив  дорогу  колодами...
Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотнi...
   Гримнув залп.
   - Гей, КараЇмовичу! - крикнули iз засади. - Ой, утремо ж ми тобi ворсу!
Тут тобi й вода посвятиться!..
   - До судного дня затямиш, як волю душити!

   I знову нищiвний, прицiльний залп! Реєстровцi та iноземнi пiхотинцi  ще
не встигли гаразд оговтатися вiд розгрому на мосту, як  налетiли  на  нову
засаду... Панiка спалахнула ще з бiльшою силою. Вкриваючи дорогу  трупами,
всi кинулися лiворуч i потрапили в болото... Ринувся  туди  й  Караїмович,
побiг по галявi зеленого моху i провалився.  Смердюча  багнюка  вдарила  в
нiс... Вiдчув, як його ноги потягло в холодну крижану  глибiнь.  Хапаючись
за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини  i  поповз...  Болото
сповнювалося зойками i  криками...  Караїмовичу  здалося,  що  хтось  йому
цiлиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи  в  болотi,  бiг  до
рятiвних дерев, згарячу не збагнувши,  що  бiжить  на  загибель,  адже  за
деревами залягли стрiльцi. I коли куля вдарила його, вiн,  падаючи,  встиг
подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.."


   Роздiл п'ятий

   В надвечiр'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець  пiднялися  на  замкову
вежу. Довго розглядали околишнi видноколи. Теплий травневий вечiр  западав
над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'ї... Мирний, тихий вечiр.
Поляки, вiдгородившись валом, притихли, наче їх i не було.
   - Ач, сидять, як пiсля купелi! - буркнув Хрущ. - Зрозумiли, що не  їхня
копа молотиться, i зацiпило!..

   - Завтра, очевидно, спробують напасти на мiсто, - озвався  Остряниця  i
повернувся до Биховця: - Як ти гадаєш, отамане,  чи  не  вдарити  ляхам  у
спину?
   - Втремо кабаку! - жваво вiдказав Биховець. - Як оборонятися, то  лiпше
самим нападати.
   - Так ось дивись, полковнику, - гетьман  показав  рукою  на  пiвнiч.  -
Бачиш за  лядським  табором  лiс?  Збери  своїх  молодцiв,  i,  доки  нiч,
перейдiть мостом Псьол, далi берегом зайдiть ляхам у спину.  I  замрiть  в
лiску до ранку. А коли Потоцький кинеться  на  приступ,  полоскочете  йому
ребра!
   - Там глибокi яри, - сказав Хрущ. -  Якщо  дорогу  перехопити,  лядська
кiннота не зможе пiдiйти своїм на помiч. I ляхи з копит зваляться.
   Бихобець ще раз поглянув на лiсок.
   - Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них!
   Остряниця потиснув йому руку,  i  Биховець,  притримуючи  шаблю,  почав
спускатися з вежi, аби не гаяти бiльше часу. Деяку хвилю  гетьман  i  Хрущ
прислухалися до солов'їв.
   - Але ж i голосистi! - зiтхнув гетьман.  -  Послухаєш,  наче  з  рiдним
братом душа в душу побалакав.
   - Моя дорога жiночка дуже в солов'ях кохається, - кахикнув Хрущ. - Чула
в неї душа. Хоч i зла, але  душевна.  По  веснi,  бувало,  як  затьохкають
соловейки, то серед ночi мене з постелi стягне,  у  двiр  виведе  й  каже:
слухай, телепню, бо раз на свiтi живеш.  Бо  на  тiм  свiтi  соловейки  не
тьохкають... Менi спати хочеться, очi, як медом  помазанi,  злипаються,  а
Параска своє тороче... А коли сама розiмлiє  вiд  того  спiву,  вiд  чарiв
ночi, то обнiме мене, i  я,  бувало,  почуваю  себе  молодим  парубком  на
побаченнi. I... не взяв її кат, гарна в мене жiночка!
   Зненацька з боку Голтви долинув жiночий лемент.
   - Що там? - запитав Остряниця, прислухаючись.

   Крик наростав, бiля рiчки галасували  жiнки,  чулися  поодинокi  вигуки
чоловiкiв. Хрущ якусь хвилю прислухався.
   - Вчуваю в тому гармидерi голосок  моєї  дорогої  Парасочки.  Всюдисуща
жiнка. Нiде без неї вода не освятиться.
   - Пане гетьмане! - на вежу пiднявся джура Онисько.  -  Там,  -  показав
рукою в бiк рiчки, - вiдьму спiймали...
   - Яку? - не второпав гетьман.
   - А бiс її знає!  Кажуть,  чарiвниця.  Жiнки  збираються  її  в  Голтвi
топити. Руки та ноги їй в'яжуть, буцiмто вона не в той бiк чарувала. Ляхам
хотiла допомогти, чи що.
   - Мало менi клопоту, ще й з чарiвницями морочитися! - буркнув Остряниця
i, швидко спустившись, подався попiд брамою до  берега.  Джура  та  сотник
ледве встигали за ним.
   - Не iнакше як моя жiночка затiяла той шарварок, -  бубонiв  сотник.  -
Ото вона кричить: "Топiть!.." Ач, як на живiт, горлопанить!..
   Бiля рiчки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок  i  побачив
гурт жiнок бiля верб. Обабiч  товпилися  мiстечковi  дядьки  з  дрюками  в
руках.
   - Розступiться! - сотник Хрущ врiзався в гурт жiнок. -  Дайте  гетьману
дорогу!
   - А ти ж чого це сюди свого  носа  кирпатого  сунеш?  -  накинулась  на
сотника Хрущиха. - Ану - тпрусь!
   - Облиш, Параско! - Остряниця вiдсторонив Хрущиху i побачив  дiвчину  в
однiй сорочцi. Вона  лежала  на  землi  зв'язаною,  сорочка  на  нiй  була
порвана, чорне волосся розметалося  по  оголених  плечах.  Важко  дихаючи,
дiвчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися  на
її бiлi округлi стегна, що були оголенi аж надто  високо,  гетьман  рвучко
повернувся до Хрущихи:
   - Що тут коїться?
   - А нiчого, пане гетьмане.  -  Хрущиха  взялася  в  боки.  -  Наше  це,
жiноцьке дiло. Не ваше молотиться, то  й  не  встрявайте!  Оту  вiдьмочку,
чарiвниченьку оту в бiлiй льолi, хочемо скупати в Голтвi, щоб не капостила
вдруге християнському люду! - I крикнула жiнкам: -  Чого  стоїте?  Тягнiть
чарiвницю до води! Щоб бiльше нам мани не пускала!
   - Стривайте! - крикнув Остряниця. - Чим завинила ця жiнка?
   Юрма обурливо загаласувала:
   - Чарiвниця вона зла!
   - Вiдьомське кодло!
   - Ляхiв у мiсто закликала!..
   - Ради Бога, не галасуйте, як сороки! - пiдняв руки гетьман. - Хай одна
з вас говорить. Ось хоч би панi сотникова, як найязикатiша!
   - I скажу! Я нiкого не  боюся,  я  на  свою  руку  живу.  Знайте,  пане
гетьмане, що Оришка, - показала на зв'язану дiвчину, - вiдьма i  чарiвниця
найсправжнiсiнька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди її спекатися.
   - Корiв ночами доїть! - почувся вигук.
   - Порчу на наших дiтей насилає!
   - Цитьте! - крикнув Хрущ. - Сказано, не галасуйте!
   - Ану стули губи, чоловiченьку! - цикнула на нього Хрущиха. - Бо я  так
стулю, що й цiлуватися нiяк буде! - I повернулася до Остряницi: - А  цього
вечора, тiлько сонце сiло, оця Оришка в самiй сорочцi вийшла  до  брами  i
давай попелом всюди посипати.
   - Ну й хай собi сипле, - ледве стримував смiх Остряниця. -  Чи  вам  її
попелу шкода?
   - Та то ж вона порчу сiяла! - вигукнули з гурту. - Щоб  твоєму  вiйську
накапостить!
   - Щоб ляхи з нами швидше впорались! - кричала Хрущиха. - А вiдьма  коли
зачарує, то не те що в  ляха,  в  дерево  кулею  не  влучиш!  Тягнiть  її,
жiночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трiсне! Отуди,
де вирва, кидайте чарiвниченьку!
   - А коли Оришка не винна? - поспитав гетьман.
   - А це ми й хочемо розшолопати, - пояснила Хрущиха. - Руки  й  ноги  їй
навхрест зв'язали - i в Голтву. Якщо вирине - точно вiдьма!
   - А коли на дно пiде? - поцiкавився Остряниця.
   Хрущиха перехрестилася.
   -  Тодi  iстинно  християнська  душа.  Та   ви,   пане   гетьмане,   не
сумнiвайтеся. Вiдьма, як її не в'яжи, як  не  топи,  все  одно  вирине.  А
втопиться, то що ж... На тiм свiтi в рай потрапить.
   - Розв'яжiть! - наказав гетьман.
   - Кого це? - витрiщилася Хрущиха.
   - Чарiвницю, чи як її!
   - Е-е... - на високiй нотi  затягла  Хрущиха  -  Щоб  вона  сюди  ляхiв
накликала? А тi щоб нас в кормиги запрягли?!
   - Ляхи й без неї прийшли! - вiдказав  Остряниця.  -  Ониську!  Розв'яжи
дiвчину! А ви, жiнки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах!
   Онисько м'явся з ноги на ногу, з  недовiрою  поглядаючи  на  дiвчину...
Остряниця сплюнув,  витяг  запоясник  i,  нахилившись,  розрiзав  мотузки.
Оришка поспiхом  прикрила  подолом  стегна,  зiбрала  сорочку  на  грудях,
зiщулилась... Але не встала.
   - Пане сотнику! - гукнув Остряниця. - Вгамуй свою жiнку!
   - Рада б душа в рай... - переступив сотник з ноги на  ногу.  -  Коли  б
ляхiв, то вгамував би, тiльки  не  Параску.  З  голомозою  татарвою  легше
впоратися, нiж з нею.
   - Стережися, гетьмане! - крикнула  Хрущиха.  -  Оришка  й  сухе  дерево
зачарує, не те що людину!
   - Гаразд, постережуся!
   Юрма неохоче розходилась.
   - Це ти сюди гетьмана привiв? - Параска схопила сотника за рукав. - Ану
ходiмо до двору!
   - Пане гетьмане!.. - благальне вигукнув сотник.
   - Iди смiливiше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то  панi  сотникова
перед вiйськом вiдповiсть! - сказав гетьман весело.
   - Ага, чула? - вигукнув зрадiлий Хрущ.
   - Чула, голубчику! Пан гетьман над вiйськом старший, а в  хатi  я  тобi
гетьман! - i Хрущиха потягла сотника за руку.
   Люди розiйшлися... Оришка, зiщулившись, сидiла  на  пiску,  то  нервово
поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи  подiл  на  ноги.  Бликала  на
Остряницю великими чорними очима i вiдводила погляд.
   - Не бiйся мене, - сказав гетьман i сiв бiля неї.
   - Овва! Чого це я мушу тебе боятися? - вигукнула Оришка низьким грудним
голосом. - Це вже ти мене, гетьмане, бiйся. Бо я чарiвниця. Зачарую  тебе,
свiту бiлого не побачиш!
   Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечi, запалив люльку... Над
рiчкою поповзли  вечiрнi  тумани,  ще  голоснiше  закумкали  жаби.  Оришка
мерзлякувато здригнулася i закуталася в жупан.
   - Ти хто така? - тихо запитав гетьман i глянув у її великi чорнi очi, в
яких спалахнули зiрницi.
   - Чарiвниця... - вiдповiла вона спокiйно.
   - Я вiрю... Ти справдi мене зачарувала, тiльки глянув на тебе.
   - Гляди, обпечешся, гетьмане! -  Оришка  рвучко  схопилася  на  ноги  i
легко, нечутно побiгла у вербняк.
   - Чаруй! - Вiн наздогнав її, обережно обняв за плечi.  -  Я  хочу  бути
тобою зачарованим!
   - Не треба... -  прошепотiла  вона,  злякано  притискуючись  спиною  до
верби. - Я боюся тебе... Я всiх боюся... - Оришка тяжко зiтхнула. - Що  де
трапиться в мiстi, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду
- пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жiнки проходу не дають,  вiдьмою
обзивають, дiти вiд мене, як вiд напастi, шарахаються.  От  i  сьогоднi...
Коли б не ти... утопили б.
   - За вiщо?
   - За те, що я чарiвниця.
   - У тебе такi очi, що й справдi зачарують.
   - Тобi подобаються мої очi? - Оришка  радiсно  засмiялася.  -  Iншi  їх
жахаються. Вiдьмою  мене  обзивають.  Але  все  тому,  що  бабуся  в  мене
знахаркою були. Зiллям людей лiкували. I мене до цього дiла  навернули.  А
тої осенi бабуся померли, я сама в хатинi зосталася.  От  мене  вiдьмою  й
прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, замiж  не  йду,  ночами  бiля  Голтви
блукаю... Не iнакше як з вiдьмаками знаюся... А де я собi чоловiка вiзьму,
як од мене всi, як вiд мору, тiкають. А я ж нiкому мани не  пускаю,  добра
людям хочу.
   - А що ти бiля брами сiяла?

   Оришка засмiялася.
   - Що  чув...  Попiл...  -  Урвавши  смiх,  додала  серйозно:  -  Хотiла
зачарувати лядськi кулi, щоб вони в козакiв не вцiлили. А люди по - iншому
витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.
   - Були б утопили...
   - Були б... - згодилась Оришка. - Я молитимусь за тебе, пане  гетьмана.
I за вiйсько твоє. Аби тебе нi куля, нi шабля не взяла. Чарувати  я  вмiю,
мене ще бабуся навчили. Але я добра чарiвниця, я нiкому зла не бажаю.
   - Я вiрю тобi. - Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою  не  вгавають
солов'ї. - Так  тьохкають,  що  можна  й  голову  втратити,  -  прошепотiв
Остряниця i взяв її за руки. - Де ти з'явилася, чарiвнице? Ти справдi нiби
чарами мене напоїла.
   - Я пропаща...
   - Не кажи так...
   - Нi, нi, я пропаща. Мене всi бояться. I нiхто не вiдає, що зла не маю.
- Помовчала, гiрко зiтхнувши. - Все одно або втоплять, або вб'ють  мене...
I хатину мою спалять.
   - Але я тебе нiкому не вiддам!

   Вiн пригорнув її.
   - Ти плачеш? А ще чарiвниця!
   - Менi здається, що це сон... Всi  мене  бояться.,,  грудня  кидають  в
спину, i раптом... Один ти повiрив... Але все одно  не  треба...  То  тебе
солов'ї зачарували...
   Вона легко звiльнилась  з  його  обiймiв  i  пiшла,  похиливши  голову.
Остряниця наздогнав її.
   - Орисю...
   - Нi, нi... - вiдсахнулась вона. - То солов'ї тебе зачарували.  Не  вiр
їм, не слухай їх...
   - Я проведу тебе.
   Вона нiчого не сказала, тiльки нижче нахилила  голову  i  швидко  пiшла
вуличкою, де густо поросла дереза.
   - Ось мої хороми, - спинилась бiля маленької скособоченої хатини. - Йди
собi в замок...
   Вiн пiдiйшов до неї, вiдчуваючи, як гупає власне серце.
   - Не пiдходь!.. - кволо попрохала вона. - За-ачарую...
   I притулилась до нього, здригаючись усiм тiлом...

   ...Коли вони спохопилися,  в  хатинi  було  свiтло,  наче  хто  срiблом
долiвку залив.
   - Мiсяць... - тихо прошепотiв гетьман i тихо засмiявся - Чуєш, Орисю, в
нашу хатину зазирає мiсяченько. Глянь, який вiн гарний, наче князь!
   Вони лежали пригорнувшись одне до одного.
   - Я бачу в твоїх очах красен мiсяць.
   - Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.
   - Мовчи... - вона затулила йому рота долонею. - Мовчи...  Менi  й  досi
здається, що це сон. Нiколи не мала чоловiкiв i тому  я  не  вiрю,  що  ти
поруч... Мене всi цуралися, проклинали, й нiхто  не  пiдiйшов  до  мене  з
любов'ю. А яка ж я вiдьма? У мене в серцi й крихти зла  немає.  Навiть  до
тих жiнок, котрi хотiли мене втопити.
   - Дурнi бувають люди, - мовив Остряниця. - I не  розберуть  iнодi,  хто
добрий, а хто злий. Не бiйся, чарiвниченько, я тебе нiкому не вiддам.
   - Ти вранцi пiдеш i нiколи не повернешся, - плечi Орисi здригнулися.  -
Я так i не знатиму, був ти чи то менi примарилось мiсячної ночi...
   - Вранцi буде бiй лютий, - тихо мовив вiн, - а пiсля бою  я  прийду  до
тебе, добра моя чарiвниченько!..

   Коли мiсяць зблiд, а над Голтвою поповзли вранiшнi тумани й на всi лади
закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.
   - Ти повернешся? -  шепотiла  вона,  притулившись  до  його  грудей.  -
Повернешся, любий мiй чоловiченьку... - Злякано глянула на нього. -  Можна
називати тебе своїм чоловiченьком? Менi так хочеться, щоб у мене був  свiй
чоловiк.
   - Ми повiнчаємося з тобою, серце моє.
   - У церквi?
   - У церквi. Щоб як у всiх людей  було.  I  потiм  ти  ждатимеш  мене  з
походiв. А я думатиму про тебе.
   - О нi! Я не пущу тебе! Ти загинеш на вiйнi. Я довго тебе  ждала,  доки
ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.
   - Орисю... -  Вiн  гладив  її  довге  чорне  волосся.  -  Я  повернуся,
небезпремiнно повернуся до тебе. - Поцiлував її. - Прощай!..
   I пiшов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслiд  руки,
i шепотiла, заклинаючи зорi i ясну днину, тихi води i святу землю, аби вiн
повернувся живим....


   Роздiл шостий

   Бiй клекотiв уже другу годину поспiль...

   Потоцький раз у раз кидав жовнiрiв на приступ козацького  валу,  i  тi,
всiваючи поле трупами, щоразу вiдкочувалися назад. Потоцький шаленiв i  не
йняв вiри. Не може бути, щоб якесь збiговисько так мiцно засiло у  Голтвi!
Жодна з жовнiрських атак не мала успiху. А вiн гадав, що  повстанцi  пiсля
загибелi Павлюка навряд чи здатнi будуть чинити опiр. I ось... Як  жовнiри
не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козакiв з-за
валу, мiста не вiзьмеш. Скiльки он уже полягло вiйська перед клятим валом,
щоб вiн запався в землю! А в Бар мчить гонець, що  Остряниця  розбитий.  I
Потоцький спiшить... Носячись на бiлому конi, без  втоми  розмахує  шаблею
над головою.
   - Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону i  круля!  Ми
викуримо лотрiв з Голтви! Хто перший увiрветься в мiсто - даю  кожному  по
сто талярiв!
   Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицiльний, що рiдко  яка  куля
летить марно.
   Остряниця  спостерiгає  за  битвою  з  високої  могили,  котру   козаки
перетворили на  редут.  Не  вгаваючи,  б'ють  гармати,  трiщать  самопали,
мушкети, пороховий дим обволiкає поле.
   - Сотнику Хрущ! Бери свою сотню - i бiгцем на  лiве  крило,  -  наказує
гетьман. - Там наша оборона порiдiла!
   - В один мент, пане гетьмане!
   Остряниця знову спостерiгає за полем бою, i на повних губах  його,  пiд
срiбними вусами, блукає щаслива посмiшка... Вiн все ще  вiдчуває  в  своїх
руках тепле, пружне i сильне Орисине тiло. I  на  душi  в  нього  робиться
свiтло i затишно. Почуває себе впевнено, як  нiколи.  Вiн  розiб'є  ляхiв,
будь-що  розiб'є!  I  з  перемогою   повернеться   до   маленької   хатини
Орисi-чарiвницi... I знову у них буде чарiвна нiч...
   А гармати не затихають. Козаки, залiгши за валом, б'ють з  мушкетiв,  i
дим та гуркiт несуться в межирiччi Голтви i Псла.  Поляки  все  ще  вперто
кидаються на вал. Не рахуються  з  утратами.  Позад  них  на  бiлому  конi
носиться Потоцький i розмахує шаблею, пiдганяючи тих, хто огинається...
   - Хлопцi! - гетьман повертається до гармашiв. - Ану пальнiть по  отому,
що на бiлому конi вибрикує!
   - Пальнем, батьку! - блискаючи  зубами,  кричать  закiптявленi  порохом
гармашi. - Втремо ляшку ворсу!
   Пiднiмаючи жерло гармати трохи вище, гармашi прицiлюються i  закладають
ядро. Баб-бах!
   Бiлий кiнь пiдстрибнув i звалився  на  бiк.  Але  з  могили  видно,  що
Потоцький уцiлiв, його поставили на ноги, i вiн, шкутильгаючи,  подався  в
шанець. I то добре. Вiдбили в пана охоту на  бiлому  конi  гарцювати.  Хай
втикається носом у землю!
   Зненацька по той бiк польського табору загримiли пострiли. Жовнiри, якi
бiгли на  приступ  козацького  валу,  спинилися,  заметушилися  мiж  двома
валами. А в їхньому тилу все дужче i дужче наростала стрiлянина.
   - Ура-а-а! - доноситься звiдти.
   - Молодець Биховець! - весело каже гетьман.  -  Так  їх,  так!  Латайте
ляшкам ребра! Ей, гармашi! Втрiть  ляшкам  кабаку!  Сипнiть  вогню!  Зараз
опиняться ляшки мiж молотом i ковадлом!

   Панiка охопила польський табiр, коли Биховець  зробив  перший  залп  iз
лiсу. Жовнiри й справдi вiдчули себе нiби  мiж  молотом  i  ковадлом.  Про
штурм валу годi було й думати! Поляки хутко втiкали за свiй вал, але й там
не знаходили захисту. Козаки, ховаючись  в  лiсi  по  той  бiк  польського
табору, перебiгаючи вiд дерева до дерева, вели прицiльний вогонь.  З  боку
Голтви били козацькi гармати, i жовнiри не знали, де  подiтися.  Потоцький
спiшно вiдрядив ротмiстра за коронною кiннотою, котра стояла в резервi  на
луках. Панiка в таборi не вщухала. Потоцький боявся, аби вона  не  привела
до краху. Дарма вiн кричав до хрипоти, що  "нас,  орлiв  Корони  i  круля,
тисячi, а хлопiв жменька", жовнiри його не слухали... Тодi Потоцький велiв
спiшно вiдгородити возами тил свого  табору  й  вислав  загiн  з  велiнням
розiгнати в лiсi козакiв. Але й це не принесло заспокоєння. Жовнiри,  наче
стадо овець, кидались то в один бiк, то в другий...
   - Боягузи ви, а не лицарi! - зриваючи голос, волав  полковник.  -  Кого
злякалися? Жменьки розгульних лотрiв? Вiрьовки з них треба  сукати,  а  не
кланятись їхнiм кулям!  Ось  прийде  коронна  кiннота  i  розжене  їх,  як
шкiдливих зайцiв!..
   Та коли йому доповiли, що кiннота не може пробитися на помiч, бо  всюди
яри та болота, а  єдину  дорогу  козаки  завалили  лiсом  i  їх  неможливо
викурити iз того завалу, Потоцький вiдчув себе у пастцi... День-два вiн ще
в змозi протриматися, а що його чекає на третiй день в обложеному  таборi,
на четвертий?.. Жовнiри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця
ще мiцнiше оточить табiр, i тодi  вже  не  вирвешся.  А  вiн  же  так  був
упевнений у своїй перемозi, що навiть передчасно гiнця в Бар вiдрядив,  що
з повстанням  покiнчено.  Гадалося,  доки  гонець  дiстанеться  Бара,  вiн
розквитається з Остряницею... I ось його, бойового полковника,  козаки  на
глуз беруть!
   - Князю Длотовський!  -  закричав  Потоцький.  -  Пся  крев,  де  князь
Длотовський?
   - Я тут, вашмосць, - пiдбiг блiдий, увесь у багнюцi князь, зiницi  його
були розширенi. - Кепськi справи, вашмосць! Хоч нас i бiльше  втричi,  але
ми оточенi. Сьогоднi ще можна вислизнути  з  пастки,  а  завтра...  Завтра
пiзно!
   - Князь гадає, що я буду втiкати вiд тих  голодранцiв?  -  побiлiв  вiд
гнiву Потоцький. - Вони ще скуштують мого гнiву!
   - Боюсь, що ми першi скуштуємо їхньої крицi!
   - Мовчать! - крикнув Потоцький. - Князю Длотовський,  негайно  вгамуйте
жовнiрiв! Вам я доручаю тил табору!
   - Вашмосць! - примчав поручник Ташицький. - Жовнiри вимагають...
   - Що вимагають? - метнувся до нього полковник. - Бунт?
   - Нi, вашмосць... Але вони збираються вiдходити.
   -  А-а-а!..  Втеча?  Так?  Сини  ойчизни  збираються  показувати  спини
схизматам?!
   - Вашмосць, ми оточенi!
   Потоцький вихоплює шаблю з пiхов, якусь мить тримає  її  в  руках  i  з
силою застромлює в пiхви.
   - Матка Боска! - скрегоче  вiн  зубами.  -  Цi  боягузи  змушують  мене
миритися з лотрами. Князю, -  звертається  вiн  до  Длотовського.  -  Ваша
милiсть пiде... негайно  пiде  до  тих  схизматiв!  Затiвайте  переговори,
зволiкайте, тягнiть... Будь-що розколоти старшину Остряницi. Хтось  з  них
та згодиться на переговори. Поручнику!
   - Слухаю, вашмосць!
   - Вiзьмiть з десяток вершникiв i мчiть у Бар до коронного гетьмана.
   - Слухаю, вашмосць! - поручник так i засяяв, не в силi  приховати  свою
радiсть. - Сiю мить виїду!
   -  Я  знаю,  що  ви  радий  утекти  звiдси.  Стривайте!   Скажiть,   що
Остряниця... Ну, розумiєте,  Остряниця  оточений,  але  не  здається.  Хай
егомосць спiшно шле пiдмогу. В Лубни. Я буду там. Та  глядiть,  поручнику,
ляпнете що зайве - голову знiму!
   - Слухаю, вашмосць!
   "Везе ж бевзю! - з ненавистю думав князь Длотовський про  поручника.  -
Iч, сяє, що з пекла вирвався!"
   - Князю Длотовський! Негайно до хлопiв на  переговори!  Забалакуйте  їм
зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасiння!

   Польських послiв Остряниця прийняв у замковiй залi.  Своїм  сотникам  i
старшинам  велiв  зодягтися  якнайкраще,   сам   принарядився,   i   князь
Длотовський довго здивовано озирався, бо сподiвався побачити  перед  собою
ошарпанцiв.
   "Еге, та вони собi цiну знають,  -  кисло  подумав  посол.  -  Ач,  якi
самовпевненi та гордi! Що тi князi, проше пана!"
   - Пан полковник Станiслав Потоцький  вимагає,  аби  ви...  е-е...п-пане
гетьмане, не чинили варварства,  а  вели  вiйну  справедливо  i  чесно!  -
розпустив пiр'я пан посол.
   Старшини глузливо заусмiхалися й перезирнулися мiж собою.
   -  Може,  пан  посол  розтовкмачить  козакам,  в  чому   полягає   їхня
нечеснiсть? - поспитав гетьман. - I чого це пан полковник Потоцький так на
козакiв губи квасить?
   - Ви вдарили у  спину  шляхетним  вiйськам!  -  все  ще  бадьорився  та
розпускав пiр'я пан посол. - Справжнi лицарi б'ються лицем до лиця,  а  не
нападають iз засади в спину. Це нечесно!
   В одну мить у залi вибухнув такий регiт, що пан посол  не  знав,  де  й
подiтися. Оглушений реготом, вiн довго  не  мiг  прийти  до  тями,  тiльки
озирався навсiбiч.
   - Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й  про  чеснiсть  згадали,  -
витираючи сльози, що набiгли вiд смiху, сказав гетьман. - Але ж i потiшили
ви нас, пане посол!
   - Це дикунський спосiб ведення  вiйни,  -  не  здавався  посол,  хоч  i
вiдчував, що пече ракiв. - Єгомосць  пан  полковник  вимагає,  щоб  козаки
воювали з ним лицем до лиця!
   - Звалився пан полковник з копит i галасує  про  чеснiсть!  -  вигукнув
хтось iз старшини. - А може, нас верне вiд пики пана полковника?
   - Годi правити смаленого дуба! - рiзко сказав гетьман. - Передай своєму
полковнику, що нам виднiше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де  в
нього лице. Його б'ють. З усiх бокiв! I в  лице,  i  в  потилицю!  А  коли
пановi заканудило, то хай втiкає пошвидше в свою Рiч  Посполиту.  Ми  його
сюди не кликали!
   - Це все? - упалим голосом запитав посол.
   - Нi, пане посол, це ще не все. Це тiльки початок!
   Пан Длотовський наче муху проковтнув.
   - Пан посол не второпає, де дверi?  -  глузливо  запитав  Остряниця.  -
Сотнику Хрущ!
   - Слухаю, пане гетьмане! - пiдкотився низенький товстун  Хрущ.  -  Ану,
пане, повертай голоблi, бо не туди заїхав! Годi нам тут  харки  макогоники
плести!
   - Але пан полковник хоче  дiйти  згоди  з  козаками  мирним  шляхом!  -
вигукнув Длотовський.
   - Миру мiж козаками й панами не буде до судного  дня!  -  твердо  мовив
гетьман. - Урвався вам бас! Не вiримо панським балачкам про мир,  бо  пани
лише печенi добрi!
   - Але в такому разi єгомосць хоче знати, якi претензiї в козакiв.
   - Претензiї такi: козаки бажають, щоби  панство  хутчiше  забиралося  з
України i не заважало нам жити на свою руку!
   Длотовський зробив останню спробу й у вiдчаї вигукнув:
   - Але єгомосць не бажає вiйни!
   - Вiдчув, що смаленим запахло?  -  глузливо  гмикнув  гетьман.  -  Коли
припече, то пан полковник живосилом лiзе в козацьку душу. Але й ми лiй пiд
чубами маємо. Твiй пан бажає виграти час i врятуватися. То хай пан цього i
в голову не поклада.
   - Але ж пан полковник... - забелькотiв було посол, та Хрущ безцеремонно
потягнув його за рукав:
   - Годi пасталакати! Як не притулиш горбатого до стiни,  так  козака  до
пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жiнку. А вона вмiє  кiшцi
хвоста зав'язати. Так тебе вiдмолотить,  що  не  второпаєш,  де  твiй  пан
полковник!


   Роздiл сьомий

   - У твоїй хатинi так гарно пахне чебрецем.
   - Я знала, що ти прийдеш, i посипала долiвку.

   Вiн сiв на лаву й пригорнув дiвчину до себе.
   - Чекала, чарiвниченько?
   - Вiн ще й питає! - крiзь радiснi сльози посмiхнулась Орися. - Менi так
затишно i хороше з тобою...

   У вiкно зазирав мiсяць.

   Вiн цiлував її вологi м'якi губи.
   - I я з тобою забуваю про все на свiтi.
   - Це правда, що ляхи забагли миру? - Орися благально на нього  глянула.
- А може б, ти помирився з ними?
   - З панотою? - схопився Остряниця. - 3 катюгами мого народу?  З  ляхами
миритися - що вовку спину показувати. Стрибне!
   Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.
   - Але ж вони самi просять миру!
   - Просять, бо вiдчули себе в пастцi. Тому й хочуть виграти час. А  коли
ми згодимося на мир i розiйдемося, вони тодi переловлять нас, як зайцiв.
   Орися стояла опустивши руки.
   - Я хотiла як краще... Хiба вже не набридли цi вiйни... З  року  в  рiк
пожежi та кров...
   - Нiкому не хочеться задарма воювати. Але й волi нам нiхто  за  так  не
подарує. Мусимо самi її здобувати. - Взяв дiвчину, посадив собi на колiна.
- Веселiше дивися на свiт, Орисю. Ми переможемо! По  всiй  Українi  селяни
беруться за зброю. Вiстi приємнi летять, Орисю. Лiвобережжя повстало.  Пiд
Києвом дiє отаман Сокирявий, пiд Лубнами з'явився Соломка.  Скидан  уже  в
Чигиринi, Гуня захопив переправи по Днiпру... Ех, Орисю, Голтва - це  лише
початок!
   - Але я за тебе боюся.
   - Ти мене зачарувала, i я не загину. Твої чари вiдженуть вiд мене  лиху
костомаху! - Поцiлував її, голублячи. - Будь моєю  дружиною.  Я  самiтний,
Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтавi козакує... То будь менi
подругою, Орисю.
   - Я буду твоєю, - Орися обвила його шию руками. -  Буду,  тiльки  ти...
вiд гетьманства вiдмовся... Хай iншi. А ти... зi мною... I будемо  жити  з
пучок... З власної працi...
   - Орисю, що ти кажеш?
   - Ми житимемо вдвох у маленькiй хатинi над Голтвою, - не слухаючи його,
збуджено шепотiла Орися. - Щоб нi вiйни, нi горя... Щоб я не  боялася,  що
тебе вб'ють... Щоб не жахалась серед ночi... Щоб дiти у нас були...
   - Будуть, Орисю, все буде. I щастя, i мир, але тiльки  пiсля  перемоги.
Хiба ми будемо щасливi, як Україна стогнатиме в ярмi?
   Зненацька на вулицi почувся тупiт копит, хтось зiстрибнув з  коня  i  -
чути було - бiг двором.
   - Ось i побув зi мною, - вихопилось в Орисi.
   - Пане гетьмане! - затарабанили у вiконце.
   - Я зараз, Орисю! - Остряниця вибiг у двiр i стрiв свого  джуру.  -  Що
сталося?
   - Ляхи нам ручкою помахали! - Онисько дер рота в посмiшцi.  -  Покинули
табiр i чешуть, як зайцi, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги!  Тепер  ми,
пане гетьмане, на своєму копитi!
   Вибiгла Орися, Остряниця пiдхопив її на руки, закружляв з нею.
   - Ляхи втiкають, серденько! Лiд рушив! Тепер вже не вони за нами, а  ми
за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром  п'яти!  Тепер  ми  їм
сипнемо солi на рану!
   Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня.
   - Чекай мене з перемогою! - I тiльки погупотiли копита.

   Три днi Остряниця iшов по гарячому слiду Потоцького. Той спiшно  втiкав
на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що вiдiрватися вiд  погонi  й  першому
дiстатися Лубен. Але й Остряниця гнав своє вiйсько, майже не  зупиняючись,
не роблячи привалiв, аби виграти час i не дати  Потоцькому  закрiпитися  в
Лубнах. I все ж наздогнати полякiв не мiг: тi втiкали шпарко, маючи  надiю
на лубенський замок та мiцну жовнiрську  залогу.  Крiм  усього,  в  Лубнах
зберiгався чималий запас пороху й провiанту. А ще до  Лубен  мала  надiйти
пiдмога з Бара. Сподiвався на пiдмогу й Остряниця: на  зустрiч  з  ним  до
Лубен поспiшав отаман Мурка iз загоном  запорожцiв  та  донцiв.  Остряниця
картав себе, що вiдразу ж вночi не погнався за ляхами, як тiльки тi почали
вiдходити. Отамани вiдрадили. А що, коли поляки вночi  влаштують  засiдку?
Їхнiй вiдступ ще нiчого не означає. Потоцький попри все має  вдвiчi,  якщо
не втричi, бiльше вiйсько, запаси пороху та куль.  Досить  йому  вгамувати
панiку, навести лад та  влаштувати  засiдку  в  дорозi...  Остряниця  тодi
погодився з отаманами, а тепер шкодував. Нi-нi, та й наверталася думка, що
вiн необачно випустив з своїх рук перемогу. А в Лубнах  ляхи  оговтаються,
отримають пiдмогу, i здолати їх буде не легко... Все ж вiдганяв  вiд  себе
сумнiви... Швидше!.. Швидше!..
   Була середина травня, земля аж буяла вiд зеленi,  днi  стояли  погiднi,
сонячнi, теплi. Настрiй у повстанцiв був пiднесений, незважаючи на  швидку
гонитву i втому, козаки були веселi i всю дорогу спiвали пiсень. Вперше  -
бо вони, а не ляхи, женуться.
   Наче i втоми не вiдчувають козаки, все вперед i вперед, тiльки  в'ється
курява над полем та пiсня  гримить...  Попереду  вiйська  пiд  бунчуком  i
знаменами їде гетьман, i на його обвiтрених, рiзко окреслених губах квiтне
посмiшка. Чорнi очi примруженi, травневу далечiнь оглядають.
   - Та й прудко ж ляхи чешуть! - хитає головою хорунжий Чуприна. - Третiй
день не здоженемо! Урвався їм таки бас-басюра!
   - Про мене, хай вони втiкають  хоть  i  до  Варшави!  -  каже  старшина
Недригайло. - Я залюбки за ними до самої Вiсли гнатимуся! Аби-сте вороги з
копит звалилися!
   Смiються козаки, весело гомонять. Посмiхається сам до себе i гетьман. В
серцi його - весна. Двi щасливi ночi з Орисею не забуде вiн до скону своїх
лiт. Нiколи, за все своє життя не був вiн таким  щасливим,  як  у  тi  двi
ночi. Двi срiбнi мiсячнi ночi  в  маленькiй  хатинi  Орисi-чарiвницi...  А
третьої вiн залетiв до Орисi на  хвильку,  прощатися.  Вона  вибiгла  йому
навстрiч з сльозами на очах. Пiдхопив її на руки, пiдняв до себе в сiдло.
   - Пусти! - засоромилась вона. - Люди ж дивляться...
   - Хай дивляться! Хай усi бачать, що  Остряниця  приїхав  попрощатися  з
своєю дружиною!
   - Я не пущу тебе! - сказала вона i взяла  повiд  в  свої  руки.  -  Хай
повертає кониченько у двiр.
   - О нi, Орисю, я мушу гнати ляхiв! - Вiн забрав  у  неї  повiддя.  -  Я
спiшу. Прощай, серденько. I не журися. Ми ще будемо вдвох!
   А тут де не вiзьмись - сотник Хрущ.
   - Пане гетьмане, а як же я? - вигукнув благально. - Зiбрався в похiд, а
жiночка нiкуди з Голтви не пускає.
   - Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! - сказав  Остряниця.  -  Бережи
мiсто i не впускай сюди ляхiв.
   - Та що ж це таке, людоньки?!  -  пролунав  зненацька  дужий  голос,  i
сотник  вмить  голову  в  плечi  убрав.  -  Ти,  гетьмане,  поставив  мого
чоловiченька найстаршим у мiстi, то, виходить, i я мушу йому  пiдкорятися?
Та хiба ж я свою нитку прясти вже не можу?
   - У мiстi - так, - засмiявся Остряниця.
   - А дома хто отаманом буде? - доскiпувалась Хрущиха.
   - А дома отаманом буде панi Хрущиха.
   - Чув?! - кинулась  Хрущиха  до  сотника  i  пiд  загальний  смiх  дала
понюхати мiському отамановi замашного макогона...
   "Я повернуся... я повернуся, - похитуючись в сiдлi,  думає  гетьман.  -
Хай  хоч  i  камiння  з  неба   падатиме,   а   я   до   тебе   повернуся,
Орисю-чарiвниченько!"


   Роздiл восьмий

   Пiдходячи до Лубен, Остряниця припустився двох похибок. Перша:  потомив
довгим переходом людей i коней; друга: не вислав вперед  розвiдки,  будучи
певний, що ляхи заперлися в мiському замку. Цим i  скористався  Потоцький.
Прибувши в Лубни ранiше, вiн дав вiйську прийти в себе з дороги,  поповнив
свої ряди свiжою лубенською залогою, запасся порохом, крiм того,  з  Києва
до нього пiдiйшли новi загони реєстровцiв тих старшин, котрi тягнули  руку
за Рiччю Посполитою... Потоцький зважився на ризик дати бiй  повстанцям  у
вiдкритому полi,  де  вони  менше  всього  будуть  сподiватися  нападу.  I
влаштував  засаду.  Перед  Лубнами  простилалася  чимала  рiвнина,   котру
перерiзала єдина дорога, що вела до мiста. По рiвнинi там i тут росли кущi
терну, траплялися горби та ярки.  Потоцький  велiв  спiшно  вирити  шанцi,
заховати в них гармати i обслугу й  замаскувати  все  те  кущами.  Коронна
кiннота  зайняла  позицiї  за  лiском  на  сходi.  Крiм  того,  реєстровцi
збудували кiлькасот "гуляй-городiв" - невеликi дощанi  укрiплення-халабуди
на колесах.  Ховаючись  в  "гуляй-городах",  реєстровцi  могли  без  втрат
обстрiлювати  повстанцiв  на  голiй  рiвнинi...  В  ярах  та  за   горбами
позалягали жовнiри.
   "Коли ще й обоз в Остряницi вiдстав, то й зовсiм буде добре, -  подумки
радiв Потоцький. - Я вiзьму своє за втечу!"
   Не вiдаючи про засаду, повстанцi  похiдним  маршем  рухалися  вiдкритою
рiвниною вранцi сiмнадцятого травня. По той бiк  рiвнини  на  протилежному
березi Сули виднiлося мiсто i замок. Туди й прямували  козаки,  певнi,  що
ворог заперся в замку... Та тiльки вони розтягнулися по рiвнинi, зненацька
затрубили труби i невiдь-звiдкiля вдарили гармати...
   В одну мить на рiвнинi зчинилося щось неймовiрне. Гармати були невидимi
i били з-пiд землi, козаки  розгубилися  й  вiд  торопу  нiчого  не  могли
втямити. Гармати зробили своє... Козаки падали десятками, конаючи,  iржали
конi, трiщали вози, дим закутував рiвнину.  Повстанцi,  охопленi  панiкою,
сипонули врозтiч...
   - Стiй!.. Стiй!.. - кричав гетьман, ганяючи коня полем мiж  ядрами,  що
густо летiли. - Не втрачайте голiв, хлопцi! Дали хука - будемо  триматися!
Хорунжi! Сотники! Вiдводьте людей до лiсу!
   Конi i люди змiшалися на рiвнинi. Гармати (тепер Остряниця побачив,  що
вони були вкопанi в землю i замаскованi кущами терну) били прямо "в лоб" i
з кожною миттю все дужче i дужче спустошували  повстанськi  ряди.  Жовнiри
з-за горбiв та ярiв  вiдкрили  густий  мушкетний  вогонь...  З  величезним
трудом Остряницi вдалося вгамувати переполох. Козаки нарештi  отямилися  i
взялися за мушкети. Гармашi прямо з возiв почали бити  по  жовнiрах.  Нiби
трохи розвиднилося, гетьман вже почав наводити лад у сотнях, як  зненацька
з-за лiсу вилетiла кiннота...
   - Ониську! - крикнув гетьман джурi. - Оббiжи старшин  i  сотникiв.  Хай
негайно стають табором. Рити шанцi нiколи,  оточуватися  возами.  Старшини
Гарун i Сутяга захищають табiр лiворуч, Биховець i  Боюнь  -  праворуч.  Я
залишаюся на чолi. Возами,  возами  оточуйте  табiр!..  Голоблями  вперед!
Гармашi! Бийте прямо з возiв по конях!
   Повстанцi ледве встигли оточити свiй табiр возами, як налетiла  коронна
кiннота. Задвигтiла земля вiд  сотень  i  тисяч  копит,  вуха  глухли  вiд
ревиська. Остряниця кинувся на лiве крило,  швидко  наладив  оборону,  мiж
возами велiв поставити гармати. Залп, гарматний i мушкетний, злився в один
суцiльний гул. Першi вершники були скошенi... Козаки повеселiли.
   - Так їх, так!!! - кричали козаки. - Втремо ще маку!
   Залп за залпом били гармати, i ядра падали  пiд  ногами  коней,  летiли
навсiбiч вершники... На рiвнинi аж  чорно  стало  вiд  порохового  диму...
Кiннота не витримала козацького вогню, але й не вiдступила, а  закрутилася
по полю... I тут  по  не  захищеному  табору  повстанцiв  вдарила  потужна
коронна артилерiя. Ядра падали в гущi козакiв, i  нiде  вiд  них  не  було
схову. Кiннота, перешикувавши  свої  ряди,  знову  понеслася  на  табiр...
Другий приступ кiнноти  з  трудом  вiдбили  гармашi,  котрi  ховалися  мiж
возами. Та вiд цього легше не стало, бо на чоло табору  посунули  жовнiри,
на ходу ведучи вогонь.
   Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим  зав'язав  бiй
iз жовнiрами. Тi йшли на повний зрiст...
   - Пiдпускайте їх  ближче!  -  кричав  Остряниця.  -  Бережiть  кулi  та
порох!.. Ще ближче пiдпускайте, ближче...
   Жовнiрiв пiдпустили, а тодi дали по них залп, один, другий,  i  жовнiри
позадкували, а далi не витримали й кинулись навтьоки.
   - Ага-а!! - кричав Недригайло. - На повний рiст  iшли,  а  назад  рачки
сипонули!
   Кiннота також вiдiйшла. Можна хвилю передихнути.
   - Пане гетьмане! Справа "гуляй-городи"!..

   Гетьман  подався  на  правий  край.  Все  поле  праворуч  було   всiяне
"гуляй-городами". Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив
уже котру спробу наблизитися до повстанського табору.
   - Ех, чорт!.. Сюди б гармат!  -  крикнув  гетьман.  -  Джуро!  Бiжи  до
Сурмила! Хай перекине на правий край хоч двi гармати Стривай!  Двох  мало.
Три. Хай де хоче вiзьме, а дасть. Швидше!
   Гетьман знову подався на лiве крило, де втретє йшла на приступ кiннота.
Бiг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убитi, потрощенi  вози,
розшматованi конi, якесь  збiжжя,  вирви  вiд  ядер...  З  усього  розгону
Остряниця налетiв на козака, котрий марно намагався запхати вирванi  ядром
нутрощi.
   - Пане гетьмане! Пристрелiть, ради Бога... На тiм  свiтi  дякуватиму!..
Па-ане...
   Нещасний дивився з такою мукою i благанням, що Остряниця звiв  пiстоль,
але вистрелити не встиг,  бо  якась  сила  пiдкинула  його  вгору  i  свiт
померк...

   Скiльки вiн пролежав - не пам'ятає. Коли з трудом розплющив очi,  перед
собою побачив калюжу кровi.
   "Чужа чи своя?" - мигнула думка. Ворухнув ногами й руками,  наче  цiлi.
Тiло задерев'янiло... Прислухався. Було  тихо.  Неймовiрно  тихо.  Наче  у
всьому свiтi в одну мить вимерли всi звуки. За все своє життя Остряниця ще
не чув такої тишi. Невже кiнець? Перемагаючи бiль, котрий  шматував  тiло,
схопився... Побачив, як метаються в диму козаки й  вiдстрiлюються,  бачив,
як летiла вгору земля й вози, але нiчого не чув. Наче у снi, падали ядра й
беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями... Затряс головою  -
нi звуку. Добре оглушило. Але ж бiй триває, мигнула думка. Звiв  голову  i
побачив, що вiз в оборонi сунеться i  перекидається...  У  дiрцi  миготiли
польськi пiхотинцi... Їх все бiльше i бiльше...
   - Козаки-и! Сюди-и-и! - закричав що було сили. - Ляхи прорвали оборону!
На помiч!
   Вихопив шаблю i кинувся навстрiч пiхотинцям,  що  безгучно  виринали  й
виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третiй налетiв на  нього
сам, але Остряниця  випадом  влiво  уник  його  шаблi  й  одночасно  встиг
проштрикнути нападника в бiк. I тут побачив, що мимо нього бiжать козаки з
широко розкритими ротами (певно,  щось  кричали)  i  запрацювали  шаблями,
молодячи пiхоту.
   Зненацька щось трiснуло в його вухах, i гетьман у першу мить  трохи  не
оглух вiд зливи, урагану звукiв, що нiсся на  нього  з  усiх  бокiв...  Та
нiколи було прислухатися до гамору бою,  кинувся  в  саму  гущу,  орудуючи
шаблею. На помiч пiдоспiв сотник Скребло,  I  прорив  удалося  знешкодити.
Пiхотинцiв вiдбили, прохiд сяк-так затулили потрощеними возами.
   Вигулькнув джура, принiс води, каламутної, теплої, що не лiзла в  горло
й чомусь трiщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу i витер лице. Долоня
взялася кров'ю.
   - Пане гетьмане, у вас голова в кровi! - Джура заходився  розривати  на
собi сорочку. - Зараз я перев'яжу!
   - Облиш! - махнув рукою Остряниця. - I так заживе. Як козаки?
   - Нiчого, - досить жваво вiдповiв джура. - Ляхи нас молотять, а  ми  їх
.. Хоч i наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер  ляхам
не до гонору.
   - Виходить, як у тiй  приповiдцi,  де  чоловiк  жiнку  бив,  -  зiтхнув
Остряниця - Питають його: "Що ти робиш? - "Жiнку б'ю",  -  каже  вiн.  "То
ходи до нас..." - "Е-е, мене жiнка не пускає". Одне слово, так бив  жiнку,
що ледве сам вирвався.
   Спершись на вiз, глянув на поле, воно й  справдi  було  всiяне  трупами
людей i  коней.  Вiд  серця  трохи  вiдлягло.  Хоч  i  застукав  Потоцький
зненацька, та й сам жорстоко поплатився.
   - Але ж i я хороший! - похитав головою гетьман.  -  Отак  хука  дати!..
Нiколи собi не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.
   - Але ми їм не меншого чосу дали! - вигукнув джура. -  Ми  все-таки  за
возами ховалися, а вони полем сунули.  Он  їх  скiльки  лоском  лягло,  як
галечi!
   - Хто ж кого перемiг? - Остряниця вперше за увесь день  посмiхнувся.  -
Ми їх чи вони нас?
   - Вечiр, пане гетьмане, покаже. Поки що нi ми їх, нi вони нас. Але  нам
ще трохи протриматися, i ляхи видихнуться.
   - Гаразд. Поклич до мене сотникiв!
   Джура зник, пiрнувши в дим, а Остряниця розглядав табiр, трупи козакiв,
що лежали рясно, i хмурнiв... Настрiй псувався з кожною  миттю.  Невже  це
все? Програш? Отак добре почати  пiд  Голтвою  i  вскочити  у  пастку  пiд
Лубнами. Вiд тих думок  ставало  зовсiм  кепсько...  Старшини  та  сотники
швидко сходилися, витягували люльки, димiли...
   - Поранених поперев'язували? - запитав Остряниця.
   - Мало хто потребує перев'язки, - вiдповiв один iз старшин. - Хто впав,
то на смерть, з ранами майже немає.
   - Втрати великi?
   Старшини переглянулися,  i  нiхто  не  зважувався  першим  сказати,  що
половини вiйська немає... Гетьман усе зрозумiв i опустив голову... Вiдчув,
як глибоко в серцi гадюкою ворухнувся вiдчай.  Безнадiя  здавила  серце...
Подумалось: якщо половини вiйська немає, то що його чекає завтра? Якi б  у
Потоцького не були великi втрати - не страшно. Не сьогоднi -  завтра  йому
на помiч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою,  коронний  пришле  з
Бара свiжi полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свiжi,  добре
навченi, добре озброєнi полки? То невже ляхи такi сильнi, що їх  не  можна
здолати?  Невже  битва  пiд  Лубнами  закiнчиться  так,  як  i  битва  пiд
Кумейками? Скреготнув зубами... Тiльки не пiддаватися вiдчаю. Взяти себе в
руки. Рвучко звiв голову.
   - Як у нас iз порохом?
   - Скрутно, - вiдповiв Сурмило. - Доводиться ощадити.
   - Кулi кiнчаються, а нових нема коли виливати, - додав Боюнь.
   I знову гетьман вiдчув, як засмоктало пiд серцем... Здавив бiль у собi.
   - До ночi протримаємось?
   - Так, - кивнули старшини.
   - На тому й будемо стояти!


   Роздiл дев'ятий

   В серединi травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козакiв, селян та
мiщан поспiшав на з'єднання з вiйськом Остряницi. Прямував у  Голтву.  Вiд
самого Днiпра, де вiн руйнував переправи та винищував жовнiрськi залоги, i
до Лубен Гуня не мав нiяких вiстей вiд Остряницi. Як  i  було  заздалегiдь
домовлено, гетьмана гадав застати у Голтвi. Але в надвечiр'я  сiмнадцятого
травня, обминаючи Лубни, Гуня почув вiддалений гул i  вибухи.  Чорний  дим
пiднiмався до неба. Сумнiвiв не було: пiд Лубнами клекотiла битва. А  коли
битва - то Остряницю слiд шукати саме там. I Гуня круто повернув  навстрiч
тому гулу.
   Уже западав вечiр, як Гуня дiстався Лубен.
   Коли вихопилися з-за лiсу  на  рiвнину,  побачили  повстанський  табiр,
окутаний пороховим димом, з якого там i  тут  вихоплювалися  язики  рудого
полум'я... Скаженiли гармати. Битва, яка почалася вранцi,  навiть  увечерi
не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що  до  ночi
знищити козакiв.
   Дмитро Гуня пiдоспiв вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табiр,  навiть
не помiтили, як їм у спину  зайшов  загiн  Гунi.  Спохватилися,  коли  над
їхнiми головами вже замиготiли шаблi...
   - Ура-а-а! - як  несамовитий,  кричав  Гуня,  i  тритисячний  загiн,  в
єдиному поривi пiдхопивши клич свого отамана, як снiг серед лiта, звалився
на ворожi голови.
   Сiча була коротка, але люта.
   Охопленi панiкою поляки кинулися тiкати в мiсто.
   - Перейма-ай ляшкiв! - кричав Гуня. -  Перехоплюйте,  щоб  у  замок  не
втекли! Дайте їм на всi заставки!
   Козаки Остряницi,  радi  негаданiй  пiдмозi,  вискочили  з-за  возiв  i
кинулися навперейми пiхотинцям. Так разом i гнали ворога. Та все ж  поляки
першими встигли добiгти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у
мiсто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову ї першим  вискочити  на
рятiвний мiст. I, як завжди буває в таких  випадках,  на  мосту  зчинилася
колотнеча. Змiшалися кiннi i пiшi, давили один  одного,  калiчили...  Конi
топтали людей, самi падали i загороджували мiст... А  козаки  з  гиком  та
свистом вже вирубували тих, хто лише добiгав до мосту.
   - Ага-га-га! - не вгавав Гуня. - Крицею чухайте ляшкам спини!
   Панiка на мосту  спалахнула  з  новою  силою.  Людей  i  коней  збилося
стiльки, що старий мiст не витримав...  Почувся  трiск,  мiст  проломився,
клубок сплетених тiл полетiв у Сулу...
   - Жаль... - спинив Гуня свого коня бiля пролому. - Коли б не  мiст,  ми
сьогоднi побували б у Лубнах!..

   Хоч i цiною великої кровi, але бiй пiд Лубнами повстанцi виграли. I все
ж вiн не принiс гетьману бажаної радостi. Надто  вiдчутними  були  втрати,
надто сильно було  спустошене  козацьке  вiйсько  цiлоденною  битвою,  аби
думати про штурм Лубен, де  в  замку  зачинився  Потоцький.  До  всього  ж
кiнчався  порох,  козакам  роздали  останнi  кулi.  Вночi  гетьман   велiв
вiдходити на Миргород, де стояли великi селiтрянi варницi  повнi  пороховi
льохи. В Миргородi Остряниця гадав не лише запастися  порохом,  а  й  дати
вiйську спочинок i, по можливостi, по повнити його повстанськими загонами,
котрi дiяли побiля мiста.
   Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (їх мали поховати подалi
вiд Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями),  вiйсько  почало
нечутно вiдходити. В покинутому таборi всю нiч горiли  багаття,  Потоцький
був певний, що козаки вранцi кинуться на приступ мiста, тому велiв всю нiч
укрiплювати замок.
   Цього разу Остряниця був обачнiшим i вислав попереду  вiйська  посилену
розвiдку. Хоча козаки й були виснаженi довгим переходом  до  Лубен,  потiм
битвою, але нiхто не скаржився i не нарiкав на долю... Чорна нiч поглинула
повстанське вiйсько. Попереду їхали кiннi сотнi, за ними скрипiли  вцiлiлi
вози з пораненими та вбитими, замикали пiшi козаки, в яких  пропали  конi,
селянськi  та  мiщанськi  загони.  Нiхто  не  гомонiв,  лише  чулося,   як
поскрипували вози та в гарячому мареннi стогнали важко пораненi.
   Так минала нiч.
   Гетьман їхав у головi колони.
   Дмитро Гуня кiлька разiв пробував було заговорити, але Остряниця вперто
вiдмовчувався, мiцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку.
   На душi в гетьмана було тяжко.
   Iнодi йому хотiлося кинути все i гнати, гнати коня  свiт  за  очi,  аби
втекти вiд цiї чорної розпачливої ночi i  щонайперше  вiд  своїх  гнiтючих
думок. А втiкши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на оболонi.
Викупатися i свiжому та  бадьорому  попростувати  до  маленької  хатини  в
глухiм завулку, щоб вiдчути на своїй шиї нiжнi й покiрнi Орисинi руки... I
забути про все на свiтi... Зрештою, вiн людина, i йому вже не сiмнадцять i
не тридцять. Мусить вiн хоч у другiй половинi свого  життя  мати  сiмейний
затишок. Вiдколи себе пам'ятає - з сiдла не злазить.  Походи,  битви...  А
жити вже лишилося небагато. То  коли  ж  вiн  зупиниться  й  пустить  коня
пастися на оболонi?
   Скриплять у пiтьмi вози.
   Скриплять, везучи вбитих...
   А вони, тi, хто полiг пiд Лубнами, хiба не  хотiли  сiмейного  затишку?
Багато з них покинуло свої сiм'ї i пiшли битися за кращу долю  i  волю.  I
випили свою гiрку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидiєш. Тi, що  на
возах лежать, смерть свою зустрiли, як i подобає лицарям. А хiба  вони  не
хотiли жити? То чого  ж  ти,  гетьмане,  нарiкаєш  на  свою  долю?  Легкої
перемоги захотiв? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя.  А
що таке щастя? Сулима казав: щастя - це боротьба  за  щастя  пiдневiльного
люду. I Павлюк так боровся, i сотнi, й  тисячi  iнших,  котрi  полягли  за
щастя iнших. А ти хочеш його лише  собi  та  Орисi?  "Нi,  нi,  я  так  не
думав... Просто я втомився. I, може, трохи занепав духом..."  Тодi  вижени
геть чорний вiдчай, розвiй важкi думи по широкому полю. Доки живеш -  доти
й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возi, то щоб за тобою двi
жони йшли: честь твоя незаплямована i слава твоя горда, лицарська.
   - Батьку, вже крайнебо палає, - тихо озивається Гуня.
   Остряниця, урвавши свої думи, звiв голову. Над полем сiрiло, далина вже
далеко проглядалася. Схiд палахкотiв  i  бризкав  малиновим  соком.  Обрiй
також був червоним.
   - То наша кров козацька, - сам до себе мовив гетьман.
   Вiйсько виходило на битий шлях.
   Остряниця спинив коня i довго дивився на шлях, що  губився  в  ранковiй
млi, зникаючи в кривому обрiї. Вiяв тихий  ранковий  вiтерець,  набирав  у
полi розгiн i вже за далиною гудiв i шарпав почервонiлi хмари. Навколо  нi
душi. Далина та ген прадавнi могили... Тiльки чути, як  дихає  в  ранковiй
млi земля, важко, гiрко. Чи так вчулося. Он бiлiє людський череп, курай  з
очей виростає. Вiчна, прадавня земля...
   - Ось тут ми й поховаємо своїх товаришiв.

   Гетьман спiшився i, взявши лопату, пiшов понад битим шляхом. На взгiрку
спинився, постояв, дивлячись на всi  чотири  боки  свiту:  далина,  далина
неозора. А ген-ген село в яворах...
   - Добре тут лежатиметься хлопцям! Їхатимуть люди битим шляхом, за  їхнi
праведнi й благочестивi душi помоляться. А ще грози гримiтимуть над ними i
ряснi дощi литимуть. I сонце щедро їм сяятиме, i вiки так линутимуть. А  в
селах пiвнi на свiтанках кукурiкатимуть i будитимуть звитяжне товариство.
   Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, якої нiколи не
торкався тут плуг... До  сходу  сонця  викопали  козаки  братську  могилу,
глибоку й простору... I нiби сам степ заспiвав;

   Козака несуть
   I коня ведуть,
   Кiнь головоньку клонить.
   А за ним, за ним
   Його дiвчина
   Бiлi рученьки ломить...

   З першим променем сонця опустили у вiчну домовину полеглих товаришiв...

   Увiйшовши в Миргород, Остряниця до пiзнього вечора не  знав  i  хвилини
вiльної. Хоч як не валила втома з нiг, а про спочинок годi було й  думати.
Перш за все облазив пороховi льохи в замку,  простежив,  як  вантажили  на
вози бочки з порохом, вишукував свинець i  дiлив  його  мiж  сотнями,  аби
негайно  козаки  виплавлювали  кулi,  розсилав  по  волостях  гiнцiв,  щоб
сходилися до нього загони, i  лише  пiзно  ввечерi,  ледве  тягнучи  ноги,
зайшов до хати. Сiв на лаву, притулився спиною до стiни...
   Та ледве склепив повiки, як вiдразу ж перед очима закрутилася лубенська
битва... Вiн знову i знову думав про хiд повстання, i  невтiшними  ставали
думи. Потоцький має предосить  сил:  п'ятнадцять  тисяч  навченого,  добре
вишколеного вiйська. Це не те що шiсть тисяч в Остряницi, та й то половина
селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надiйде пiдмога,  то  й  зовсiм
тяжко доведеться повстанцям. А пiдмога йому неодмiнно  надiйде...  Скiльки
повстанцi битимуться з ляхами, стiльки Рiч Посполита й  присилатиме  свiжi
сили. А хто  йому  допоможе?  Повстанцi  дiють  на  волостях  розрiзненими
загонами, їх надто важко  зiбрати  докупи,  в  єдине  вiйсько,  бо  дядьки
неохоче  полишають  свої  села,  волостi,  краї...  А  ворог  з  цього   й
користується, винищує повстанцiв поодинцi... До всього  ж  докучає  вiчний
брак зброї, пороху... З голими руками доводиться кидатися  на  ворога,  як
було це пiд Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов вiн на
Україну, рано люд пiдняв до боротьби? I тiльки  даремно  кров  проллється,
котрої й так уже чимало в землю пiшло? Може, ще не визрiла та буря,  котра
до знаку розмете ворогiв?
   Поринув гетьман в невеселi думки,  не  вчув,  як  дверi  рипнули.  Звiв
голову, на порозi хорунжий Потурай.
   - Хлопцi дивного козака бiля Миргорода спiймали.  -  Потурай  весело  i
безжурно дивився на гетьмана. - Дiдько його знає, що за козак.  Їде  серед
ночi конем i без зброї. I плаче. А ще в шапцi й у шароварах!  Тьху,  та  й
годi! Ми до нього: хто такий? А вiн i каже: до гетьмана Остряницi їду.  Не
iнакше як лядський прихвостень!
   - Ану приведи його до мене!
   По хвилi хорунжий увiв до  хати  високого  стрункого  козака  в  шапцi,
жупанi й малинових  шароварах,  але  беззбройного.  Невiдомий  ще  й  досi
схлипував.
   - Хоч перед гетьманом  не  рюмсай!  -  шикнув  хорунжий.  -  Не  ганьби
козачого звання!
   Остряниця стрiвся з поглядом невiдомого, схопився.
   - Орисю!..
   - Де Орися? - здивовано озирнувся хорунжий.
   - Орисю, чарiвнице моя! - кинувся до неї гетьман. - Ти це чи не ти?  Що
сталося?
   - Я тебе шукала. - Орися заплакала. - Всi цi днi шукала. Збилась  вночi
з дороги... Темно... Страшно... Їду i плачу. Думаю: а може, тебе й  живого
немає? Сльози самi ллються...
   - Оце так чарiвниця!..
   Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкрiб потилицю i,  побачивши,  що
гетьман цiлує "козака, котрий плакав", повернувся та, стукнувшись лобом об
одвiрок, вилетiв з хати...
   Остряниця посадив бiля себе Орисю.
   - Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вiк тебе не  бачив.  -  Витер  їй
сльози. - А тепер, козаче, котрий плакав  дорогою,  повiдай  менi,  де  ти
взявся вночi серед степу широкого?
   - Ой, не згадуй лiпше про ту дорогу! - Орися тремтiла. -  Поїхав  ти  з
Голтви, а я собi мiсця не  знаходжу.  Все  в  мене  з  рук  валиться...  I
ввижається, що з тобою бiда якась лучилася. I ти мене на помiч кличеш.  Не
було змоги бiльше терпiти. Поїду, думаю, хоч на край свiту, а знайду свого
гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського бiля Голтви  зловила,
а їх там багато в лiсi перепуджених блукає, i подалася. А вночi  з  дороги
збилася....
   Остряниця обняв Орисю, i тої ж митi почулося:
   - Ба-а!.. - тягнув Дмитро Гуня на порозi. -  I  принесла  мене  лиха  у
такий мент! Та ще ж i цiкавий не в мiру. Ну загледiв, що цiлуються,  шапку
на лоба i ходу! А то затяг: "Ба-а!"
   Орися злякано вiдскочила вiд Остряницi.
   - Проходь, Дмитре, - весело запрошував гетьман.  -  Це  Орися,  дружина
моя... Вiд самої Голтви шукала мене.
   - Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такi лепськi молодички! - блиснув
Гуня веселим оком. - То ви почекайте, молодята, чи  то  пак  цiлуйтеся,  а
я... один мент!
   Вiн i справдi повернувся за мить, несучи штоф оковитої.
   - Ониську! - крикнув. - Де ти в дiдька забiг?
   - Iду!.. Несу!.. - Онисько вскочив у хату з дерев'яною тарiллю, на якiй
лежало варене м'ясо. - Вечеря готова!
   - Ну, то й до столу, - призапрошував Гуня. -  Заради  такої  оказiї,  -
пiдморгнув Остряницi та Орисi, - не завадить i хильнути. Бо коли ще нагода
трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспiваємо... Ей, ей!  -  крикнув
вiн до Ониська. - Ти ж куди це, меткий?
   - Та я тут... Ждуть мене, - почервонiв джура.
   - Нiде вона не дiнеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в  тебе,
гетьмане. В яке мiсто не  прийдемо,  так  i  дiвчина  в  нього.  Iз  свого
гетьмана приклад бере!
   Всi засмiялися i вiдчули себе вiльно i легко.
   - Нумо, добрi люди, - взяв Остряниця чарку. - Щоб за нами не  журилися!
Щоб перемога нас не цуралася!
   - I за молодих! - вигукнув Гуня.
   Випили, i джура, подякувавши, метнувся з хати.
   - Ач, тiльки холошами полопотiв! - посмiхнувся Гуня.  -  Не  iнакше  як
горличку десь назнав. То хай i йому щастить! - потягнувся до штофа. - Нумо
по другiй. Хай друга першу здоганяє та сваряться мiж собою, а нам веселiше
буде. То пийте до дна, на днi добрi днi й добра година!

   - Вiнчається ра-аб Бо-ожий Якiв Остряниця...
   - Панотче, - схилившись до попа,  шепоче  Гуня.  -  Вiнчається  не  раб
Божий, а гетьман!
   Пiп поспiшно киває головою i затягує на всю церковку густим басом,  вiд
якого аж у вухах закладає:
   - Вiнчається гетьман Якiв Остряниця i ра...

   Осiкшись на мить, панотець запитливо поглядає на Гуню.
   - Раба, раба, - киває Гуня. - Жiнка завжди раба.
   - ...i раба Божа Оришка-а...
   У церквi повно козакiв, не протовпишся. Вусатi  обличчя  пливуть  перед
Оришкою в жовтому свiтлi свiчок,  з-пiд  нiг  втiкає  земля,  й  Орися  ще
мiцнiше стискує руку Остряницi... Не вiриться їй... А земля вiд щастя  все
пливе й пливе пiд ногами, i церква пливе, i вони з  Остряницею  пливуть...
Пливуть у незнаний, чарiвний свiт... I бачить Орися себе й чоловiка  свого
на луках бiля рiчки... Йдуть вони, побравшись за  руки,  а  всюди  журавлi
походжають, сонце сяє, пташки щебечуть...
   - Вiнча-ається...
   Йде урочиста лiтургiя.  Дмитро  Гуня  i  Семен  Биховець  тримають  над
молодими вiнцi... Ось пiдходить  до  них  пiп,  бере  молодих  за  руки  й
обводить навколо амвона. I знову Орися наче  пливе,  не  чуючи  землi  пiд
ногами.
   - Бах-бах-бах! - доноситься знадвору.

   Пiп мимовiльно вбирає голову в плечi.
   - То нашого гетьмана з молодою гармашi вiншують, - шепоче  Гуня.  -  Не
бiйся, отче!
   - А я й не боюся, - каже пiп i витягує з-за халяви пiстоля. - Бачив сiю
штуку? -  Засовує  пiстоля  назад  за  халяву  i  бере  теку  iз  золотими
обручками.
   - Чи по згодi й любовi береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку?
   - По згодi, отче, по любовi!
   - Завжди живи по любовi, хай благословляє тебе Господь на дiло святе  i
праведне! - басить пiп i надiває гетьману обручку на  палець.  Потiм  бере
другу обручку i повертається до Орисi.
   - Чи по згодi й любовi йдеш, раба Божа Оришка-а...
   Орися хоче крикнути на всю  силу,  голосно,  дзвiнко,  щоб  увесь  свiт
почув, а натомiсть шарiється, наче макiвка, i ледь чутно шепоче:
   - По згодi, отче, по любовi...


   Роздiл десятий

   Коли вранцi виявилось, що повстанцiв пiд Лубнами немає, Потоцький велiв
спiшно вiдбудувати мiст через Сулу. Власне, не  увесь  мiст,  а  лише  той
злощасний пролом, що поглинув стiльки його вiйська.  Потоцький  був  не  в
дусi i квапив майстрiв. Коли йому доповiли, що  в  Лубни  прибув  ротмiстр
Хшонстовський, сердито крикнув:
   - Я чекаю ротмiстра бiля мосту!

   I знову пiдганяв майстрiв, хоч  тi  й  так  уже  закiнчували  настилати
обаполи.
   - Вашмосць!..
   Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмiстр
з розкiшними рудими вусами, що смiшно стирчали  на  його  сухому  дрiбному
личку з маленькими очима i гострим носом. Ротмiстр випинав вузькi груди.
   - Вашмосць!  Дозвольте  доповiсти!  Ротмiстр  Хшонстовський  прибув  iз
загоном у вiдання вашої милостi. Для мене особисто - це велика честь  бути
пiд вашим керуванням, проше пана полковника!
   - Дуже похвально, пане ротмiстр! Як хоругва?
   - Горить бажанням пошвидше здобути вiкторiю!
   - Втрати є?
   - Незначнi, вашмосць!
   - Повстанцiв здибували?
   - Пiд Iєремiївкою, нижче Сокирної. Наздогнали кумпанiю, душ  сто  буде.
Лотри заперлися в двох хатах. На мої вимоги здатися показали  менi,  проше
пана, дулю.
   - Ай-ай!.. - похитав  головою  полковник.  -  То  пановi,  певно,  було
неприємно дивитися на хлопську дулю?
   - Аж знобило мене, вашмось! Кров менi вдарила в  голову.  Бо  єстем  не
бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорiвся священною помстою, проше  пана.  Я
забаг вiрьовки з руських  сукати.  Але  викурити  повстанцiв  з  хат  було
неможливо. Хлопи досить влучно стрiляли. Я велiв пiдпалити хати.  Згорiли,
вашмосць!
   - Он як?.. Пощади не просили?
   - Нi, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, тi лотри  у  вогнi  спiвали
пiсень.
   - Яких?
   - Своїх, хлопських, пiсень. Iнших вони не спiвають.
   - У мужностi їм не вiдмовиш, - по хвилi мовив полковник i пильно глянув
на  ротмiстра.  -  Цiкаво,  звiдки  хлопи  беруть  лицарську  звагу,  пане
ротмiстр?
   - Думаю... е-е... вашмосць... - аж посинiв з натуги ротмiстр. -  Думаю,
пан  Бог  посилає  нам,  уродзоним  лицарям,  а   хлопи   перехоплюють   i
привласнюють собi.
   - Вельми цiкаво, -  полковник  здивовано  витрiщився  на  ротмiстра.  -
Сподiваюсь,  що  вашої  звитяги,  пане  ротмiстр,  хлопи  ще  не   встигли
перехопити й привласнити?
   - Не встигли, вашмосць! - виструнчився ротмiстр i вдарив себе  в  груди
кулаком. - Моя шляхетська звага тут!
   - Оскiльки  ваша  звага  при  вас,  пане,  то  берiть  свою  хоругву  i
розвiдайте шлях до Миргорода! - велiв Потоцький. - Менi стало  вiдомо,  що
Остряниця пiшов саме туди.
   - Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях!
   - Iдiть, пане, i використовуйте  свою  уродзону  звитягу,  доки  її  не
перехопили хлопи! Смiливiше, пане ротмiстр! Проявiть вояцький запал. Днями
з Бара має прибути сюди велике вiйсько його милостi польного гетьмана, а з
Києва поспiшає князь Вишневецький з вiрними загонами. З повстанцями швидко
буде покiнчено!

   На другий день мiст уже був полагоджений,  а  ще  через  день  в  Лубни
увiйшов iз своїм вiйськом князь Ярема Вишневецький. З ним  прибула  чимала
сила: гусари воєводи кракiвського, кiлька хоругов  шляхтича  Островського,
пiвтисячний загiн хорунжого  брацлавського  Дзика,  великi  загони  князiв
Острозького та самого Вишневецького, угорська  пiхота,  гусарськi  хоругви
при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю.
   Станiслав Потоцький i зовсiм ожив.
   - Я надзвичайно радий тобi, мiй любий князю! - обнiмав вiн Ярему. -  О,
тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще  як  прийде  мiй  брат,  то
Остряницi й зовсiм не свiтить.  З  ексцесами  буде  покiнчено.  Нас  чекає
славна вiкторiя, князю!
   Тричi плеснув у долонi.
   - Вина! - Коли слуги розлили напiй по срiбних кубках, полковник хвацько
вигукнув: - За волейну потребу,  котра  навiки  прославить  нашу  зброю  i
посрамить схизматську!
   - За вiкторiю! - пiдняв Вишневецький кубок. - Цеї весни  таки  скрутимо
схизматам роги! Шляхта по всiй Українi збирає загони i сходиться до Києва.
Там вона пiдожде єгомосць польного гетьмана i разом пiдiйде сюди.
   Випили, i Потоцький запитав:
   - Яка дорога вiд Києва до Лубен? Повстанцiв багато?
   - Предосить шевлюги розвелося! - iз злiстю вигукнув князь.  -  Хлопськi
збiговиська галасують  по  всiх  волостях.  Наше  щастя,  проше  пана,  що
повстанськi загони дiють зосiбно, кожний  у  своїй  вотчинi  i  тримаються
своїх сiл, як воша кожуха. Часто мiж ними немає  нiякого  зв'язку,  i,  що
робить одна компанiя, про  те  не  вiдає  друга.  Розпорошених  хлопiв  ми
вгамуємо швидше i легше, анiж вони зiйдуться докупи.
   - О, так! - кивнув полковник. - В цьому наш рятунок!
   Випили по другому кубку, очi  в  обох  заблищали,  голоси  погучнiшали.
Вишневецький, жестикулюючи, хвастав:
   - По дорозi з Києва наздогнав один загiн. Аж iз самого Путивля йшов  на
з'єднання з  Остряницею.  Душ  десь  сто  п'ятдесят.  Пiд  орудою  якогось
привiдця Путивля.
   - Цiкаво! Князь зустрiв мацапурiв, як i подобає?
   - О, так, дорогий  полковнику!  I  на  тiм  свiтi  не  забудуть,  як  я
грасував! Наздогнав їх у долинi. Можна уявити, як затяги поперелякувалися!
У мене кiлька тисяч добiрного вiйська, гармати, а в них - один  мушкет  на
трьох лотрiв. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пiстолiв!
   - Вам поталанило, князю!
   - Стрiлись ми,  -  розказував  далi  Вишневецький,  -  хлопам  дiватися
нiкуди, почали вони спiшно зариватися  в  землю,  як  тi  кроти.  Викопали
шанцi, вал нагорнули, ще й возами свiй табiр обтикали. А пан  полковник  з
власного досвiду знає, коли хлопи  зариваються  в  землю,  то  їх  нелегко
звiдти викурити. Голоблями будуть вiдбиватися, а не вкусиш їх...
   - Так, так... - спохмурнiв полковник, згадавши  битву  пiд  Лубнами.  -
Впертi й стiйкi схизмати. Iнодi здатнi на чудеса.
   - Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю  їм,  бо  всiх  винищу!  Уяви,
дорогий полковнику, вiдмовилися.
   - У них натури, як у турiв! - крiзь зуби мовив  Потоцький.  -  Вони  не
мають витонченої шляхетностi, тому впертi, як худоба!
   - Атакую їх з ходу! Трах-бах - i вперед! Кидаю на  них  кiлька  хоругов
гусарiв, ескадрон драгунiв i угорську пiхоту. Уявiть, ваша милiсть...
   - Захопили табiр?
   - Схизмати вiдбили напад.
   - Це на них схоже, - бурчить полковник. - Але чим вони билися?
   - А дiдько їх знає чим! - розводить князь руками.  -  Сякi-такi  в  них
мушкети й одна поганенька залiзяка... Органiзацiї майже нiякої... I от вам
докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю  гусарiв,  драгунiв  та  пiхоту.
Уявiть...
   - Здалися?
   - Чорта пухлого! Вдруге вiдбилися.
   - Але чим? - витрiщився полковник.
   - Чим попало, вашмосць. А найбiльше голоблями  моїх  гусарiв  молотили.
Жахне було видовисько, проше пана.
   - Схизмати нiколи не дотримуються правил i воюють нечесними  способами.
Як дикуни!
   - Атож, - згоджується князь, - дурної сили хоч вiдбавляй, от  i  гатить
голоблею по головi шляхетного лицаря.  Що  не  кажiть,  варвари  цi  хлопи
превеликi. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цiлий день.
Бачу, опiр їхнiй слабшає, видихаються шевлюги!  I  велю  гармашам  накрити
табiр ядрами. Б'ють мої лицарi з годину. Аж вози  летять  угору.  Ядер  не
шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у
закривавленiй сорочцi з вибитим оком. Питаю, хто у вас  привiдця?  Отаман,
каже вiн, Путивль. Гаразд, кажу  смерду,  хай  ваш  отаман  здається  менi
добровiльно, а  за  це  я  вас  усiх  вiдпущу  з  миром.  Уявiть,  дорогий
полковнику, смерди вимагають вiд  мене  чесного  шляхетного  слова,  що  я
дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що менi коштує його  дати?  Хоч  i
двадцять шляхетних слiв. Будь ласка, берiть... Ха-ха!
   - Чесного слова забагли? - регоче полковник. - Ха-ха-ха!..
   - Дав я їм чесне слово! - й собi регоче князь. - Приходить їхнiй отаман
Путивль до мене добровiльно. Гусари його скручують. Готова  птаха!  Ну,  а
компанiя того Путивля, а їх там з пiвсотнi вцiлiло, покидає свiй  табiр  i
простує до лiсу. Я  гусарському  ротмiстру  моргнув,  ану,  мовляв.  Ти  ж
чесного слова їм, ха-ха,  не  давав!..  Гусари  налетiли  й  в  один  мент
вирубали лотрiв.
   - Хлопи страшенно довiрливi, - витираючи сльози, що набiгли вiд  смiху,
каже Потоцький. - Досить  пообiцяти  вольностi,  та  ще  й  на  паперi  ту
обiцяночку записати, як вони вiдразу ж розходяться по хатах  i  виглядають
панської ... ха-ха... волi. То де їхнiй отаман Путивль?
   - Привiз його, вашмосцi напоказ. - Вишневецький ляскає в долонi. -  Ей,
ротмiстре! Уведiть того схизмата!
   По хвилi троє жовнiрiв уводять до  зали  закутого  в  кайдани  отамана.
Потоцький з цiкавiстю його розглядає. На вид йому лiт сорок - сорок п'ять.
Низькорослий, але  натоптуватий,  окоренкуватий,  плечi  мiцнi  й  широкi.
Велика голена голова, срiбнi пухнастi  вуса.  Голий  до  пояса,  в  рясних
шароварах.
   Жовнiри  залишаються  бiля  дверей,  полонений,  брязкаючи   кайданами,
пiдходить ближче, наче виростає, бiльшає на очах, i  полковнику  здається,
що ось-ось репне пiд його вагою долiвка.
   - Досить! - кричить вiн. - Стiй!
   - Стою, - глухим, низьким голосом одказує отаман. - Хай пан не боїться,
я руки бруднити об нього не стану.
   - Ти хто такий, смерде схизматський? - вигукує полковник.
   - Отаман Путивль. А ти хто?

   Потоцький кривить рот в подобi посмiшки.
   - А я - полковник коронного вiйська.
   - А-а, полковник... - розчаровано тягне отаман. - Я собачим  лайном  не
цiкавлюся.
   - Пся крев!.. - зблiд Потоцький i схопився за рукiв'я шаблi. - За  твої
глузи я тебе проштрикну шаблюкою!
   - Спробуй, якщо вистачить моцi!
   - Я велю тебе на мiському плацi посадити на палю! - аж шалiє полковник.
- Побачимо, як ти тодi будеш глузувати!
   - Дякую за честь! - злегка  вклонився  отаман.  -  Паля  -  то  iстинно
козацька смерть. За Україну я готовий на все!
   - Брешеш! Тобi не Україна потрiбна, ти грабувати зiбрався!
   - Пан полковник мiряє мене своєю мiркою? - питає отаман.
   Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.
   - Нi, - важко дихає вiн. -  Не  сподiвайся  на  легку  смерть.  Я  тобi
придумаю тортури пострашнiшi!
   - Пани на це дiло мастаки!
   - Дещо тямимо, - з погордою озвався Вишневецький.
   - На пiдлiсть ви здатнi! - люто  глянув  на  нього  отаман.  -  Недарма
сказано: не вiр чорту i пану! Iуда! Ти  ж  чесне  слово  давав  вiдпустити
людей за мою голову!
   Вишневецький наливає в  кубок  iскристе  вино  i,  смакуючи,  довго,  з
насолодою п'є. Зрештою озивається;
   - Хлопам, як i худобi, можна скiльки хочеш чесних слiв давати!
   - Вдруге пановi доведеться туго, бо ми на слово не повiримо!
   - С-смерд! Ти ще смiєш погрожувати?! - шипить Потоцький. -  Кажи,  куди
вiв свою компанiю?
   - До гетьмана Остряницi.
   - Хотiли об'єднатися?
   - Так, - кивнув Путивль, - наше лихо в тiм, що ми дiємо зосiбна. А коли
б гуртом вдарили, тiльки дим би з вас пiшов!
   - Ми  викоренимо  вашу  Русь!  -  кричить  Потоцький.  -  I  зосiбна  i
зобополне! До дябла вирубаємо!
   - Постривай, пане,  швидко  ти  вiдчуєш  нашу  мiць.  Вiдiллються  тодi
вовковi овечi сльози!
   - Я т-тобi придумаю кару! - шипить Потоцький. - Ти ще вiдчуєш мiць Речi
Посполитої.

   В полудень на мiський майдан були зiгнанi  всi  мешканцi  Лубен  -  вiд
старого  до  малого.  Майдан  в  кiлька  рядiв  оточили  гусари  в  чорних
обладунках. Вiдчувши щось неладне, мiщани  тислися  одне  до  одного,  але
жовнiри гнали їх канчуками та пугами  на  середину  майдану,  де  до  двох
стовпiв була пiдвiшена мiдна бочка. Пiд бочкою лежав чималий  ворох  сухих
дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали i злякано нишкли...
   Залунали мiднi труби, i на майдан на бiлому конi виїхав  Потоцький,  за
ним - князь Вишневецький, ротмiстри, стражники та iнша  шляхта.  Потоцький
подав знак, труби стихли, i десяткiв зо  три  жовнiрiв  вивели  на  майдан
закутого в кайдани отамана Путивля. Вiн простував спокiйно, широко i мiцно
ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили бiля мiдної бочки.
   - Людоньки-и!.. - почувся чийсь розпачливий зойк. - Та  що  ж  це  вони
задумали, окаяннi?..
   Потоцький махнув рукою. Труби затрубили i стихли.
   - Поспiльство! - вигукнув гусарський ротмiстр. - Слухайте єгомосць пана
полковника коронного вiйська, єдиноутробного брата його  милостi  польного
гетьмана Речi Посполитої Станiслава Потоцького! Слухайте всi!
   Потоцький звернувся до натовпу:
   - Вiрне поспiльство єгомосцi пану крулю i Коронi!
   Перед вами стоїть закутий у кайдани привiдця бунтарської потуги, котрий
тiльки те й робив, що шкодив нашiй  Коронi  й  коханiй  ойчизнi!  Але  Рiч
Посполита ще має предосить моцi, аби вгамувати непокiрних лотрiв! Славетнi
лицарi  єгомосцi  князя  Вишневецького  винищили   до   знаку   бунтарське
збiговисько, а їхнiй привiдця Путивль стоїть перед вами у кайданах i чекає
справедливої кари. Ми не потерпимо нiяких ексцесiв на Українi, бо  Україна
- то є коштовна перлина в польськiй Коронi. Славне вiйсько Речi Посполитої
буде грасувати, як барс, допоки не згине  останнiй  лотр!  Зараз  привiдця
бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мiднiй бочцi  на
повiльному вогнi. Дивiться всi i затямте на вiки  вiчнi  та  iншим  бачене
передайте. Люта смерть чекає  кожного  зухвальця,  котрий  посмiє  пiдняти
зброю супроти Корони, круля i ойчизни!
   Потоцький скiнчив погрожувати, ротмiстр махнув рукою, i до мiдної бочки
на стовпах пiдбiгли жовнiри з палаючими головешками в руках i сунули їх  у
дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався,  але
не дiстав до бочки i пожирав дрова. Ще кiлька червоних язикiв вихопилися i
нарештi лизнули дно... Жовнiри тим часом пiдносили новi  й  новi  в'язанки
дров, кидали їх у вогонь.
   - Дивiться i будьте слухняними! - вiв далi Потоцький. - Бо  кожного  за
непослух чекає люта кара! Лiпше панiв  своїх  слухати,  анiж  смажитися  у
бочцi!
   - Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! -  зненацька  вигукнув  на
увесь  майдан  отаман  Путивль.  -  Коли  ми  будемо  поодинцi  й  зосiбно
повставати i дiяти кожен побiля своєї хати, то пани переб'ють нас! А  коли
ми всi разом за риштунок вiзьмемося та об'єднаємось, то панам буде  не  до
мiдних бочок, бо земля в них горiтиме пiд ногами!
   - Хапайте балакуна! -  загаласував  Потоцький,  наче  отаман  тiкав.  -
Садiть його в бочку, та пошвидше!
   З десяток жовнiрiв кинулись до отамана, повисли на його закутих  руках.
Отаман повiв плечима, жовнiри так i посипались,
   - Люди-и! - крикнув отаман. - Не бiйтеся опряги, вона славна,  коли  за
рiдну землю! Iдiть, люди, до гетьмана Остряницi! Лушперте паноту до  скону
лiт своїх, бо до судного дня у нас з панами миру не буде! Хай  наша  земля
вогнем горiтиме у них пiд ногами! Бiйтеся чвар,  незгод  i  розбратiв!  Ми
слабаки зосiбно, наша сила в спiльнотi!
   Дебелий жовнiр з усього маху вдарив отамана кольбою  по  головi,  решта
навалилась, потягли його до бочки. Хотiли  витягти  його  по  драбинi,  та
отаман пострушував їх.
   - Сам пiднiмуся, душогуби! А ви тремтiть i чекайте  кари  за  всi  свої
злодiяння на вкраїнськiй землi!
   I з цими словами отаман пiднявся до бочки.
   - Прощайте,  люди!  -  вигукнув  востаннє.  -  За  зброю  берiться!  До
Остряницi йдiть!
   Знову отамана вдарили по головi i напiвпритомного штовхнули в бочку,  а
дiрку накрили.
   -  Дрова!..  Бiльше  дров,  пся  крев!  -  крикнув  Потоцький.  -   Хай
посмажиться той крикун!
   Пiднесли ще дров, i вогонь охопив усю бочку.
   - А-а-а-а! - почувся здавлений крик на майданi.
   -  Перевертайте,  перевертайте   бочку,   щоб   лотр   з   усiх   бокiв
пiдсмажувався! - радив Потоцький.
   Жовнiри  заметушилися,  однi  пiдносили  дрова,  iншi  великими  гаками
перевертали бочку, аби її рiвномiрно охоплював вогонь.
   - Цiкаво, як вiн себе почуває  всерединi?  -  повернувся  Потоцький  до
Вишневецького.
   - Принаймнi не може поскаржитися, що йому холодно? - вiдповiв князь,  i
обоє зареготали.
   Бочка почала червонiти, наче бралася кров'ю...
   - Люди-и-и! - зненацька почувся розпачливий крик на майданi. - Та це  ж
лютi звiрi!..
   I стихло... Потiм хтось у тишi вигукнув:
   - За зброю берiться, люди, та купно до Остряницi йдiть!


   Роздiл одинадцятий

   Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить,  не  розплющуючи  очей  i  не
ворушачись. Вiдчував на своєму  плечi  рiвний,  спокiйний  подих  Орисi  i
насолоджувався тим душевним спокоєм i рiвновагою, що  полонили  його  того
ранку. Хтозна й коли в нього була така рiвновага в душi, такий затишок  на
серцi! На мить захотiлося нiкуди не квапитись. Днi тодi будуть  видаватися
довгi-предовгi. I життя тодi видасться довгим, наче два вiки.  Всмак  тодi
наживешся. I вечiр свiй зустрiнеш мудрим, спокiйним.  А  коли  тобi  вгору
нiколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли  тебе
терзають власнi думи i ти поспiшаєш, аби  викрутитись  з  одної  оказiї  й
ускочити в другу - коротке тодi видається життя. Ой, яке коротке! Але  яке
з них значнiше й багатше? Перше? Друге?
   Остряниця тихо посмiхнувся сам собi, своєму  щастю  i,  звiвши  голову,
сперся на лiкоть. Орися лежала бiля нього, i вiн замилувався  її  молодим,
здоровим тiлом, що  навiть  сонне,  розслаблене  зберiгало  нуртуючу  жагу
молодої жiнки, що саме стала на порi  своєї  чарiвної  зрiлостi.  Легенько
провiв рукою по її струнких  звабних  ногах,  вiдчуваючи  приємно-хмiльний
сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм  вуха  вловив  приглушенi
вiддаллю пострiли. I вмить душевного  спокою  та  рiвноваги  як  не  було.
Мимовiльно зiтхнув i обережно, аби не розбудити дружини,  встав,  натягнув
шаровари,  взув  чоботи  i  в  сорочцi  вийшов  надвiр.  Ранок  ще  тiльки
народжувався, над Миргородом палав схiд,  i  в  очах  кота,  що  сидiв  на
призьбi, палахкотiли малиновi вiдблиски. Але повiтря ще не скинуло з  себе
ранкову млу, видавалося сонним i лiнькуватим... Звiдкiлясь нечутно  вирнув
Онисько Завiрюха.
   - Доброго ранку, пане гетьмане! - Молодий, свiжий i  бадьорий  Онисько,
як завжди, посмiхався.
   - Здоров, козаче! - Остряниця ляснув його по плечу. - Мiцний ти, брате!
Об твої плечi, як об каменюку, руку заб'єш!
   - М'якотiлi тiльки равлики, пане гетьмане! А я б волiв залiзним бути!
   - Залiзним, кажеш? А для чого? - Остряниця поглянув на палаючий схiд. -
Глянь, як гарно!.. Нi, лiпше залишайся, хлопче, таким,  як  є.  Залiзу  не
притаманнi людськi почуття. Нi щастя, нi горе, нi радiсть, нi бiль, А  без
них людина зачерствiє i закам'янiє,  як  тi  кам'янi  баби  в  запорозьких
степах. - Прислухався до пострiлiв, що линули з околицi. - Що там?
   - То Гуня лядську хоругву ганяє.
   - А де вона взялася пiд Миргородом?
   - А бiс її знає, - стенув плечима Онисько. - Дозорцi в  степу  здибали.
Мабуть, вночi заблукали ляхи, то Гуня й помчав  їм  дорогу  показувати.  -
Прислухався до тупоту копит. - Вже повертаються!
   - Ану, хлопче, злий менi! - Остряниця скинув сорочку i пiдставив плечi.
Довго iз задоволенням хлюпотiвся в студенiй водi, кректав, i, коли витерся
рушником, тiло на ньому  аж  рипiло.  З  насолодою  вдихав  свiже  ранкове
повiтря i вiдчув себе дужим i молодим,
   Вулицею  затупотiли  конi,  й  невдовзi  за  тином   замаячiла   Гунина
гостроверха шапка з бiлим денцем та золотавою китицею.
   - Гетьмане! - озвався Гуня вiд ворiт. - Потоцький хоругву  на  розвiдку
вислав до Миргорода, то я, поки снiдати, поганяв її добряче в степу.
   Гуня з козаками в'їхав у двiр, женучи поперед себе довготелесого поляка
з розкiшними рудими вусами й дрiбним личком.
   - Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привiв,  аби  язика  йому
розв'язати. Але ж  i  прудкий.  Кинув  свою  кумпанiю  напризволяще,  коли
побачив, що непереливки, i втiкав так шпарко, що ледве наздогнали його.
   - Я не тiкав!  -  верескливо  закричав  полонений  i  смiшно  заворушив
вусами. - Я мчав, як лев, за пiдмогою!
   Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на "лева", i  той  зiщулився
вiд їхнього смiху.
   - Ти хто за їден? - запитав Остряниця.
   - Я - уродзоний шляхтич! - довготелесий гордо випнув  вузькi  груди.  -
Але бiльше я не скажу вам нi слова! Мої вуста зацiпленi!
   I вiн стулив тонкi синюватi губи.
   - Ониську! - кивнув Остряниця джурi. - Ану розкрий уродзонi вуста!
   - Один мент! - Онисько  витяг  запоясник,  граючись  блискучою  крицею,
пiдiйшов до шляхтича, недобре посмiхаючись.  -  Ну,  пане  ясновельможний,
давай розкриємо ротика...
   - Ви не смiєте!.. - закричав той. - Це насильство! Я вам  не  бидло,  я
ротмiстр Хшонстовський!
   - Так би й сказав, а то викаблучуєшся, як що путнє!
   - Але я бiльше не скажу нi слова! Нiц не вєм! Мої вуста...
   - Ониську!
   - Один мент, пане гетьмане!
   - Я... я скажу, - забелькотiв ротмiстр, задкуючи вiд  Ониська.  -  Я  з
Лубен... Там i пан полковник Потоцький.
   - Чого вiн там сидить?
   - Пiдмогу чекає, - покiрно вiдповiв ротмiстр. - До  нього  має  прибути
його милiсть польний гетьман  з  коронним  вiйськом.  Вiн  уже  вирушив  з
Подолiї. Крiм того, пан полковник очiкує князя Ярему Вишневецького, котрий
поспiшає з Києва. - Благально вигукнув: - Але бiльше я нiчого не знаю!
   - Схоже на правду! - кивнув Гуня.
   - Правда, чистiсiнька правда! - белькотiв ротмiстр i  випльовував  вус,
що лiз йому в рот. - Чув iще краєм вуха... Потоцький  має  з  Вишневецьким
iти в Лукомль, щоб знищити там загiн якогось Сокирявого. Щоб той не  встиг
з вами з'єднатися.
   Остряниця переглянувся з Гунею.
   - Не будемо гаяти часу. Потоцького треба розбити, поки йому не надiйшла
пiдмога. Заодно - виручити Сокирявого. У нього чималий  загiн  в  Лукомлi,
для нас це теж пiдмога. Вели, Дмитре, сурмити похiд!
   - Люблю похiд! - блиснув очима Гуня. - В один мент зберемося, обози  ще
звечора готовi. - Вказав на ротмiстра: - Аз цим  левом  що  чинити?  Стяти
йому голову та хай iде собi з миром?
   - А-а-а... - ротмiстр затремтiв i впав на колiна.  -  Помилуйте,  проше
пана... Бога молитиму...
   - Жити хочеш? - запитав Остряниця.
   - Хочу, ваша милiсть, ой як хочу,  -  повзав  на  колiнах  ротмiстр.  -
Помилуйте, я все сказав... Жити хочу...
   - А чого ж ти йшов на Україну, як жити хочеш?  -  поспитав  гетьман.  -
Жiнок та дiтей по селах вирiзати?
   - З примусу, проше пане, з примусу йшов. Його милiсть  польний  гетьман
присилував... Та я пташки за своє життя не зобидив.
   Остряниця оглянувся,  бо  хтось  узяв  його  за  рукав  сорочки.  Орися
дивилася на нього благальними очима.
   - Помилуй... Який же вiн ворог, коли на колiнах повзає? Вiн  навiть  не
людина вже... Не треба кровi хоч сьогоднi вранцi.
   I такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам:
   - Витягнiть цю  худобину  за  мiсто,  дайте  йому  потиличника,  i  хай
вшивається геть до бiсової матерi!
   Хшонстовський на колiнах поповз до Орисi, хапав  її  руку,  намагаючись
поцiлувати. Орися вiдсмикнула руку, гидливо витерла її i пiшла в хату...
   Залишивши Миргород, Остряниця з пiвдня обiйшов Лубни  i  попрямував  на
Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на мiсцевих повстанцiв. Крiм того,
в  гетьмана  була  задумка  розбити  Потоцького,  доки  йому  не  пiдiйшла
пiдмога...
   Вiйсько рухалось похiдним  маршем,  попереду  розвiдка,  далi  козацька
кiннота, за нею обози й пiшi загони. Дмитро Гуня з своїми козаками раз  по
раз виривався вперед, як вiн казав, "винюхувати дорогу" i надовго  зникав,
а коли повертався, то  з  гуртами  сiльських  дядькiв.  Остряниця  дорогою
розсилав загони по волостях, селах, аби тi пiднiмали селян на  боротьбу  й
вирушали до нього на помiч. Це не  могло  не  позначитися  на  чисельностi
вiйська, адже гетьман щодня розсилав по кiлька загонiв.  Гуня  бурчав,  що
так вони розпорошать свої сили  на  малi  загони,  котрi  розбредуться  по
селах, а Потоцький може не сьогоднi-завтра напасти. Одначе  гетьман  стояв
на своєму i продовжував розсилати  своїх  людей  з  унiверсалами,  в  яких
кликав людей братися за шаблi.
   Весна була в розпалi, сяяло ласкаве, щедре сонце, не  вгавало  птаство,
далина слалася перед ними неоглядна .. Дороги сухi, хоч котися, пашi коням
вдосталь, та  й  люди  запаслися  провiантом,  є  поки  що  порох.  Веселе
пожвавлення панувало у вiйську.
   Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому  жупанi,
в смушковiй шапцi - козак козаком! Ще й шабля при боцi висить i пiстоль за
поясом. Кiнь пiд нею  аж  грає.  Орися,  як  мак,  цвiте.  Не  хочеш,  так
замилуєшся молодицею. Аж попишнiшала за цi днi, налилася здоров'ям, снагою
життя, форми її тiла заокруглилися, як наливається молода, здорова  жiнка,
коли вона вщерть переповнена  щастям  i  коханням....  Iнодi  вiд  повноти
щастя, вiд буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед  нею,  Орися
пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед i мчала в  захватi,  наче
на крилах летiла... I Остряниця мчав за нею, забувши  про  все  на  свiтi.
Козаки тiльки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще  голову
свою стратить!
   Орися зiстрибувала з коня серед розмаїття весняних  трав,  рвала  жовту
кульбабку  та  конюшину,  жовтий  яскравий  звiробiй  чи  золотисто-жовтий
горицвiт, плела вiнок i спiвала:

   Ой рано - рано зiйшло сонечко кохане!
   Жала Орина шовкову траву,

   Загубила вона свiй золот перстень,

   Та й пiшла вона лужком - бережком.
   - Ви косарики, ви коханiї,

   Викосiть ви менi шовкову траву
   Та знайдiть мiй золот перстень.

   Першому буде шовкова трава,

   Другому буде мiй золот перстень,

   Третьому буду я сама молода,

   Сама молода, як та ягiдка...

   Першими напали на загiн отамана Сокирявого драгуни  князя  Острозького.
Побачивши перед собою  не  козакiв,  а  сiльських  дядькiв,  озброєних  як
попало, драгуни з гиком i свистом понеслися на юрму.  Окопуватися  вже  не
було часу, i селяни ставили в ряд вози i дали залп по драгунах. З  десяток
вершникiв вирвали кулi з сiдел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й
подалися назад, перешикувалися i знову кинулися на довгий ряд возiв... Але
селянськi самопали били так влучно, що драгуни вдруге вiдкотилися назад.
   - Стiйте! Стiйте, пся крев! - горлав ротмiстр.  -  Кого  ви  злякалися?
Кому славне лицарство показує  спини?  Сором,  панове!  Перед  вами  купка
селюкiв. А ви ж орли Посполитої! Ганьба! Вперед!
   Втретє  понеслися  драгуни.  Огризнулись  вози  самопалами,  посипались
драгуни з сiдел... Знову залп!
   Отаман Сокирявий,  дрiбний  на  вигляд  селянин  в  латанiй-перелатанiй
сорочцi, спокiйно смоктав люльку, сидячи на возi, й дивився,  як  на  його
загiн мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кiстлявому  сухому
лицi, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькi очi  сховалися  в  густу
сiтку зморщок, що густо поорали  лице...  Драгуни  все  ближче  i  ближче.
Сокирявий спокiйно собi  кадить  люлькою.  Та  ось  пiдняв  руку,  махнув.
Гримнув  залп.  Другий...  Заляскали  пострiли   врiзнобiй...   Покотилися
вершники, падають конi, курява стовпом стоїть....
   - Почухали ляшкам боки, i досить! - каже вiн i зiстрибує з воза. - Ану,
товаришi молодцi, заманiть унiятiв пiд лiсок.
   Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней i подалися до лiсу.
Ледве драгуни забачили, що селяни втiкають, скочили на коней  i  понеслися
навздогiн. Вози котилися дорогою, дядьки димiли на возах люльками.
   - Пiдпускайте поближче! - наказував Сокирявий. - А тепер - стiй!
   Вози спинилися, дядьки робили залп, переднiх драгунiв як вiтром здувало
з коней...
   - Поїхали, товариство!  -  казав  Сокирявий,  i  вози  знову  торохтiли
дорогою, а драгуни пiдбирали поранених та вбитих. Так повторялося декiлька
разiв, аж доки Сокирявий не дiстався  перелiску.  Тут  починалося  болото.
Болото було пiдступне: драговина на драговинi. Сунешся - поминай як звали!
А зверху драговина затягнена зеленою травою,  мохом...  Сюди  й  заманював
Сокирявий драгунiв. Порiвнявшись з болотом,  дядьки  пострибали  з  возiв,
вози поторохтiли в глиб лiсу, а дядьки  стояли  собi  на  дорозi,  курили,
очiкуючи драгунiв...
   - Рубай хлопiв до цурки! - кричав ротмiстр. - Їм нiкуди дiтися!
   Селянам нiби й справдi не було куди  поткнутися,  стояли  вони  посеред
дороги,  опустивши  руки...  Та   тiльки   драгуни   наблизились,   дядьки
несподiвано сипонули низиною, де рiс рогiз та блискотiли озерця.
   - Втiкають, лотри! -  загаласував  ротмiстр.  -  Виловлюйте  схизматiв,
випужуйте їх з кущiв!
   Перша хоругва драгунiв, пiдбадьорена втечею ворога, погналась за  ними,
розпорошилась по  низинi  i  подалася  зеленими  травами.  I  тут  сталося
негадане. Конi раптом дико заiржали, пiрнаючи в смердюче багно по  черево,
а далi глибше... Переляканi драгуни зiстрибували з коней i самi  тонули...
Iншi хоругви вчасно встигли  спинитися  на  краю  небезпечного  болота  й,
оцiпенiвши од жаху, дивились, як конає в драговинi добiрна  хоругва  князя
Острозького.
   - Ура-а-а!
   Заметались драгуни, спереду болото, а позаду - козаки. Деякi,  охопленi
панiкою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетiли на  драгунську
хоругву, i заблискотiла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед.
Рука не знала втоми, душа - спокою. Вибирає драгуна, кидав до нього коня й
з усього маху сiк ворога по шиї. Шабля  входила  в  вороже  тiло  нечутно,
ворог тихо зсовувався з сiдла i падав пiд ноги коневi...  Дiяв  гетьман  з
холодним розрахунком, нi на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши
в повiтрi, шабля падала на плечi ворогу i розсiкала його  вiд  ключицi  до
пояса... Остряниця ловко володiв шаблею.
   - На шиї нам захотiли сiсти, пани-ляшки?! - несамовито кричав  гетьман.
- А крицi козацької не хочете скуштувати?
   Драгунська  хоругва  князя  Острозького  була  вирубана  до  ноги.  Бiй
вiдклекотiв, як i спалахнув,  -  швидко.  Козаки  виловлювали  драгунських
коней, збирали трофеї. Остряниця запалив люльку i,  зiстрибнувши  з  коня,
сiв  на  морiжку,  очiкуючи  Сокирявого.  Дядьки  виглядали  з-за   кущiв,
перемовлялися мiж собою.
   - Та виходьте, бо  вже  набридло  ждати!  -  крикнув  їм  Остряниця.  -
Драгунiв у болото заманили, а своїх злякалися.
   - А ви хто такi? - Якщо ляхiв порубали, то, виходить, свої.
   - Та воно й таке. - I дядьки, обминаючи драговини, виходили на  дорогу,
все ще обережно озираючись.
   - Скiльки ж вас, пани молодцi?
   -  Двiстi,  гетьмане!  -  пiдiйшов  маленький   кiстлявий   дядько   iз
зморшкуватим личком. - Я отаман Сокирявий.
   - Добре ляхiв заманили! - ручкався з ним гетьман.
   - Ми на цьому болотi всi стежки знаємо, як свої п'ять пальцiв.
   Козаки тим часом зганяли  докупи  полонених  драгунiв.  Як  побачив  їх
Сокирявий, потемнiв на виду, вихопив у  селянина  вила,  кинувся  на  них,
проштрикнув одного, потiм другого, третього.
   -  Стривай,  чоловiче,  ти  що,  здурiв?!  -  кинувся  йому  навперейми
Остряниця i вирвав з рук вила. - Це вже не бiй, а вбивство! Ми ж не звiрi,
отамане!
   - Не звiрi, так хочу бути звiром! - кричав  Сокирявий,  почорнiвши  вiд
гнiву, i невiдомо було, де в нього  бралося  стiльки  сили.  -  Не  звiрi,
кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя своє чуба  тiльки  працею  грiв.
Жив з пучок, хлiб ростив та бортництвом займався. Мухи за  своє  життя  не
зобидив. А хто мене звiром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас  облуплював,
все, що захоче,  iз  зубiв  вирве,  а  забере.  Так  до  голого  колiна  й
доробивсь. Пан з нас останнi соки вичавлював, а вiн такий, що й на кропивi
мед збере. I жiнкам нашим життя не було. Пан їх гвалтом примушував  з  ним
спати. Та не скорились ми, не зiгнули карка. То вiн тодi  навiв  жовнiрiв.
Все село з димом пiшло. Жовнiри гвалтували на наших  очах  жiнок  наших  i
дочок. А ми стояли, пов'язанi, i скреготiли зубами. В моєї жiнки  вирiзали
груди i били ними мене по лицi. Дiтей роздягали й окропом  їх  обливали...
Ось так, пане гетьмане. Хiба не станеш пiсля цього  звiром?  Вони  зробили
мене звiром, так хай же тепер не нарiкають, що хлопи бунтують. Я поклявся:
вирвуся на волю - вiдомщу! Великою люттю  вiдомщу.  Все  буду  рiзати,  що
паном-ляхом зветься. I я мщу!
   Сокирявий обхопив голову руками i застогнав.
   Остряниця поклав йому руку на плече.
   - Стисни зуби, отамане, буде i на нашiй вулицi свято!
   - Я зуби зцiпив. Давно зцiпив. Але я до смертi, до останнього свого дня
не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя.
   - Приставай до мене, i пiдемо на Лукомль, - сказав гетьман. - Туди  має
пiдiйти Потоцький, треба добре його зустрiти.
   Сокирявий заперечливо похитав головою.
   - Нi, ми будемо свої мотузки сукати. Нiкуди я звiдси не пiду! -  вперто
i твердо мовив. - Я буду їм тут  мстить.  У  цих  краях,  де  вони  чинили
звiрства. Я заманюю ляхiв у  болото  i  дивлюся,  як  вони  мул  ковтають.
Насолоджуюсь їхнiми криками, коли вони конають. О, багато їх  пiшло  в  ту
трясовину, а ще бiльше пiде. Тому я  не  пристану  до  тебе,  гетьмане.  Я
битиму ляхiв тут. Доки повне болото не натоплю -  не  заспокоюся.  Прощай,
гетьмане. Давай обмiняємося люльками на згадку.  Дай  менi  свою,  а  собi
вiзьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я - тебе. I будемо  спiльну  справу
робити - ляхiв нищити.  Доки  я  живий,  доти  вони  i  конатимуть  в  цiм
болотi!..

   Захопивши Лукомль -  невелике,  але  досить  укрiплене  мiстечко,  -  i
винищивши жовнiрську  залогу,  Остряниця  встановив  у  мiстечку  козацьку
владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козакiв, а сам  пiшов  на
Слiпород.  Туди,  за  вiдомостями,  одержаними  вiд  розвiдки,   прямували
Потоцький i князь  Вишневецький.  Те,  що  Потоцький  встиг  з'єднатися  з
Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспiшати, допоки  сюди
не прибуде ще й коронний гетьман з вiйськом. Остряниця  ще  не  знав,  якi
сили привiв сюди  Вишневецький  -  вiдомий  кат  i  душитель  українського
народу, - але здогадувався, що чималi.  Тепер  вiйсько  Потоцького  значно
збiльшилося. Вiн i до того  переважав  Остряницю,  а  тепер  i  поготiв...
Нi-нi, та й з'являвся у серцi вiдчай, чи  не  задарма  вiн  кидається  мiж
мiстами, шукаючи зручного мiсця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки
й зараз сильнiшi, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним вiйськом,
тодi й зовсiм буде скрутно повстанцям.
   В хвилини сумнiвiв та  вiдчаю,  витягав  люльку  отамана  Сокирявого...
Чубук її був покусаний i погризений... Вчувалося гетьману: "Дiтей  окропом
обливали... В моєї жiнки груди вирiзали i били ними  мене  по  лицi..."  -
линув у його вухах отаманiв голос, i гетьман стискував зубами люльку...
   Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Тi в ясир гнали люд, стинали
голови,  але  не  додумалися  вирiзувати  у  жiнок  груди  i   бити   ними
чоловiкiв... Чорнiв  гетьман,  новi  зморшки  залягали  на  його  схудлому
лицi...
   Глибше западали очi... А вiн сподiвався на сiмейний затишок! Ось тобi й
вибрав час для кохання. Ось тобi й забаг тихого сiмейного  щастя!  Зцiпить
зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, i мовчить. Їде поруч з ним Орися
годину, другу, нi слова. Як уже не  пробує  вона  розважити  його,  тiльки
хмуриться.
   - Не той час ми вибрали для  щастя!  -  вихопиться  в  нього,  i  знову
мовчить. Орисi ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив,  охолов  до
неї. У вiдчаї вона ладна була накласти на себе руки... Щодень  вiн  ставав
похмурiшим, замикався в собi, а коли i говорив з нею, то думав  про  iнше.
Така рiзка змiна в його поведiнцi кидала її у вiдчай. Орися не  знала,  як
запобiгти горю, i шукала власної загибелi.  Пiд  Слiпородом,  коли  козаки
йшли на приступ, Орися й собi кинулась в гущу битви...
   Дiзнавшись  про  наближення  повстанцiв,  мiщани  та  реєстровi  козаки
пiдняли повстання в мiстi, вбили польського старосту, перебили  жовнiрську
залогу. I вийшли навстрiч  повстанцям.  Вiдразу  ж  посипались  скарги  на
старосту та жовнiрiв:
   - Звiрi, а не люди! Що хочуть, те й чинять!
   - Жiнок наших гвалтують i дочок!
   - Чиншами душать!
   - Руськими суками та псами нас обзивають!..
   - Люди добрi! - звернувся до них Остряниця. - Старосту  ви  вже  вбили,
урядовцiв розiгнали, тож починайте по-новому  жити.  Виберiть  свою  владу
козацьку, захищайте мiсто i боронiть свою волю. Бо нiхто її вам готової на
тарелi не пiднесе. Тримайтеся купи i гуртом волю вiдстоюйте!
   Пiд Слiпородом повстанцi витримали жорстоку цiлоденну битву. В полудень
до мiста пiдiйшли Потоцький - та Вишневецький з  вiйськами,  що  в  кiлька
разiв переважали повстанськi сили.  Суцiльною  лавою  посунули  вороги  на
мiсто. Гармати з обох бокiв аж захлиналися, все потонуло в гуркотi й диму.
Поляки засипали мiсто ядрами, спалахували пожежi, й  повстанцi  та  мiщани
ледве встигали їх  гасити.  Приступ  вiдбили,  але  з  великими  втратами.
Вiйсько Остряницi тануло. Пiдмоги, незважаючи на розiсланi загони, поки що
не було. Та й не могли  селяни  пробитися  крiзь  жовнiрськi  заслони.  До
всього ж мiсто переповнилося пораненими, i їх нiколи було перев'язувати...
Орися пiшла по хатах, зiбрала жiнок, i як могли рятували  поранених.  А  в
Слiпородi майже на кожнiй вулицi, замалим  не  в  кожному  дворищi  падали
ядра. Поранених збiльшувалося з кожною годиною, мертвих  нiколи  ховати...
Бiй клекотiв увесь  день.  Скiльки  атак  вiдбили  повстанцi  -  нiхто  не
пам'ятав. Мiсто трималося. Як не скаженiли вороги,  але  жоден  з  них  не
пiдiйшов навiть до валу.
   Зрештою Потоцький  прислав  послiв.  Вони  пiд'їхали  до  валу,  махали
шапками й кричали, щоб козаки не стрiляли.
   - Коня! - крикнув Остряниця.
   Гуня хотiв було затримати гетьмана, та той вихопився в сiдло i вдвох  з
джурою подався за мiську браму. З'їхались неподалiк валу, де густо  лежали
трупи жовнiрiв. Ротмiстр з холодним  пещеним  лицем,  зберiгаючи  кам'яний
спокiй, хоч його кiнь i топтався по трупах жовнiрiв, велемовно почав:
   - Єгомосць пан  полковник  Станiслав  Потоцький  вимагає,  аби  гетьман
негайно припинив опiр i здався на милiсть переможцям!
   - За яку цiну? - глухо запитав гетьман.
   - Єгомосць коронний гетьман збереже за гетьманом  булаву  i  нагородить
пана гетьмана маєтком!
   Хорунжий, що був з ротмiстром,  свердлив  гетьмана  ненависними  очима,
кусав губи i все тягнувся рукою до пояса, де в  нього  стирчав  пiстоль...
Онисько не спускав з нього настороженого погляду.
   - Пан гетьман  дарма  сподiвається  на  вiкторiю!  -  говорив  ротмiстр
скучним, безбарвним голосом. - Рiч Посполита  ще  здатна  насипати  хлопам
солi на рани. У єгомосцi пана полковника уже шiстнадцять тисяч вiйська. Це
разiв у три перевищує козацьке. Крiм  того,  єгомосць  польний  гетьман  з
коронним вiйськом уже пiдходить до Києва i  скоро  буде  тут.  I  тодi  ми
влаштуємо вам волейну потребу. З вашими ексцесами буде назавжди покiнчено!
На що сподiвається пан Остряниця? Фортуна повернулась до вас  боком.  Ваша
компанiя вже бардзо порiдiла, помочi нiякої. Мiць  ваша  зломлена.  Трiумф
вам i не свiтить! А ми пропонуємо вигiднi умови: скласти зброю,  i  булава
лишається за паном гетьманом. Реєстр буде збережено в межах  шести  тисяч,
або шести полкiв.
   - Нi, пане, з цього дива не буде пива! - вiдказав гетьман.
   - Це останнє слово пана? - запитав ротмiстр. - Пан вельми пошкодує. Пан
полковник зiтре з лиця землi Слiпород! I тодi можете  суплiкувати  хоч  до
самого Бога!
   - Згинь, руська собако! - зненацька вигукнув хорунжий, котрий до  цього
й пари з уст не пустив. I вихопив пiстоль. - Згинь, схизмате!
   Сухо трiснув пострiл.
   - Ай!.. Сто дяблув! - закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену
руку.
   - Кидай пiстоль! - крикнув Онисько.
   Хорунжий розчепiрив пальцi, i пiстоль упав на землю. Онисько витяг з-за
пояса другий пiстоль, повернувся до ротмiстра.
   - Сподiваюсь, що  хоч  пан  ротмiстр  не  буде  замахуватися  на  життя
гетьмана? - запитав Онисько.
   - Я... е-е... не буду, - зблiд ротмiстр.
   - Повертайте коней! - наказав Онисько.
   - Але ж... - ротмiстр вбрав голову в плечi.
   - Я стрiляти в спину не  збираюся!  -  вiдказав  Онисько.  -  Не  вашої
пiдступної породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити!
   На тому й скiнчилися переговори.
   Польська  кiннота  знову  кинулася  на  приступ...  Коронна   артилерiя
засипала мiсто ядрами. Аби врятувати мешканцiв  Слiпорода  вiд  обстрiлiв,
Остряниця вночi залишив мiсто.

   ...I почалися гiркi невдачi.
   Потоцький наступав на п'яти.
   День у день, навiть уночi вiд нього неможливо було  вiдiрватися  й  тим
бiльше де-небудь зачепитися. I бої, сутички, втрати,  втрати...  Великi  й
кривавi. Повстанське вiйсько катастрофiчне тануло.  Гинув  у  першу  чергу
ар'єргард - козаки, котрi всi цi днi  мужньо  стримували  натиск  полякiв.
Остряниця  метався  в  районi  Лубен,   Миргорода,   Слiпорода,   Лукомля,
вiдбивався, сам нападав i, несучи втрати, змушений був вiдходити.
   Так не могло довго тривати. Трагiчна розв'язка наближалася. I це  добре
розумiв гетьман. Хоч повстання i набуло  широкого  розголосу  на  Українi,
одначе повстанцi так i не спромоглися об'єднати свої  сили.  Бiльше  того,
вони неохоче йшли на таке об'єднання, кожен загiн дiяв в межах свого села,
волостi чи, зрештою, лiсу, урочища. Це було на руку  Потоцькому.  З  таким
повстанням вiн хоч i з великими труднощами, а все ж мiг справитися. Загони
дiяли нарiзно,  не  маючи  нiякого  зв'язку  мiж  собою,  i  гусарськi  та
драгунськi хоругви  оточували  їх  i  пiсля  впертих,  запеклих  боїв  або
знищували, або розпорошували. Головнi  ж  свої  сили  Потоцький  кинув  на
Остряницю. До  Потоцького  замалим  не  щодня  прибувало  пiдкрiплення,  i
почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись  без  свiжих  сил,
щодень втрачав козакiв. Тому змушений був вiдходити й вiдходити, а доки  -
й сам не знав.
   Потоцький насiдав, розумiючи, що вiд цього  залежить  майбутнiй  успiх.
Вимотати повстанцiв, знекровити, оточити, не допустити до  них  пiдмоги  i
наступати, наступати їм на п'яти. Надiйде такий  час,  коли  повстанцi  не
витримають або в них скiнчиться порох. I тодi можна скрутити їм роги!
   Остряниця метався по рiвнинi, почуваючи себе у пастцi. Пiдмоги  нiякої,
вiйсько  тане  на  очах  вiд  безкiнечних  обстрiлiв  коронної  артилерiї,
виснажується довгими походами. А запаси пороху не вiчнi. I, як на ту бiду,
Остряниця нiде не мiг зачепитися, звiдусiль його вибивали, i  мусив  знову
кружляти й кружляти. А кiльце навколо  все  звужувалось  i  звужувалось...
Почорнiв, очi глибоко запали, щоки затяглися, вуса ще дужче  посрiблилися.
Але у вiдчай не падав, це лише прискорило б загибель. Дiяв  розсудливо,  з
холодним розумом. Робив усе, що мiг, але становище не кращало.  Нi  вдень,
нi вночi не злазив з коня, конi пiд  ним  не  витримували,  їх  доводилося
мiняти. Гетьман тримався. Сухi губи стисненi, в запалих очах -  не  вщухає
вогонь, i по ньому можна було  здогадатися,  що  гетьман  напружено  шукає
виходу. А виходу не було. Тому себе не берiг, майже в  кожному  бою  водив
перед, врубувався в саму гущу ворогiв, але смерть його обминала... А  десь
глибоко в мозку билася думка: все. Програв.  Повстання  вже  приречене,  i
немає  такої  сили,  котра  б  його  порятувала.   Ну   мiсяць   вони   ще
протримаються, ну два, а тодi що?  Так  i  буде  крутитися  побiля  Лубен,
Миргорода чи Слiпорода? Потоцький постарається його звiдси  не  випустити.
Крiм того, вiн чекає польного гетьмана iз свiжим вiйськом. Тодi залишиться
хiба що з честю полягти на полi бою.  Все  частiше  й  частiше  з'являлася
думка про марнiсть подальшої боротьби. Спершу вiн лякався тої думки,  гнав
її вiд себе, та вона мiцнiла в ньому з кожним днем, i  вiн  дедалi  яснiше
почав уявляти поразку. Боротьба марна. Принаймнi  сьогоднi,  цеї  весни...
Ворог сильний. У повстанцiв ще не  знайшлося  вiдповiдної  сили.  Вони  не
зумiли об'єднатися i спiльно повести наступ за  волю.  А  може,  немає  ще
вiдповiдних умов? Чи не визрiло як слiд повстання, спалахнуло  передчасно?
Чи не лiпше сьогоднi зберегти людей в iм'я завтра?.. Думав i  не  знаходив
вiдповiдi...
   Не вистачало  ще  якоїсь  краплi,  аби  думка  про  марнiсть  подальшої
боротьби остаточно заволодiла ним i вiн би, не вагаючись,  пiдкорився  їй.
Точнiше, не вистачало двох крапель. Перша крапля капнула в битвi  за  мiст
через Сулу.
   Пiвдня Остряниця утримував мiст, аби не пустити  полякiв  за  Сулу.  Тi
шалено атакували, але поки що без успiху. За пiвдня битви земля бiля мосту
була переорана, перепалена й густо закипiла козацькою кров'ю. З обох бокiв
лежало чимало вбитих. Але мiст треба було будь-що  втримати,  i  Остряниця
тримав. Гуркiт не  затихав  увесь  день.  Потоцький  не  шкодував  пороху,
коронна артилерiя рясно засипала повстанцiв ядрами.
   В розпалi бою Остряницю хтось покликав:
   - Яшо...
   Вчувши своє iм'я (ранiше по  iменi  його  нiхто  не  називав),  гетьман
рвучко обернувся. Орися!.. Провiв рукою по  лицю,  витираючи  сажу,  кров,
зiтхнув:
   - Ти?
   Орися зiстрибнула з коня й, ведучи його на поводу, пiдiйшла до нього  з
нiмим благанням в засмучених, згорьованих очах.
   - Яшо... Поки ще не пiзно...
   Гетьман  дивився  на  неї  здивовано.  В   колотнечi   останнiх   днiв,
безкiнечних боїв, гарматного гулу, кровi i диму вiн зовсiм  було  про  неї
забув. Та й не було  коли  думати  i  бачити  Орисю:  вдень  i  вночi  вiн
знаходився в ар'єргардi свого вiйська... Тепер, дивлячись на Орисю, на  її
схудле, посiрiле лице, на сумнi очi, повнi пекучого болю, на  мить  згадав
Голтву, хатину в тихому завулку, мiсяць, що заглядав у вiконце,  Миргород,
вiнчання... I розгубився... "Це ж я скалiчив їй життя", -  гiрко  подумав.
Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато клiпав очима.
   - В цьому пеклi я й забув про тебе...
   - Ти мене розлюбив? - бiлими губами запитала вона.
   Остряниця не вiдповiв, бо жовнiрськi хоругви знову пiднялися.
   - Ах, чорт!.. - бурмотiв вiн, стежачи за боєм.
   - Яшо!.. - у вiдчаї вигукнула Орися.
   - Ти чого?  -  грубо  запитав  вiн  i  спохватився.  -  Пробач...  Таке
твориться, що i янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час  ми  вибрали  для
щастя!
   - Пане гетьмане! - примчав закривавлений  сотник  Щербина.  -  Биховець
просить пiдмоги. У нього великi втрати!
   - Джуро!  -  гукнув  Остряниця.  -  Мчи  до  старшини  Недригайла,  хай
переходить iз своїми хлопцями до Биховця!
   Сотник i джура помчали, гетьман знову спостерiгав за  боєм.  Без  угаву
била коронна артилерiя,  i  ядра  густо  рвалися  на  позицiях  козакiв...
Передишки не було й на мить.
   - Ах, чорт! - бурмотiв вiн. - Якби у нас було хоч трохи гармат.  Гинуть
же люди!
   - Яшо! - Орися зважилась i поклала йому руки на плечi. - Боже  мiй,  на
кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом  обуха  не
переб'єш. Цього разу  не  пощастило  нам,  вдруге  пощастить.  Вiдступися,
коханий. Вiдмовся  вiд  гетьманства.  Поїдемо  хоч  свiт  за  очi...  Хату
збудуємо... Хоч курiнь... I я кохатиму тебе... I сонце нам сяятиме...
   Остряниця не  витримав.  Завжди  врiвноважений,  зовнi  спокiйний,  вiн
вибухнув не властивим йому гнiвом:
   - Чого ти нидiєш?! Ти що - слiпа?  Чи  не  бачиш,  що  твориться?  Люди
гинуть, справа наша гине, а тобi коханнячко?..
   Викричав i пошкодував. Та вже було пiзно. Орися потемнiла  й  до  кровi
прикусила губу.
   - Зрозумiй мене... - почав було вiн, та Орися скочила в сiдло i з мiсця
пустила коня вчвал... Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що  вона
круто повернула коня й помчала на лiве крило козацької оборони, де густiше
всього падали ядра.
   - Стiй! - не тямлячи себе, крикнув Остряниця. - Ти збожеволiла?
   Але голос його потонув у гуркотi бою.
   - Коня!
   Орися вже вихопилась на рiвнину,  польськi  гармашi,  певно,  примiтили
одинокого вершника, бо лiворуч  i  праворуч  Орисi  почала  злiтати  вгору
земля... Остряниця скочив у сiдло i помчав навперейми... Хтось  з  козакiв
хотiв було спинити його.
   - Стiй, стiй, гетьмане!.. Її вже не  врятуєш,  а  сам  задурно  головою
накладеш...
   Остряниця вилетiв на рiвнину, не помiчаючи ядер.
   - Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад!
   Злiва вiд Орисi вирiс кущ  землi.  Наче  в  якомусь  снi,  побачив,  як
повiльно - повiльно пiднiмається її кiнь угору i валиться на правий бiк, а
Орися летить йому через голову... Як вiн домчав  до  неї  -  не  пригадує.
Скочив з коня, впав бiля неї на колiна й вiдсахнувся.
   - Орисю!..
   Вона  лежала  на  спинi,  розкидавши  руки.  Лице  бiле  -  бiле,  кров
вiдхлинула вiд нього. На грудях - кривава пляма...
   - Орисю! - крикнув Остряниця у вiдчаї. - Кохана моя...
   Тремтячими руками скинув з себе  жупан,  з  трiском  розiрвав  на  собi
сорочку... Там i тут побiля нього падали ядра, його  обсипало  землею,  та
вiн не бачив i не чув нiчого. Перев'язав Орисю... Повiки  її  здригнулися,
вона з трудом розплющила очi i винувато посмiхнулась куточками губ.
   - Ти... шукала смертi?
   Вона ворухнула безкровними губами.
   - Я знаю... що тобi заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя...
Я не хочу тобi заважати... Прощай...
   - Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекiр!
   Вiн обережно пiдсунув пiд неї руки,  звiвся  i,  притискуючи  Орисю  до
грудей, рушив полем... Кiнь пiшов за ним. Ядра падали там  i  тут,  а  вiн
повiльно йшов полем, обережно несучи її на руках.
   - Ура-а-а! - донiсся до нього крик, i вiн побачив,  що  по  всiй  лiнiї
оборони козаки йдуть в атаку.
   - Не треба, - тихо прошепотiв вiн, - не треба марних жертв...  Перемога
далеко вiд нас...

   Зазнавши  великих  втрат,  Остряниця,  зрештою,  вiдiйшов  з  порiдiлим
вiйськом до Жовнина  -  свого  останнього  рубежу  на  вкраїнськiй  землi.
Потоцький, невiдлучно йдучи слiдом, наступав повстанцям на п'яти.  Коронна
артилерiя по кiлька разiв на день обстрiлювала  козакiв.  Вiдiрватися  вiд
переслiдувачiв Остряниця вже не мiг: бракувало коней,  з  обозiв  лишилося
кiлькадесят возiв, на яких ледве розмiстили поранених, залишки  пороху  та
харчiв. I так вiдходили  увесь  день  пiд  безперервним  вогнем.  Гетьмана
неможливо було впiзнати, до того лице його загострилося й почорнiло. Сидiв
у сiдлi набурмосившись, тiльки жовна на щоках перекочувалися.
   Пiд Жовнином (неподалiк впадiння Сули в Днiпро) повстанцi, аби уникнути
повного оточення, змушенi були зайняти невигiднi позицiї. Табiр влаштували
нашвидкуруч, ледве розставили вози, якi ще вцiлiли, встигли мiсцями вирити
неглибокi шанцi та де-де насипати вал. Суцiльної лiнiї  оборони  не  було,
особливо на лiвому крилi. Поляки з ходу кинулися на  приступ.  Лiве  крило
козацького  табору  атакували  гусарськi  хоругви,  праве  -  панськi   та
кварцянi, в центрi наступали драгуни.
   Чорно було в полi вiд ворожого вiйська.
   Остряниця носився конем вздовж оборони пiд кулями i ядрами (за  останнi
днi вiн так звик до небезпеки, що просто не звертав бiльше на неї  уваги),
пiдбадьорював козакiв, перевiряв, як установленi гармати й самопали, а сам
думав: "Незалежно вiд того, вiдiб'ємо ми цей приступ чи нi,  все  одно  ми
програли..."
   З криком i галасом неслися вороги на козацький табiр.
   - Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! - лунав у полi крик. - Не вийти вам
звiдси живими!
   - Брешете, ляшки! - вiдповiдали козаки. - Не на тих напали!  Ми  не  за
пухлу душу гинемо! З нашої пожежi розгориться колись вогонь!
   Вдарили гармати, самопали, затрiщали мушкети. Пороху були вже  незначнi
запаси, виручала влучнiсть.  Стрiльцi  багли  не  пустити  жодної  кулi  в
повiтря просто так, кожна куля знаходила  цiль.  Та  ось  вдарила  коронна
артилерiя, i дим заволiк  табiр...  Правий  край  оборони,  де  був  Гуня,
тримався добре, i Остряниця помчав на  лiвий.  Там  було  зовсiм  кепсько.
Гусари,  незважаючи  на  гарматний  вогонь,  зумiли  пробратися  до  самих
возiв...  Козаки  кинулися  в  рукопашну.  Билися  чим  попало:   шаблями,
голоблями, дрюччям, залiзяками, косами, вилами... Забачивши,  де  слабина,
Потоцький спiшно перекинув на лiве крило ще  кiлька  кварцяних  хоругов...
Крок за кроком лiве  крило  оборони  почало  вiдходити.  Кварцянi  хоругви
увiрвалися уже  в  табiр,  палили  вози,  кололи  поранених  i,  як  потiм
виявилося, захопили вiсiм гармат... Мить була критична. I  тодi  Остряниця
вилетiв на середину табору  з  палаючими  очима  i,  покриваючи  гул  бою,
закричав що було сили:
   - Гей, хто не боїться смертi, хто хоче заслужити лицарської  слави,  за
мною, братове! Ура-а-а!..
   I помчав на драгунiв, блискаючи шаблею. Вигляд
   у нього був такий страшний, що драгуни позадкували.
   - ДяблШДябл!!!
   - Ура - а - а!!! - Козаки кинулися за гетьманом як несамовитi  i  хутко
вибили з табору хоругви. Поляки почали спiшно  вiдходити,  не.  витримавши
рукопашного бою. Польськi трубачi затрубили вiдхiд, хоч у цьому i не  було
потреби, хоругви й так уже втекли.
   I тодi до козацького табору примчав один вершник i закричав:
   - Не стрiляйте, козаки!! Я повiдаю вам приємнi вiстi. Єгомосць  польний
- гетьман з коронним вiйськом уже  прибув  до  Києва!  Радiйте,  схизмати,
невдовзi вiн буде тут!
   - Все! - сказав Остряниця i круто повернув коня.

   Орисю розшукав у кiнцi табору, у видолинку, де просто на  землi  лежали
пораненi. I Орися лежала  на  землi,  i  лице  в  неї  було  воскове,  без
кровинки.
   - Ти?.. - прошепотiла вона, як тiльки вiн нахилився над нею. - Я думала
про тебе... Спасибi, що прийшов... Як бiй скiнчився?
   - Вiдбили... - Вiн опустився на колiна, довго з мукою i  болем  дивився
на її лице. - Вiдбили, Орисю, та що з того... - Ще нижче схилився над нею.
- Орисю... не кидай мене... Ти для мене  що  сонце...  В  мороцi  не  можу
жити...
   Лице Орисi ледь зарожевiло.
   - Любий мiй... - Орися пробувала звестися. - Ти хочеш,  щоб  я  жила?..
Хочеш?..
   - Хочу... - прошепотiв Остряниця. - Це моє єдине i  останнє  бажання...
Бiльше менi вже нiчого не треба. - Вiн поцiлував  її  холодну  руку.  -  Я
порятую тебе.
   - Яшо... - сльози рясно текли по її  блiдому  лицi.  -  Я  хотiла  тобi
сказати... що в нас...  дитина  буде...  Може,  й  син.  -  Спохватившись,
додала: - Якщо я виживу...
   - Ти будеш жити, - прошепотiв вiн, цiлуючи її руки. - Я будь-що порятую
тебе...


   Роздiл дванадцятий

   ...З високої вежi рiдне мiсто було видно як на долонi.  Тяжко  i  гiрко
було на нього дивитися. Мiсто, окутане димом, палало.  Вулицями  нишпорили
жовнiри, добиваючи поранених та пiдпалюючи все, що могло ще горiти...  Там
i тут з чорного диму вихоплювалися рудi язики полум'я, пожираючи  козацькi
хати... Трiскали поодинокi  пострiли  й  уривали  жiночi  крики...  Голтва
конала, i не було вже такої сили, котра б урятувала козацьке мiсто...
   Сотник Ничипiр Хрущ, затискуючи  в  грудях  криваву  рану,  -  востаннє
дивився на своє мiсто. Вiн стояв на  замковiй  вежi,  спершись  плечем  на
бiйницю, бо ноги вже не тримали й пiдкошувалися,  а  з  грудей  пульсувала
кров. Йому здавалося, що вiн летить,  ширяє  над  мiстом  i  своєю  кров'ю
намагається загасити пожежу...  Вежа  пiд  ним  летiла,  пливла  i  кудись
провалювалась. Останнiм зусиллям волi  сотник  ще  тримався  на  ногах.  В
другiй руцi вiн затискував пiстоль, у пiстолi була одна  -  єдина  куля...
Вiн берiг її для себе, для своїх прострiлених, але ще живих  грудей,  яких
життя вперто не хотiло  покидати.  Але  пустити  єдину  кулю  поки  що  не
поспiшав. Ще встигне. Мiсто i замок в руках жовнiрiв, повно  їх  i  внизу,
пiд вежею, на замковому подвiр'ї. Ось-ось вони полiзуть на вежу, тодi  вiн
i пустить собi в серце останню кулю. А поки ще є мить-друга  життя,  лiпше
подивитися на бiлий свiт з високої вежi. Бо  з  темних  глибин  землi,  де
скоро тлiтимуть його костi, не буде видно бiлого свiту.
   Мiсто конало в корчах.  Трiскотiли  пострiли,  шугало  полум'я,  iржали
конi. Тяжко було дивитися на конаюче мiсто, ще тяжче - на  ворога,  котрий
безкарно вбиває життя на мiстечкових вулицях... Були б  кулi,  не  одна  -
єдина, а багато - багато куль, вдарити б оце  згори  вогняним  батогом  по
лютих ворогах!.. Та немає куль - всi  вистрiляли  захисники  мiста.  Немає
бiльше й сотнi, всi полягли. Один лише сотник з десятком вцiлiлих козакiв,
вiдстрiлюючись, повiльно вiдходив до замку. За  ними,  як  сарана,  сунули
вороги й заливали їх кулями...  Один  по  одному  падали  козаки,  останнi
козаки його сотнi. На подвiр'ї замку впав передостаннiй козак, останнiй  -
вiн, сотник, з раною в грудях, лишаючи за собою кривавий  слiд,  вилiз  на
вежу... Хотiлося ще хоч раз глянути на рiдне мiсто,  а  тодi  хай  огортає
вiчна пiтьма. Цiлих два мiсяцi, коли пiшов Остряниця, мiсто було  вiльним,
козацьким! Сотник Хрущ був правителем вiльного мiста... А  потiм...  Потiм
надiйшли  вiстi,  що  Остряниця  зазнає  поразки  за  поразкою,  що   ляхи
невiдлучно його переслiдують, що повстання вже пiдпливає кров'ю... Хрущ iз
своєю сотнею, не мiг врятувати повстання.  Вiн  стояв  на  чатах  останнiх
вiльних днiв вiльного мiста. Аж доки одного ранку не прийшли сюди  вороги,
аби вбити вiльне мiсто...
   Але ще цiлих три днi вiдбивалась його сотня вiд сарани  жовнiрської,  i
ще цiлих три днi, крiм тих двох мiсяцiв, мiсто  лишалося  нескореним...  А
коли впав передостаннiй захисник i лишився останнiй, мiсто вмерло в  кровi
i полум'ї... I ось вiн дивиться на Голтву,  i  гаряча  сльоза,  змiшана  з
кров'ю, тече по його щоцi. Нi, йому не страшно помирати, страшно  дивитися
на конаюче мiсто козацької волi...
   Гуп-гуп-гуп!
   Хтось, гупаючи, квапно дереться на вежу кам'яними схiдцями.
   Вороги... Пора...
   Сотник приставляє цiвку пiстоля собi до грудей. Чути, як  гупає  серце,
Хрущ  притуляє  цiвку  пiстоля  якраз  до  того  гупання  -   щоб   вмерти
блискавично. Бiль рiзне його, коли гаряча тупа куля  увiрветься  в  серце,
але то буде останнiй бiль,  бiль  прощання  з  життям...  А  потiм  вiчний
морок... I тиша...
   Гуп-гуп... Вороги вже близько,  їм  захотiлося  подивитися  з  вежi  на
конаюче мiсто, помилуватись його конвульсiями. Гуп-гуп.
   Сотник востаннє глянув  на  мiсто  i  почув  далеко  внизу  розпачливий
жiночий крик. I так йому захотiлося побачити свою Параску  Хрущиху!..  Хай
би навiть панi сотникова i погримала  на  нього,  хай  би  й  за  оселедця
потягала, аби лише на неї глянути ще раз. I востаннє.  Сотник  згадав,  як
Параска не раз i не двiчi, а безлiч разiв тягала його за оселедця,  згадав
i тихо посмiхнувся закривавленими  губами...  I  здалось  йому,  що  немає
милiшої в свiтi жiнки за його Парасочку. I хай би вона хоч i щодень тягала
його за оселедець, тiльки б вони були вкупi...
   Гуп-гуп...
   - Парасочко... - прошепотiв Хрущ. - Я тебе кохаю...  Прощай,  моя  люба
жiночко! На тiм свiтi, як зустрiнемось, будеш мене скiльки завгодно тягати
за оселедця... А тепер все... Ворог близько...
   Вiн хотiв уже було натискувати гачок, як  вздрiв  на  вежi...  Параску.
Важко хекаючи, розпатлана, з божевiльними очима й закривавленою  шаблею  в
руках пiднялась вона на вежу i довго мовчки дивилась на нього,  нiчого  не
тямлячи...
   - Парасочко... - прошепотiв сотник, все ще не вiрячи своєму щастю. - Ти
це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог  тебе  послав  сюди.  Це  ж  я,
сотник Ничипiр Хрущ, твiй чоловiк, котрого ти любила тягати за оселедця...
   - Пане сотнику... - Параска схлипнула i притулилася до нього. - У  тебе
червонi груди... Це кров?.. Значить, справдi нам кiнець. Але вдвох  нам  i
смерть не страшна...
   - Парасочко... - прошепотiв щасливий сотник. - Я  такий  радий,  що  ми
разом в останню годину...
   - Я довго тебе шукала. Всiм убитим заглядала в лице... А потiм за  мною
погналося двоє жовнiрiв. Я пiдiбрала у вбитого козака шаблю i зарубала тих
катюг. Але їх було багато, вони свистiли i тюкали, женучися за  мною.  Так
мене загнали у замок. Я ще одного зарубала... Дiватися було  нiкуди,  i  я
подерлася на вежу.
   - Парасочко... Менi все ще не вiриться, що це ти, рибочко...
   Параска пригорнула сотника до своїх грудей, погладила його  по  головi,
як дитину.
   - Парасочко... - прошепотiв сотник, заплющуючи  очi,  -  потягай  мене,
будь ласка, за оселедець, i я повiрю, що це ти... Прошу тебе...
   Параска, посмiхаючись, намотала на руку його посивiлий оселедець.
   - О-о!.. - зрадiло вигукнув сотник. - Вчуваю руку дорогої жiночки.
   Параска плакала...
   - Ти чого, рибочко?
   - Помирати тяжко, чоловiченьку... -  Параска,  як  дитина,  розмазувала
сльози по щоках. - Ми ж не нажилися з тобою... Ой, i половини свого  життя
не прожили... I солов'їв не наслухалися вечорами бiля Голтви. Чи не я тобi
казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на свiтi живеш... А тепер пiзно...
Ляхи бачили, що я на вежу втiкала, вони скоро будуть тут...  Але  ж.  Боже
мiй, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям...  Не  на
день же це, не на два днi в землю лягати...
   - Я кохаю тебе, жiночко... - нiжно прошепотiв чоловiк. - Що нам ляхи...
Вони не вб'ють нашого кохання. Я щасливий, що ти моєю була... Що ти колись
силомiць мене на собi оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке...
Хоч i любив тебе нишком...
   - Любий мiй, ти не сердишся, що я тебе живосилом пiд  вiнчання  потягла
десять лiт тому? - Параска так ї засяяла. - А я думала,  що  ти  не  любиш
мене... I ночами плакала... А потягла тебе пiд вiнець тому, що жити бiльше
без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тiльки  не  залицяльником.
На тебе, думаю, покладись - до сивого волосся додiвую...  От  i  зважилась
тебе до церкви готягти... Бо не могла без тебе...
   - Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не  вистачило  свататись  до
тебе... Я тiльки нищечком зiтхав за тобою.
   Гуп-гуп, гуп...
   - Це за нами! - схопилась Параска - Дай менi пiстоль.
   Гуп-гуп...  Ось  на  вежi  вже  з'явилась  голова  жовнiра...  ГIараска
вистрiлила, голова враз зiв'яла i зникла...
   - Що ти наробила?! - крикнув Хрущ. - У нас бiльше немає куль.
   Ще одна голова виткнулась, i Параска лихим наскоком стяла її при  самих
плечах.
   - Ось так, ворiженьки! - вигукнула  Параска.  -  Хоч  на  двох  ворогiв
поменшало на Українi, i то добре...
   Гримнув пострiл...
   - А-а-а... - Параска захиталася. - Яка  ж  ти  пекуча  й  болюча,  чужа
куля!.. I в очах вже туман... Де ти, мiй любий чоловiченьку?..  Не  горюй,
пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... I
нiхто нас не здожене...
   Жовнiри знову висунули голови.
   Тамуючи лютий бiль вiд кулi в грудях, Параска взяла на  руки  конаючого
чоловiка, мiцно поцiлувала його в холоднi, помертвiлi губи  i,  напруживши
всю  свою  могутню  силу,  зробила  кiлька  крокiв  i  полетiла  з   вежi,
притискуючи до себе чоловiка...


   Роздiл тринадцятий

   Востаннє зiбрав Остряниця своїх козакiв.

   Зiйшлися всi, лише дозорцi чатували табiр.
   - Всi? - перепитав гетьман i обвiв поглядом  почорнiлi,  змученi  лиця,
вклонився на всi боки.
   - Прощавайте, братове! I не осуджуйте, я зробив усе, що мiг.
   Зняв шапку, поклав її на землю перед собою, витяг  з-за  пояса  булаву,
поцiлував її i поклав на шапку. I довго-довго так стояв, звiсивши посивiлу
голову...
   - Що ти задумав, батьку? - зашумiли козаки.
   Остряниця стояв як у воду опущений.
   - Так стомився,  що  й  кiсток  не  чую,  -  мовив  глухо.  -  Вiдверто
говоритиму, братове. Не озьмем ми ляхiв за жабри.  Воля  наша,  мабуть,  у
чорта на рогах. I не менi її здобувати, бо  вiз  мiй  униз  уже  котиться.
Складаю з себе гетьманське достоїнство i дякую вам, товариство, за  честь,
яку ви менi виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед  вами  голову.  Коли
винен в чому - пробачайте. А дуже винен - карайте. Я все робив, що мiг.  I
ви все зробили, що було у ваших силах!
   - Гетьмане! - протиснувся наперед Дмитро Гуня,  i  смагляве  його  лице
було бiлим. - Що чують мої вуха? Ти зрiкаєшся нас, гетьмане? А хто ж  буде
за волю боротися? Хто люду принесе борону?
   - Нi, горбатого до стiни не притулиш, - похитай головою Остряниця. -  А
той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не  шкодував  свого  життя...  Я
робив усе, що мiг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога  далеко,
а смерть вже занесла над нами шаблю.
   Запанувала напружена мовчанка.
   Нiхто й пари з уст не пустив.
   - Товариство! - Остряниця рвучко звiв голову,  i  голос  його  забринiв
металом. - Лицарi ви мої славнi! Спасибi  вам  за  кров  вашу,  за  життя,
вiддане на вiвтар свободи. Спасибi тим, хто не  стоїть  з  нами  зараз,  а
спить вiчним сном у землi сирiй. Доземний вам уклiн, братове i товариство!
Бiльше немає в нас моцi боротися  з  ворогами  нашими.  Ми  знекровленi  й
оточенi. Менi тяжко говорити цi гiркi слова. Але треба сказати всю правду.
Я не злякався старої костомахи  з  косою.  Просто  я  дiйшов  до  твердого
висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не  боротьба,
а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на  вiрну  загибель.
Честь i совiсть менi не велять цього робити.  Я  вiв  вас,  братове,  доки
вiрив у перемогу, доки вiрив у щасливу зiрку. Бiльше вiри у мене немає.  Я
сиплю сiль на вашi рани, але мовчати бiльше не можу. Далеко наша воля, так
далеко, що  й  не  видно  її.  Хто  вже  не  пiднiмав  повстання:  Муха  i
Косинський, Наливайко i Тарас Трясило, Сулима i Павлюк i багато-багато  ще
наших славних товаришiв по зброї. А волi немає.  Тiльки  кров  наша  густо
землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогiв нашого народу?  Може,  не
визрiла ще наша сила, не закам'янiла  наша  єднiсть  i  спiльнота?  Бо  ми
бiльше зосiбно дiємо, анiж спiльно. Може, настануть  кращi  часи  i  хтось
iнший поведе вас у бiй. Але не я. Не хочу вести вас на вiрну  загибель.  Я
хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми  сьогоднi  знекровленi  у  нас  немає
пороху i куль. А що буде завтра, коли  сюди  прибуде  коронне  вiйсько?  Я
довго думав i кажу вам чесно: я  не  хочу  бути  винуватцем  вашої  марної
загибелi.
   - Але боротьба за волю нiколи не марна! - почувся вигук.
   - Правду гетьман каже! - залунали iншi голоси. - Не  вийшло  у  нас  iз
повстанням. Тiльки задарма голови зложимо!
   - Але й наших ворогiв поменшає! - вигукнув Дмитро Гуня. -  Не  козацьке
дiло опускати руки!
   - Правильно! Краще кiстьми лягти!
   - На смерть будемо стояти!
   - До останньої кулi й останньої краплi кровi!
   Iншi заперечували:
   - Послухайте, що гетьман каже. Ми всi загинемо нi за пухлу душу! А що з
того? Наша земля й так рясно кров'ю полита.
   - Все одно ми не здолаємо коронне вiйсько. Їх тисячi i  тисячi,  а  нас
жменька...
   - Прощайте, братове! - вклонився гетьман.

   Наперед у коло вибiг Дмитро Гуня з палаючими очима.
   - Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?
   - Нi, товаришу мiй вiрний, не кидаю вас. Хочу забрати вас  з  собою  за
московський рубiж. Тих, хто захоче пiти за мною.
   Загудiв табiр, засперечався...
   - Батьку! Гетьмане! Товаришу!  -  рвонувся  Дмитро  Гуня.  -  Невже  ти
покинеш Україну? Запорозьку Сiч i Днiпро? I  ви,  пани  молодцi,  покинете
рiдну землю? - повернувся  Гуня  до  тих  козакiв,  якi  перейшли  на  бiк
Остряницi. - I ви, братове, покинете Днiпро i Україну  нашу?  А  пiдете  в
чужi землi, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну -  в  такий  час?
Землю свою рiдну зоставити навiки? Краще кiстьми  в  нiй  лягти!  Чи  ж  є
другий який Днiпро? Та ви, як риба без води, не  можете  бути  без  нашого
Славути! Де ви найдете нову  таку  славну  рiку,  щоб  вам,  козакам,  так
служила i кохала вас? Нiхто вас не смiє i не може утримувати. Та  закликаю
вас: схаменiться, товаришi мої! В таку люту годину кидати свою  землю?  Та
куди ж вас несе? Христос з вами!
   Пристрасна мова Гунi сколихнула багатьох.
   Заклекотiв козацький табiр  на  останньому  шматку  вкраїнської  землi.
Остряниця стояв звiсивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у  поривi  з
простягненими руками, наче нiмо благав козакiв не йти з свого краю... А на
землi, на гетьманськiй шапцi лежала булава...
   Табiр гудiв... Однi тягнули руку за Остряницею, закликаючи всiх iти  за
московський рубiж, iншi радили лишитися на своїй землi  i  битися  тут  до
загину...
   Зрештою вгамувалися козаки, i на  бiк  Остряницi  став  один  бунчук...
Решта козакiв пристала до Дмитра Гунi.
   - Прощайте, пани-брати!  -  вклонився  Остряниця  i  тi  козаки,  котрi
ухвалили йти з ним у Московську землю.
   - Прощайте, пани-брати! - вклонився Гуня i тi козаки, котрi  залишалися
разом з ним битися до загину.
   I розiйшлися...

   Надвечiр на Сулу спустили невеликий плiт, на  нього  перенiс  Остряниця
Орисю, сам забрiв у воду i, пiдштовхуючи плiт, поплив на той берег. За ним
тихо входили у воду козаки i мовчки пливли, не  оглядаючись...  Українська
земля скiнчилася, попереду була московська...
   Дмитро Гуня з товариством стояв на березi.
   Над Сулою западав вечiр.
   Довго стояв Гуня, наче закам'янiвши. Та  ось  до  тога  берега  пристав
плiт, Остряниця взяв на руки Орисю i понiс  її  на  той  берег...  За  ним
потяглися козаки.
   Бiльше Остряницi Гуня не бачив.
   Уже згодом вiн дiзнався, що  Остряниця  та  його  козаки  поселилися  в
Чугуєвiм городищi, де воєвода нарiзав iм грунтiв. Збудував Остряниця  хату
i жив щасливо з Орисею цiлих десять лiт.
   По Українi спiвали пiсню:
   Та й повiв свiй кiш
   Отаман Остряниця
   У московськi землi,
   Щоб там поселиться.

   Але як журавля по веснi тягне з вирiю на  рiдну  землю,  так  козака  у
похiд. На одинадцятому роцi життя по той бiк Сули пiде Остряниця у похiд з
ратними людьми проти кримських татар i в одному з боїв накладе  головою...
Поховають його у неозорому Дикому полi...


   Роздiл чотирнадцятий

   Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну,
козаки зiбралися на раду.
   Шуму i галасу, на якi завжди багатi козацькi ради, цього разу не  було.
Подимiвши люльками i востаннє поглянувши  на  Сулу,  старi,  -  сивоголовi
козаки, "значнi товаришi", як їх шанобливо величали, пiднесли Дмитру  Гунi
гетьманську булаву.
   - Ось тобi наша булава, щоб не мирився з панами! Гуня поцiлував булаву,
сунув її за пояс i, подякувавши товариству, коротко мовив:
   - Будемо, братове, вкрiплювати наш табiр!
   I перший взявся за лопату.
   До ранку в таборi нiхто й не  прилягав.  Всю  нiч  козаки  рили  окопи,
нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на  облiк  запаси  пороху,
свинцю, куль та провiанту" Гарматний порох велiв тримати  окремо,  кожному
стрiльцевi видати пороху по десять фунтiв i по п'ятнадцять куль. З  харчем
було не густiше.
   - їсти доведеться один раз  на  день,  -  мовив  козакам,  беручися  за
лопату. - Стрiляти... трохи частiше. Порох берегти... кожну крупинку.  Щоб
нашi кулi не летiли нi за цапову душу!
   Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно i зосереджено, з  тим
спокоєм, котрий свiдчив, що нiхто не втiшав себе легкою  перемогою,  нiхто
не сподiвався на  диво.  Все  було  зважено  i  обмiрковано  Бiй  буде  до
останньої кулi, до останнього змаху шаблi. Життя доведеться  вiддати,  але
дорого. Якомога найдорожче. А на землi, политiй кров'ю  лицарською,  буйно
проросте воля.
   I Дмитро Гуня не тiшив себе сподiванкою на  диво.  Добре  знав,  на  що
зважувавсь, про власне життя не думав. Люта  ненависть  до  ворогiв  свого
народу помножила його сили, зiбрала волю в залiзний кулак. Хоч i знав,  що
перемога буде не скоро i, можливо, не за його життя,  вiдчаю  не  мав.  Не
вгасала палка надiя пробудити люд до боротьби за волю i  долю,  вселити  в
нього вiру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба  боротися
сьогоднi до останньої змоги, не дати  затухнути  пожежi  на  Українi,  хоч
тлiючу головешку  лишити,  хоч  кiлька  iскор,  з  яких  iншi,  прийдешнi,
роздмухають славну пожежу.
   З такими думками  й  окопувались  повстанцi  тiєї  ночi"  Перед  ранком
поприлягали на землю, запалили люльки, пiдмiшавши в тютюн сухе  листя,  бо
кисети, як i лядунки з порохом,  швидко  спорожнялися.  А  без  тютюну  та
пороху козаковi I бiлий свiт не милий.
   - Гей, дiду - дударику, тягни сюди свою "козу" та замузич нам  щось!  -
гукнув хтось з козакiв. - Не все ж i журиться!
   - I то правда! - почулися голоси. - Козаку без музики  що  пiстолю  без
пороху! Вшквар, дiду!
   У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав  до  повстанцiв
пiд Жовнином. Оглянув козакiв  каламутними,  вiд  старостi  вже  потухлими
очима i тихо мовив:
   - Що ж вам таке утнути, сини мої?
   - Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пiснi, що серце гартує  i
крила орлинi дає.
   Старий музика у вицвiлiй сорочцi й благеньких шароварах, крекчучи,  сiв
у коло, поклав  собi  на  колiна  "козу"  i  задумався,  прислухаючись  до
ревиська гармат. Поляки вже почали обстрiлювати повстанський  табiр,  але,
певно" ще не примiрялись, бо ядра не долiтали сюди, а падали  по  той  бiк
валу... Гуня з цiкавiстю приглядався до дiдової музики, то була злуплена з
кози i вивернута шкура -  дуда,  волинка,  "коза"  -  як  її  називали  на
Українi. В отвори переднiх нiг вставленi дерев'янi пищики з  дiрочками,  у
верхнiй частинi надувна трубка - сисак... Гунi пригадалось. Колись  давно,
вiн ще хлопчиком був, у їхнє село забрiв мандрiвний  волинщик  з  "козою".
Вiн сидiв на вигонi, дув у сисак, лiктем натискував на  "козу",  й  звiдти
вилiтав трохи  верескливий,  трохи  гугнявий,  але  приємний  звук...  Так
народжувалася музика... Маленький Дмитро винiс  старому  шмат  хлiба,  дiд
дозволив йому трохи подути в сисак. Але вiд невмiння "коза" в  Дмитра  так
загугнявила, що вуличний балагур i жартун дiд Калина поглузував:
   - Але ж i гуня ти, хлопче, як я послухаю!

   Мовлене слово на льоту пiдхопили  вуличнi  хлопчаки...  I  прилипло  до
Дмитра на вiки вiчнi - Гуня. Пiд цим прiзвиськом його на Сiчi  записали...
Гуня посмiхнувся, згадавши дитинство, й  на  душi  трохи  полегшало,  наче
живлющої води випив.
   Та ось забринiла, заграла дуда, вiйнувши на  Гуню  далеким  дитинством.
Хтось з козакiв, не втримавшись" пустився в танок, хтось заспiвав:
   Уже славнi товаришi запорожцi

   На кониках вигравають,
   Шабельками блискають,
   У бубни вдаряють...
   Зненацька  зi  свистом  i  гуркотом  в  коло  впало   ядро,   дзизнуло,
засмердiвши порохом, i спiвак  на  пiвсловi  вмовк,  сапнув  кiлька  разiв
повiтря i впав на  бiк...  За  ним,  не  ойкнувши,  повалився  i  той,  що
витанцьовував... Дударик ще грав на своїй "козi", але по  скронi  в  нього
вже текла кров i капала на сивi, аж бiлi вуса...
   - Вiдмузичив я своє... - прохрипiв дiд i клюнув лицем у землю.
   В козацькому таборi почали лунко  падати  ядра.  Пригинаючись,  Гуня  -
кинувся до валу - польськi хоругви йшли на приступ.

   Потоцький був настiльки певний у  легкiй  перемозi,  що  пiсля  кiлькох
гарматних обстрiлiв велiв припинити пальбу.
   - Забагато для них честi! - махнув полковник рукою. -  В  повстанському
таборi якщо хто й лишився, то купка переляканих зайцiв. Ми  їх  переловимо
голими руками, а ядра нам ще згодяться.
   Сподiвався на легку здобич i  Ярема  Вишневенький,  тому  сам  особисто
повiв на приступ кварцянi хоругви.  Гарцюючи  поперед  вiйська  на  бiлому
конi, князь заранi втiшався перемогою.
   - Вперед, орли королiвства! - розмахуючи шаблею, кричав вiн. - Сьогоднi
ми будемо пити хмiльне вино вiкторiї! За короля i нашу кохану ойчизну!
   Кварцянi хоругви, пiдбадьоренi князем на бiлому конi, хвацько  подалися
на козацькi вали. Переднi вояки вже вигукували:
   -  Ей,  схизмати!..  Постривайте,  не  втiкайте,  ми  вам  трохи   боки
полоскочемо!..
   - На колiна, лотри! - кричав князь. - I рачки до Варшави! Я...
   Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло,  кiнь  його
наче наскочив на невидиму стiну, заiржав  i  повалився  на  бiк,  а  князь
перелетiв  йому  через  голову.  Першими  вдарили  важкi   й   грiмкотливi
гаркебузи, потiм затрiщали самопали,  за  ними  гахнули  гармати...  Злива
прицiльного, нищiвного вогню була такою  влучною  i  густою,  що  кварцянi
хоругви враз порiдiли... Ярема Вишневецький, забувши  про  свiй  шляхетний
гонор, рачки по трупах своїх воякiв виповзав з поля бою...
   Станiслав Потоцький,  спостерiгаючи  з  горба  за  розгромом  кварцяних
хоругов, вiдчув, як пiд грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тiло.
Що сталося з козаками? Остряниця подався  за  московський  рубiж,  тi,  що
лишилися, помочi нiзвiдки не отримували... Де ж вони  взяли  ту  силу,  що
винищила кварцянi хоругви? Ляк нiколи не  покидав  полковника,  як  тiльки
повстанцi, бодай i не надовго, брали гору. А цього разу й  зовсiм  почував
себе кепсько.  Наче  лизень  злизав  хоругви!  Матка  Боска!  А  що,  коли
повстанцi самi перейдуть у наступ?..
   Спiшно вiдрядив посла на переговори.
   Посол прив'язав бiлу хустку до шаблi i, розмахуючи нею над головою,  не
досить впевнено пiшов до козакiв.
   Пальба нарештi вщухла, посол трохи  оговтався  i  наддав  ходи.  Ось  i
повстанський табiр, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного
на поясi шабля, пiстоль, лядунки з порохом. В їхнiх очах посол не  побачив
нi слiпої лютi, нi вiдчаю чи розгубленостi, котрi притаманнi  вiдчайдушним
та смертникам. Навпаки, вони були спокiйнi,  дещо  насмiшкуватi  i  весело
перемовлялися мiж собою, пiджартовували:
   - А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.
   - А пер...ить хто?
   - Та то вiн, певно, зi злостi!
   - Не бiйся, пане, ми на таке лайно куль не  тратимо.  Посол,  блiднучи,
спинився бiля валу, хрипло крикнув:
   - Я хочу говорити з вашим гетьманом!
   - Iч, який швидкий! - залунали голоси. - Не встиг придибати, так йому й
гетьмана!
   - В гетьмана тiльки й дiла, що з тобою теревенi точити!
   - Незваний гiсть може й зачекати!
   Посол розгублено переступав з ноги на ногу i косо позиркував  на  чорнi
жерла гармат, котрi, як йому здавалося, нацiленi на нього... Та ось з - за
валу вийшов гетьман, вiн пiдходив неквапливою ходою втомленої, але  певної
у собi людини. На вид вiн був трохи змарнiлим, але  спокiйним.  Смаглявий,
худий i високий. В чорних очах - холодний, сухий  блиск,  вилицi  випнутi,
щоки ледь запали, губи рiзко окресленi, мiцно  стуленi.  I  хода  в  нього
некваплива, господарська...
   "Впевнений, -  про  себе  вiдзначив  посол.  -  Жодного  зайвого  руху.
Зiбраний, як перед стрибком" 3 таким  доведеться  нелегко.  Сили  свої  не
переоцiнює, тому й непохитний".
   - Пан Дзика! - вигукнув посол з гонором,  без  якого  не  мiг  обiйтися
жоден шляхтич. - Брацлавський хорунжий i посол  єгомосцi  пана  полковника
Станiслава Потоцького!
   Гетьман кивнув.
   - Пан полковник вважає ваш подальший опiр недоцiльним i нерозумним. Вiн
пропонує здатися!
   - Пан полковник хоче здатися? - перепитав гетьман, i  в  куточках  його
твердих губ мигнула глузлива посмiшка - Хай здається, я не перечу.
   Дзика осiкся.
   - Е -  е...  пан  полковник,.  -  спохватився  посол,  -  пропонує  вам
здатися... Козакам буде збережено...
   - Ми бралися за зброю не  для  того,  щоб  здаватися,  -  перебив  його
гетьман. - Перш за все повернiть нам знамена козацькi й гармати, захопленi
вами пiд Кумейками, тодi й будемо говорити.
   Дзика здивувався:
   - Ви так вимагаєте, наче коронне вiйсько прохає у вас милостей!
   Гетьман мовчки обернувся i неквапливо попростував у табiр.
   - Е - е... - почав було посол. - Постривайте, пане гетьмане!  Я  ще  не
все сказав...
   - Ви все сказали, пане Дзико! - гукнули козаки вiд гармат.  -  Повертай
лiпше голоблi назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас i дзиковиння  не
лишиться!
   Пановi Дзику  нiчого  не  лишалося  робити,  як  мовчки  повернутися  й
потрюхикати назад...

   Три днi пiсля того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табiр  пiд
Жовнином, i щоразу вони вiдкочувалися назад.
   - Пся крев! - шалiв полковник. - У мене таке вiдчуття, що  моє  вiйсько
трахкається лобами об скелi. Що за диво? Де  хлопи  взяли  стiльки  свiжої
сили? Не могла ж їм з - пiд землi прибути пiдмога? I з неба не  впала.  То
чим вони тримаються?  Минав  i  третiй  день  безуспiшного  штурму.  Вночi
полковника розбудили, сказавши, що вiд козакiв  прибув  якийсь  посланець.
Потоцький велiв негайно його впустити в намет  i,  лежачи  на  лiжку,  при
свiтлi свiчок з  нiг  до  голови  оглянув  прибулого.  Середнього  зросту,
натоптуватий,  круглолиций,  з   привабливими   рисами.   Тримається   без
запобiгливостi
   - Ти хто такий? - похмуро питає Потоцький.
   - Старшина Козир, вашмосць!
   - Тебе прислали козаки? - Потоцький з надiєю глянув на старшину -  Вони
бажають зватися?
   - Нi, вашмосць, я сам прибув
   - Сам?.. Гм... Як же ти дiстався?
   - На черевi, вашмосць
   Кунтуш у старшини на грудях та животi i справдi був вимазаний землею.
   - А на якого  дiдька  ти  менi  здався,  старшино  Козир?  -  Потоцький
зневажлива закопилив губу - Яка менi з тебе  вигода,  коли  повстанцi  все
одно чинять опiр?
   - Я ще можу знадобиться вашiй  мосцi,  -  спокiйно  мовив  старшина.  -
Буває, що й один у полi воїн. Я  не  бажаю  бiльше  воювати  супроти  Речi
Посполитої!
   - Але ти вже воював i за це мусиш понести сувору кару!
   Козир спокiйно вiдповiв:
   - Але я в змозi викупити свою голову.
   - Чому ж ти ранiше воював з черню, а не з нами?
   - Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська  шляхта  ставиться
зневажливо не лише до чернi, котра на бiльше й не заслуговує, а й до  нас,
українських старшин Я мусив вiдстоювати свої  старшинськi  права,  тому  й
пристав до чернi.
   - Гадав паном стати, коли чернь гору вiзьме?
   - Гадав, вашмосць, але не вийшло.
   - Тепер до нас перебiг? ,
   - Бiльше нi до кого, вашмосць.
   - Гаразд, розкажи, що  дiється  в  хлопському  таборi.  -  I  по  хвилi
насмiшкувато мовив: - Сiдай, старшино.
   Козир оглянувся, сiдати не було на що Полковник напiвлежав у  похiдному
лiжку й глузливо на нього поглядав
   Козир проковтнув обиду i, стоячи, розповiв про справи  в  повстанському
таборi.
   - Коли ти втратив вiру в перемогу, то чому не  пiшов  з  Остряницею  до
московитiв? Чи пiвнiчний ведмiдь тобi не до вподоби?
   - У мене маєток на Росi, вашмосць! - I додав  розпачливо:  -  Але  його
захопив пан пiдстароста чигиринський.
   - I ти думав, що чернь поверне тобi маєток? Дурень!  Ти  мiг  повернути
маєток вiрною службою королю i Коронi.
   -  Це  я  втямив  лише  тепер,  вашмосць.   Потоцький   довго   мовчав,
напiвлежачи. Козир тупцяв - ся на мiсцi.
   - Я готовий служити вашiй мосцi, - нагадав про  себе  гiсть.  -  Велiть
менi дати зброю, i я  битиму  чернь.  У  мене  немає  нiчого  спiльного  з
хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б i маєтки вкраїнських
старшин розорила, не лише великопольських.
   - Ти менi не потрiбний! - буркнув Потоцький. - У мене й без тебе воякiв
досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.
   - Для чого? - здивувався Козир. - Я до чернi не пiду!
   - Пiдеш! - вигукнув  Потоцький.  -  Пiдеш,  якщо  хочеш  викупити  свою
голову. Ти мусиш схилити козакiв до миру. Гуртуй  навколо  себе  старшину,
збирай невдоволених, пiдупалих духом.  Чим  швидше  лотри  здадуться,  тим
швидше ти повернеш собi маєток. Повертайся в табiр. Щоб нiхто не бачив, де
ти був! На пузi повзи!

   I Козир поповз...
   Нiч була темна, козацький табiр ледве бовванiв у пiтьмi. Повз обережно,
до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лiвий край  табору,
де значно рiдше стояли чатники. Раз по раз  натикався  на  трупи,  гидливо
кривлячись, витирав холодну, липку  кров...  Та  ось  вже  й  вал.  Козир,
тамуючи подих,  розпластався  на  землi,  як  на  валу  замаячiла  постать
чатника... Згодом постать зникла, Козир звiвся, нечутно побiг, допомагаючи
собi руками, вихопився на вал. I тiльки хотiв  було  спуститися  вниз,  як
зненацька пролунав окрик:
   - Ей ти!.. Ану стiй!.. Хто такий?!
   - Чого кричиш, бевзю? - зашипiв Козир, зводячись. - Свої!
   - Чи ти ба! Свої! - чатник пiдiйшов ближче. - Де це  вас  носило,  пане
старшино?
   - Не твоє дiло! Пильнуй лiпше вал!
   - Та нiби ж вiд ляхiв приповзли, - сам до себе мовив козак. - От дивина
- а...
   Козиря так i тiпонуло.
   - Ану прикуси язика i не патякай, чого не знаєш! Iч, який балакучий! Не
твоє дiло, звiдки я повз. Розпустилася чернь далi нiкуди!  Своїй  старшинi
вже вказувати?
   - А ми з ляхами б'ємося не для того,  щоб  одне  панство  викишкати,  а
друге собi на шию посадить.
   - У - у, бидло!.. - незчувся Козир, як i  вихопилось  слово.  -  Заткни
пельку, бо я...
   - Чи не в ляхiв навчився пан старшина своїх козакiв бидлом обзивати?  -
насмiшкувато запитав чатник i надставив на Козиря мушкет. - Ану ходiмо  до
гетьмана, хай вiн тебе поспитає, чого ти ночами до ляхiв повзаєш на пузi!
   - Ти!.. Ти здурiв?..
   - Трюхикай! - пiдвищив голос чатник. - Гетьман сам розбереться.
   Козир зрозумiв, що все. Мигнула думка: треба рятуватися.  Негайно.  Сеї
митi, бо пiзно буде.
   - Чого стоїш? Тюпай!
   План визрiв блискавично.
   - Ляхи! - крикнув Козир.
   Чатник рвучко оглянувся до валу. Козир стрибнув на нього i вдарив ножем
у потилицю Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина  хотiв  було
тiкати, та вчасно схаменувся. Цим вiн себе ще бiльше викриє.
   - Сюди! Сюди! - на все горла закричав Козир. - На помiч,  козаки!  Ляхи
напали! Ловiть їх!
   Табiр вмить заворушився, звiдусiль збiгалися козаки. Примчав i  Гуня  в
однiй сорочцi.
   - Що тут сталося?
   - Та ось... прикiнчили сiромаху... - Козир  показав  рукою  на  вбитого
козака. - Ляхи пiдкралися й ножем... А  тут  я  вчасно  пiдоспiв...  Почав
кричати, вони й ходу.
   - Мабуть, язика хотiли взяти, - висловив хтось припущення.
   - Старшино Боюнь! - гукнув  Гуня.  -  Вистав  посаленi  чати!  Чатникiв
постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала.  -  I  повернувся  до
Козиря: - Дякую тобi, старшино, що своєчасно нагодився.

   Другоднi пiд вечiр в повстанський табiр берегом Сули проникло з десяток
дядькiв.
   - Ми iз загону отамана Соломки,  -  пояснили  вони  Гунi.  -  Переяслав
захопив  польний  гетьман  з  коронним  вiйськом.  Наш  загiн  потрапив  в
оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне вiйсько прямує сюди.
   - Пане гетьмане! - старшина Козир похитав головою.  -  Зовсiм  невтiшнi
вiстi. Якщо до Станiслава Потоцького приєднається  його  брат  з  коронним
вiйськом - з нами буде те, що iз загоном Соломки.
   - Допоки живий - не спiши хоронити! - рiзко вiдповiв Гуня. -  Не  такий
страшний чорт, як його малюють!
   - Воно - то так... - переступав з ноги на ногу  Козир.  -  Але  коронне
вiйсько i бiльше, i сильнiше... - Помовчавши,  обережно  додав:  -  Чи  не
краще прийняти умови Потоцького i помиритися?
   - Мирилася коза з вовком - рiжки та нiжки лишилися!
   - Але ж коронне вiйсько - то велика сила, - наполягав Козир. - I гармат
у них достобiса!
   - Але й ми не з лопуцька зробленi. - Гуня уважно поглянув на  старшину.
- Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них i ставай на колiна. А ми цеї
ночi вийдемо на кращi позицiї i ще повоюємо з панством!
   - Куди це? - швидко запитав Козир, i в горлi йому у пересохло.
   - У гирло Старця.

   Вночi Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропiв пiд возом, наче
на печi.
   - Сидоре, вставай! - смикав його за рукав Козир. - Хропеш,  як  у  себе
вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.
   - Що? Га? - схопився Ворожбит i оглушливо чхнув.
   - Тссс! - зашипiв Козир. - Розчхався, аж у вухах лящить!
   - А в мене чхання не крадене, то чого  ж  бояться,  -  смачно  позiхнув
Ворожбит. - Що там стряслося? Чого розбудив?
   Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої  плани  чи,  мо',
остерiгатись його? З сотником  вони  давнi  приятелi.  Ранiше  йому  Козир
довiряв... То ризикнути? В душi Ворожбит (це вiн - то -  достеменно  знав)
кається, що встряв у повстання.
   - Ей ти, знову захрiп! - затермосив його Козир. - Вставай!
   - А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивиться? - буркнув сотник. -
Кажи, яке дiло маєш? Козир пiдсiв ближче.
   - Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?
   Ворожбит почухався, позiхнув.
   - Та щось не дуже до цього тягне. Коли б двi голови мав,  то,  може  б,
одну й поклав . Хочеться ще пожити, та хiба в цiм шарварку вцiлiєш?  Чорта
з два!
   - Якщо будеш триматися за Гуню - голови не  вбережеш.  Ворожбит  пильно
глянув на Козиря.
   - А коли за тебе, примiром?
   - Повернешся з вигодою. Ворожбит ще подумав.
   - То викладай свою задумку.
   - А хочеш старшинський чин схопити? - присунувся Козир.
   - Не проти...
   - Тодi слухай мене пильно. - Козир озирнувся й зашепотiв. - Якщо козаки
помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграшi. Особливо  та,  яка  цьому
сприятиме. Потоцький нас не вгризе i багне миру. Чернь затялась на своєму.
Потоцький сам не виплутається з цiї катавасiї. Тому  виграє  старшина  вiд
миру чернi з ляхами.
   - Це так, - згодився Ворожбит.
   - Коли так - то допомагай менi. - Козир знову озирнувся й  зашепотiв  -
Треба гуртувати навколо себе старшину, козакiв пiдмовляти до миру. Але  це
потiм, а зараз...  А  зараз  ти  вужем  вислизнеш  з  табору  i  гайда  до
Потоцького
   - Тю - у! Щоб мене забили? Нема дурних!
   - Тссс! Не горлопань! Нiхто тебе й пальцем не зачепить, коли скажеш, що
вiд мене. Второпав?
   - Та нiби...
   - Зумiєш вислизнути з табору?
   - Спробую.
   - Передай Потоцькому, хай цеї ночi  буде  напоготовi.  Гуня  збирається
перед ранком знятися i в туманi перейти в гирло Старця.

   Вдосвiта, як густий низовий туман обволiк рiвнину й клубками скочувався
у видолинки, повстанцi почали не -  чутно  вiдходити  у  гирло  Старця  на
вигiднiшi позицiї. Та поляки мовби чекали цього й вiдразу  ж  посунули  на
козакiв всiма силами. Залпами вдарила артилерiя" ядра нечутно  вилiтали  з
туману й сiяли смерть та  калiцтво.  Туман  почав  розповзатися,  оголюючи
колони вiдступаючих. Скiльки вiдходили до Старця,  стiльки  й  вiдбивалися
вiд напосiдаючого ворога, що там i тут купками виникав iз туману.
   Мiсце для табору Гуня вибрав на високому березi Днiпра, там, де в нього
впадав Старець[10]. Зручна мiсцина:  з  двох  бокiв  Днiпро  зi  стрiмкими
кручами та Старець, з третього -  болото,  в  якому,  сполошенi  гарматним
гулом, увесь ранок кричали журавлi й тривожно гагакали гуси. З четвертого,
вiдкритого, боку Гуня велiв насипати  вал,  викопати  шанцi  i  встановити
гармати. Гуня був задоволений, захищати доведеться один  лише  бiк,  а  це
значно полегшувало оборону, бо давало змогу купнiше поставити гармати.
   Вал нагортали  пiд  гарматним  вогнем.  Туман  уже  розсiявся,  i  ядра
дошкуляли козакам, котрi вкрiплювали свої останнi позицiї. А вгорi кричали
журавлi й спiшно летiли в бiк Сули. Гуня вiдiрвався на мить вiд  лопати  й
зiтхнув: "Ех, якби крила!" I тої ж митi згадався Iван Сулима,  джура  його
Ярема, котрий все своє коротке життя мрiяв про крила... Щем здавив  серце.
Сулима, повстання, захоплення Кодацької фортецi на  Днiпрi...  Невже  вiн,
Дмитро Гуня, закiнчить життя в гирлi Старця на  високiй  днiпровiй  кручi?
Аби не пiддаватися докучливiм думкам, злiше налягав  на  лапату,  довбаючи
шанець. Та ось лопата  скреготнула,  i  Гуня,  нахилившись,  пiдняв  бiлий
череп.
   "Не дали ж тобi i в землi спочити, козаченьку,  -  з  гiркотою  подумав
гетьман. - Ох, земле рiдна... Густо ж ми тебе засiяли своїми кiстьми,  так
густо, що й пшеницi, мабуть, нiде рости!"
   Постояв, тримаючи в  руках  козацький  череп,  далi  стягнув  з  голови
смушкову свою шапку, поклав у  неї  череп  i  закопав  пiд  валом...  Коли
випростався, то побачив гурт козакiв, котрi, оточивши його, мовчки  стояли
з потемнiлими лицями.
   - Тут вже отаборювалися на смертний бiй нашi батьки та  дiди,  -  глухо
мовив гетьман. - Не посоромимо ж i ми лицарської зброї, доведемо, що гiднi
своїх пращурiв великих!
   А над Старцем кричали журавлi, й Гунi здалося,  що  то  з  предковiчної
дiдiвщини, iз славної батькiвщини озиваються до нього полеглi  в  боях  за
волю вкраїнськi козаки... Ще завзятiше налягли повстанцi на лопати, i вал,
незважаючи на обстрiли, виростав на очах. Гуня обiйшов табiр, показав,  де
вигiднiше рити шанцi та схови, i знову повернувся до валу.
   - Але ж з б'ють, най їх трясця вiзьме! - почув вiн бiля себе  голос  i,
випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого  це  дива
вбрався старшина? Шапка на  ньому  соболева,  поверх  червоного  парчевого
каптана, гаптованого срiбними вiзерунками й пiдперезаного чорним поясом  з
прикрасами, синя кирея на голубiй пiдкладцi...
   - Куди це пан старшина вирядився?
   - Помирати - так з музикою! - бадьоро вигукнув Козир, збиваючи  набакир
соболеву шапку. - Можу й до ляхiв на  переговори  сходити.  А  чого...  Не
вперше ляшки пропонують нам мир.
   Гуня нiчого не вiдповiв, мовчки орудував лопатою.
   -  Дивно,  пане  гетьмане,  -  впiвголоса  озвався  Козир.  -  Як  ляхи
дiзналися, що ми вiдходимо? Туман  же  густющий  був.  Їй-богу,  в  нашому
таборi є зрадники та запроданцi.
   - В сiм'ї не без виродка! - Гуня пильно глянув на  старшину  (той  ураз
чомусь знiтився) i знову налiг на лопату.
   - Продадуть вони вас, пане гетьмане, - бубонiв Козир. -  I  пiзно  тодi
буде. А зараз ще можна... Утекти...
   - Я тiкати не збираюся!
   Неподалiк упало ядро, Козир миттю  впав  на  землю  i,  розпластавшись,
затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долонi, копав далi.
   - Вiзьми лiпше лопату, старшино! - кинув вiн Козирю. -  Як  лежати,  то
лiпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе.
   - А на дiдька землю копирсати? - Козир звiвся й неохоче взяв лопату.  -
Чи не все одно, де смерть зустрiне? В шанцi чи в чистому полi? Все одно  -
капець!
   - Рано себе ховаєш, старшино.
   - Рано... рано... - бурчав Козир, тикаючи лопатою. - Волю  ми  вже  все
одно не здобудемо!
   - Ми її вирвемо! - Гуня  iз  злiстю  орудував  лопатою.  -  Коли  й  не
розiб'ємо ляхiв, то принаймнi вимотаємо їх, обезкровимо,  щоб  панство  не
дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення,  а  таки  вирвемо  люду!  А
надiйдуть лiпшi часи,  вберемо  бiльшу  силу  i  по  -  iншому  мову  тодi
поведемо.
   - Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! - сердито вигукнув Козир. - Помочi
нiзвiдки... От i борись! Однi ми!
   - Не однi, а серед людей. - Гуня помовчав, вирiвнюючи стiнки  шанця.  -
Не в пустелi б'ємося. Чують люди, де воля гримить.  Чималий  розголос  про
наше повстання Україною пiшов. Прийде й помiч.  Побачать  люди,  що  можна
ворогiв бити, за зброю вiзьмуться.
   - Нинi чернь перелякана поразкою Павлюка.
   - I деяка старшина! - додав Гуня. Помовчали, копаючи.
   - А чи не лiпше згодиться на переговори з ляхами? - озвався Козир. -  Я
б хутенько до Потоцького збiгав... Умовив би його... Мо', якi й  вольностi
вирвав би...
   - Бачу, нарядився шляхетним паном.  Завиваючи,  пролетiло  ядро.  Козир
поспiхом впав на дно шанця, а коли звiвся, Гунi вже не було.
   - Брешеш, голото, скрутять тобi  ляхи  роги!  -  з  ненавистю  прошипiв
Козир. - Не ти, так ми  пiдпишемо  угоду  з  ляхами.  Бо  не  вам,  голотi
бурлацькiй, панувати! Нас панами помазано!


   Роздiл п'ятнадцятий

   Був раннiй ранок, туман хутко рiдiв, рожевiв вiд перших  скалок  сонця.
Мокра земля парувала,  всюди  блищала  роса.  У  гирлi  Старця  навперебiй
кумкали жаби. наче радились i нiяк не могли дiйти згоди.  Козацький  табiр
принишк у ранковiй млi. Потоцькому не  спалося  всю  нiч,  все  думав,  як
викишкати козакiв з - за валу. Ледь  зайнялась  вранiшня  зоря,  вийшов  з
намету i довго мовчки оглядав  мокрий  вiд  роси  повстанський  табiр  над
Днiпром. Чим вони тримаються? Остряницi  було  скрутно,  крутився,  як  на
гарячому,  а  Гунi,  напевне  ж,  ще  скрутнiше.  А  бач   -   тримається.
Незбагненне! Чи ж багато в них гармат?  Мабуть,  з  десяток.  I  по  фунту
пороху на козака. I все одно стоять.  Незбагненнi  цi  лотри!  I  не  лише
захищаються, а й нападають. Доводиться думати i про власнi втрати. А  вони
чим далi, тим бiльшi. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник
спустошив своє вiйсько. А тут ще й  пiдмога  бариться.  Потоцький  оглядає
свiй табiр, чи немає де, бува, слабини. Жовнiри нагорнули  вал  паралельно
повстанському - вiд Старця до Днiпра, порили  глибокi  шанцi.  Панськi  та
княжi люди тримають чоло  позицiї,  лiворуч  нiмецька  пiхота  зарилася  в
землю, праворуч жовнiри ледве висовують носи... Кiннота стоїть у тилу,  на
випадок, якщо повстанцi зважаться перейти в наступ.  Нi,  здається,  табiр
вкрiплений добре. На випадок чого, можна й захищатися.
   - Вашмосць!
   Полковник здригнувся i рвучко оглянувся. Мокрий вiд нiчної роси,  стояв
перед ним гонець з почервонiлими, припухлими вiд безсоння очима.
   - Вельможний пане полковнику! В Переяслав з  комонним  вiйськом  прибув
єгомосць польний гетьман. За кiлька днiв єгомосць буде тут.
   Полковник вiдчув, як тепла хвиля з нiг до голови пройняла його холодне,
забучавiле тiло. Нарештi! Тепер, можна бути спокiйним...  Гонець  витягнув
згорнутий у трубочку папiр i подав полковнику.  В  листi  польний  гетьман
повiдомляв свого "єдиноутробного милого брата  Стася",  що  днями  буде  в
гирлi Старця i вони тодi разом прикiнчать хлопiв,  бо  пора  вже  покласти
край свавiллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села i вирiзає
руську люднiсть, аби  "не  плодилися  в  цих  краях  зрадники  Корони".  В
полковника й зовсiм пiднявся настрiй. Хоч вiн i не любив  брата,  заздрячи
його успiховi (не кожний шляхтич, бодай i з  вельможного  роду,  може  так
високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радiсть. Вдвох з  братом
вони швидко викишкають повстанцiв, i вiн нарештi повернеться  до  Варшави.
На радощах полковник витяг кiлька великих блискучих талярiв, зважив їх  на
руцi, подумав, один простягнув гiнцевi, а решту сховав.
   - За добрi вiстi!
   - Радий завсiди вашiй мосцi добрi вiстi возити!  -  вигукнув  гiнець  i
раптом осiкся. - Але маю ще... не зовсiм добрi вiстi. Скидан Iз Черкас iде
сюди. Хоче переправитись через Днiпро i з'єднатися з Гунею, вашмосць!
   - Цього ще не вистачало! - пересмикнув полковник  гострими  плечима.  -
Ротмiстре Ханєцький!
   - Я тут, вашмосць!
   - Чотири кварцянi хоругви, ескадрон драгунiв - i хутчiй  до  Днiпра!  -
наказав  полковник.  -  Спiшiть,  пане  ротмiстре,  аби  Скидан  не  встиг
з'єднатися з Гунею!
   - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр крутнувся i побiг до вiйська.
   Потоцький вiдпустив гiнця i повернувся до себе в намет, де на нього вже
очiкував князь  Вишневецький.  Слуги  приготували  снiданок  на  маленьких
столиках (полковник навiть в походi намагався жити з усiма  зручностями  i
возив за собою меблi, особливо крiсла, котрi  вiн  любив,  та  скринi  для
вбрання). На окремому столику були поставленi кубки з вином.
   - Прошу, князю, до столу! - запросив Потоцький i вперше за останнi  днi
посмiхнувся. - Але ж i вiстi у мене, проше пана! Польний гетьман  з  силою
вiйська буде незабаром тут. Вип'ємо, друже!
   Щедро пили угорське вино i пiсля кожного кубка, якi їм наливали  слуги,
обоє ставали все гарячiшими i балакучiшими.
   - Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта!  -  вигукнув  князь  i  трахнув
кулаком по столу, котрий  аж  пiдстрибував  вiд  тих  ударiв.  -  В  наших
ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!
   - Але тодi перемога дiстанеться Миколаю, а не нам! -  мовив  розiгрiтий
вином полковник. - Я сам бажаю вiкторiї! Наступ!.. - Полковник схопився  i
з криком: "Гармашi!.. Ану починайте!.." - вибiг.
   Гахнула перша гармата,  i  ранкової  тишi  як  не  бувало.  Заворушився
польський табiр, жовнiри та нiмецькi  пiхотинцi,  позiхаючи,  вилазили  iз
шанцiв, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всiй лiнiї. В
козацькому таборi падали ядра, але повстанцi у вiдповiдь - нi звуку.
   - Пороху в схизматiв обмаль! - задоволене потирав руки полковник. -  Та
й гармат раз - два...
   - I все одно, мов косою, рiзонуть по наших хоругвах!  -  кисло  озвався
князь, длубаючись  у  зубах.  -  Звичайна  хлопська  манера  -  пiдпустить
близько, а тодi одним шквалом...
   Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились  до  козацького
табору, як залпом вдарили гармати й спустошили першi ряди. Далi  затрiщали
мушкети, самопали, лунко загупали  гаркебузи...  Цього  було  досить.  щоб
хоругви, нюхнувши козацького пороху,  закрутилися  на  мiсцi  i,  зрештою,
позадкували... Потоцький скреготнув зубами i сховався в наметi. Хмелю  вiд
випитого вранцi вина як не було! Носився в наметi й бурчав:
   - Коли б у мене були такi вояки, я б уже пiвсвiту захопив би!
   Того дня хоругви ще  двiчi  пробували  атакувати  козакiв,  але  щоразу
вiдкочувались назад... Ледве засутенiло, як  полковник,  вiдмовившись  вiд
веберi, лiг спати. Довго качався на скрипучому  деревинному  лiжку,  котре
вiн всюди возив за собою,  поринав  у  дрiмоту  i  знову  схоплювавсь,  як
починали  бити  гармати.  Опiвночi  його  розбудила  густа   й   похаплива
стрiлянина. В намет вбiг поручник.
   - Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас!  Напад  вiдбито,  але
хлопи, втiкаючи, захопили двi нашi гармати. I вирiзали пiвхоругви.
   - Пся крев! - прохрипiв полковник i велiв збiльшити  особисту  охорону,
котра i без того щiльним кiльцем оточувала його намет.
   Перед ранком полковника розбудили вдруге.
   Ротмiстр Ханєцький сяяв, як новий таляр.
   - Вашмосць! Радий доповiсти, що  хлопський  полковник  Скидан  у  наших
руках. Бiля Днiпра його схопили. Битва була люта.  Козаки  хотiли  вiдiйти
назад за Днiпро, але ми порубали човни. - I хвацько  додав,  натякаючи  на
винагороду: - Служу Коронi i королю!
   - Я доповiм про пана ротмiстра єгомосцi польному  гетьману!  -  буркнув
Потоцький.
   По хвилi жовнiри ввели  закривавленого  полковника  Скидана.  Втративши
багато кровi, полковник був блiдий i, певно, з останнiх  сил  тримався  на
ногах... Потоцький уважно оглянув  бранця.  На  полковнику  було  звичайне
вбрання козацького  старшини:  кунтуш  з  атласу,  пiдперезаний  турецьким
поясом, що був гаптований золотом,  поверх  кунтуша  -  черкеска.  Червонi
шаровари, сап'янцi. Голова закривавлена. I вуса кривавi. В очах -  полум'я
ненавистi.
   - Що, пане полковнику, не сподобалось тобi служити королю? - крiзь зуби
процiдив  Потоцький.  -  До  бунтiвних  лотрiв  перебiг?   В   схизматськi
полководцi забаг вибитись? Посидиш у Києвi на палi! Високо пiднiмемо!
   Скидан кров'ю плюнув у лице Потоцькому...

   Ще два днi Потоцький гриз козацький табiр, та  зрештою,  переконавшись,
що приступом його не взяти, змiнив тактику. Почалася довга  й  одноманiтна
облога. День у день безнастанно  били  гармати  по  табору  повстанцiв.  З
раннього рана й до настання темряви летiли їм  на  голови  сотнi  i  сотнi
ядер.  Вiтер  не  встигав  розвiювати  пороховий  дим,  вуха  глухли   вiд
гарматного гулу... Козаки  у  вiдповiдь  мовчали  -  берегли  норах.  Зате
Потоцький не шкодував набоїв.
   Небавом в польський табiр почала прибувати  пiдмога.  Першою  з'явилась
коронна артилерiя та  угорська  наймана  пiхота.  За  нею  прибув  польний
гетьман  з   кiннотою.   Станiслав   Потоцький   вибiг   навстрiч   своєму
високопоставленому брату. На очах у вiйська брати обнялися.
   - Ге-ге, Стасю! - вигукнув  Микола  Потоцький,  притискуючи  "брата  до
парчевого каптана, гаптованого золотом. - Хлопи загнанi в землю! Ось тепер
ми їм вломимо карка! Назавжди! I золотий спокiй полонить нашу ойчизну. Нєх
жиє Корона!
   Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до сього щоденника:
   "Бунтiвливi селяни щодня спостерiгали з окопа прихiд (до М. Потоцького)
нових полкiв, тим часом як самi вони не мали жодної пiдмоги".
   З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний  банкет:
вина, як i пороху, в нього були невичерпнi запаси.
   А помiч все прибувала  й  прибувала:  воеводич  брацлавський,  ротмiстр
Цонтовський з гусарами, козаками та слугами.  Сотнi  гусарiв,  козакiв  та
пiхотинцiв привiв кракiвський воєвода, за ним - староста  Хмельницький  на
власний  кошт  привiв  сто  козакiв  i  сто  драгунiв,   прийшли   хоругви
ланкоранського старости, загiн київського бiскупа, остерського старости...
Шляхта, нiби галич, злiталась  у  гирло  Старця,  аби  заклювати  останнiх
захисникiв волi.
   Табiр Потоцьких,  Станiслава  й  Миколи,  щодень  розбухав,  доводилось
нагортати додатковi вали, аби розмiстити все новi й новi загони шляхти.  З
такої нагоди польний гетьман зiбрав шляхту на банкет i, пiднявши  срiбного
келиха, проголосив:
   - Вельможне панство! День нашої блискучої вiкторiї вже зовсiм  близько!
Бiля Старця й Днiпра панство навiки вломить  карка  свавiльному  хлопству.
П'ю за вiкторiю, яка завтра покриє шляхетську зброю!
   Пани кричали "вiват!" i спорожняли келихи дуже швидко.
   - Панове! - звiвся другий Потоцький, Станiслав. - Приємно дивитися,  що
до лотрiв жодна жива душечка не пiдiйшла  на  пiдмогу.  Хай  спробує  Гуня
повоювати з нами! Ми їх мiцно зачинили. Карасi, проше  панство,  у  сiтцi,
завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокiйно, всюди  бунтує
хлопство, виходить з пiдкори i заважає  ясновельможному  панству  спокiйно
жити. Ми не можемо цього потерпiти! Смерть хлопам!
   - Вогнем i мечем пройдемо по волостях! - галасувало панство.
   На радi було ухвалено розiслати навсiбiч  каральнi  загони,  випалювати
села i винищувати селян вiд малого до старого.
   - Щоб не було  кому  прийти  на  помiч  повстанцям!  -  виступав  перед
каральними загонами польний гетьман. - Шляхетський меч до цурки викоренить
бунтiвну Русь! Хай на волостях росте кропива, анiж множаться зрадники Речi
Посполитої! Не щадiть хлопiв! Забудьте про  жаль.  Хлоп  -  не  людина,  а
бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте i ще раз карайте!  Бог
з нами! Бог благословляє нас на лицарськi звитяги. Смерть схизматам!
   Невдовзi страшнi вiстi про  криваву  рiзанину  по  селах  дiйшли  i  до
повстанцiв. Розказували втiкачi, що ляхи дотла випалюють села i  вирiзають
люднiсть вiд малого  до  старого,  пiддаючи  нещасних  звiрячим  тортурам.
Дмитро Гуня надiслав до Потоцького гнiвного листа, в якому писав:
   "Хай би вже ви вели вiйну з нами, Запорозьким  вiйськом...  аби  тiльки
дали  спокiй  бiдним  неповинним  i  пригнобленим  людям,  голос  яких   i
безневинно пролита кров пiдносяться до Бога i благають його помститися..."
   Лист повстанського гетьмана вивiв Миколу Потоцького з себе.
   - Пся крев!.. Той бунтар ще  смiє  менi  вказувати?  Вiн  гадає,  що  я
цiлуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удiльностi захотiли,
самостiйностi?! Республiку  свою  козацьку  багнете  створити?  Україна  є
коштовна перлина в польськiй Коронi, i вам, схизматам, зроду - вiку її  не
бачити удiльною. Не ми, так iншi вас захоплять, а самi не  будете!  Швидше
ми перетворимо Україну  на  пустку,  де  витимуть  вовки,  анiж  дамо  вам
самостiйнiсть!
   Десятого липня  Потоцький  розпочав  генеральний  штурм.  Кiлька  годин
поспiль била коронна артилерiя. Ядра  в  козацькому  таборi  випадали  так
густо, що земля, пiднята ними, не встигала осiдати.  А  потiм  на  приступ
пiшли хоругви: гусарськi, драгунськi, кварцянi, панськi... Все, що  здатне
було рухатись, посунуло на повстанцiв.
   Польний гетьман з горба спостерiгав за боєм.
   Густою лавою йшли хоругви на приступ. Козацький табiр, окутаний  димом,
мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станiслав.
   - Миколаю! Я розчарований! Пiсля  коронної  артилерiї  моїм  орлам  уже
нiчого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.
   Польний гетьман i полковник потисли  один  одному  руки,  i  тiєї  митi
козацький табiр озвався гарматним гулом. Шквал  вогню  пронiсся  по  рядах
атакуючих. Жовнiри, наразившись на стiну вогню i диму, в одну мить  забули
про свiй шляхетський гонор. Як не галасували поручники та  ротмiстри,  але
нiхто з жовнiрiв не хотiв пiдставляти голову пiд  обух.  Хоругви  одна  за
одною безладно вiдкочувались...
   - Вперед, сто дяблув! - кричали ротмiстри.
   - Але там стрiляють, - огризалися жовнiри.
   - А ви, пся крев, на свайбу зiбралися?!

   Та нiщо не могло примусити жовнiртв задруге  кидатись  на  повстанський
вал. На тому й закiнчилась атака.
   - Матка Боска! - хрипiв польний гетьман. - То не козаки, а  дияволи!  У
їхньому таборi немає шматка землi, куди б не падали ядра, а  вони  цiлi...
Негайно шлiть до них послiв! Як не силою, то  хоч  умовлянням,  а  зломiть
упертих схизматiв!

   Дмитро Гуня зустрiв послiв досить добродушно.
   - А - а, пани ляхи забагли ближче  з  нами  познайомитись?  Здалеку  не
вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?
   Вiн стояв перед послами високий,  жилавий,  з  сухим  кiстлявим  лицем,
борними жвавими очима, в яких спалахували глузливi iскорки.  У  всiй  його
мiцнiй поставi вчувалася сила i впевненiсть у собi. Гетьман був у червоних
козацьких шароварах, взутий у м'якi  сап'янцi.  Вишивана  сорочка  вражала
бiлизною (Гуня вночi спускався до Днiпра по  кручi  та  урвищах  i  виправ
сорочку, бо не мiг терпiти  брудного  одягу),  поверх  сорочки  -  голубий
каптан, пiдперезаний широким поясом на гапликах i з ремiнцями для  пiстоля
та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею  доповнювала
його просте, охайне вбрання рядового козака.  Хiба  що  булава  за  поясом
виказувала в ньому гетьмана.
   -  Краще  близьке  знайомство,  анiж  далека  вiйна,  -   буркнув   пап
Кемеровський,  котрий  очолював  делегацiю  послiв.  -  Пора  думати   про
переговори, панове козаки.
   - З панотою в козакiв приязнi не буде! -  вiдповiв  Гуня  i  гукнув:  -
Простелiть, братчики, сiна, щоб непрошеним гостям було де сiсти.
   Посли тiльки головами похитали: яка чемнiсть!

   Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, i  повстанцi  почали
сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина  прийшла  в
кунтушах з коштовних  тканин,  часто  гаптованих  срiблом,  в  голубих  та
рожевих киреях, мiщани - в черкесках, делiях, бекешах, селяни - в сорочках
та шароварах з домотканого полотна, у солом'яних брилях...
   - Може, пани зголоднiли?  -  звернувся  Гуня  до  послiв  -  Чи  спрагу
вiдчувають?
   По його знаку козаки принесли хлiба, вареної  риби  i  кiлька  баклажок
чистої питної води. Посли  мовчки  їли  рибу  з  хлiбом,  запивали  водою,
дивуючись, що повстанцi мають харч, тодi, як гадали вони, повстанцi мусять
вже поохлявати  вiд  голоду.  I  насторожено  зиркали  на  повстанцiв.  Тi
жартували мiж собою, хоч багато з них i мали закривавленi пов'язки... Один
з козакiв, що стояв ближче до кола, тримав  на  руках  маленьке  тонконоге
козеня, покрите гладенькою, як  оксамит,  каштанового  кольору  шерстю,  з
бiлими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем,  козак  гладив
козеня. Одна нога козеняти була перев'язана шматиною  Посли  перезирнулись
мiж собою.
   - То сайгаченя, - пояснив Гуня. - їх чимало  водиться  в  степу  побiля
Сули.
   - На харч ловите? - поспитав один iз послiв.
   - Та нi, пане, виходжую Божу твар, - почувши, про що йде мова,  озвався
козак з сайгаченям на руках. - Попало  воно  пiд  обстрiл,  перебило  йому
ногу, та я й пiдiбрав. Мо', думаю, виживе. Шкода, таке мале, тiльки жити.
   - М-м-да-а... - мовив пан Коморовський.
   - Панове молодцi! - звернувся Гуня, як стихли бубни. - Всi зiбралися?
   - Всi, гетьмане! - загули козаки. - Лише чатники на валах.
   - Тодi перейдемо до сутi, - сказав гетьман. - До нас, шановна братщино,
прибули вiд ляхiв посли. Я ще не вiдаю, що вони нам заспiвають, але думаю,
що пiсенька їхня стара То чи згоднi послухати послiв, пангбратчики?
   - Та вже послухаємо, коли їх дiдько принiс!
   - Послухаємо! Послухаємо! - вихопився наперед в рожевiй киреї  старшина
Козир. - Послухайте i ви мене, козаки!  В  нашому  безвихiдному  становищi
лiпшого й не придумаєш, як прийняти панськi умови i з миром  розiйтися  по
хатах.
   - Ти у свiй маєток побiжиш, а в кого, може, й  хати  немає!  -  крикнув
козак з сайгаченям на руках. - Та й потiм: мирилася коза  з  вовком...  Не
перший рiк панiв-ляшкiв знаємо!
   - Але всi ми тут накладемо головами! -  встряв  сотник  Ворожбит.  -  I
кiсток наших гайвороння не позбирає!
   - Твоїми кiстками i сам ворон подавиться! - почувся вигук.
   - Хай не пасталакають про мир! - загули козаки - Не позволимо мiж  нами
клинцi вбивати. Стiймо дружно!
   - I нiчого спiшити поперед ляхiв у пекло!
   - Хай лiпше посли балакають,  а  ми  послухаємо!  Кемеровський  звiвся,
обтрусив солому, поправив ферезiю -  довгий  приталений  плащ  з  широкими
рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, - i кахикнув.
   - Панове козаки! Єгомосць польний гетьман хоче дiйти згоди.
   - Згоди з панами в козакiв не буде! - пролунав голос. - Не за тим ви до
нас прийшли. Спершу вiддайте нашi урiзанi вольностi!
   - Не я урiзаю вашi вольностi, а сейм! -  перечекавши,  доки  вгамуються
козаки, знову почав посол. - Але я доповiм єгомосцi... доповiм про  вашi..
е-е .. вимоги.
   - Що там теревенi правити! -  знову  вихопився  наперед  Козир.  -  Вам
наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору  задерти.  Приставайте  до
панiв, i край!
   - От iменно, що всiм нам буде  пiсля  того  край!  -  крикнув  козак  з
сайгаченям на руках - Пани тiльки  й  чекають,  аби  ми  склали  шаблi  га
повернулися до них спинами.
   - Ляхи нас не посмiють i пальцем зачепити! - надривав голос Козир. - Ми
розiйдемося по волостях, i все.
   - А може, й так... - почувся непевний голос. -  Дiдько  його  знає,  як
воно лiпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки пiдмостив би.
   - Ми панськими посiпаками не будемо! - залунали обуренi голоси.  -  Хто
хоче, хай бiжить до панiв i не каламутить води!
   Козир прикусив язика.
   - Пане посол! - смокчучи люльку, озвався Гуня. - На яких умовах польний
гетьман гадає почати з нами переговори?
   - На умовах сеймової Ординацiї це значить...
   - Шiсть тисяч реєстру, - закiнчив за нього Гуни - Гетьман i старшина iз
шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи
було коли таке в дiдiвщину?
   - Не було! - загули козаки. - Нi в  дiдiвщину,  нi  в  батькiвщину!  Ми
нащадки вольних козакiв!
   - I нашої вотчини панству не вiддамо!
   - Горбатого до стiни не притулиш, а козака до пана!
   - Пани села нашi вирiзають, жiнок та дiтей мордують, а ми  їм  у  нiжки
будемо кланятись?
   - Ось  вам,  пане  посол,  вiдповiдь  козакiв,  -  закiнчив  Гуня.  Пан
Кемеровський, не стримавшись, iз злiстю кинув:
   - Я колись Павлюка вмовляв у Чигиринi... Не  послухав  мене  i  скiнчив
своє гетьманування на пласi у Варшавi! Не забувайте про це, пане гетьмане!
   - Нiколи не забудемо, пане! - гнiвно вiдповiв Гуня.  -  I  ми,  i  дiти
нашi, i нащадки!..

   Поляки мовчали  цiлий  день,  лише  зрiдка  їхнi  гармати  обстрiлювали
повстанський табiр, але мляво, неохоче, нiби заздалегiдь знаючи, що  толку
з того не буде нiякого.
   Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табiр, смоктав люльку - бурульку
i обмiрковував, як далi битися. Помiч, на яку вiн  було  розраховував,  не
надходила Бiльше  того,  селяни  на  волостях  самi  виглядають  допомоги.
Жовнiри лютують по селах, одна надiя на козакiв. Чутки про битву  в  гирлi
Старця розлетiлися по всiй Українi, але пiдмога, на яку  сподiвався  Гуня,
не йшла Надi о мiцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством  не  може
бути мови. Треба  вириватися  з  оточення  i  йти  на  волостi,  знищувати
каральнi загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.
   - Кров наша, як i порох, - не безмiрна! - казав Гуня на козацькiй радi.
- Одначе ми можемо ще довго вiдбиватися. Але  давайте  подумаємо,  як  нам
далi бути.
   - Правильно! -  крикнув  Козир.  -  Яка  там  в  дiдька  битва,  як  ми
пiдпливаємо у власнiй кровi!
   Бiля Козиря стояв уже гурт старшин i  козакiв,  серед  яких  видiлялися
реєстровцi Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони
схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.
   "Козир уже вербує собi прибiчникiв", - додумав Гуня i запитав:
   - То що пропонує пан старшина?
   - Прийняти польську пропозицiю!  -  мовив  Козир.  -  Панове  старшини!
Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не лiпше  помиритися  з
ляхами?  Ляхи  радi  будуть  нас  спекатись,  i  ми,   пiдписавши   угоду,
розiйдемося по хатах.
   Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка,  що  стояла  бiля  Козиря,
впiвголоса пiддакувала.
   - Ми будемо вигрiвати боки в теплих хатах, а карателi  хай  лютують  по
волостях? - запитав Гуня. - Я пропоную вам те, що колись пропонували  дiди
i батьки нашi славнi: священну боротьбу!
   - Тодi ляхи переб'ють нас! - вигукнув Козир. - На що  ми  сподiваємось?
На чудо? У нас лише вiсiм гармат i жменя пороху. У нас i тисячi козакiв не
набереться, а в них? У п'ять тисяч не вбереш.
   - Зате наш козак вартий п'ятьох лядських! - вiдповiв Гуня. -  Правильно
те, що в нас вiсiм гармат i мало пороху, а в ляхiв їх сотнi!
   - От бачите! - аж пiдскочив Козир. - Нарештi до нього дiйшло!
   - Почекай, не спiши з козами на торг! - спинив його Гуня. - Хай  у  нас
мало зброї, але здаватися на милiсть панську  ми  не  будемо.  Наша  честь
лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тодi
й затiвали цю веремiю? Поскуби кiшку, вереску та нявкання буде  доволi,  а
шерстi чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство.  Чим  довше  ми
будемо оборонятися й бити панство, чим  бiльше  будемо  спустошувати  його
вiйсько, тим зговiрливiшими будуть пани. Ми примусимо їх збiльшити реєстр,
доб'ємося, що старшина в нас буде  не  з  шляхти,  а  з  козакiв  значних.
Зрештою ми вирвемо у панiв хоч якiсь вольностi й полегкостi люду.
   - А тодi що? - крикнув Козир.
   - А тодi прорвемо облогу i вирвемося на волостi!
   - Дiдька лисого ми прорвемо облогу} - вигукнув сотник Ворожбит. -  Пани
мiцно нас затиснули.
   - Як буде серед нас мир i злагода, то не вiзьмуть нас  пани!  -  твердо
мовив Гуня. - А коли чвари та роздари помiж нами спалахнуть, коли  брат  з
братом на прю стане - не чекайте тодi воли Пани тiльки й ждуть, об"  хтось
свiй мiж нами клинцi вбивав.
   - Це камiнець у мiй город? - почервонiв Козир.
   - Не спiши, пане старшино, бо нагадаю тобi примовку про злодiя, у якого
шайка горить, - насмiшкувато  мовив  Гуня.  -  Козаки  засмiялися,  Козир,
насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибiчникiв.
   - Сьогоднi зробимо вилазку, - сказав Гуня  насамкiнець.  -  Я  сам  вас
поведу.
   Але вiдчув, що не всi козаки й тим паче  старшини  пiдтримують  його...
"Звiдси й почнеться наша поразка", - подумав з гiркотою.
   Вночi, коли польський табiр оповила тиша й пiтьма, козаки один за одним
переповзали через гребiнь валу, аби Їхнiх постатей не було  видно  на  тлi
неба, i зникала в пiтьмi. На польському валу маячила варта.  Гуня  шепотом
велiв козакам залягти,  а  вперед  послав  "в'юнiв".  Тi  нечутно  зникли,
невдовзi почувся глухий шум i  падiння  тiл.  Вартiвники  зникли  з  валу.
Блиснув крихiтний вогник.
   - Вперед, козаки! - звiвся Гуня.
   Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись  i  опинилися  бiля
першої лiнiї шанцiв. У ворожому таборi, як i перше,  було  тихо,  лише  на
далекому обрiї миготiли, спалахуючи, блискавицi.
   Гуня стрибнув  прямо  в  шанець  i  вiч-на-вiч  стрiвся  з  переляканим
жовнiром, що лупив заспанi очi й бойкотiв:
   - Цо то є, проше пана?.. Цо то...
   - То є твоя смерть! - Гуня шаблею пришпилив жовнiра до стiнки шанця.  -
Спати треба поменше, коли зiбрався з козаками воювати!
   Увiрвавшись в першу лiнiю шанцiв,  козаки  беззвучно  кололи  жовнiрiв,
сiкли їх шаблями, i по якiйсь хвилi перша  лiнiя  польської  оборони  була
спустошена... Та ледве заскочили в другу лiнiю i почали штрикати жовнiрiв,
як тиша на цьому й скiнчилася. Зненацька хтось закричав не своїм  голосом,
загримiли пострiли i зайшовся сполошеним  бемканням  сигнальний  дзвiн.  В
польському таборi зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили  нiч,  табiр
загудiв, як величезне гнiздо потривожених ос.
   Першими на козакiв напали нiмецькi пiхотинцi, зав'язалась сiча. Гуня  з
розгону увiрвався в колотнечу i  сiк  нiмецьких  пiхотинцiв,  як  капусту.
Шабля-дамаска тiльки свистiла в його жилавiй мiцнiй руцi. Закусивши кiнець
вуса, Гуня злiва й справа наносив  смертельнi  удари.  Шаблю  тримав  ледь
навскiс, пiд певним кутом, щоб не вибило  її  з  рук  при  ударi.  Рiзкий,
рвучкий удар - i шабля з  тупим  свистом  м'яко  входила  в  тiло  ворога,
трощила костi та хрящi, i ворог, розрубаний навпiл, беззвучно( валився пiд
ноги...
   Та ось на помiч нiмецьким пiхотинцям, половина яких уже  була  зрубана,
кинулись жовнiри, з бокiв напали кварцянi хоругви, забрязкотiли панцерники
- гусари...
   - Братчики, вiдходимо! - крикнув Гуня. - Дали чосу панам - на  сьогоднi
досить!
   Коли Гуня повернувся  з  козаками  в  свiй  табiр,  першим  його  стрiв
старшина Козир.
   - Вкусив, пане гетьмане, ляшкiв? - єхидно запитав старшина. - Чи, може,
їхню оборону прорвав?
   - Батогом обуха не переб'єш, - загомонiла бiля Козиря  старшина.  -  Як
лобом у мур трахкатись з надiєю дiрку пробити, то лiпше  прийняти  панськi
умови.
   Гуня зрозумiв, що серед старшин назрiвають чвари.

   Розiзлившись за нiчний напад, Микола Потоцький нi свiт нi зоря кинув на
повстанцiв свою кiнноту. Сам з горба спостерiгав за панцерниками. Вершники
вишикувались  в  довгий  ряд,  взяли  списи  напереваги.  Польний  гетьман
замилувався гусарами. Славнi вояки, один  в  один!  Що  не  вершник  -  то
ясновельможний дворянин, то шляхтич, кiнь пiд  ним  турецький,  за  велике
злото куплений, цiни не має. Кожен дворянин має щонайменше п'ять  коней  в
запасi та десяток слуг... А як вони в сiдлах тримаються!  Гордо,  велично.
На довгих списах  двоколiрнi  значки  трiпочуть  на  вiтрi,  пiдбадьорюючи
воїнство. Гусари закутi в кiраси, наручники, поножi, на головi - шоломи  з
пiр'ям. Пiд правою рукою довгий та широкий  меч  (ним  зручно  приколювати
пораненого ворога), пiд лiвою - шабля i палаш. А ще бойовi сокири з довгим
рукiв'ям. Хоч  кому  голову  розтрощать!  Сила!  Мiць!  Краса  i  гордiсть
шляхетського вiйська! Вперед!.. З гиком i свистом понеслася важка панцерна
кiннота на табiр повстанцiв, i чути, як двигтiла земля пiд копитами сотень
i сотень коней.
   Козаки мовчали, жодного пострiлу! Зненацька переднi конi почали падати,
хоч з козацького табору, як i перше, не пролунало жодного пострiлу. А конi
падали  десятками,  гусари  летiли  їм  через  голови,  брязкались   своїм
залiзяччям об землю... Iржали конi, кричали гусари пiд  копитами  кiнноти.
Iншi хоругви, вгледiвши таке, хутко повернули назад... А повстанцi,  як  i
досi, зберiгали мовчанку, лише на валах сидiли козаки та смалили люльки.
   Волосся на головi в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому
без пострiлiв падають конi? А гусари, ясновельможнi шляхтичi, його краса й
надiя,  трюхикають  пiшкадьором  назад.  Та  й  то  не  всi...  Бо   решта
позаклякала на мiсцi. Не диявольською ж силою  поклали  козаки  гусарських
коней? Та ось примчав ротмiстр.
   - Вашмосць!.. Там ямки!..
   - Якi в дябла ямки? - витрiщився Потоцький.
   - Вузькi  й  глибокi,  проше  пана,  -  белькотiв  ротмiстр.  -  Козаки
надовбали до безлiку ямок перед своїм валом. Та ще й  густо...  Нашi  конi
ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всi приходять до тями.
   Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострiлу покласти  скiльки
коней, а гусарам яка ганьба!
   - Наступати неможливо, вашмосць... Конi ламають ноги...
   - Станiславе! - круто повернувся польний  гетьман  до  свого  брата.  -
Гусарiв вiдведи, а на козакiв кидай жовнiрiв!  Кров  з  носа,  а  захопiть
табiр! Пора вже з лотрами розквитатися!
   Але й жовнiрська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все
йшло нiби добре для полякiв. Жовнiри натовпом посунули  у  видолинок,  де,
конаючи, iржали гусарськi конi. Зненацька наче з-пiд землi вирнули козаки.
Жовнiри спинилися, не розумiючи, звiдки вони взялися. Спершу їх  сприйняли
за  повстанцiв,  як  зненацька  козаки  повернулися  до  них  спинами   i,
розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табiр.
   - То реєстровi сотнi штурмують лотрiв! - крикнув  ротмiстр.  -  Вперед,
вояки!..
   Та  ледве  жовнiри  наздогнали  козакiв,  як  тi  рвучко  всi  як  один
повернулися  i  зрубали  шаблями  перших  жовнiрiв.  Все   вiдбулося   так
несподiвано i швидко, що жовнiри  в  першу  мить  навiть  не  противились,
падаючи  пiд  козацькими  шаблями.  Решта  хоругов,  боячись  потрапити  в
засiдку, втекла у свiй табiр.
   - Що, пани ляшки, схопили облизня?  -  кричали  козаки.  -  Втерли  вам
ворсу! Ще й круг пальця вас обвели.
   Так закiнчилися двi атаки того ранку.
   Польний гетьман був злий, як нiколи. Як нахабно й безкарно провели його
козаки! Злiсть кипiла й не  знаходила  виходу.  Гримав  на  ротмiстрiв  та
поручникiв, обзивав їх телепнями, макухами  i  зрештою,  велiвши  короннiй
артилерiї зiгнати злiсть на козаках,  подався  у  свiй  намет.  Слуги  вже
приготували  снiданок,  але  Потоцький  вiд  їжi  вiдмовився,  лише  випив
натщесерце два келихи вина i сидiв, набурмосившись, наче сич...
   Радiти не було вiд чого. Маючи вiйсько, котре в багато разiв  переважає
повстанське своєю кiлькiстю, маючи таку сильну артилерiю, кiнноту, вiн ось
уже який тиждень топчеться на мiсцi, не в змозi викурити жменьку  -  другу
розбишак з-за валу.  Ганьба!  Не  оголошувати  ж  посполите  рушення,  аби
витурити Гуню з гирла Старця!
   Польний гетьман  спорожнив  уже  третiй  келих,  як  у  намет  заглянув
ротмiстр.
   - Вашмосць! Гусари спiймали двох кобзарiв. До Гунi хотiли прошмигнути!
   - Кобзарi? - скривився Потоцький. - Якраз тiльки музики не вистачало!..
Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!..
   Ротмiстр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядькiв.  Один  був
низькорослий, сивовусий, з гiрким виразом обличчя. Замiсть  очей  в  нього
були двi рожевi ямки. Його товариш був зрячим - високий, худий,  вуса  мав
рудi, брови кущуватi, що супились над гострими очима. В обох висiли  через
плечi худi торбинки. Високий мав кобзу, а слiпий - лiру. Вiн  тримався  за
рукав зрячого i дивився прямо поперед себе, мiцно  стиснувши  сухi  запалi
вуста.
   - Ви хто такi? - запитав Потоцький.
   - Музики,  -  вiдповiв  високий  i  по  хвилi  додав:  -  Я  -  Самiйло
Голосистий, кобзар, а це мiй товариш  i  побратим  Ничипiр  Бiда,  лiрник.
Вдвох по Українi мандруємо та людям граємо.
   - До бунтiв чернь закликаєте?
   - Закликаємо до волi! - визивно мовив Самiйло  Голосистий.  -  Козацька
кобза ще нiколи не грала пiд панську дудку.
   - Ви в мене пограєте! - зашипiв Потоцький. - Ви ще потанцюєте  пiд  мою
дудку, пся крев!
   - А ти ж хто такий? - глухо поспитав слiпий лiрник.
   - Худоба! - Ротмiстр навiдлiг вдарив рукою слiпого лiрника - Бидло!  Як
ти смiєш так казати єгомосцi польному гетьману?!
   - Бити слiпого дiда не вельми  велика  честь,  -  з  гiднiстю  вiдповiв
слiпий лiрник i повернув  лице  на  голос  Потоцького.  -  То  це  ти  сам
Потоцький?
   - Сам, - криво посмiхнувся польний гетьман.
   - Чули про тебе, катюго, чули! - гнiвно сказав лiрник. - Села випалюєш,
звiре прелютий! Груди жiнкам вирiзуєш, немовлят знищуєш! Нi людей, нi Бога
не боїшся!
   - Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене  вiйсько  є,  а  Бога...  З
Богом мiй капелан побесiдує...
   - Стережись, звiрюко!  -  вигукнув  кобзар  Голосистий.  -  Вiдiллються
вовковi овечi сльози!
   Ротмiстр вихопив меча, Потоцький спинив його.
   - Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть цi музики, куди вони йшли.  I
за чим?
   - Туди, де воля б'ється, - сказав кобзар.
   - До Гунi та його побратимiв, - уточнив лiрник.
   - Ану грайте! - наказав Потоцький.
   - Кому? - здивувався кобзар i навiть оглянувся. - Я не бачу тут людей.
   - Менi, пся крев! Н-ну!..
   - Ми катюгам не граємо, - з гiднiстю мовив високий кобзар. - I кобзи не
будемо оскверняти.
   - Хай тобi лiпше дiдько рогатий на  поминках  на  сковородi  заграє!  -
вiдказав слiпий лiрник.
   -  Ай-ай!..  Якi  вiдважнi!  Лицарi!  -  насмiшкувато  похитав  головою
Потоцький. - Ось я зараз подивлюся,  чи  справдi  ви  хоробрi,  чи  тiльки
машкару на себе натягли. Ви  хотiли  бунтарям  пограти?  Я  вам  допоможу.
Одного з вас вiдпускаю.
   Музики мовчали...
   - Що, жижки затремтiли? - зареготав  Потоцький.  -  Ха-ха!..  Теж  менi
побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай iде  до  Гунi  i  грає.  Але
другий лишається тут. Тiльки перший перейде козацький вал, другому я  велю
зрубати голову. То як, побратими? Хто з  вас  лишиться  тут,  а  хто  пiде
бунтарям дух пiднiмати? Рiшайте самi!
   Слiпий лiрник взяв за руку свого товариша кобзаря i тихо мовив:
   - Йди ти, брате i товаришу мiй.  А  я  тут  лишуся,  щоб  катюгу  своєю
головою потiшити. Куди менi, слiпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть  з  мене,
як  я  зослiпу  тикатимусь.  А  ти,  брате-товаришу,  йди  та  козаченькам
заграй... Про волю i їхню долю.
   - Спасибi, товаришу мiй! - сказав кобзар i  потиснув  лiрнику  руку.  -
Пiду... Заграю їм про волю i долю...
   Побратими вклонилися один одному.
   - Прощай, брате!
   - Прощай, товаришу! Вiзьми мою лiру, не хочу,  щоб  вона  в  поганських
руках лишилася. - Ничипiр Бiда поцiлував лiру i вiддав її  Голосистому.  -
Заграєш на нiй i в Днiпро кинеш! - Повернув незряче лице до Потоцького:
   - Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут i зложу свою голову, а товариша
мого вiдпусти.
   - Хай iде! - буркнув Потоцький.


   Роздiл шiстнадцятий

   Ледве Самiйло Голосистий пiднявся з кобзою та лiрою на  козацький  вал,
як його побратиму ударом меча стяли сиву слiпу голову, настромили на  спис
i виставили на валу.
   - Прощай, побратиме! - вклонився Самiйло тiй головi на списi. -  Чимало
ми стоптали з тобою дорiг по Українi, а ще бiльше пiсень  виспiвали...  Ти
вiдспiвав уже своє, а я - доспiвую...
   Козаки пiдхопили кобзаря пiд руки, звели з валу,  оточили  його  тiсною
гурбою.
   - Здоровi були, товаришi й брати! - знявши солом'яного бриля, вклонився
кобзар. - До вас я йшов з побратимом своїм, та доводиться одному кланятись
i земним поклоном вiтати вас, славнi пани - братчики. А за товариша мого -
лiра вам кланяється.
   Ще раз низько вклонився з лiрою в руках, випростався, обережно закрутив
ручку лiри, тихо перебирав струни, i  сумна  та  журна  мелодiя  виповнила
повстанський табiр. Самiйло грав, не зводячи очей з побратимової голови на
списi, i з очей його покотилася самiтна сльоза...
   Козаки стояли, звiсивши голови.
   Та ось Самiйло стрепенувся, пiдбiг до кручi i, розмахнувшись,  пожбурив
лiру в Днiпро.
   - Пливи, козацька лiро, пливи за водою, хай наш батько Славута на  тобi
грає та люд наш до помсти закликає! Прощай, товаришу мiй! - Повернувся  до
козакiв, зняв з плiч кобзу. - Дозвольте вам, панiбратчики, пограти та  про
славу вашу лицарську поспiвати.
   - Просимо! Просимо, батьку! - загомонiли козаки. I лиця  їхнi,  хвилину
тому зажуренi, враз посвiтлiли. - Спасибi, що прийшов до нас, бо  нам  без
музики, як i без пороху, - тяжко.
   Гуня послав чатникiв на вали, а решта козакiв  розмiстилася  просто  на
пооранiй ядрами землi. У коло  посадили  кобзаря...  Повiв  вiн  рукою  по
струнах забринiла, зарокотала стара кобза... Принишкли козаки, тiльки  очi
їхнi заблищали вологою. Пiсля стiлькох битв, смертей та кровi як  солодко,
до болю, до щему в серцi солодко було слухати рiдну  кобзу...  I  на  душi
легше ставало, i на серцi свiтлiло... Злетiла пiсня:

   Вiє вiтер, вiє буйний,
   Аж дуб похилився.
   Скажи, скажи, козаченьку,
   Куди ти пустився.
   Чи ти їдеш в Туреччину
   Братiв визволяти?
   Чи ти їдеш на Вкраїну
   Слави добувати?

   Ледве  заспiвав  кобзар,  як  козаки,  зголоднiвши  за  пiснею,  дружно
пiдхопили, i злетiла над табором тисячоголоса пiсня про козака, котрий вiд
могили до могили соколом линув i обiцявся  розказати  "батькам  нашим  всю
тяженну недолю".
   Дружно спiвали козаки, оточенi ворогом, i вкраїнська пiсня  наповнювала
їхнi серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою,
   ...Потоцький, вчувши пiсню в козацькому таборi,  велiв  негайно  кинути
жовнiрiв на приступ.
   - Щоб навiки зацiпило тим спiвакам!
   Але повстанцi, пiдпустивши ворога до валу, висипали з  таким  завзяттям
навстрiч i з такою люттю запрацювали шаблями, що жовнiри кинулись  тiкати.
Разом з козаками бився i кобзар Самiйло Голосистий. З шаблею в однiй  руцi
та кобзою в другiй вiн мчав у першiй лавi, женучи ворога, i  його  винесло
аж на польський вал. Зняв вiн iз списа  голову  свого  побратима  i  впав,
поцiлений кулею в груди...
   Кiнчався липень.  Другий  мiсяць  переважаючi  сили  ворогiв  не  могли
здолати повстанський табiр. Полки вже почали втрачати надiю  на  вiкторiю.
Все  покладали  на  важкi  облоговi  гармати.  Шляхта  їх  стрiла  криками
"Вiват!".
   - Але ж i закукурiкають тепер хлопи!
   - Ха-ха! Пiсля таких гармат, проше пана, i робити тут вже нiц!
   - Вiват!.. Вiват!..
   Радий був i Микола Потоцький, адже на  облоговi  гармати  вiн  покладав
великi надiї. Якщо не останнi.
   "Коли вже й вони не викурять повстанцiв, то я вже  тодi  не  вiдаю,  що
робити", - думав польний гетьман.
   Аби не тратити зайвого часу, велiв  спiшно  спорудити  попереду  табору
високий редут, поверх нього блокгауз - земляне укрiплення з бiйницями... З
високого редуту козацький табiр  було  видно  як  на  долонi.  Стрiляй  не
цiлячись. Польний гетьман з нетерпiнням очiкував, доки жовнiри  впораються
iз земляними роботами.
   Вiдразу ж, коли гармати встановили, дав команду:
   - Залп!!
   Гахнули потужнi гармати, i здавалось, що земля репнула навпiл.
   - Але ж б'є!.. Але ж б'є!.. -  галасувала  оглушена  шляхта.  -  Аж  до
самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо!

   Га-а-ах!!!
   У козацькому таборi тут i там виростали величезнi кущi  пiднятої  вгору
землi. Великi ядра шматували повстанцiв.
   - Ховайтеся в шанцях! - кричав охриплий Гуня,  носячись  по  табору.  -
Лiзьте у схови, у всi зашкалубини! Дозорцi - на вал! Решта  по  норах!  Не
втрачайте дарма голiв!
   Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби  жовнiри  пiд  гул
гармат не увiрвалися в табiр. Та, незважаючи на шанцi й схови,  повстанцiв
лягло чимало. Табiр  був  засипаний  землею,  що  повiльно  осiдала  пiсля
обстрiлу.
   Гармати зрештою вмовкли.
   Почувся пронизливий стогiн, що переростав у дикий  зойк,  i  зi  схову,
блiдий та переляканий,  вилiз  старшина  Козир  з  розпанаханою  киреєю  i
закричав не своїм голосом:
   - Братчики! Товаришочки!Гинемо!

   Вiн бiгав по табору i вив:
   - А-а, а-а...
   - I не зацiпить йому! - озвався хтось з козакiв. - Як вовк,  завив.  На
вiйнi iнодi й стрiляють.
   - Але ми загинемо! - почувся iнший голос. -  Облоговi  гармати  змiсять
нас iз землею.
   - Товаришочки! Братчики! - волав Козир. - Чого ж ви стоїте? Як той вiл,
обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вiрну смерть. Нiхто
з нас не вибереться живим... А-а-а...
   - Бажаємо iншого гетьмана! - вигукнув  сотник  Ворожбит.  -  Не  хочемо
задарма гинути.
   - Воно-то так, - гомонiли козаки. - Але ж Гуня не заради  своєї  вигоди
б'ється з ляхами.
   - I лядськi гармати стрiляють не тiльки по нас, а й по ньому.
   - Спробуємо вчинити так, аби вони по нас бiльше не стрiляли,  -  мовив,
пiдходячи, Гуня. - Хто смiливий, хто не  боїться  опряги*[11]  i  не  хоче
ляшкам в ноги кланяться - за мною!
   Це була остання спроба Дмитра Гунi.
   В нiч на двадцять друге  липня  гетьман  вiдрядив  кiлькох  "в'юнiв"  у
польський табiр. Тi спритно заповзли в  шанцi  i  схопили  там  жовнiра  -
дозорця. Ним виявився  один  з  українських  селян,  насильно  забраних  у
вiйсько Потоцького.
   - От спасибi вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався  до  вас
перебiгти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся,  шо  ляшки
менi в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.
   - Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?
   - О, то є нелегка справа, - почухався жовнiр. - На  чатах  бiля  редуту
найпильнiша варта. Без таємного слова й близько не пустять.
   - Таємне слово? - перепитали "в'юни". - А яке воно? Ти знаєш?
   - Знаю. "Вiсла" те слово.
   - Тодi гайда до гетьмана!

   "В'юни" хутко повернулися в табiр.
   - Пане гетьмане! Ось жовнiра привели. З  наших  вiн.  Каже,  що  таємне
слово бiля редуту - "Вiсла".
   За валом бiля гетьмана уже лежав загiн, готовий до нападу.
   - "Вiсла"? - перепитав Гуня. - Ну що ж... Хай буде "Вiсла". Вперед!
   ...Козаки з двох бокiв почали пiдповзати до редуту, бiля якого  маячiла
варта. Потiм залягли, а десяток козакiв пiднялися на повний зрiст.
   - Стiй! Хто? - миттю закричали дозорцi.
   - Свої, чого кричиш! - вiдповiв Гуня. - Реєстровцi ми.
   - Пароль! - зажадали дозорцi.
   - Вiсла!
   - Проходь!
   Козаки, порiвнявшись з редутом,  блискавично  зiм'яли  варту,  i  увесь
загiн безшумно проник до редуту.
   - Скидайте гармати! - подав команду Гуня.

   Козаки облiпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укрiплення  i
скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкi. Як козаки  не  бралися,
гармати нi з мiсця. Тодi, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили  одну
гармату, з трудом висмикнули її  з  гнiзда,  перекинули  й  турнули  вниз.
Падаючи, гармата здiйняла такий гуркiт, що в одну мить  схопився  на  ноги
увесь табiр... Гуня скреготнув зубами.
   - Ех, пороху сюди!.. Двi бочки пороху - i редут злетiв би вгору!
   У таборi вже зчинилася  стрiлянина,  поляки,  на  ходу  ведучи  вогонь,
посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, i козаки
мусили вiдiйти у свiй табiр, попутно прихопивши  кiлька  малих  гармат  та
прорiдивши жовнiрiв у шанцях. Поляки так були нажаханi нiчним нападом,  що
до самого ранку простояли з рушницями в руках.
   ...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтiшно протягнув:
   - А що?.. Вкусив ляшкiв? Не я казав, що з цiєї затiї нiчого не вийде?!
   - Стукнiть того  крикуна  в  тiм'я!  -  обурився  хтось  з  козакiв.  -
Горлопанити вiн тямить, а сам з-за валу й носа не виткне!
   Але старшина заступилася за Козиря.
   - Стукнути не штука. Ви лiпше послухайте, що вiн радить.
   - Я ж про вас, козаки, пiклуюся! - надривав горло Козир. - Про шиї вашi
i голови. Хiба ви слiпцi? Хiба не бачите,  що  ми  на  краю  прiрви?  Крiм
загибелi, нас нiчого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всi  опинимося
на тiм свiтi. Вiн сам гине  i  нас  в  домовину  тягне.  Пропоную  негайно
вiдрядити делегацiю до Потоцького.
   - Правильно! - загудiла старшина. - Волiємо переговори!
   - Ну й цiлуйте ляхiв у сiдницi! - кричали козаки.  -  Ми  не  для  того
взялися за шаблi, щоб з панотою мириться!
   - Волiємо нового гетьмана! - крикнув Ворожбит.
   - Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!
   - 3 Козиря такий гетьман, як iз шила лемiш!
   - Як з квача притика!
   - Хай Гуня говорить!
   - Панове братчики! - заговорив Гуня, як гамiр трохи влiгся. - Колись  я
чув вiд одного попа: коли  царство  роздiлиться  у  собi,  не  устоїть  те
царство! Наш табiр роздiлився, бо його навпiл перебiгла чорна кiшка.
   - Не вiрте йому, козаки! - загаласував Козир. - Я не чорна кiшка!  Гуня
веде вас до загибелi, а я хочу вашi голови порятувати!
   - Рятуєш нашi шиї, аби пани мали на що ярма надiвати? - запитав Гуня, i
Козир осiкся. - Нi, пане Козирю. На вiльних козакiв панство до скону  вiку
не надiне ярма. Бо ми тодi будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й
загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий
сам собi обламував би  крила?  Де  ви  бачили  рiку,  котра  б  сама  собi
загачувала путь? Воля - ось нашi крила i наша путь!
   - Чи ти ба! - вигукнув Козир. - Мовби ви злиняєте,  коли  помиритеся  з
ляхами? Лiпше бидлом жити, анiж лицарем у землi гнити!
   - Оце вже ти все сказав! - вигукнув Гуня. - Всю свою душу вивернув.
   - Не слухайте Гунi! - затявся Козир. - Не велемовнiсть  нас  врятує,  а
розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облоговi  гармати  знесуть  вас  з
землi!
   - Волiємо переговори! - кричала старшина. - Вдосвiта  посилаймо  послiв
до Потоцького.
   - Що ж, - сказав Гуня, - якщо в нашому таборi  немає  єдностi  -  ворог
його здолає. Без єдностi немає  сили.  -  Повернувся  до  Козиря  та  його
прибiчникiв: - Хочете, панове, лiзти в панськi ярма - лiзьте! А  хто  хоче
бути лицарем - приставайте до мене! Я не обiцяю вам життя, але честi нашої
козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто  хоче
жити бидлом - приставайте до Козиря, хто хоче вiдiйти на Сiч, аби  й  далi
боротися,  -  приставайте  до  мене!  Вночi  ми  спустимось   до   Днiпра,
роздобудемо човни i попливемо за пороги!
   - I пливiть! - кричав Козир. - А ми розiйдемося по хатах.
   - О нi, - сказав Гуня, - вiрити панськiй ласцi - все одно що з  гадюкою
цiлуватися i думати, що не вкусить.
   Опiвночi Гуня востаннє обiйшов  табiр,  потiм  довго  стояв  на  кручi.
Далеко внизу бiлiв Днiпро i глухо шумiв, несучи свої прудкi води  на  Низ,
за пороги...
   "Коли наш табiр роздiлився навпiл, єдностi  вже  не  буде.  А  отже,  й
перемоги. Треба йти на Сiч, - думав Гуня.  -  Це  єдиний  вихiд.  Мiцнiти,
збирати новi сили для майбутнiх битв. Нi за яких умов  козацька  шабля  не
схилиться перед панською пугою".
   Коли повернувся з кручi, табiр вже роздiлився на два загони.  Реєстровi
старшини Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти  на
переговори до Потоцького. Другий, бiльший, загiн стояв за Гуню: йти на Сiч
i гуртувати новi сили.
   - Братове! - тихо мовив Гуня. - Швидше менi зiтнуть голову, анiж я пiду
на поклон до катюг мого народу. Я козак i взявся за шаблю не для того, аби
панству оселедцем кланятись. Ми вiдiйдемо. Але  це  не  поразка.  Дух  наш
гордий i незламний. Ми зробили, що могли, але в нас  виявилося  ще  замало
сил.  Мусимо  їх  збирати.  Для  нових  битв  за  волю  i   щастя   нашого
пiдневiльного люду. Подивiться,  товаришi,  на  кручу.  Внизу  шумить  наш
славний Днiпро. I хоч круча крута, але ми спустимось до  Днiпра.  На  Сiч,
братове, в лицарське гнiздо!
   Вдосвiта козаки, котрi не пристали на угоду з панами, на чолi  з  Гунею
спустилися по стрiмкiй кручi до Днiпра i зникли в туманi...

   Вранцi Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильникiв  угоди.
Вiн не приховував своєї радостi, коли  старшина  покiрно  кланялась  йому,
знявши шапки...
   - Ваша милiсть, ласкавий мосьпане польний гетьмане! - квапно заторохтiв
Козир. - Гетьман Гуня зi своїми прибiчниками вночi залишив  табiр.  Ми  не
пристали  до  нього,  а  б'ємо  чолом  вашiй  ясновельможнiй   милостi   з
сподiванками на ласку i прощення всiх наших вольних  i  невольних  грiхiв.
Вiрною службою на  користь  Речi  Посполитiй  ми  спокутуємо  свої  грiхи.
Страшний грiшник не той, хто грiшить, а той, хто не кається!
   Потоцький кивнув.
   Козир полегшено перевiв подих.
   - Ми згоднi пiдписати з вашою милiстю договiр i розiйтися по  хатах,  -
покiрно схилив голову Козир.
   - Нарештi! - не втримавшись, вигукнув Потоцький. - Давно б так. А ще  б
лiпше, якби ви взагалi хвостiв не задирали!
   - Каємось, вашмосць! -  забубонiли  делегати,  -  Постараємось  бути  у
покорi, послужимо вашiй милостi ясновельможнiй.
   - Вiтаю вас, панове! - звернувся Потоцький до свого брата Станiслава та
князя Вишневецького. - Повстання 1637 -  1638  рокiв  скiнчилося!  Перемiг
шляхетський меч!
   - Вiват! - вигукнув князь. - Славна вiкторiя вiншує нашу зброю!
   Станiслав Потоцький похмуро буркнув:
   - Але  хай  тi  лотри,  котрi  втекли  на  Сiч,  не  чекають  милостей.
Шляхетський меч дiстане їх i за порогами.
   - Ми невдовзi  вiдбудуємо  Кодацьку  фортецю  i  мiцною  оружною  рукою
станемо на Днiпрi! - мовив польний гетьман. - 3 Кодака почнемо  наступ  на
Сiч. А зараз будемо пити за нашу довгождану вiкторiю, панове!  За  золотий
спокiй у Речi Посполитiй. 3 повстанням ми покiнчили,  а  руський  тлум  на
волостях вогнем випалимо!
   - Проше пана... Ясновельможний... - несмiло  озвався  Козир  i  ковтнув
слину, позираючи на вино. - Дозвольте вставити  покiрне  слово.  Повстання
почалось  лише  тому,  що  великопольська  шляхта  почала   урiзати   нашi
вольностi, дарованi нам сеймом i  єгомосцю  королем.  Хлопи  хлопами,  але
панство почало глумитися з української старшини.
   - Пане Козирю, - весело мовив Потоцький, - найближчий  сейм  у  Варшавi
неодмiнно розгляне вашi претензiї. I певний, дасть вам  тi  вольностi,  на
якi ви заслужили.
   - Премного вам вдячнi, ласкавий пане, - поклонилися старшини.  -  Ладнi
служити вашiй милостi.
   - Дозволяю служити, - милостиво кивнув Потоцький, -  але  так  служити,
щоб ваша чернь бiльше не бунтувала проти нас!
   - Постараємось, вельможний пане.
   - Тодi, панове старшини, йдiть з своїми людьми на всi  чотири  боки!  -
сказав їм Потоцький i звiвся. - Вiльному - воля. Шляхетський меч  не  сiче
повинних голiв. Обiцяю вам недоторканнiсть. Спокiйно повертайтеся  в  свої
маєтки, нiхто вас i пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!
   Козир повiрив.
   Того ж дня в похiднiй церквi Потоцький слухав обiдню в  честь  вiкторiї
над повстанцями.
   - Вашмосць думає вiдпустити лотрiв з миром? - шепнув  Потоцькому  князь
Вишневецький. - Чи не забагато їм честi?
   - Я дав їм слово, - вiдповiв польний гетьман. - Але князь  Вишневецький
цього слова їм не давав!

   Старшина Козир з кiлькома сотнями своїх прибiчникiв не дiйшов навiть до
Києва. Дорогою, бiля села Борщiвки, його загiн негадано потрапив у пастку,
влаштовану гусарами князя Вишневецького.
   Все вiдбулося блискавично.
   Гусари вилетiли з засiдки так зненацька, що багато повстанцiв навiть не
встигли вихопити шаблi, як були порубанi на мiсцi.
   Дарма старшина Козир розпачливо кричав:
   - Схаменiться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обiцяв нам
недоторканнiсть!..
   Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козакiв, не  даючи  їм
отямитись, i лiсова дорога почала  пiдпливати  кров'ю...  Гусарський  кiнь
збив Козиря з нiг,  старшина  тицьнувся  носом  у  закривавлену  землю  й,
обхопивши голову руками, завив, качаючись по землi... Вiн  вив,  затикаючи
пальцями вуха, заплющивши очi, аби не бачити й не чути того, що  творилося
на лiсовiй дорозi... Повстанцi, якi пiшли  з  Козирем,  були  винищенi  до
ноги. Доколюючи довгими мечами поранених,  гусари  наткнулися  на  Козиря,
котрий все ще качався...
   - Цього лишiть, - розпорядився ротмiстр. - Повеземо в дарунок.
   Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию  i
погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи  на
них дивитися, аби не стрiтися з мертвими очима... Тодi ще Козир  не  знав,
що Потоцький вiдпустив повстанцiв про людське око...  Влаштованi  по  всiх
дорогах  засiдки  винищили  повстанцiв  до  одного...  Рiдко  кому  з  них
пощастило дiстатися свого села.
   Зв'язаного Козиря гусари пригнали на арканi в село Борщiвку, де лютував
князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онiмило йому вуста. Село  конало
у вогнi. Вулицями сновигали жовнiри з награбованим збiжжям, хапали селян i
гнали їх на майдан  до  церкви,  де  гусари  рубали  їх  мечами  й  кололи
списами... На майданi вже було повно трупiв. Козиря гнали через  тi  трупи
до того мiсця, де на конi сидiв Вишневецький.
   - А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою?  -  розтягнув
князь тонкi губи в подобi посмiшки. - Додому, кажеш, зiбрався?
   - Ва... вашмосць... - Козирю бракувало повiтря. - Єгомосць пан  польний
гетьман  обiцяв  нам  волю...  I   недоторканнiсть...   Я   про-протестую,
вашмосць... Це по - помилка... Ми добровiльно здалися... На ласку...
   - А ми вам i виявляємо ласку, - зареготав князь, погойдуючись вiд смiху
в сiдлi. - Чи ти хотiв, щоб ми  за  участь  у  повстаннi  гладили  вас  по
голiвках i встеляли вам дороги килимами?
   - Єгомосць... слово шляхетне давав... - хрипiв Козир.
   - Обiцянка-цяцянка, та дурень їй радий!  -  ошкiрився  князь.  -  Може,
єгомосць i давав вам слово, але я не давав нiякого слова!
   Тим часом жовнiри, нав'юченi  селянським  майном,  пригнали  на  майдан
новий гурт жiнок, дiтей та чоловiкiв.
   - Рубайте їх! Колiть!! - звiвшись в сiдлi, наказав Вишневецький.  -  Ми
вiдучимо їх вiд бунтiв! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших нiг!
   - На колiна! На колiна! - кричали жовнiри.
   Нiхто на колiна не став.
   Вишневецький махнув рукою.
   Гусари оточили жiнок, зривали з них сорочки, ударами  шабель  вiдсiкали
їм груди i кидали закривавленi шматки чоловiкам,  котрi  лежали  на  землi
пов'язанi... I ще  Козир  побачив,  як  драгуни  кололи  списами  дiтей  i
гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу
кiлькох малюкiв...
   - Хлопчикiв знищуйте, щоб не росли з них Сулими та  Павлюки,  Остряницi
та Гунi! - волав Вишневецький. - Ми таки викоренимо бунтiвну Русь! Україна
вiднинi стане раєм для вельможного панства!
   Здоровенний  гусар,  глянувши  на  Козиря,  почав  витягувати  шаблю  з
пiхов...
   - Я протестую!.. - пополотнiв Козир. - Розв'яжить менi руки...  Я  буду
скаржитись... Що ви чините, це свавiлля... Я вам не хлоп... Я старшина...
   - Для мене ти таке бидло, як i всi,  -  Вишневецький  махнув  рукою.  -
Згинь з моїх очей!
   Гусар перехилився в сiдлi, хвацьке  махнув  шаблею.  Козир  якусь  мить
стояв, наче закам'янiлий, з подивом на бiлому, вже без  кровинки  лицi,  а
тодi впав, розрубаний навпiл...


   Для довiдки.
   "Угода була  укладена  29  липня.  М.  Потоцький,  за  словами  бiскупа
Пясецького, особисто запевняв  повстанцiв,  що  на  найближчому  сеймi  їм
повернуть давнi вольностi. Повстанцям обiцялася особиста  недоторканнiсть.
Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домiвках,  панськi  й
жовнiрськi загони їх нещадно винищували".
   Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 267.


   ЕПIЛОГ

   Уклавши бiля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра  забагла  миру,
Потоцький прибув у Київ i ЗО серпня 1638 року зiбрав там  "загальну  раду"
козакiв, на якiй зовсiм по-iншому з ними заговорив. А  втiм,  вона  тiльки
називалася загальною радою, адже право  взяти  в  нiй  участь  мали,  крiм
старшин, лише по кiлька козакiв вiд кожного з шести полкiв.
   З переможеними нiхто й не збирався радитись, бодай про людське око.  Їм
просто зачитали "Ординацiю  вiйська  Запорозького  реєстрового",  що  була
ухвалена сеймом у березнi 1638 року.
   Реєстровцi, похнюпивши голови, слухали  Ординацiю,  яка  скасувала  "на
вiчнi часи всi пiльги, прибутки, право на самосуд (козацькi суди) i вибори
старшини".
   Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.
   Главою реєстру  призначався  комiсар.  Його  вiднинi  обирали  не  самi
козаки, а - за рекомендацiєю коронних гетьманiв - сейм. Комiсар  мав  бути
неодмiнно з осiб шляхетського походження.
   Трахтемирiв вибирався резиденцiєю  комiсара,  йому  ж  вiддавалася  вся
вiйськова i судова влада в реєстрi, вiн же вiднинi  зобов'язувався  рiшуче
придушувати будь-яке "свавiлля козацьке".
   Вiйськовi осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися  з  шести
полкiв по тисячi козакiв у кожному, призначалися лише польською  владою  -
"з  шляхтичiв,  досвiдчених  у  вiйськовiй  справi  i  вiдомих  непохитною
вiдданiстю".  Реєстровцi  вiднинi  могли  оселятися  лише  в  Черкаському,
Канiвському й Корсунському староствах та "iнших пограничних мiстах".
   Дiсталося в Ординацiї й Запорозькiй Сiчi,  на  землях  якої  поселялася
реєстрова залога, котра мусила розганяти "самовiльнi зборища на островах i
рiчках". Населенню (як, мiж  iншим,  i  самим  реєстровцям)  пiд  загрозою
смертної кари вiднинi заборонялося самовiльно (без спецiального письмового
дозволу)  з'являтися  за  порогами.  Отож  шляхта  хотiла   знекровити   i
обезлюднити Запорозьку Сiч.
   Такi "вольностi" здобули реєстровцi, помирившись з панами. Але й це  ще
не все. Через два з чимось мiсяцi  пiсля  "загальної  ради"  у  Києвi,  24
листопада в урочищi Маслiв Став вiдбулася "остаточна комiсiя з  козаками".
Шляхетне панство на чолi з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу,  в  якiй  i
було сказано, що козаки "покiрно приймають заслужене ярмо на свої  шиї"  -
дожилися, докозакувалися, домирилися  з  панами!  Реєстровцi,  прихильники
угоди з панами, i справдi "покiрно прийняли на свої шиї  заслужене  ярмо":
комiсаром  реєстру  панство   призначило   шляхтича   П.Комаровського,   а
вiйськовими осавулами I.Караїмовича та Л.Бубновського.  Отримали  угодовцi
тих, кого й заслужили. А втiм, маючи на шиї "заслужене ярмо",  -  вибирати
не будеш.
   Iляшко  Караїмович  уцiлiв  i  пiд  Голтвою.  Очунявши  вiд  поранення,
вибрався по трупах з тванюки, дiстався до польських  панiв,  вiдбився  вiд
костомахи з косою - живучий i  неймовiрно  везучий!  Панство  i,  зокрема,
польний гетьман належно оцiнили вiрнiсть Караїмовича. Звичайно, вiйськовий
осавул - це не гетьман, посади якого домагався  Iляшко,  але  втiшив  себе
тим, що нiхто з української старшини не перебiг йому дороги i не  став  на
чолi реєстру. А коли так, то вiн,  перший  в  реєстрi  вiйськовий  осавул,
досяг чималого - став майже заступником гетьмана.  I  коли  тiльки  шляхта
дозволить  українцям  за  походженням  (от  уже  на   що   не   поталанило
Караїмовичу, так це з походженням - треба ж було  народитися  українцем!),
то вiн перший кандидат на гетьмана.
   Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулiв та сотникiв. Їм  ще
й поталанило при тiй бiдi, бо одним  iз  своїх  сотникiв  вони  вибрали  в
урочищi Маслiв Став Богдана Хмельницького!
   I  почалося  по  всiй  Українi  послушенство,  яке  на  пiзнiшiй   мовi
зватиметься терором. Придушивши  повстання  1637  -  1638  рокiв,  панство
народною кров'ю гасило  "дух  своевольства".  Творилося  досi  небачене  i
нечуване на многостраждальнiй Українi,  сини  якої,  маючи  все,  не  мали
єдностi: злочинства чинилися такi, вiд яких i через  вiки  кров  холоне  в
жилах.
   Вдамося до свiдчень очевидцiв тих лихих часiв.
   Iз свiдчення очевидця, рiк 1638-й:
   "Их  крестьянскую  веру  нарушают,  и  церкви  Божии  разрушают,  и  их
побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное  зелье
(порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали,  и  дворы
их и всякое строение разоряли и пограбили".
   Не уникли панської "ласки" й самi  реєстровцi,  котрих,  за  свiдченням
Самовидця, як i селян, приневолювали "панщину робити",  "чистити  панських
коней", "в дворах грубу, то  есть  печи,  палити,  псов  хандожити,  двори
замiтати i до инших незносных дiл приставляли".
   Тi, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими  правами  не
користувалися. Навiть сини реєстровцiв, як  свiдчить  той  же  Самовидець,
"тую ж панщину мусiли робити й плату давати".
   I так тривало роки i роки. У 1648 роцi Богдан Хмельницький  писатиме  в
листi до польського  короля  Владислава  IV,  що  королiвськi  старости  й
володарi "старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все
козацкое, що есть в  уподобаню,  видирают,  отбирают  быдло;  одесятствуют
пчелы; конi послiднiи, которыми в войску служили, отыймуют,  а  скаржитися
не годиться: прозба за гордыню, жалобы  й  слезы  за  бунты  имiют.  Полны
козаков темницы. Иные явные терпят узы на тiлi".
   Але й король, мабуть, коли б i захотiв, уже нiчого не мiг вдiяти, бо  в
Речi Посполитiй феодальна анархiя взяла гору над законами, i можнi магнати
утискували не лише "хлопiв i бидло",  а  й  самих  шляхтичiв  (дрiбнiших),
вiдбирали у них володiння, як чинив те, не боячись нi короля, нi Бога,  нi
законiв Речi Посполитої, Ярема Вишневецький.
   Особливо лютував один з найжорстокiших катiв  українського  люду  (хоча
катiв добрих i не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими
загонами - "драгунами на крадених конях" - роками й роками нападав на села
й мiстечка, грабував i мордував не лише простий люд, а  й  навiть  дрiбних
шляхтичiв та урядовцiв - вiдбирав у них маєтки та вольностi.  Як  свiдчить
пан Єрлiч, "брали гвалтом панн i  (панських)  удiв".  Свавiлля  Лаща  (але
тiльки те, що чинилося над дрiбною шляхтою) доходило й до польської  влади
i викликало у неї не лише осуд, а й дiї: за грабiж та мордування люду Лаща
236 разiв засуджували на баннiцiю (вигнання)  i  37  разiв  до  iнфамiї  -
позбавлення честi. Але, маючи покровителем С.Конєцпольського, Лащ до самої
своєї смертi  уникав  покарання.  Бiльше  того.  Лащ  якось  з'явився  при
королiвському дворi в одежi, обшитiй оголошеними йому судовими вироками, -
i горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпiло й цей вибрик
пана, тридцять сiм разiв позбавленого судом честi!
   Десятилiття  (1638  -  1648)  магнатського  терору  на  Українi  шляхта
називала "золотим спокоєм". Та хоча всi попереднi повстання  закiнчувалися
кров'ю  для  одних  i  "заслуженими  ярмами"  для  iнших,  нова  буря  все
вiдчутнiше й вiдчутнiше визрiвала в залитiй кров'ю Українi часiв "золотого
спокою".

   Обкарнавши  Ординацiєю  не  лише  реєстровцiв,  а  й  Запорозьку   Сiч,
магнатство наказало негайно вiдбудувати Кодак  згiдно  з  усiма  правилами
голландської  фортифiкацiйної  технiки  i  втроє  збiльшити  залогу   цiєї
фортецi, щоб вiднинi й навiчно  перерiзати  шлях  українським  селянам  на
Запорiжжя. Влiтку 1639 року до Кодацької фортецi  в  супроводi  численного
почту й вiйськ  прибув  сам  коронний  гетьман  Станiслав  Конєцпольський.
Розкiшно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих гудзиках, коронний
гарцював на конi попереду почту i  вiд  задоволення  погладжував  чорну  з
сивиною бороду.
   - Вiтаю вас, панове! 3 повстанням  хлопiв  таки  покiнчено!  Реєстровцi
натягли на свої шиї заслуженi ярма, а ми, як законнi господарi  цих  країв
повертаємося у свою твердиню над Днiпром!
   - Вiват!  -  кричало  панство  з  почту.  -  Нєх  жиє  славна  вiкторiя
великопольського меча в державнiй руцi пана коронного гетьмана!
   За милю вiд фортецi  коронного  гетьмана  врочисто  зустрiв  губернатор
Кодака - шляхтич Ян Жолтовський та комендант  Адам  Конєцпольський,  небiж
коронного гетьмана.  Тiльки-но  вони  пiд'їхали,  як  на  фортечних  мурах
спалахнули бiлi дими й лунко гахнули гармати.
   - Вашмосць! - мовив губернатор в розкiшнiм жупанi з золотим  поясом.  -
Кодацька фортеця гулом своїх гармат вiтає вашу милiсть на берегах Днiпра в
незламнiй твердинi нашої ойчизни. Нєх жиє моць Речi Посполитої на  берегах
Днiпра!
   Знову лунко бахнули гармати.
   - Ах, яка чарiвна музика! - вигукнув коронний. -  Приємно  слухати,  як
гармати Посполитої грiзним гулом знову заявляють про свою  присутнiсть  на
Днiпрi. Що не кажiть, а це найприємнiша музика для моїх вух!
   - I для наших, вашмосць! - заволала шляхта. -  Це  справдi  незрiвнянна
симфонiя нашої вiкторiї над вгамованим хлопством!
   - Вiват! - вигукнув губернатор. - Нєх жиє  славний  переможець,  мудрий
муж i блискучий полководець пан Станiслав Конєцпольський!
   - Вiват! Вiват! - галасувало панство.
   - Спасибi, спасибi, - дякував коронний.  -  Панове,  раджу  вам  уважно
подивитися на нашу твердиню. Перед вами  на  скелястому  березi  хлопської
рiки  стоїть  грiзна  фортеця  Корони.  Два  роки  тому  її  було  захопив
запорозький  ватаг  Iван  Сулима.  Звiдси  почалося   повстання   Павлюка,
Остряницi i Гунi. А що  ми  зараз  маємо?  Сулиму  та  Павлюка  скарано  у
Варшавi, Остряницю та Гуню з їхнiми прибiчниками розiгнано. Польський  меч
щедро напився хлопської кровi! Твердиня на Днiпрi знову наша! Бiльше того,
вона стала ще мiцнiшою, нiж була! Розкажiть про це, пане губернаторе.
   - Охоче, вашмосць! - зрадiв губернатор. - Пiсля Сулими  фортецю  заново
вiдбудовано i вкрiплено. Ви  бачите,  панове,  на  високих  валах  потужнi
гармати. Вали будуть щороку  пiдсипатися  вгору  на  один  лiкоть.  Щоночi
фортечнi вали обходить  дозор  з  офiцером.  Неподалiк  фортецi  збудовано
сторожову вежу, бiля якої день i нiч чатує  загiн  жовнiрiв.  Iншi  загони
чатують дороги, об'їжджають всi околицi, пильно стережуть степ. Жоден птах
не пролетить на пiвдень, не помiчений  нами!  Двохтисячна  залога  фортецi
завжди напохватi! Шлях на Сiч на мiцному замку!
   - Приємно чути таке, приємно, - погладжував  бороду  Конєцпольський.  -
Вiднинi хлопи i думати забудуть про Сiч, Вiднинi Кодак - то є  неприступна
твердиня на Днiпрi!
   Зненацька з гетьманського почту почулася латинь:
   -  Manus  facta  -  manus  destruo!  ("Рукою  створене  -  рукою  ж   i
руйнується!")
   Тi  вiщi,  пророчi  слова  мовив  тодi   чигиринський   сотник   Богдан
Хмельницький.
   До Великої Визвольної вiйни України проти польських гнобителiв лишалося
всього лише десять лiт. У 1648 роцi з наказу  гетьмана  повсталої  України
Богдана Хмельницького Кодацьку фортецю штурмом вiзьме нiжинський полковник
Прокiп Шумейко, i запорозька залога назавжди стане  на  Борисфенi,  рiчцi,
званiй в народi Нiпром, чи Днiпром.

   1969 - 1971 рр., 1988 р.


   [1] Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 255.
   [2] Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 258.
   [3] Справжнiй унiверсал гетьмана В.Томиленка.
   [4] Справжнiй унiверсал Павлюка.
   [5] Справжнiй унiверсал Скидана.
   [6]  Коло  -  зiбрання  вiйськових   делегатiв   конфедерацiї,   котрим
доручається передати вимоги конфедератiв.
   [7] Справжнiй унiверсал Павлюка.
   [8] Справжнiй унiверсал Владислава IV.
   [9] Район теперiшнього м.Крюкова на Днiпрi.
   [10] Мiсцезнаходження цього Старця  (їх  багато  на  Днiпрi)  невiдоме;
ймовiрно, вiя був за 15 - 20 кiлометрiв на пiвдень вiд гирла Сули, вабливу
с. Градизька.
   [11] Смертi.

Популярность: 40, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT